Витягла з печі деко з мишаками.
– Вже наче й пропеклися...
– А ви їх скіпочкою потикайте.
– Та й справді... О, вже й можна їсти. Свіжі, сьогодні наловила.
– Чудово.
Налили ржавлі. Закусили.
– Ваше здоров’я.
Ще налили. Харашо пішла.
– Яка у вас ржавля чудова. З букетом.
– Бо знаю, де збирать.
– І де ж ви збираєте, якщо не секрет?
– А на трясовині. За кахінорською слободою.
– Там, де Садове Кальцо?
– Еге ж.
– То це ви аж бозна-куди ходите!
– То й шо. Зате ржавля хароша.
– Треба буде й мені туди навідатись.
Кралі все не сходилися. Бенедикт вєжліво кашлянув у кулака.
– Гості зараз прийдуть, чи шо?
– Та ні-і, я не наважилась...
– А обіцяли ж?..
– Та я... оце подумала… краще вже я спершу одкрию вам свій секрет наодинці... Не знаю, як ви сприймете... хвилююсь...
– Та я теж начебто...
– Не знаю, чи ви здатні оцінити...
– Здатний, – відповів Бенедикт, але не був впевнений, шо здатний.
– Ну, гаразд... Але то секрет. Ви ж, звичайно, нікому...
– Аякже.
– Ну, то заплющіть очі.
Бенедикт заплющився. Варвара чимось зашаруділа. Шось стукнуло. Знов якесь шарудіння. Бенедикт трошечки розплющив одне око і почав підглядати. Але ще, мабуть, нічого не було готове, – тільки тіні од свічки танцювали на колодах, – і він знов заплющився.
– Пара-нє-пара, – вихажу са двара-а! – проспівав Бенедикт.
– Та почекайте трошки... Який нетеплячий...
– Нема мені сили терпіть, нєвтєрпьож – збрехав Бенедикт і грайливості у голос підпустив. – Оч-чєнь даже нєвтєрпьож.
Тут йому на коліна опустилося шось важке, але не дуже, і цвіллю повіяло.
– Ось... Дивіться...
– Шо це?!..
Скринька – не скринька, а шось таке; всередині листки біленькі, на свіжу бересту схожі, але світліші; а тонкі ж, тонесенькі та наче сміттячком присипані, чи маком.
– Шо це таке?!
– А ви ближче роздивіться!
Підніс до очей. Таке ж сміттячко рівнесеньке... наче нитки... глянув зачудовано... Зненацька нитка розірвалася, брязнула, немов намисто, і в очі сипонула: «и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь...» Так прямо й ахнув: букви! Точно, букви! Дрібно-дрібнесенько написані, та так уже охайно, і не коричневі, а чорні... Послинив пальця, потер бересту: одразу дірку протер. Тонка, бля!
– Обережніше, зіпсуєте!
– Шо це таке...
– Це книга... Старопечатна...
– А-а!!! – Бенедикт зірвався з тубарета, відкидаючи заразу. – Ви шо!!! Заболію!
– Та ні! Підождіть! Та заспокойтеся!..
– Болєзнь!..
– Та ні-і-і!..
– Та пустіть мене!..
– Та сідайте! Та сядьте ви! Я вам усе поясню! Клянуся! – Варвара Лукинишна оддирала Бенедиктові руки од засувів, трусила гребінцями. – Совершенно безопасно... Нікіта Іванич підтвердив!
– А він тут з якого боку?