– Нє!
– А може лупа? – свербить. Обтруси мене.
– Та чисто все! Не видумуй!
– Може, ластовинням обсипало?
– Нє!!!
– Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, – та й помреш!
– Чиста, кажу, спина! То тобі здається!
– Ка-анє-є-єшно, як я страждаю, а не ти, тобі все одно! А в мене отут, під пахвою саднить, Бенеди-и-икте!
– Посаднить і перестане.
– Хто інший пожалів би!.. Тільки я отак руку підніму і отак поверну, одразу й саднить! А якшо я отако нагнуся і ногу отако виставлю, то мені одразу в боці заколе, ану гля, шо це в мене отам збоку, я не бачу!..
А одного разу аж наче стукнуло: от би зараз книжечку. От би зараз на ліжко, та з книжечкою завалитися! Надворі сніг тихо-тихесенько сиплеться, у печі дровенята потріскують, – саме б воно: із книжечкою, та на ліжко. Коло ліжка на тубареті миску з каганцями поставити, чи ще з чимось смачненьким, шоб за щоку сунути, і – туди... У книжечку... В нас скажімо, зима, а там – літо. У нас день, а там – вечір. І розпишуть тобі, і прикрасять, шо за літо, і шо за вечір, і хто куди пішов, і шо на ньому понадівано, і на якій, може, лавці понад річкою хто присів, і кого виглядає-дожидає, – а мабуть, шо кохання своє, не інакше, – і які пташки угорі цвірінчать, і як сонце сідає, і мошкара товчеться... І яку пісню за річкою співають. Про все напишуть: і як у кущах зашарудить, – то милесенький-любесенький на побачення прийшов, – і шо між ними сказано, і про шо домовлено... Чи може, хтось великого човна побудував і на море-окіян пустив, і скільки у той човен людей понабивалося, і куди пливти надумали, і шо у того човна всередині, – все розпишуть. І як вони ото пливуть та між собою посварилися, і шо там у одного проти інших на серці накипіло, і як він чорніший за хмару став, і думу думає... А ті, другі, здогадалися, та й кажуть: ой, а чо’ це він на нас вовком дивиться, буде нам од його горе, ану, висадимо його на острів...
Читаєш ото, губами ворушиш, слова розбираєш, і наче ти у двох місцях одразу знаходишся: сам сидиш, чи лежиш, ноги підігнувши, рукою в мисці пошукуєш, а сам інші світи бачиш, далекі, чи яких зовсім не буває, а все’дно як живі. Біжиш, чи пливеш, чи у санях скачеш: чи од когось рятуєшся, чи сам напасти задумав, – серце колотиться, життя летить-пролітає, і ти гля, яке диво: скільки книжечок, стільки й життів різних проживеш! Наче ти якийсь перекинчик: то ти чоловік, а потім раз! – і жінка, чи може дід, чи дитинка маленька, а то й цілий загін, шо у засідці сидить, а то й взагалі бозна-шо. А якшо й правда, шо не сам Федір Кузьмич, слава йому, всі ці книжечки написав, то й шо з того? Мабуть, то інші Федіри Кузьмичі, стародавні люди, сиділи, писали, видіння бачили, ну то й нехай.
А в Робочій Хаті зараз, мабуть, свічки засвічені, свитки розгорнуті, Шакал Дем’янич пильненько за всіма наглядає. Костянтин Леонтич швидко-швидко строчить, переписує, а час від часу письмову паличку кине, та й руками сплесне! та й зойкне! – а це він завжди так, от-т уже сильно хвилюється, шо ж там у книжечках понаписувано. А потім знову письмову паличку цоп! та й далі строчити... А Варвара Лукинишна голову нахилила, гребінцями трясе, шось сама собі тихенько думає... А шо ж то за книга у неї в хаті захована? Шось наче про свічку, про обмани... Тільки ні Бенедикта, ні Оленьки вже в Хаті нема... Оленька на ліжку вилежується, нидіє, сметаною намазана, а Бенедикт на тубареті розгойдується. От би зараз мишаків наловити, та на базарь піти, та на книжечку зміняти. Тільки мишаків у нашому будинку нема.
А шо ж то за книгу тесть тоді виносив і Бенедиктові тицяв? Чи підійти та запитать? Якшо вже тесть не заболів, тьху, тьху, тьху, то це вже точно: можна в руки брать.
Оце ж тесть знову ближче підсів, рота розкрив та й питається:
– То шо, не з’явилися думки якісь неподобні?..
А Бенедикт насмілився, та й каже:
– Аякже. З’явилися.
Тесть аж прямо зрадів!
– Ану, ану, послухаймо!
– А шо це ви мені за книгу отоді тицяли? Коли я сватацця приходив?
– А звідки ти знаєш, шо то книга?
– Та знаю.
– А звідки? Хтось показував?
– Може, й показував.
– А хто?
– А шо за книга?
– Нє, хто тобі показував?
Бенедикт хотів було сказать, але не наважився: хтозна, шо тоді буде...
– А ви не питайтеся, а почитати дайте.
– А ти скажи, хто показував.
– У нас у хаті була, – сказав Бенедикт, і навіть не збрехав.
– То й де ж вона?
– Спалили. Батько спалили.
– А нашо?
– А шоб Болєзні не було, тьху, тьху, тьху.
Тесть подумав, очима посвітив, ногами пошкріб.
– От народ темний. Одсталий народ...
– Чо’ це одсталий?.. Укази виконуємо. Научні достіженія геть усі переймаємо: карамисла, часи сонячні. Гвіздки.
– А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, – пояснив тесть, – і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.
Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз’яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, – отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, – аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.
– Тож і на Болєзнь, – продовжував тесть, – у вас погляд неправильний.
– Я чув, – обережно сказав Бенедикт, – шо то традиція.
– Яка ще традиція?
– Лєчить. Бо раніше од книг радіяція була, тож і лєчили тих, у кого книга. Але ж тепер уже все одно, двісті років минуло. То така традиція. Я чув.
Тесть очима світло я-як пустив. Сильно. По підлозі я-як шкрябонув, аж трохи мостину не вивернув.
– Бенеди-и-икте! Ану, йди сюди, любицця будемо! – озвалась Оленька з сусідньої світлиці.
– Лежи, чекай! – прикрикнув тесть. – У нас служебна розмова! Міровозрєнческа!.. Тож, почнемо спочатку... То не в книгах Болєзнь, дорогенький, а в головах.
– Наче нежить, чи шо?