– Так.
– То шо, без гвіздків краще було?
Бенедикт подумав.
– Гірше було.
– Ото-о-ож. Тобто, раніше було гірше. А зараз краще. Кумекаєш?
– Та наче кумекаю.
– А ще раніше – ще гірше. А раніш за все – і вобше Взрив. То він шо, шось хароше, як по-твоєму?
– Не приведи Господи!
– Ото-о-о-ож. Тобто, куди нам треба рухатись? – уперед. Ти коли по вулиці йдеш, хіба задкуватимеш? Нє, ти будеш уперед дивитися. Для того й очі на голові, а не на дупі, так же ж? Природа нам вказівку робить.
– А й справді так, – визнав Бенедикт.
– Тільки уперед, і не інакше. А я, скажімо, позаяк я є Головний Санітар, шлях освітлюватиму. – І пустив промінь, все одно як місяць зійшов. – Тепер тобі прояснило?
– Нє, – сказав Бенедикт.
– Знов нє. Та шо ти будеш дєлать... Ну гаразд. Сильна в нас одсталость, – пояснив тесть, – у обчестві. Але ж людина людині – брат. Ану, хіба ж може брат братові не помогти? Хто він після того буде? Поганець, нехароший! Помогти, підтримати – то найперше діло. А то деякі так розсуждають: мовляв, моя хата з краю. То добре?
– Та, ма’ть, недобре. То мараль.
– Авжеж. А як йому помогти?
– Не знаю.
– А ти подумай.
– Та не знаю я... Мо’, нагодувать?
– Хе! Оце надумав! Та якшо годувать та годувать, годувать та годувать, люди й працювати кинуть. Один ти й працюватимеш, ото й будеш сам-один горбатицця. А якшо в тебе харчі закінчаться? Де ж іще узяти? Звідки ж харчі, як ніхто не працює? Нє! Далі думай.
Бенедикт став думати: як же його помогти братові. Щоправда, у нього, у Бенедикта, брата не було, тож і думати було невдобно. Уявлявся хтось надокучливий, довготелесий: сидить ото на тубареті, скиглить: «Бра-а-ате... Поможи-и-и... Поможи-и-и, бра-а-ате...» І не хочеш, а по шиї даси.
– Може, шось постерегти? Поки він там ходить?
– Та да-а-а-а-а-а. Отак і стій стовпом аж до вечора. А він тим часом – по молодичках.
Бенедикт розсердився на брата: ти гля, яке стерво! Шо ж йому нада?
– Здайоссі, – покивав головою тесть. – Ну, гаразд. Давай ми з тобою ще отак подумаємо. Ти ріпу садив?
– Садив.
– Значить, садив. Гаразд. Тож техніку знаєш: посадив ріпу і чекай. Чекаєш ти, скажімо, ріпу, – а виросте бозна-шо. Половина – ріпа, половина – бур’яни. Ти бур’яни полов?
– Полов.
– Гаразд. Значить, знаєш. То шо ж тобі пояснювать. Якшо ріпу вчасно не прополеш – весь город бур’янами позаростає. А крізь бур’яни ріпа навіть і не проб’ється. І шо? Нема чим нагодувати, нема чого й вартувати. Ото-ож!
– Та да-а-а, – визнав Бенедикт.
– Ще б пак. А тепер слухай сюди. «Рєпку» читав? Переписував?
– Скаску? Читав: пасаділ дєд рєпку, вирасла рєпка бальшая-прєбальшая.
– Еге ж. Тільки то не скаска. А притча.
– Шо воно за притча?
– Притча єсть рукавадяща вказівка в облегчоній для народу формі.
– А шо ж тут указано? – здивувався Бенедикт.
– Бач, погано ти її читав! Тягне дєд рєпку, а витягнуть не може. Зве бабку. Тянуть-патянуть, витягнуть не можуть. Ще там когось пазвалі. Нема діла. Пазвалі мишку, – та й витягли рєпку. Як це розуміть? А так і розуміть, шо нема нам куди без мишака. Мишак – наша апора!
А й справді! Оце як тесть пояснив, – так усе й зрозуміло, все зійшлося. От уже розумаха.
– Так шо в обчем і целом, – зробив тесть висновок, – картина в нас получаєцця така: калєктів спираєцця на мишака, позаяк він є краєугольний камінь нашого щасливого битія. Це я тобі обчественну науку роз’ясняю, тож головою не верти. І спираючись такім образом, загрібає все, шо бачить. Ріпу – то ріпу, а нема ріпи, – то й хвощі, навіть і ржавлю.
– Оце вже точно. Правду кажете. У мене минулого року всю ржавлю поперли з комірчини! Я прийшов, – двері навстіж, все повиносили!
– Харашо, це вже ти, я бачу, думати почав. Ану, як ти понімаєш своє заданіє?
– Яке?
– Яке! Та полоти ж!
Бенедикт гарненько подумав.
– Полоти?.. Гм. А шо, треба полоти?.. А-а-а-а! Крадіїв ловити?
– Яких ще крадіїв!.. Та ти думай! Хто в нас крадії?
– Крадії? Це які крадуть.
– Ну? А хто краде?
– Хто краде... хто краде... та всі крадуть.
– Ото-ож! – засміявся тесть. – Всі крадуть! І кого ж ти ловити надумав? Себе самого, чи шо? Який ти смішний, їй-бо.