– О, зовсім невеличка група, десь може шестеро... Не дуже часто збираємось, але ж абщєніє інтенсивне, дуже, як би сказать, тісне...
– Та я думаю, вшістьох... ви на підлозі, чи як?
– Та нашо, хто де...
– А як же ж ви тоді...
– Розміщуємось? Хатка в мене й справді мініатюрна, шо там казать. Як усі зберуться, ви не повірите, мало один у одного на головах не сидимо!
– Он воно як... Я прийду, – квапливо сказав Бенедикт. – Прийду, чекайте.
Так!.. Швиденько баню протопить, напаритись, потім ржавлі дзбанок взяти із собою, – не з порожніми ж руками у гості, – потім... а потім буде видно. Ой, шо буде!.. Бігом усіх проздравить – і додому; Шакал нічого не скаже, – наказано ж сьогодні абияк працювать. Бенедикт вклонився сирітці Ксюні:
– Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем’янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А зраділа!
– Скільки вже разів сьогодні чула, а все одно приємно! От би кожен день так!
Шакал на неї зі свого кутка покосився: о, вже й самовольство. А нема шо й казать: сьогодні велено тільки проздравлять, а не кривдить. Завтра їй, мабуть, випише.
– А приходьте до мене ввечері оладки їсти.
– Та я зайнятий.
– От шкода. А оладки в мене такі ж пишнесенькі!
– Не сумніваюсь.
І ця туди ж: натякає. Оладки в неї, бач, пишнесенькі!.. Чи може і туди, і сюди?.. У два кінці вспіть?.. А Оленька зі свого тубарета поглядає... Нада ж Оленьку проздравить. З іншими розмова легка була, а з Оленькою стало якось ніяково: сторопів, коліна ослабіли. Підсів до Оленьки, пробурмотів:
– Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем’янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.
А Оленька засміялась так тихенько:
– Яка ж я вам жона?..
– Та в Указі ж...
– А без Указу?..
Бенедикт знову спітнів: от тобі й Женський День, Бабський Празник, от до чого все це ведеться... От тобі й Федір Кузьмич, слава йому... Зараз вона його на оладки покличе...
–... шо, нема щастя без Указу?
– Оленько... Оленько, хочу щастя без Указу...
– Ну, то й…?..
– Пропоную вам руку, серце і пуденціял, – прошепотів Бенедикт. Сам од себе таких слів прекрасних, страшних, не чекав: вирвалося.
– Беру, – прошепотіла й Оленька.
– Берете?!..
– Беру... Я все беру...
Помовчали... Шо ще треба казать... Серце так і калатало... Ой, зважився!.. Зважився! Який тільки день сьогодні!
Федіру Кузьмичу – слава!
Прощавай, значить, життя холостяцьке! Недовго й погуляли, Бенедикте Карпичу! Та й харош уже! Нада б уже й посурйознішать. Бенедикт додому бігом біг: ще рано, жар у печі не прочах, набрать і баню протопить... Оно: щитай, з того году не мився! По-новому, канєшно, стилю. Раніше Новий Год був Первого Єнваря, по-старому, а зараз перенесли, тож і виходить... Біг, жіночкам зустрічним кланявся, – незвично якось, а нада. Проздравленіє викрикував. Бажав усім щастя в жизні. Нікіта Іванич попереду йшов, колоду на собі тягнув, – і йому жартома гукнув: «Мірнава нєба над галавой, Нікіто Іваничу! Шоб ні дощичка, нічого!» – діда аж пересмикнуло, обернувся, та й плюнув. А-а-а, то ж він думає: Бенедикт його за жінку прийняв!.. Та то просто жарти такі!
Оленька у другій слободі живе... не в нашій... Ми осьде, а вона – оно аж де. Домовились на Майський Вихідний до неї в гості: з батьками знайомитись. Дай-то Боже, погода буде гарна, ясна... Мірнава нєба над галавой!.. Не така, як сьогодні: грязюка, мряка...
Пробіг мимо саней, шо зовсім вгрузли у багнюку: марне діло у таку погоду кудись їхати. На узбіччі перевертні волохаті: трійка. Відпочивають, валянки поскидали, ржавлю покурюють, услід голубчикам зубоскалять. Побачили Бенедикта і аж заржали:
– Убежим от инфаркта!..
– Не догоню, так согреюсь!
– Давай бігом, гараж закриють!
Тварюки безсовісні. Чіпляються до людей. А одгавкувацця – Боже збав: їхня лайка крепша за нашу. Ніхто з ними не зв’язується, з перевертнями.
З гори та на гору, та по провулочках, де й городами, де й через тин, дорогу скоротити, – додому добіг, засуви зняв, та скоренько в хату, та заслінку в печі шарпонув: тліє! Тліє, голубчик! Встиг! Бігом ржавлі, та скіпочок, та полінце; та роздмухати вогонь, нехай грає; а як заграє, до бані його перенести. Та води понаносить, та віник торішній кажись у сараї валявся, та мочалка десь тут зовсім нова... десь тут була... От був би зараз жонатий, прибіг би з роботи, – а все вже готове, павуки повиметені, віник розпарений. Так то воно так, а тільки жонатому по молодицях не дуже-то... «А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?» – «Та нада мені... про іскуство побалакать...» – «Та вже бачу!.. Теж мені, іскусник!..» І віником його, віником... Та невже ж вони з Оленькою битимуться? Ні-і-і, у них усе буде по-харошому, а як же ж інакше.
Отак прийдеш – все вже наготовлене, а тільки тієї свободи вже не буде. Ну то й нехай. Зате жінка красивенька! А свобода – шо ж свобода... От зараз він свободний, а мочалки ніяк не знайде, – невже поцупили? Та ні, знов пощастило: знайшлася мочалка, у бані під каменем була; трохи поцвіла, зате знайшлася. Та шо за день сьогодні: прям одне до одного.
Отож напарився всмак. Всього себе мочалкою розтер, віником вишмагав, аж червоний, обдивився себе з усіх боків, куди око бачить: красень! Трапився б зараз якийсь сусід, зиркнув би у віконце, – позаздрив би. Бенедикт аж сам собі позаздрив. Тож і не дивно, шо його жінки вихваляють: «прекрасне развітіє, багато од вас чекаємо!» Чекайте, а я оце тільки обітруся – і до вас. А всі шестеро зберуться, чи як?.. Нічо, дасть Бог, справлюся! На головах сидять... от-т уже!
Жар у купку згріб: мо’, так довше протримається. Та до ранку – навряд чи. Так можна ж буде й у Варварки жару набрать. Тільки нашо? – вранці ж все одно на роботу. Ех, суєта, даремний клопіт! Бенедикт знову розкидав жар: не дай Боже пожежі. От морока з цим вогнем: згасне він, – ляж і помирай; а як понад міру розгориться, – все кругом понищить, пожере, наче нічого й не було! Він такий, вогонь! Він норовистий. Він без кінця їсти просить, він все одно як людина, весь час голодний. Все дай та дай! А перегодуєш його – він і сам тебе з’їсть.
А як у когось загориться, голубчики звідусіль позбігаються; бува, аж із самих дальніх кутків біжать. Натовп збереться величезний, як на Октяберський Вихідний. Кругом палаючої хати стануть, руки поскладають і дивляться... Мовчать, чи перешіптуються: « оно, аж стовпом полум’я...», «диви, диви, з отого кута займається!..» А полум’я і справді, рветься, мечеться, не стовпом, а наче деревом якимсь, як ото Окаян-дерево навесні: танцює, гуде, крутиться, клубочиться, а з місця не зійде. Обернешся на голубчиків: стоять, повитріщалися, і в очах теж вогонь танцює, наче у воді віддзеркалюється, перепліскується. Тища очей у того натовпу, і в кожному вода з вогнем плещеться, немов заря над річкою; і так на душі моторошно зробиться, їй-бо! ніколи вода з вогнем не сходяться, а тут, бач, зійшлися!
А якшо поблизу Прежні трапляться, – бігають, за голову хапаються, кричать: «Гасите! Гасите пожар!» – а як? Як ти його загасиш? Це маленьке полум’я ще відерцем води заллєш, а якшо вже вогонь свою силу показав, – все. Чекай до кінця.
Другі хати не займуться, – і то добре. От коли вогонь усе поїсть, вже згасатиме, засинатиме, – голубчики й мотануться, хто з відрами, хто з горщиками, хто з чим, жару набирать, до себе в хату тягать. В них, може, і без того піч тепла, – а все одно. Шоб добро не пропадало.
А другим разом і вся слобода вигорить. Шо ж! – починай заново жити.
Скупаний, аж сам собі приємний, постукав до Варвари. Одкрила розчепурена, спітніла.
– Ах! Це ви. Ой, як добре. А це що? Ржавля? Та навіщо, такий клопіт...
Подивився кругом: кралі ще не сходились. Шо ж, почекаємо. Стіл накритий. Миски – дві, та ложки – дві. Горщечок юшки.