Серце калатало. То кись... То вона. То таки вона. А ніяка не фєласофія. Правду кажуть: то кись у спину дивиться!
То вона там, на гіллі, у північних лісах, у непролазній гущавині, – плаче, непокоїться, принюхується, перебирає лапами, притискує вуха, вибирає... вибрала!.. М’яко, наче страшний, невидимий Котя, зіскочила з гілля, і пішла, пішла, пішла, – проповзаючи під вітроломом, під завалами суковиння, колючок, довжелезним стрибком через сивий, наче мохом порослий, завірюхами повалений сухостій!.. Поповзом і стрибком, гнучким і довгим; повертається невеличка пласка голова, туди-сюди приглядається: не упустити, сліду не загубити: там, далеко, у злиденній хаті, на лежанці, налитий, наче квасом, теплою кров’ю, у стелю втупився, лежить і дрижить Бенедикт.
Ближче, ближче до житла!.. Де поземка стелеться, припорошує балки, де метелиця вихорем-сніговієм над степом здійнялася, там і вона: летить у поземці, кружляє у завірюсі! Ні сліду не залишить лапами на снігу, собаку не звалує під ворітьми, худоби не сполохає!..
Ближче, ближче, – і кривиться невидиме її обличчя, і тремтять пазурі, – голодна вона, голодна! Мука їй, мука! Ки-и-ись! Ки-и-ись!
Ось уже й підкрадається до житла, вже й оченята примружила, шоб краще чуть, зараз стрибне на стару стріху, на вихололий димарь; осьо, вже надумала...
... Хтось постукав у двері: тук-тук-тук. Бенедикт схарапудився, наче його палицею стукнули, страшним криком крикнув:
– Нє!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
– Ах, вы заняты, голубчик? Так я попозже зайду, – а за дверима такий голос знайомий: Нікіта Іванич. Господь послав!.. Господь послав!..
Тиждень провалявся Бенедикт у лихоманці, – стид і сором. Як все одно мала дитина. Дід йому і в печі розпалив, і ватрушок напік, і кип’яточком його напував. Самі удвох усе й під’їли.
От тобі й Празник Новий Год. Пройшов-проминув, як і не було, – от шкода, прозівали! А голубчики ж, мабуть, козу водили, танцювали-хороводили, та згідно з Указом свічки палили, та ржавлю пили: після празника, як уже повелося, побільшало у містечку увєчних-калєчних. По вулиці йдеш – одразу скажеш: празник був із гульками: той на костурцях дибає, в того око вибите, чи мордяка на сторону.
Бенедикт, одужавши, журився: життя повз його промайнуло, по губах мазнуло, – отак завжди! Кожен раз так! Яка тільки несправедливість! Яка досада чорна! Чи ж він не готувався, чи розуму не докладав? мишаків не ловив, на харчі не міняв? Та він, щитай, два тижні жив у очікуванні світлого, радісного: гості, свічки, музика!
Бо шо в нас за жизня? – робота тяжка та мороз, та посвист вітру! Хіба ні? Коли-не-коли той празник випадає.
А він, мабуть, чи змерз, чи підвередився, чи ще шось, – мо’, з голоду охляв, чи шось несвіжого у Столовій Хаті з’їв, – хтозна? – та й звалився у лихоманці, і де ви тепер, деньки золотії?
А Нікіта Іванич каже: Бенедикт нє ВРАСТЄНІК. Ну нє, – так нє, це вже кому яке щастя. А тільки образа – аж до сліз!
А ще каже: «Слава Богу, целее будешь, руки-ноги сохранил, ещё пригодятся тебе, юноша неразумный, пустоголовый, мечтательный и заблудший, как и вся ваша порода, всё ваше поколение, да, в сущности, и весь род людской!» Ой, не любить він наші празники, не любить!
То й шо з того, як хтось, бува, і покалічиться? Бува й на льоду посковзнешся. І в яму впадеш, і на сук напорешся, і шось з’їси неперевіреного. А хіба од старості не мруть? Оно, навіть Прежні голубчики, – по триста років живуть, а все’дно мруть. Нові голубчики народяться.
Себе, канєшно, жаль до сліз, шо там казать. Родичів, друзів – теж жаль, але трохи менше. А чужих – якось і не жаль. Вони ж чужі. Хіба можна рівнять? Коли матінка померли, Бенедикт так плакав, так побивався, шо аж опух од плачу. А помри, – та хоч би й Анфіса Тірентівна, – хіба ж би він хоч прослізився? Боже збав! Здивувався б, розпитав би, витягнувши шию, звівши брови аж на лоба: а од чого ж померла? Шось із’їла, чи так ото? А де ховатимуть? А чи ожениться тепер Палікарп Матвєїч на якійсь другій, а чи багато од Анфіси Тірентівни добра залишилось і яке те добро? – все розпитає, аякже, бо інтересно.
Та й на поминки покличуть – теж розвага. Наїдки всякі їстимуть. У хату запросять, – зайдеш, подивишся, яка в них хата, та в якому кутку піч, та де вікно, та чи є якась прикраса, – може, в якогось умільця лава різьблена, чи може завіса, кольоровими нитками вишита, а то ще поличку повісять і книжечки поставлять. Наїсися-нап’єшся – та й по хаті походжаєш, кругом роздивляєшся, до полички підійдеш, книжечки переглянеш. Бува, й хароша попадеться, – тоді до стіни боком притулишся, ногу на ногу, в потилиці шкребеш, стоїш читаєш. Та мало там чого!..
Але самому, звісно, нема охоти помирать. Не приведи Господи! А тільки кись – то ще страшніше. Зараз-то вона наче й одступилася, мабуть, проґавила Бенедикта, – а може, то Нікіта Іванич їй слід перебив, от вона й одступилася.
А чого вона страшніша за смерть: а того, шо ти, якшо вже помер, то помер. І нема. А якшо ця тварюка тебе спортить, – так із цим ще треба жить! А як? Як вони себе бачать, як воно їм, спорченим? Шо їм там усередині відчувається? Га?..
...А мабуть-таки, шо відчувають вону тугу страшенну, жахливу, небувалу! Морок чорний-чорнісінький та як їм сльози отруйні, рідкі котяться! Як оце, бува, уві сні примариться: отак бредеш собі, бредеш, ноги волочиш, та все наліво, наліво забираєш, – і не хочеш, а йдеш, наче чогось шукаєш, та чимдалі заходиш, тим більше пропадаєш! А назад нема ходу! І наче йдеш по степах безлюдних, недобрих, а з-під снігу трава суха, та шарудить-шарудить! Весь час шарудить! А сльози все течуть-течуть, з обличчя та на коліна, з колін та на землю, шо аж голови не підняти! А якшо й підняв би – а нашо: нема там на шо дивитись! Нема там нічого!..
А як, не дай Боже, трапиться з кимось таке страшне діло, – шо його кись вип’є, жилочку пазурем роздере, – то хай би вже йому швидше померти, хай би вже йому міхур лопнув, та й по всьому. А тільки хтозна, може йому ті два, чи три дні до смерті цілим життям прецтавляються? У себе в голові, всередині, він, може, й на поля якісь ходить, і оженився, і діточок маленьких народив, і внуків дочекався, і государствену повинність якусь несе, дороги прокладає, налог платить? Всередині? А тільки все зі сльозами, з риданням душевним, із завиванням нестерпним, нелюдським, безупинним: ки-и-и-и-ись! ки-и-и-и-ись!..
Ото-ож. А то прям, каліцтво: каліцтво – то звичайне діло, око видавлять, – так і одним оком можна сонечку радіти, зуби повибивають, – так і щербатий своєму щастю всміхається, задоволений.
Але ж у Бенедикта і очі в порядку, і зуби, і руки-ноги. Тож, усе гаразд.
А от шо нудно самому, компанія потрібна – то вже друге діло. Сім’я. Жінка.
Жінка голубчикові обов’язково потрібна, – як же без жінки? По тому холостяцькому ділу Бенедикт заходив до вдови, до Марфутки: чи раз, чи два рази на тиждень, але обов’язково до Марфутки зайде. З лиця вона не така, шоб уже й гарна була. В неї, якшо правду казать, мордяка трошки на сторону, наче їй хтось по личку голоблею заїхав. І одне око геть напухло. Тілом теж не така, шоб уже й точена. На ріпу схожа. Але ж Паслєцтвій – нема: там, де треба, в неї все опукле, де не треба – впукле. Так він же ж не дивитися на неї ходив, а по холостяцькому ділу. Хто хоче дивитись, – вийди на вулицю та й дивись, аж тобі повилазить. А тут інше. Це, як Федір Кузьмич, слава йому, сочинив:
Ніякого свєта з нею не нада, навпаки: Бенедикт, як до неї прийде, одразу свічку задує, і гайда крутицця, валяцця, ще й перекидацця, по-всякому любицця. І наприсядки, і раком, і туди, і сюди, і по хаті скакать, – а Боже ж ти мій, чого тільки другим разом у голову не вступить витворяти! Оце якшо сам сидиш, думу думаєш, ложицею у борщі водиш, – ніколи по хаті не скакатимеш, на голову не ставатимеш. Якось воно по-дурному. А коли до жінки прийдеш – неодмінно. Одразу штані геть, – і жарти жартувать. Природа у жінки, або ж сказать, тіло, для жартів саме найзручніше.
Отак налюбишся, та й утомишся. А потім такий голодний, наче три роки не їв. Ну, подавай уже, шо ти там наварила? А вона: ах, куди, Бенедиктечку, куди ти од мене тікаєш? Хочу ще, мовляв, пофордибачити. Невгамовна жінка. Пристрасна.
– Ні, кралю, вже нафордибачились, їсти давай, вермішель давай, чогось солоненького, кваску, ржавлі, все давай. Повечеряю та вже й додому бігтиму, бо ще в печі згасне.
– Та яка там піч, дам я тобі вогню! – та й справді: і нагодує, і пиріжків з собою загорне, і жаринок у вогняний горщик насипле.
А Бенедикт другим разом їй стіхи почитає, якшо Федір Кузьмич, слава йому, шось про теє-то-як-його скласти забажав. Він, мабуть, теж по молодичках, – будь здоров, – бігає!
Ух! А то ще:
Хочеш – то й зривай, хто тобі заважає? Бенедикт спочатку дивувався: та хто ж йому, Найбільшому Мурзі, довгої йому жизні, хоч слово упоперек скаже? Зривай. Панська воля. Але ж тепер, канєшно, як він Федіра Кузьмича, слава йому, на свої очі побачив, сподобився, – теперечки вже й сам замислився: так йому ж, куцому, до теї-то-як-її, ма’ть і не дострибнути, тож він і жаліється. Мовляв, сам не справлюся, підсоби!
А з отими стіхами одного разу прямо чортзна-шо получилося. Якось переписував Бенедикт стіхи, та такі вже растакі, такі, як-то кажуть, млосні!
– ти ба, як Федір Кузьмич, слава йому, виразився. Бенедикт страшне, як здивувався: а з якого це … він отим не дорожить? Захворів, чи шо? Але насамкінець Федір Кузьмич, слава йому, пояснив, що він нібито схотів теє діло на новий, чудернацький манер спробувать:
Бенедиктові так схотілося перевірити, шо ж там Найбільший Мурза, довгої йому жизні, понавидумував, – шо аж зробив самовольство: зайвий сувійчик для себе переписав і в рукава заховав, а потім бігом до Марфутки та оті стіхи їй і прочитав. І запропонував: а давай, мовляв, і ми отак: ти беркиць на ліжко, – і лежи колодою, нє внємля нічєму, та дивись мені! – по-чесному, як і домовились. А я на тобі розпаляцця буду, то й подивимось, шо ж воно за панські витребеньки. Гаразд? Гаразд.
На тому й порішили. А вийшло чортзна-шо. Марфутка все зробила по-чесному, як їй сказано було, – лежала мовчки, ані мур-мур, як-то кажуть, рукі па швам, пяткі умєстє, наскі врозь. Ні чіпать Бенедикта, ні лоскотать, ні кренделів усяких вироблять не стала. І замість того, шоб розгоряцця болє, болє, як отам написано, або ж там пламінь розділить, – та да-а-а-а! – так увесь вечір торба-торбою й пролежала. Та й пламеню, якшо вже правду казать, не получилося, – Бенедикт потиркав-потиркав, та й зів’яв, хтозна-чому, та й упав, та й плюнув, та й рукою махнув, шапку намацав, дверима грюкнув та й додому, та й усе. А Марфутка розсердилась, та за ним, та навздогін ньому матюків – як нагне. А він – їй. А вона – йому. Посварилися, один одному волосся повидирали, потім, тижнів через два, знов помирилися, та якесь воно вже не таке було. Не було вже того, як-то кажуть, шалу.
Ну, по тому холостяцькому ділу він і до Капіталінки заходив, і до Вєрки Кривої, і Глашка-кучеряшка його до себе заманювала, і ще багато які. Тепер, осьо, – Варвара Лукинишна набивається, можна було б і походить, але ж занадто вже страшна. Ану, як вона уся кругом пітушиною бахромою обсипана?
Але всі ці походеньки – то таке, побув та й забув. Та й з голови геть. А друге діло, як ото видіння причепиться, образ дивний, марево світле, – як оце Оленька стала Бенедиктові прецтавлятися... На лежанці валяєшся, ржавлю покурюєш, а вона – осьо вона, поряд, усміхається... Руку простягнеш – нема її! Повітря! Нема її, – та й знов вона тут. Та шо таке!
...А може, посвататись до неї, га? Посвататись, і все? Так, мовляв, і так, Оленько-рибонько, красунечко писаная, хочу на тобі оженитися! Весіллячко справимо! Будь моєю хазяєчкою! Будем жить-поживать та добра наживать!.. Шо там іще кажуть?.. Щастя та любові! Весіллячко-бенкетуваннячко! Шоб аж через вінця лилося! Чим багаті, тим і раді!
А чого! Хоч і сім’я в неї багата, – бач, у санях їздить, – хоч і шубка в неї заяча, а женихи біля неї чогось не дуже в’ються. Строга, мабуть. Скромна. А на Бенедикта таки задивляється. Подивиться – і зашаріється.
А коли Бенедикт видужав після лихоманки та на роботу повернувся, – Оленька аж засяяла. Наче свічка, засвітилася; прям хоч бери її, у розщепу стромляй і в самій густій пітьмі видно стане.
Нада буде цеє діло обмізкувать.
Проминули лютневі завірюхи, грянули березневі зливи. Пролилися небесні потоки, пробили сніг, наче його хтось кам’яними гвіздками поколов, почорнив. Де-не-де й земля показалася. Все торішнє сміття спливло – по всіх вуличках, по всіх подвір’ях. Потекли-задзюрчали жвавенькі струмочки, пінисті та каламутні, понесли сміття з пагорбів у низини, повиносили його геть зі слободи, а вгорі, диви, вже й поголубішало-полазурнішало. Світла така лазур, чиста, холодна, хмарки по ній бігають рухливі, вітер повіває, голе віття смикає-мотає, весну підганяє. Сиро кругом, ясно; якшо руки в рукавиці не заховаєш – такі червоні робляться; а харашо, весело!
Грязюка під ногами чвакає, глина непролазна, ні тобі саньми, ні тобі возом, а мурзи все одно їздити бажають, нізашо пішки не пройдуться – не по чину. Отак дивишся, перевертні глину валянками місять, сани тягнуть, надриваються, матюкаются, а сани хоч би з місця. Мурза їх батогом – хлобись! та ще раз! а вони його по матері! – такий, їй-бо, ґвалт стоїть, одне слово: весна!
Потім, диви, знов приморозило, днинка випаде пронизлива, холодна; і сніжна крупка посиплеться, і міхури на віконцях запаморозяться.
А поки Бенедикт у лихоманці лежав, Федір Кузьмич, слава йому, зволив новий Указ сочинить:
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.