Тож спочатку трошки сумно було, дупа наче осиротіла, і Бенедикт кожен хвіст, шо йому стрівався, аж очима проводжав: чи то козляк, чи то пташечка, чи там собака, чи мишак.
Їздив пушкіна провідать. Десь за тиждень до весілля Бенедикт вирішив: та харош уже різать, вже, мабуть, і готовий. Чого ж іще.
Та він уже насамкінець не стільки фігуру різав, скільки всякі дрібниці підправляв: кучерики свердлив, потилицю нанівець зводив, аби геній іще більше сутулився, бо він в обчем і целом сильно за життя переживає; ну, пальці там, оченята. Пальців спочатку вирізав шість. Нікіта Іванич знов обурювався, хвіліпики викрикував, але Бенедикт уже до його горлодерства звик і спокійненько пояснив, шо так у столярному ділі зроду-звіку положено: який-не-який, а запас ще ніколи нікому не завадив. Хтозна, як там далі буде, мо’, помилку якусь допустиш, чи напідпитку не туди сокирою наддаси. Зайвину ж будь-коли можна одрубать. Тож як він роботу, вважай, вже й закінчив, сухою ржавлею натер, а називається, – одшліфував, – це шоб гладенько було, без занозин, – отоді, канєшно, й запропонував замовникові, на вибір: то якого теперечки пальця пєвцу свободи одрубать бажаєте? А вибір же ж великий, аж самому приємно, на будь-який смак! Хочеш – цей, а хочеш – той, а не ндравиться – так оцей, а може, тобі цей у око впав, тоді шо ж, тоді туто цюкнемо, чи може там. Ну то шо? Бач, як усе по науці: пишно й багато, – то аж душа співає.
А Нікіта Іванич журився і вибрати не міг, кругом пушкіна бігав і волосся на собі рвав, – а волосся ж у нього страшне скільки, – да как же я своевольно и кощунственно, по собственной прихоти, дерзну обрубить поэту руки? Добро бы хвост, а то, – руки!!! Личко собі долоньками затуляв, головою мотав, одним оком підглядав, потім його примружував, мучився, наважувався, та так і не зважився. Так усі шість пальців і залишив. А ніг у пушкіна нема, ноги різати не стали. Не встигли. Тільки зверху: тулуб до попереку. А нижче, як ото стовп, гладеньке.
Волокли аж шестеро, – найняли холопів, платили мишаками. З Прежніх тільки приятель Нікіти Іванича взявся підмогти, Лев Львович, з дисидентів. Ідола схвалив.
– Ну чистый даун. Шестипалый серафим. Пощёчина общественному вкусу, – отак висловився. Але тягти-волікти помочі з його, хирлявого, небагато було, тож він більше на керівній, так би мовити, посаді виступав: «давай-давай-давай! стоп! заноси! во! не так! Влево заноси!» – ну, як ото завжди керують. Думали пушкіна поставити, де Нікіта Іванич показав, – чогось йому те місце дуже вже сподобалося. Вже й яму почали копать. Тільки там хазяїн вредний виявився: вибіг, руками махає, слиною бризкає: увесь кропчик йому, бач, повитоптували, а отой кропчик, між нами кажучи, – сама нікудишня трава, ні смаку од його, ні запаху, а більше для краси сіють; та з голоду, канєшно, і кропчик з’їси.
А Нікіті Іваничу от конче нада було той символ прямо на голубчиковому городі поставити, він і умовляв, і соромив, і вогню поза чергою обіцяв, і до холопів звертався, благав шоб, мовляв, народний глас и ропот возвысили, а холопам шо: стоять набурмосені, ногу за ногу, платні чекають, покурюють, дожидаються, поки начальство вигавкається, зірве серце, та й замовкне, а воно цим звичайно й закінчується. І мусили тягти дубельта на той бік через дорогу. Там, проміж тинами, місце нічиє.
Тож і стоїть він у нас теперечки, сердешний, та, як і замовляли, гамір вуличний слухає, – отак з-за рогу вийдеш та й бачиш його, на пагорбі, на легковії, чорного такого. Бо та деревина, дубельт, завжди од дощу чорніє. Тож він стоїть, наче корч уночі, дух м’ятєжний і гнєвний; голову набичив, а на обличчі з обох боків дві каклєти – бакенбарди древнього фасону, – носа опустив, а пальцями отако, наче каптана на собі рве. На голові, канєшно, птиця-блядуниця розсілася, а така в неї манєра, у безсовісної: шо побачить, те й обгидить, того ж і прізвисько у неї таке неподобне, за її неподобство.
...Ну, з’їздив, пушкіна оглянув. Малих хлопців шугонув, шоб по ньому не лазили. Хотів сніжок навколо утоптати, та із саней вилазити полінувався. Оглянув... та й оглянув. Хай стоїть, місця не простоїть.
Оце ж думав-думав: і шо йому не хвата? А потім наче осяяло, або ж сказать, стукнуло: книжечок! Книжечок давно не читав, не переписував, у руках не тримав! Ану, аж із мая місяця! На роботу ж самовільно перестав ходити, а потім відпустка, а потім весілля, а далі життя сімейне, і ось уже знов осінь із зимою змагається, все ніяк не переламається, – та то так завжди у природі буває, наче їй мука, чи шо. То дощ, то сніг. Вже й Октяберський Вихідний проминув, ти ба! Та тільки цього року на перещот не ходили. Тесть на службу пішов, – матюкався, але пішов, а нам сказав: сидіть ото вдома, я й так знаю, шо вас троє. Занесу в списки.
Наскільки вже Бенедикт Октяберський Вихідний терпіти не міг, – а хто ж його любить, хіба шо мурза якийсь, та й то по роботі, – а все одно: і яка-не-яка, а розвага була, і на людей подивитись, та ще ж, може, зі Складу шо-небудь видадуть. А тільки тепер воно йому ні до чого. Тож у природі мука, і в голові мука. Ну, геть нема чим зайнятися. Така, як би мовити, нудьга.
Тиняєшся ото по будинку, тиняєшся, тиняєшся; розваги собі шукаєш. Пальця послиниш, до стінки прикладеш та й ведеш, по стінці. Ведеш, ведеш, світлицю кругом обведеш, чи поки слина не висохне, тоді знов пальця послиниш і знову ведеш.
Ще шо? Навпочіпки сядеш, лікті у коліна упреш, підборіддя кулаками підіпреш і гойдаєшся: назад-вперед. Назад-вперед.
Чи нижню губу випнеш і пальцем по ній дринь-дринь, а вона отако, наче ляпає: такий звук смішний, ляп-ляп.
Або сидиш на тубареті, чи на лавці, гойдаєшся, язика висолопиш, одне око примружиш, друге набік скосиш і язика розглядаєш. Шматок носа видно та язика кінчик. Але нечітко.
А то ще можна пальцями повіки на обидві сторони одтягнути і дивитися, шо буде; а те й буде, шо все кругом отако перекоситься.
Можна голову між коліна звісити, шоб аж до підлоги, і чекати, поки кров прилине. Зашумить у голові, затуманиться; у вухах гуде, стукотить.
А ще шо можна робить: пальці переплітать. З однієї руки палець, та з другої руки палець, потім знову з першої, потім знову з другої; а як пальці закінчаться, руки вивернути. Або просто: пальці розставиш і туди-сюди ними ворушиш. Це на руках. А якшо на ногах спробувати – погано виходить: судома ступню зводить. Отак спробуєш, та й дивуєшся, і чого б це воно: на руках так, а на ногах так? А того, мабуть, шо руки – то руки, а ноги – то вже ноги. Мабуть, шо так. Не інакше.
А то й просто нігті розглядаєш.
А видінь ніяких не бачиш; десь вони ділися, видіння. А шкода. Раніше Оленька ввижалася: намисто там, ямочки, стрічечка. А тепер – шо? Тепер – осьо вона, Оленька, під боком. Ямочки – та в неї по всьому тілі ямочки. Такі ямочки, шо пальця засунеш, – аж пів-пальця провалиться. Будь ласка. Засовуй. Не забороняється. Навіть, можна сказать, – схвалюється:
– Пустунчику!.. Шо за нетерплячка...
А тільки раніше од неї якесь наче сяйво було. Якась наче таємниця. А зараз он вона, сидить на тубареті, личко аж на два пальці сметаною обмазала, – шоб біліше було; а тільки вид од тієї сметани – аж страшно глянуть. Волосся розчісує:
– Ану, подивися, Бенедикте, шо це в мене тут? Невже ковтун?
Раніше ні про які там ковтуни навіть і мови не було: коса до п’ят, і все. Але ж тепер їй, Оленьці, не годиться косу носити: позаяк вона тепер заміжня голубонька, то й прикид у неї на голові має буть жіночий. А мороки з цим прикидом, – не приведи Господи. От вона волосся на пасма поділить, водою чи ржавлею понамочує і на дерев’яні колобашки понакручує. Всю голову накрутить, ходить, коливається, а ті колобашки цілий день одна об одну постукують. Закортіло, бач, кучері. Ще й личко собі навазюкала: ну, чиста упириця.
– І нашо ти ото на себе понамотувала?
– Як це нашо? Для краси. Для тебе ж стараюся.
Бухнеться на ліжко:
– Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо!
– Та харош уже, скілька можна.
– Побалакай мені, давай бігом.
– Та я заслаб, чи шо. Переїв трошки.
– Не видумуй, ти ще й не снідав.
– Та ти ж будеш дряпатись.
– Чо’ це дряпатись!.. Не видумуй.
– Так у тебе ж морда в сметані.
– От завжди шось знайде! Нещасна моя жи-и-ись!
І знов скиглити. А потім зненацька раз – і перестане.
– Бенедикте! Ану, йди сюди. А чо’ це в мене отут чешеться? Та оту-ут, оту-ут, кажу. Мо’, шось вискочило?..
– Нічого не вискочило.
– Нє, ти погано дивишся. Ти добре подивися! Шось мені свербить.
– Та нема нічого.
– А чо’ ж тоді свербить? То не чиряк?
– Нє.
– А може, пухир? Ніде не напухло?
– Нє.
– А може, почервоніло?
– Нє, нє!
– А шо ж тоді? Отак свербить-свербить, а потім я-як смикне!.. А отуто? Бенедикте! Осюди дивися! О-о-отуто, – ні, далі! Між лопатками!
– Нічого там нема!