– Ну, то як ти розумієш своє заданіє?.. Здайоссі?.. Та лєчить же! Лєчить треба людей, золотенький ти мій!
Бенедикт обімлів.
– Хто – я?
– Ну, а хто ж? Ти, хто ж іще! Оце тільки сало нагуляєш, – малий гак тобі дам, а як звикнеш трохи, руку наб’єш, – і до великого дослужишся.
– Я не можу, нє, нє, нє, я не можу, та як це... я не можу гаком, нє, нє, нє... тьху, тьху, тьху, не можу, нє, нє, нє...
– Оце так-так! Я ж тобі, здається, так усе поясняв, а ти ж так наче добре слухав, і на тобі: не можу! А ти через «не можу»! Є в тебе долг перед обчеством, чи нема? Народ до світлої жизні має прийти, чи ні? Братові помогти треба? Треба! І не сперечайся. Заданіє в нас, дорогенький, благородне, а народ одсталий, недостатньо розуміє. Страхи дурні, плітки розпускає. Дикість!
Бенедикт аж прямо затужив. Бач, тільки-тільки усе пойняв, а тесть знов якось так повернув – і знов нічого не понятно, і тільки туга на серці.
– То шо: книг читать не можна?
– Чо’ це не можна? – здивувався тесть. – Читай собі на здоров’ячко, в мене отих книг старопечатних – ціла бібліотека, є й з картинками. Я тобі доступ зроблю.
– А нашо ж тоді лєчить?
– Знов за рибу гроші! Тому шо Болєзнь!
– Нічого не понімаю...
– Не все зразу. Поймеш.
– А оце ж... ви казали, мишак – наша апора. А чо’ ж тоді у нас у будинку мишаків нема?
– А того в нас мишаків нема, шо в нас жизня духовная. Нам мишаків не нада.
Старопечатних книг у тестя – цілий склад. Коли Бенедикт доступ до книг отримав – овва-а-а-а-а-а! – йому й очі розбіглися, і ноги підкосилися, і руки затрусилися, а в голові аж запаморочилося. Світлиця така простора, на самому верхньому поверсі, та ще й з вікнами, а уздовж стін полиці, полиці, полиці, а на полицях книги, книги, книги! І великі, і маленькі, всякі. Які зовсім малі, може з долоньку будуть, – а букви в них великі. А які великі – а букви в них малі. Є книги, – а в них картинки, та не прості, а кольорові! Їй-бо, кольорові! Ціла книга кольорових картинок, а на них дівки голі, рожеві, – і на траві сидять, і на тубареті, і рачки, і по-всякому! Є худі як жердина, а є й справненькі. Оно, одна на ліжко вилазить і ковдрочку одкинула, – самий сок. Гарненька.
Далі погортав, – якісь хлопці кудись ідуть, ідуть, ідуть та граблі несуть, – мабуть, ріпу садити.
Потім море, а на ньому човен, а над ним на палицях – простирадла. Мабуть, випрали і сушать. Так воно й зручно: води ж у морі оно скільки.
Знов назад перегорнув, де дівка на ліжко лізе. Хароша дівка. На Оленьку схожа, тільки личко без сметани.
Потім ще багацько голубчиків на звірях сидять, – а ті звірі на козляка схожі, тільки без бороди. Тесть казав: то кінь. Тобто – конь. А-а-а-а-а. Так от він, значить, який – «конь». Який страшний. А голубчики, бач, сіли на нього і не бояться.
Потім квітки різнокольорові. Горщик, а з нього квітки стирчать. Нецікаво. Потім взагалі все завазюкане, хтозна шо воно таке, не розбереш. Теж нецікаво. Потім ще погортав, а там картинка: нічого нема, один лист білий, а посередині чорна дірка квадратна. І більш нічого. Начебто всьому кінець. Дивився на дірку, дивився, – чогось раптом так настрахався, як ото уві сні. Бігом книгу закрив і кинув.
У других книгах теж картинок бозна-скільки. Бенедикт три дні на підлозі сидів, гортав. Господи, Боже мій, і чого там тільки не понамальовано! Дівчата такі прехороші з дитинкою сидять, посміхаються, а вдалечині дороги білі, пагорби зелені, а на пагорбах міста понавистроєні, та такі ж усі світлі, блакитні чи рожеві, наче зоря. Дядьки сурйозні, поважні, на голові шапка, як наче блин, на грудях ланцюг жовтий, рукави пишні, як жіночі. А то ще ціла юрба голубчиків, і малі дітки з ними, і всі голі, тільки ганчірки кольорові на них понамотані, і наче кудись угору летять, а квітів та вінків понабирали із собою, – хтозна скільки. То вони, мабуть, всім кагалом полоть ходили, а погані люди їх пограбували, сіряки познімали.
Одного разу шось таке знайоме попалося – ти гля, «Дєман». Точно. Той, шо Федір Кузьмич тоді подарував. Бенедикт довго сидів – аж йому ноги заніміли, дивився на «Дємона», думав. Бо одне, бач, діло – когось слухать, а зовсім інше – самому побачить: таки правда, не збрехали, то не Федір Кузьмич книги пише, а інші голубчики. Сподобався, мабуть, Федіру Кузьмичу, слава йому, оцей Дєман, він тоді цоп – та й вирвав картинку з книги. Ти гля, який, маленький-швиденький. А на душі ж гірко: обдурив, бач, памороки забив, за дурня Бенедикта мав.
Після отих книг сни снилися кольорові, ще й серце калатало. Найчастіше горби зелені, травою-муравою вкриті, та дорога, і нібито біжить Бенедикт по тій дорозі легкими ногами, і дивується: наскільки ж легше стало бігати! А на горбах дерева, а тінь од їх різьблена і тремтлива: сонце грає, крізь листя просвічує, по траві-мураві танцює. А він собі біжить та сміється: ой, до чого ж легко, от би комусь розповісти! А нікого нема, всі нібито поховалися. То й нехай: вийдуть, як треба буде, разом із Бенедиктом сміятимуться! А де це він біжить – не знає, а тільки хтось його чекає і радіє, похвалити хоче: хароший Бенедикт, хароший!..
А то ще він нібито літать уміє. Невисоко, правда, і недовго, та все одно уміє. А то теж на дорозі, та нібито кругом темно. І тепло. То, мабуть, влітку. А на Бенедиктові штані білі, і сорочка теж біла. А він нібито здогадався: якшо від землі ногою відштовхнутись, а потім спину отако вигнути, а руками, як жаба, загрібати, то прямо у повітрі можна пливти, аршин із десять можна пропливти. А потім тая сила, схоже, шо вичерпується, тоді знов ногою відштовхнутись, і знову пливи. І нібито Бенедикт це комусь показує, пояснює. Мовляв, диви, як просто, тільки спину вигнути, а пузом до землі, а руками, мовляв, отако, отако. А прокинешся – от шкода: знав же як літати, а до ранку забув.
А то іще наснилося, нібито у нього хвіст виріс, та такий самий мереживний-різьблений, увесь білий, як ото у Княжої Птахи. От він голову повернув і через плече на свій хвіст задивляється... А у світлиці темненько, прохолодно, а віконце низьке. А сонце уранішнім світлом у віконце б’є і на білому пір’ї дрібною веселкою грає, бризками іскристими. А він отого хвоста то розпустить, то знов підбере, і дивиться, як по ньому, білому, іскри перебігають, наче на снігу пухнастому, летючому. І так уже йому той хвіст подобається, так уже подобається, – отак би прямо й пригнувся, та у вікно пурх! та на гілку, та по гілці пройтися: ко-ко-ко. А тільки той хвіст трошки болить, і ходити з ним невдобно. Аж ось він уже не коло віконця, а по якихось сходах спускається, а хвіст за ним шелестить, по східцях тягнеться, пружний такий, прохолодний, і ще пишніший став. І заходить Бенедикт у світлицю, а там сім’я. За столом сидять і дивляться... Личаками ялозять. І дивляться отак похмуро, несхвально, чи може сердито, на Бенедикта. Бенедикт теж дивиться – а він же ж голий. Штані забув надіти, чи може загубив, хтозна. А вже й сідать обідать. От він за стола сідає, і намагається хвостом прикритися, і так, і так, а не получаєцця, хвіст же короткий. Та шо таке: тільки шо ж такий довгий був, волочився, аж раптом короткий. Він його руками шукає, голову вивертає, з-під пахви на нього поглядає, а хвіст уже не такий. Потемнішав, порябішав, і пір’ячко у руках залишається: торкнешся – падає...
І насниться ж отаке! – не знаєш, шо його й думать. А коли всі книги з картинками попереглянув, за остальні прийнявся. Спершу очі старопечатні букви не розбирали, немовби зіскакували. А потім призвичаївся, і наче так і треба. Наче Бенедикт усе життя те й робив, шо книги заборонені читав! Спочатку шо попало брав, а потім вирішив навести порядочок. Все підрахувати та по порядку порозставляти. Книги з полиць на підлогу позгрібав, все по-своєму попереставляв. Спершу за кольором розставляв: у цей куток жовті, у той – червоні. Ні, шось не те. Потім за розміром ставив: туди – великі, сюди – маленькі. Навіть і самому не сподобалось; а чого не сподобалось, – а того шо на кожній книжці, чуєш, на її коробці позначено: хто писав. От скажімо, Жюль Верн. Так він, бач, і велику книгу, коричневу, сочинив, і маленьку, синю. Як же ж ти їх окремо? – нада поряд ставить. Потім заковика вийшла: є такі книги, а називаються – журнал, так їх не один голубчик сочиняв, а цілих десять, ще й кожен своє. Оті журнали теж нада поряд ставити, по цифирях: спочатку номер один, потім номер два, а тоді шо? – треба номер три, а третього десь нема, а одразу номер сім. Та шо таке? А нема, таки нема! От шкода. А може, десь завалявся, потім знайдеться. А журнали всякі-різні, і назви у них чудернацькі, які зрозумілі, які ні. Оцей – «Звезда», це назва зрозуміла. Це вже треба зовсім дурному буть, шоб не зрозуміти. А оце «Кодры», а шо воно за «Кодры»? Та то, мабуть, помилилися, а треба: «кадри». То Тетеря так зустрічних дівчат називає. Зварив Бенедикт із ржавлі чорнила, паличку обстругав, навів порядочок, все кругом попереправляв. А у тому журналі про дівчат і справді багато чого понаписувано.
А осьо – «Вопросы литературы». Бенедикт подивився: ніяких там вопросів, одні отвєти. Десь, мабуть, був номер із вопросами, та загубився. Теж шкода.
А є журнал «Картофель и овощи», з картинками. А є «За рулём». А є «Сибирские огни». А то ще «Синтаксис», таке якесь слово несусвітнє, хтозна, шо означає. Мабуть, матєрне. Бенедикт погортав, подивився, – а там точно матюки. Одклав: інтересна. Тре’ буде на ніч почитати.
А то ще «Задушевное слово». «Вестник Европы». «Весы». Ці якісь не такі, геть цвіллю провонялися, та то нехай, але ж там серед букв, вважай, у кожному слові, ще якісь букви, науці невідомі. Бенедикт думав, шо то не по-нашому, а по-кахінорському, а потім як наловчився читать, та й нічого, перестав зайві букви помічать, наче їх і нема.
А деякі голубчики постаралися, книг понасочиняли акуратненьких, одного розміру та в один колір пофарбованих, а називається «собрание сочинений». Як оце Золя, наприклад. Чи Антонина Коптяева. А в тих собраніях ще чого вчудять: патрет голубчика, який сочиняв, намалюють. Страшне, які патрети смішні. Осьо голубчик Сергей Сартаков: ой, а личко ж моторошненьке, на вулиці стрінеш – сахнешся. А теж, бач, сидів, строчив. Багацько настрочив.
Деякі книги заяложені, брудні, сторінки з них вивалюються, а деякі – такі ж уже чистенькі, наче вчора зроблені. Аж приємно подивитись. От, скажімо, Антон Чехов. Яка тільки в нього книга залапана! Зразу видно, – криворукий дядько, п’яндилига. А може й підсліпуватий був. Оно, у нього на обличчі, на оченятах – Паслєцтвіє: оглобелька, а з неї мотузочок висить. А от Коптяєва, мабуть, жінка чепурненька, чисто себе тримає. Така ж уже книжечка, можна сказать, незаймана. Коптяєву теж собі оставив, на ніч почитати.
Тесть зайшов, подивився, як Бенедикт усе попереставляв, – схвалив:
– Я бачу, ти культуру поважаєш.
– Я культуру страшне як поважаю.
– То діло хароше. Ми теж читати полюбляємо. Отак посідаємо разом, та й читаємо.
– М-м.
– А то деякі культуру не поважають, псують.
– М-м.
– Сторінки виривають, немитими руками перегортають.
– Еге-еге... А хто?..
– Та є такі...
Постояв, подихав, – у світлиці аж наче шось іздохло, – та й пішов собі.
Тож теперечки Бенедикт, прямо спозарання, не пивши, не ївши, тільки морду вмиє, – і читать. Кличуть обідати, – от халєра, на самому інтересному місці обірвуть! Він спочатку так робив: збігає швиденько, шо попало, без розбору, в рота повкидає – і знов за книги. А потім зметикував: можна ж і за столом читать. І смачніше буде, і часу не витрачаєш. Сім’я, звичайно, обіжається. Теща обіжається, шо Бенедикт її страви мало вихваляє, Оленька, – шо він у книгах про дівчат вичитує, а вона сидить сама, як дурна. Тесть вступається: та дайте йому спокій, то ж іскуство.
Оленька скиглить:
– Він ото книги читає, а на мене хоч би подивився!
Тесть одразу на захист став:
– Ану цить, не твого розуму діло! Читає – значить, нада.
– А шо він там вичитує? Він про дівчат вичитує! А на жінку і не гляне! Я ті книги колись як захватю, та й усі порву!