– Та правда ж, – каже бабця. – Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, – я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.
– Та то я-я-ясно, – кажуть наші.
Дід такий довольний.
– Зате, може, я один такий, – вихваляється. – Ану, вертизубку так близько бачить, – як оце вас, скажімо, – і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.
А Бенедиктова матінка, – вони з усіма сиділи, – губи піджали, та й кажуть:
– А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?
Як тут дід образився!
– Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, – солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, – аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі – отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають – десь із пів-відра лупи натрусять.
– Та харош уже вам! – гомонять наші. – Ви ж, дідусю, про нечисть обіцяли.
Але дід уже, мабуть, страшне, як розізлився.
– Нічого не розповідатиму. Слухати сюди прийшла... то сиди отам і слухай! А не під’єлдикуй. Всю мені, понімаєш, мрію перебила. Із Прежніх, мабуть, по розмові чую.
– Це точно, – наші на матінку косяться. – Із Прежніх... Та давайте вже, дідусю, іншої.
Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які – обмара, зелена пара, трав’яна куделя, відьомська омана, – всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, – потім вище забирає: оуааа, оуааа, – ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, – а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! – отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.
Тут Бенедикт і собі виткнувся.
– Дідусю, а кись бачили?..
Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.
Проводили мужнього старого, – і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.
Ні, ми більше на схід од містечка ходимо. Там гаї світлі, трава-мурава висока. У траві – квіточки гарненькі, лазурові: з них, якшо назбирать, та вимочить, та побить, та вичесать, – нитки можна прясти, полотно ткати. Матінка покійна до тої роботи геть не мали хисту, все в них випадало з рук. Нитку прядуть, – плачуть, а полотно тчуть, – сльозами заливаються. Кажуть, до Взрыва всё иначе было. Прийдёш в МОГОЗИН, – берёш что хочеш, а не понравится, – и нос воротиш, не то, что нынче. Отой їхній МОҐОЗІН на Склад був схожий, тільки добра там більше було, і видавали те добро не в Складські Дні, а з ранку до вечора двері прочинені стояли.
Шось воно не віриться. Та як це так – заходь, хто хоч, бери, шо хоч? Це ж сторожів не напасешся! Та нас же тільки пусти: все розтягнемо до скіпочки. А хіба одного затопчемо? Бо тільки йдеш до Складу, – то аж очі розбігаються: кому та шо видали, та скільки, та чом не мені?
Тільки даремно видивляємось: більше, ніж тобі положено, не винесеш. Та не дуже-то на чуже щастя й роззявляйся: матимеш по шиї од Складських Робітників – аж бігом. Получив, мовляв, своє, – і гуляй! Бо зараз і положене заберем.
Повертаєшся отак зі Складу, берестяники тягнеш, поспішаєш до себе в хату, та коли-не-коли й помацаєш у берестяниках: чи все моє тут? Мо’, чимось обділили? Чи може, хтось уже в провулку підкрався, та й поживився, шось поцупив?
А всякого трапляється. Якось поверталися матінка зі Складу, а видали їм вороняче пір’я. На перину. А воно ж легесеньке, несеш, – наче й нема його. Прийшли додому, ряднинку підняли, – батюшки-светы: нема пір’ячка, а замість пір’ячка – гіменце. Матінка, звісно, в сльози, а батько регочуться. Мовляв: от уже крадій, от уже дотепник: мало того, шо добро поцупив, а ще й отакий прикол вчудив: осьо, мовляв, красна ціна вашому пір’ю. Нате вам!
А знайшлося пір’я у сусіда. Батько його за чуба: де узяв? На базарі. На шо зміняв? На валянки. У кого? Сусід одбріхується: та я шо, та я нічого, та я ржавлею був упився, – шо ти з його візьмеш. Мусили одстать.
Ну шо на Складі видають? Казьонну ковбаску з мишатинки, мишаче сальце, борошно з хлібеди, пір’я теж, потім, канєшно, валянки, рогачі, полотно, кам’яні горщики: по-всякому буває. Коли-не-коли насиплють тобі у берестяника гнилуватих каганців, – десь вони там аж засмерділися, тож їх і видають. По свіжі каганці самому треба йти.
Отак прямісінько на схід сонця, за містечком – глелеві гаї. Глеля – то найлучче дерево. Стовбур у неї світлий, смолистий, з капами, листя наче різьблене, візерунчасте, лапате, духмяне, одним словом – глеля! Шишки на ній з людську голову ростуть, а горішки в них – ото смакота! Якшо вимочить, аякже. Так вони гіркі, та ще й не вгризеш. На найстаріших глелях, у самій гущавині, ростуть каганці. Такі вже ласощі: солодкі, круглі, липучі. Стиглий каганець з людське око буде. Вночі вони мерехтять срібним вогнем, наче місяць крізь листя промінці пускає, а вдень їх і не помітиш. Виходять до лісу ще засвітла, а як стемніє, всі беруться за руки та йдуть вервечкою, шоб не заблукать. А ще для того, шоб каганець не здогадався, шо то, мовляв, люди. Зривать їх треба швиденько, шоб каганець не сполохався і не заверещав. А то він інших попередить, і вони одразу згаснуть. Можна, канєшно, і навпомацки рвати. Але так ніхто не робить. Ану, несправжніх набереш? Несправжні, коли світяться, то червоним блимають, наче полум’я крізь себе продувають. Саме такими – несправжніми – матінка свого часу й отруїлися. А так жить би їм іще та жить.
Двісті тридцять і три роки прожили матінка на білому світі. І не постарілися. Які були рум’яна та чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, – і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач – каганцями…
А у тих, хто після Взриву народився, Паслєцтвія інші, – всякі. В кого руки наче борошном зеленим припорошені, наче він у хлібеді рився, в кого зябра, в кого півнячий гребінець, в кого ще шось. А бува, шо й нема ніяких Паслєцтвій, хіба шо на старість ячмені аж пообсідають тобі очі, чи на непоказаному місці борода надумає рости, ще й до самих до колін. Чи на колінах ніздрі вискочать.
Бенедикт другим разом допитувався у матінки: чого та чого був Взрив? Та вони й самі до пуття не знали. Мовляв, люди гралися і догралися с АРУЖИЄМ. Мовляв, «мы и ахнуть не успели». І плачуть. «Раньше, – кажуть, – лучше жили». А батько, – вони вже після Взриву народилися, – аж визвіряються:
– І на чорта ото старе споминать! Як живемо, так і живемо! Не нами заведено!
Матінка одразу:
– Мужичьё! Каменный век! Хам!
Батько їх за волосся. Матінка у вереск, сусідів гукають, а сусіди – ані пари з вуст: все гаразд, чоловік жінку воспитує. Нема чого мішацця. Бита посуда дві небитих переживе. А чого батько на матінку весь час сердились: а того, шо матінка, бач, молода та молода, а батько геть уже викришились; накульгувать стали і в очах, кажуть, наче темна вода коливається.
Матінка:
– Ты меня пальцем тронуть не смееш! У меня ОНЕВЕРСТЕЦКАЕ АБРАЗАВАНИЕ!
А батько:
– Я тобі оце як всиплю зараз: «абразаваніє»! Я таки зіб’ю з тебе пиху! Сина собачим ім'ям назвала, на всю слободу осоромила!
І таке піде срамословіє, такі попрікання, – поки бороду собі не заплюють, не угамуються. Крутенькі були тятінька. А заморяться сваритись – націдять повний глечик бражки та й уп’ються до безтями. А матінка волосся прилижуть, подолом утруться, візьмуть Бенедикта за руцю та й поведуть його на високого пагорба коло річки; там, – він уже знав, – матінка хтозна-коли, ще до Взриву, жили. Тоді на тому місці п’ятиярусна матінкина хата стояла, а матінка казали, шо навіть вищі хороми бували, пальців не вистачить яруси перелічити; так це шо: скидай валянки та по ногах лічи? – Бенедикт тоді тільки вчився рахувати. На камінцях лічити ще йому зарано було. А нещодавно, чули, Федір Кузьмич, слава йому, рахункові прутики винайшов. Кажуть, буцімто горішки просвердлиш, на палички нанижеш і справа наліво перекидаєш. І такий, кажуть, швидкий підрахунок піде, шо аж ну! Тільки самочинно рахівницю майструвать не смій, а кому треба, – приходь базарного дня на базарь, заплати скільки положено, – полотном беруть, мишаками, – і рахуй, скільки тобі влізе. Ходить така чутка; а чи правда воно, чи ні, – хтозна.
...Отож матінка на пагорба піднімуться, на камінчика присядуть, плачуть-заливаються, гіркими сльозами умиваються, то падруженєк своїх згадають, красних дєвушек, то їм тії МОҐОЗІНИ прецтавляться. А все улицы, – кажуть, – были АСФАЛЬТАМ покрыты. Це нібито така мазь була, чорна, тверда, станеш – не вгрузнеш. От як надворі тепло, сидять матінка, причитають, а Бенедикт у грязюці грається, ліпить з глини пасочки, чи нарве жовтунців і в землю тиче, наче городить парканчика. А довкола ж роздолля: горбочки та струмочки, вітерець теплий ходить-повіває – траву коливає, а по небі сонечко яєчком котиться, над полями, над лісами, аж до Лазурних гір.
А зветься наше місто, рідна сторона, – Федір-Кузьмічськ, а до того, матінка казали, звався Іван-Парфір’їчськ, а ще до того – Сірьгей-Сірьгеїчськ, а ще раніше ім’я йому було Южниє Склади, а зовсім бозна-коли – Масква.
Батько привчили Бенедикта іще змалечку до всякої роботи. Кам’яну сокиру змайструвать, – чи то забавка. А він може. Зруб хатній – сам і зрубає, сам і поставить, хочеш – в кут, хочеш – в лапу, по-всякому. Піч змурує. Баню нашвидку збудує. Щоправда, батько митись не любили. Мовляв, живе ведмідь і не вмиваючись. А Бенедиктові подобалось. Залізе в баню, у тепле нутро, хлюпне на каміння яєчного квасу, шоб аж запахтіло, розпарить глелевого віника і давай себе по боках вилупцьовувать!
Вміє Бенедикт і кушнірувать, і сиром’ятні ремінці з зайця різать, і шапки шить – на все хист має. А того зайця ще спробуй упіймай. Ті-ільки ти у нього камінцем гарненько націлився, а він раптом пурх! – і полетів. Тож усе більше з мишачих шкурок одежину кроїмо, а воно не так, шоб уже й зручно. Та звісно: з великого викроїш, а з малого й зубами не натягнеш.
Короче, все може по хазяйству. А як же інакше? Федір Кузьмич, слава йому, об’явив: «Хазяйство – діло рук кажного, розгрібай сам». Бенедиктів батько до самого скону дроворубом були, і Бенедикта думали до тої роботи пристроїть. А Бенедикт хотів Істопником буть. Так уже воно йому впало в око. Істопнику, бач, – честь і пошана, кожен шапку знімає, а той, як мимо пройде – такий гордий, шо й не поздоровкається.
Та й справді: куди ж без вогню? Вогонь нагодує, вогонь напуває, вогонь зігріває, вогонь заспіває. Як помре вогонь, – і нам на лави лягати, очі камінчиками закривати. А кажуть, було, шо й не знали вогню. Як же тоді жили? А так і жили: повзали у пітьмі, як оті червирі сліпі. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому. Ой, слава йому! Пропали б ми без Федіра Кузьмича, далебі, пропали! Бо то ж він усе кругом побудував-облаштував, він ясною своєю голівонькою за нас переживає, думу думає! Високо піднісся терем Федіра Кузьмича, сонце затуляє маківкою. Ні день, ні ніч не спить Федір Кузьмич, все по світлиці походжає, кучеряву бороду погладжує та за нас, голубчиків, переживає: чи ми ситі, чи ми п’яні, чи не сталося нам прикрості якоїсь, чи може й каліцтва? Є в нас малі мурзи, а Федір Кузьмич, – слава йому, – Найбільший Мурза, довгої йому жизні. Хто сани видумав? Федір Кузьмич. Хто колесо з дерева майструвать здогадався? Федір Кузьмич. Навчив нас кам’яні горщики робить, мишаків ловить та борщ варить. Навчив рахувать і писать, букви дав великі та малі, навчив бересту рвать, книжечки зшивать, з болотяної ржавлі чорнило варить, а шоб писать, розщеплювати палички і в теє чорнило вмочать. Навчив нас човни майструвать, з колод довбать та на воду пускать, навчив на ведмедя з рогатиною ходить, з ведмедя міхур виймать, той міхур на кілках розтягувать і цією плівою вікна закривать, шоб світла з віконця і взимку вистачало.
А тільки шкуру та м’ясо з ведмедя собі взять не смій, бо малі мурзи тільки й дивляться. Не можна простому голубчикові ведмежу шкуру носить. Та й то зрозуміть: як же мурза без шуби в санях їздитиме? Швиденько поморозиться. А ми ногами бігаємо, нам жарко, часом так упрієш, шо й сіряка розпахнеш. Хоч бува й засверблять несерйозні думки: от би й мені сани, та ще й шубу, та ще й... Та то вже самовольство.
Ой, кортіло ж Бенедиктові в Істопники. Але матінка – прямо затялися, мовляв, – «Только в писцы». Батько його в дроворуби зманювали, матінка в писці пхали, сам він мріяв, як пройде коли-небудь вулицею, такий весь із себе набундючений, бороду задерши, вогняного горшка за собою на мотузці тягнутиме, – тільки іскри з дірок сиплються. От роботка неважка: набрав жару в Старшого Істопника, Нікіти Іванича, додому допер, у печі розпалив, а потім сідай та у віконце позіхай: неодмінно постукається сусідський голубчик, а бува, аж з Глухого Кінця, з дальнього кутка придибає:
– Па-а-не Істопник, Бенеди-икте Ка-арпичу, пози-ичте вогню! Жінка, дурепа, зазівалася, а у печі візьми, та й згасни. А ми саме оладочки пекли, шо ти будеш дєлать...
Набурмосишся отако, закрекчеш наче спросоння, одірвеш знехотя дупу од лежанки, чи од тубарету, потягнешся отак солоденько, – патягу-у-усі! – голову почухаєш, сплюнеш, та й незадоволеним прикидаєшся:
– От без кінця у вас таке! Мудили горохові... За вогнем не дивляться... На всіх, голубчику, і жару не напасешся! За вогнем – знаєш, аж куди нада ходить?.. А-а-а-а, ото-о-ж... а ноги, либонь, не казьонні. От народ, от народ... Хто інший плюнув би, зарікся з вами зв’язувацця... Ходють і ходють. Самі не знають, чого ходють... Ну, чого тобі? Вогню?
Запитуєш отако, наче сам не бачиш, чого йому треба, і дивишся похмуро, і пащеку на сторону кривиш, наче зранку в роті завонялося, чи наче тебе от-от виверне. А все це по роботі. Должность у тебе, у служивого, така. Голубчик знов заскиглить: