– У мене всього-всього запасено... отак, зятьку! І влітку, і взимку – повна чаша. Ходім, я тобі ще комори покажу.
Показав комори, де хлібеда зберігається, ставки рибні показав, городи. Оце хазяйство нічогеньке, – не те слово. Бенедикт і не думав, шо такі статки бувають на світі. А теперечки виходить, шо й він усьому цьому добру теж начебто хазяїн?! Красота!
Так усе гарно склалося, аж скаржитися гріх. А ще чогось боявся... Чого бояцця? Нема нічого страшного. Сім’я дружна, обідати всі разом сідають. Стіл кожен раз од стіни до стіни наїдками заставлений, а все до крихти під’їдають, Бенедикту до них братися і братися.
Теща, звичайно, більш за всіх собі насипає, або, як Кудеяр Кудеярич казав, лідирує. За нею тесть, потім – Оленька, а тоді вже й Бенедикт задніх пасе, вони над ним хіба раз сміялися! Але по-доброму.
А берем не шо попало, а все по порядку. Спершу на пиріжки налягаємо. Штук сорок у рота повкидаємо, один та другий, один та ще один, – наче горох. Потім – оладки. Цих теж не підраховуємо. Потім папороттю закусимо. Розігрівшись, до юшки перейдемо. Тарілок із п’ять висьорбавши, скажемо: – О, вже й наче апетит проклюнувся! – отоді вже й м’ясо. Після м’яса – блини: сметанкою полити, зверху грибців, у трубочку згорнути, і – Господи, благослови! Повний дзбан блинов і виїмо. Потім, звичайно, хрустики солодкі з кришеними каганцями, ватрушки, пампушки, а насамкінець – сир і хрукти.
Бенедикт нізашо не хотів сир і хрукти. Опирався.
– Після солодкого?! Сир?! Та ви шо?
Сміялися над ним.
– Казали ж тобі: жінка моя, Хевронія, з хранцузів! Пояснювали, чи ні?
І які ж тільки ті хранцузи капосні: тільки сиру поїси, – так тебе й виверне, і пропав обід. Хоч спочатку починай. А як іще той кружовник, хрукт кислий, страшний, волохатий, то ще гірше. Гризеш, плачеш: козляком себе почуваєш.
Це обід. Але й крім обіду теж під’їдаємо: сніданок, другий сніданок, полуденок, вечеря, – аякже. І на ніч тобі миску з їжею теж із собою дадуть: ану, вночі прокинешся, до вітру абошо, – а тобі з голоду живота підведе? Боже збав.
Поїв – оддихай. На ліжку лежи. Дрімай. Біля печі.
А то ще в сани сядемо: осінь, підморозило, от і харашо. Отак зранку, очі продерши, піднімеш міхур на віконці, глянеш: як там природа? Вже й, мабуть, до зими? Повітря таке свіже, холодне, небо у білій каламуті. Перші сніжинки, білі, великі, зубчасті, падають на землю. Спочатку поволі, поманеньку, чи то поштучно: перерахувати можна. Потім більше, більше, – ось уже й погустішало їх у повітрі: спочатку огорожі не видно, потім споруд ближніх, а потім і взагалі нічого не побачиш, тільки мереживо біле коливається перед очима. А у світлиці чисто, тепло; піч потріскує, гуде, ліжко широченьке, м’якеньке, на ліжку Оленька розвалилася, розлінилася, з-під ковдри вилазити не хоче.
– Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо...
Тоді знов вікно завісиш, та й стриб до Оленьки під ковдру. Налюбившись, виповзеш, – та й до столу, поснідаєш, – і в сани. Сани теж широкі, м’які: шкурами вистилають, подушками з курячим пером. А холопи ще шкури тягнуть: зверху класти, замість ковдри. Попідтикають тебе шкурами з усіх боків, – лежиш, наче в ліжку. Теща до тебе біжить, миску з пиріжками тягне:
– Не дай Боже, зголоднієш у дорозі.
Перевертень валянками витупує, бурчить.
– Пог-года... В такую погоду хороший хозяин собаку из дома не выгонит...
На шо це він, сволач, натякає?
– Ану, Терентію, не розсуждай. Їдь давай. Кататися бажаю.
– Давно ли пешком ходил, шеф?
– Та як ти смієш! Ану, риссю!
От уже бісова порода: аби тільки споритись, заперечувать, насвистувать. Такий уже, тварюка, ледачий та розслаблений попався: ні, шоб вихорем мчати, як Бенедикт полюбляв, – де там, плентається нога за ногу, свистить, зубоскалить; а якшо дівчина якась продріботить, то ще й коментарі собі дозволяє:
– О, какой бабец объёмистый!
Або ж:
– А ничего кадр!
Або Бенедиктові:
– Может, подбросим этих?.. Ей, мочалки! Валитесь сюда!
Тільки людей лякає, скатіна. І неповагу накликає. А то й взагалі, сяде посередь дороги, та й сидить.
– Шо таке, Тетеря?
– Кому Тетеря, а кому Терентий Петрович.
– Я т-тобі зараз дам Петровича! Ану, пішов!.. Сті-ій!.. Куди тебе несе-е-е-е?!..
– А мне в парк!..
І заірже, гад.
А взагалі – щасливе життя. Все гаразд. Ну, майже все. Уночі Бенедикт прокидався, ще мабуть не звикнувши та спочатку не міг второпать: а де це я? – світлиця велика, вікна од місяця світлі, смуги од того світла на підлозі, наче доріжечки. Поряд хтось сопе. А-а, це ж я жонатий... Піднімешся, босоніж тихесенько пройдешся... Підлога у світлиці тепла, – а це того, шо на другому ярусі спимо, а під підлогою – труби од печі проведені, вони й гріють. Яких тільки наук не понавидумують!.. Підлога гладенька, тільки там-сям купки, де Оленька нашкрябала. Отак постоїш, тишу послухаєш. Тихо... Ну, Оленька сопе, ну, десь у будинку хропіння віддалене, чи може раптом хтось скрикне уві сні, а все одно – тихо. А це тому, шо мишаки не шарудять. Нема мишаків.
Спершу якось незвично було. Мишак шарудить – життя іде, ще й у стіхах сказано: жизні миш’я бігатня, што трєвожиш ти мєня?.. А тут – нема ні одного. Бенедикт хотів був запитати, та якось воно соромно. Дурниці всякі запитувать. Нема – тож, напевне, шо всіх виловили.
Е-е-е-ех… ха-ра-шо: у теплі, ситий – не голодний, жінка як пампушечка. Та й до родаків уже звик: нічого страшного. Не без недоліків, звичайно, та то вже кругом так. Всі люди – різні, так же ж? От, наприклад, теща – з нею, як би сказать, нудно. Нема про шо й побалакать. Тільки й чуєш: «їжте, їжте». Та їм я, їм. Рота одкрив, їжі поклав, закрив, жую. Тепер би саме про жизнь чи про іскуство побалакать. Прожував, проковтнув, тільки хтів шось запитать, а вона: «А чо’ це ви так погано їсте?» Знов рота одкрив, їжі поклав, – з повним ротом розмовлять невдобно, – проковтнув, ті-ільки хотів шось забалакать, а вона:
– А чо’ це ви геть нічого не їсте? Може, воно вам несмачне? То так і скажіть.
– Та нє, все чудово, я просто хотів...
– А якшо чудово, тоді їжте.
– Та я...
– Їжею нашою гидуєте, чи шо?
– Та нє-є-є, я не...
– То, може, ви до витребеньок звикли, а од нашого носа вернете?
– Та я...
– В нас, канєшно, без витребеньок, чим багаті, тим і раді, та якшо ви нашого не визнаєте...
– Та я ж...
– Оленько! Та чо’ це він у тебе такий капризний... Якшо вже моїми стравами перебирає, то я прям і не знаю, чим же його годувать!..
– Бєня, не обіжай мамуню, їж...