– А кто ещё? У него агромный опыт.
– А транспорт не достал.
– Транспорт не дали. Говорят, гараж закрыт, погода плохая.
– У них всегда предлоги.
– Как будто вы не знаете.
– Издеваются над людьми.
– А то вы не привыкли.
Віктор Іванич, розпорядник їхній, – моложавий такий; волосся в нього світле, коротке, набік зачесане. На личку невдоволення. Рукав червоними нитками обмотаний, шоб його здалеку видно було. Не мурза, але шось таке, тож Бенедикт про всяк випадок йому вклонився. Той бровами ворухнув: прийняв. Сказав Бенедиктові:
– Не толпитесь.
Труну на землю поставили, біля ями. В ногах тубарет, ще й подушечку червону на тубарет поклали. Стали ріденьким півколом, шапки познімали. Віктор Іванич двох вибрав, пальчиком тицьнув.
– Вы и вы. Прошу. В почётный караул.
Строго так усіх поверх голів обдивився і голос підвищив.
– Гражданскую панихиду считаю открытой. Начинаю!
Прежні йому:
– Начинайте, начинайте, Виктор Иваныч. Холодно.
Віктор Іванич іще голос підвищив і розпочав:
– Родственники, близкие есть? Попрошу в первые ряды!
Ніхто не вийшов. Нема в неї нікого, значить, як і в Бенедикта. Сама мишаків ловила.
– Сослуживцы?..
Нема нікого. Одна голубонька висунулася:
– Я сусідка. Я її досматрювала.
Віктор Іванич їй роздратовано, звичайним голосом:
– Не забегайте вперёд! Я ещё не вызывал.
– Та я ж мерзну! Швидше б якось.
– Будете хулиганить – попрошу очистить помещение! – розсердився Віктор Іванич. – Есть порядок!
– Да в самом деле! – загомоніли у юрбі. – Есть порядок, вот и давайте соблюдать! А то бардак выйдет. Как всегда. Только время теряем!
Віктор Іванич голос зробив, як раніше: піднесений і такий наче дзвінкий, от наче в лісі луна озивається:
– Соседи, домочадцы?.. В первые ряды.
Сусідка, яка сварилася, наперед забігла. Віктор Іванич обличчям трошки потеплішав: рота курячою гузкою зробив і оченята жалісні. Ліктя тій молодиці потис і сказав:
– Крепитесь.
Молодичка розплакалася. А Віктор Іванич знову:
– Боевые награды, медали, ордена есть?.. Правительственные награды?.. Дипломы государственных учреждений?.. Нагрудные знаки?.. Погоны, орденские планки?..
Нічого не було.
– Билеты партийный, комсомольский, профсоюзный?.. Билеты государственной лотереи?.. Облигации внутреннего займа?.. Трудовая книжка?.. Удостоверения членов творческих союзов?.. Нет?.. Документы на право вождения транспорта?.. Грузового?.. Легкового?.. Трактора с прицепом?.. Нет?.. Жилищно-эксплуатационные документы?.. Абонентские книжечки?.. Газ?.. Телефон?.. Коллективная антенна?.. Квитанции на перерасчёт?..
Такі всі слова незрозумілі, – страшне, які смішні. Бенедикт не стримався, пирснув, обернувся: теж, мабуть, зо сміху розсідаються? Та ні, сльозами заливаються. Личка такі, наче в якусь далечінь задивляються. Якась жіночка рученьки заламує, шепоче: «Не ценили... Не ценили...» Нікіта Іванич теж сльози ллє. Бенедикт йому пошепки:
– Та ви чо’, Нікіто Іваничу? Бабуню жаль, чи шо?
– Помолчи, Беня! Помолчи, пожалуйста. Это же вся жизнь... Господи... Вот она какая... Вся жизнь человеческая...
Затрусився, рукавом обличчя витирає. А Віктор Іванич:
– Инструкции к пользованию приборами бытового обслуживания?.. Нет?.. Телевизор?.. Плита газовая?.. Электрическая?.. Печь микроволновая?.. Примус?.. Нет?.. Пылесос?.. Полотёр?.. Машина стиральная?.. Швейная?.. Приборы кухонные бытовые?..
– Есть, есть! Есть инструкция! – заворушилися в юрбі.
– Очень хорошо! В первые ряды попрошу! Что за инструкция?
– Это на мясорубку. Со сменными насадками.
– Сюда кладите. Сюда. На подушечку.
Вийшов якийсь літній голубчик, поклав на червону подушечку жмут засмальцьований, обтріпаний, не розбереш, шо воно таке, камінчиком придавив, аби вітром не здуло. Тут усі їхні жіночки заридали-заголосили, наче їм пороблено. Одній вже наче й погано зробилося, її підтримували та у личко їй руками махали.
– Мужайтесь, товарищи! – об’явив Віктор Іванич. – Так! Ещё! У кого ещё есть памятные предметы?.. Реликвии?.. Нет?.. Всё?.. Я перехожу ко второй части!.. ТОВАРИЩИ! – це Віктор Іванич таким гучним голосом видав, прям наче сліповран якийсь, Бенедикт з переляку аж присів та на нього озирнувся. Так, бля, гаркнув, наче тут не дюжина голубчиків зібралась, а ціла тища.
– Смерть вырвала из наших рядов, – продовжував Віктор Іванич, – незаменимого труженика. Светлого человека. Достойного гражданина. – Віктор Іванич опустив голову і помовчав. Бенедикт присів і заглянув йому в личко: плаче, чи шо? Ні, не плаче. На Бенедикта злобно подивився. Знов головою смикнув і продовжує. – Горько. Бесконечно горько. В преддверии славной годовщины, двухсотлетия Взрыва, –...
– Виктор Иваныч, Виктор Иваныч! – заворушилися Прежні. – Это вы совсем не то говорите!..
– Как не то?.. А, верно. Извиняюсь. Это на другой случай. Спутал.
– А вы не путайте!