Ну, так хто з нас після того краманьон? Хто нє Врастєник? Того ж із тими Прежніми й каші не звариш: ґвалту нароблять, коли не треба, лаються не по-нашому, смикають тебе хтозна-якого біса, весь час незадоволені: ні жартів хороших не розуміють, ні танцю, ні ігор наших, ніякого слівця народного, душевного, тільки й чуєш: «О-о! Ужас!» – та де ж він, отой Ужас, як його нема.
Ужас, це шо? – це коли Червоні Сані скачуть, тьху, тьху, тьху, нє, нє, нє; не мене, не мене; або Кись згадається – оце Ужас. Бо ти – один. Сам-один, без нікого. І на тебе – насувається... Нє-є-є!!! – навіть думати не хочу... А який же ж то ужас, якшо ми хороводи водимо чи у скок, наприклад, граємось?
А гра хароша. Отак гостей запросиш, насамперед у хаті поприбираєш. Ліктем недоїдки зі столу на підлогу згребеш: ану, мишачки, налітай! Сміття, яке в хаті насобиралося, звичайно, валянком під ліжко запхнеш, чим-небудь прикриєш, аби не стирчало. Манаття на ліжку розгладиш: простирадло там, ковдрочку гладенько розстелеш. Якшо простирадло страшне, яке брудне, то й випереш. А ні – то й нехай. Якшо вишита підзора десь завалялася, чи може завіса, – обтрусиш, уздовж печі рівненько припасуєш, наче так і було. Свічки позасвічуєш, кругом поналіплюєш, не пошкодуєш, шоб видно було і святково. Закусі всякої, свіжини навариш-насмажиш, на столі в рядочок порозставляєш. Бражки дзбан на стіл виставиш, а інші дзбани в холодочку, в комірці стоять, дожидають. Та й гості теж із собою принесуть, хто ж тобі з порожніми руками у хату сунеться? хіба шо якийсь замурзяка, мудило, сцикун звізданутий. У гості ж обов’язково з гостинцями, аякже... Тож посходяться, чистенькі, вмиті-зачесані, одежа свіжа, як у кого знайшлася. Жарти, сміх. Насамперед, звичайно, за стіл. А на столі ж красота! Мишаки печені, мишаки варені, мишаки з підливкою. Хвостики мишачі мариновані, ікра з оченяток. Печіночки мочені до кваску. Пісні коржики з хлібеди. Грибці по сезону. Хто багатший – блини. Хто вже зовсім злиднів не нюхав – ватрушки. Хрестись-сідай, вже й бражки налили, по першій випили, – понеслося... Заразом по другій. О, вже й у голову дало, вже й повело. Харашо! Якшо ржавля хароша, міцненька, так і не помітиш, шо закусі малувато. Налупилися, відригнулися, – коли там по третій-четвертій було, – вже й забулися, бо вже й за десяту перевалюємо. Палимо, регочемося. Пліткуємо, один одному розказуємо – хто з ким, та шо з ким, ще й, бува, підбріхуємо. Якшо жіночки в гостях – з жіночками заграємо: щипаємо там, руки розпускаємо, інтересуємось. Пісню хором грянемо, ще й притупуватимемо:
А потім уже й гратися. У скок, наприклад, гра хароша, інтересна. Правила такі. Свічки загасить, шоб темно було, сісти-стати де попало, а одному на лежанку залізти. Сидить він там, сидить, а потім з лежанки я-я-як скочить, та з криком гучним-гучним! Як на когось із гостей впаде, неодмінно чи повалить, чи приб’є, чи суглоба вивихне, чи ще всіляко покалічить. А як мимо, – то сам розіб’ється: голову, чи коліно, чи там лікоть, а то й ребра собі поламає: лежанка, вона ж висока. Об тубарет у темряві, – будь здоров! – можна вдаритись. Лобом об стіл теж. Тож, якшо не забився, знов на лежанку лізе, а як із гри вибув – то вже й другому несила терпіть: ану пустіть, теперечки я стрибну! Крики, зойки, регіт, – обісцятись можна, така гра чудова. А потім свічки засвітимо та й роздивляємось, хто як забився. Ну, тут, канєшно, реготу ще більше: бо тільки шо було в Зиновія око, – а вже й нема! А в Гур’яна, диви, рука висить, надломилася, який тепер із нього роботяга?
Канєшно, як мене скалічать, з мого тіла позбиткуються, то не смішно, це вже я розсердюся, аякже. Це якшо мене. А когось іншого – то смішно. А чого? – а того, шо я – це я, а він – це вже не я, це він. А Прежні тільки: о! ужас! как можно! – а того не розуміють, шо якби все по-їхньому було, то ні сміху, ні веселощів ніяких на світі не було, а сиділи б усі по хатах, нудні та невеселі, ні тобі пріключенієв, ні тобі навприсядки, ні тобі виску жіночого.
А то ще в душку граємось, теж дуже інтересно: отак зненацька – кидь подушку на обличчя, навалишся і душиш, а той, другий, пручається-виривається, а як вирветься – весь такий червоний, спітнілий, і волосся дибки, наче в упиря. Коли-не-коли бува, шо хтось помре, люди ж у нас сильні, опираються, сили у м’язах багато, а чого? – а того, шо працюють тяжко, ріпу на полі садять, кам’яні горщики видовбують, снопи в’яжуть, дерева на колоди рубають.
Отож не нада казать, обзивать, шо, мовляв, умішка в нас єлє тєпліцца: розум у нас прозорливий, міркуємо повагом, але добре. Так собі міркуємо: дерево дубельт – хароше дерево на буратіну, і на відра добре, і діжки з його справні. Глеля – теж отлічне дерево, і на віники – саме воно, і горішки смачні, і ще багато чого, але символ з його різать не дуже зручно буде, бо смолисте, капи великі, липкі. Береза – на неї може й приємно подивитись, а стовбур тонкий, кривий, важко різати. У Окаян-дерева стовбур іще тонший, весь у вузлах, ґулях, капах, одне слово: Окаян-дерево! Верба – не годиться, сусінь – надто волокниста, хапай-дерево – увесь рік мокре. Та ще багато порід усяких, чи то різновидів, поки їх там перелічиш, а я, вважай, і так всі знаю. Тож ми зараз кору знімемо, долотом ямки намітимо... та й до весілля того ідола й витворимо.
Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і – Господи, благослови! – вдарив сокиркою по дубельту.
Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині – ворота. На воротях – кільце кам’яне. Коло воріт збоку – будка. У будці холоп.
Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім’я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...
Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, – не з порожніми ж руками до хати йти, – ще й букет лісових дзвіночків.
Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?
Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.
– До кого?
– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
– Домовлено?
– Аякже.
– Погодь.
Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.
– Як звати?
Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.
– Проходь.
Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, – Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п’ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.
– К кому?
– Ольги Кудеярівни товариш по роботі.
– Что несёш?
– Гостинці.
– Гостинцы сдать.
– Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?
– Гостинцы сдать и вот тут расписаться. – Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: «Мышь домашняя бытовая — дюжина. Квасу жбан деревянный малый — один. Цветки синие полевые — пучок».
Бенедикт раптом – доречно чи недоречно, – як обурився:
– Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!
Узяв, та й перш ніж розписацця, «цветки» викреслив.
Холоп подумав-подумав:
– Пёс с тобой. Проходи.
Ти ба, як негарно виразився, – «пйос». Але пропустив. За другу огорожу пропустив, – а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.
– Проходь.
Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду – терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.
Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, – шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, – і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.
Посміхнувся.
– Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.
І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може – ноги наче до підлоги поприростали.
Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини – волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті, наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.
Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах – личаки домашні.
– Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.
І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! – чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого – миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! – цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого – голівочка! А посередь столу – туша м’ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!
А за столом Оленька сидить – розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.
Страшно!
А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.