– А от і не про дівчат! Оно, написано: «Роджер вынул пистолет и прислушался. Скрипнула дверь». А не про дівчат.
– Чула? То не про дівчат.
– Та канє-є-єшно! Не про дівчат! А нашо ж він тоді пісдолєт вийняв, безстидник?
– Бо зараз містер Блек зайде, а він його – по балді, пістолєтом. Отой Роджер. Він за партьєрою сховався. Не мішай.
– Який ще містер Блек?
– Сімейний натаріус. Не мішай.
– А чо’ це він жонатій людині свій пісдолєт показує? Оженися, та й своїй жінці показуй!
– Ото ж ти й дурна! – тесть їй. – Жінка жінкою, а проізвоцтвенний процес нада знать. Чоловік – то тобі не забавка, позаяк він є гражданин обчества, годувальник і захисник. Тобі смішки, а йому навчання. Агов, зятю!
– Шо?
– Ти ще «Гамлєта» не читав?
– Нє.
– То прочитай. Не можна, шоб – пробєли в абразаванії... «Гамлєт» обов’язково треба прочитать.
– Гаразд, прочитаю.
– Ще «Макбет» прочитай. Ой, хароша книга, ой, корисна...
– Гаразд.
– «Муму» теж, обов’язково. Сужет такий хвилюючий. Камінь їй на шию, та у воду... «Калабок» теж.
– «Калабок» я читав.
– Читав?! Здорово, еге ж?
– Еге ж.
– Як-к вона його!.. Гам!.. Лисиця та... Ото-ож, хлопче, лисиця – вона, як тобі сказать... Лисиця, вона і є... Лісанька... Отак тільки – гам!
– Та й справді жаль...
– Та причому тут!.. То ж іскуство! То тобі, дорогенький, не жаль, а натяк... Понімать нада... Басні Крилова читав?
– Басні? Вже почав.
– Такі ж є хароші... «Волк і ягньонак». Хароша. «Ти вінават уж тєм, што хочєцца мнє кушать!!» Паезія.
– Мені аби приключенія.
– А-а, тобі шоб не одразу?.. А от, наприклад, «Ахотнікі за галавамі», жовтенька така. Неодмінно прочитай.
– Слухайте, та не заважайте мені! Та прочитаю я! Ви ж мені заважаєте! Дайте почитать спокійно.
– Все, все! Мовчимо! – Тесть пальця до губ приклав. – Працюй, вчися спокійненько. Мовчимо, мовчимо.
Прийшла весна з великими квітами. Посиніло за вікном, – тільки й помітив Бенедикт, що світла побільшало, читать видніше стало. Підняв міхур, що віконце прикривав, – овва! всі луки-галявини давно вже муравою вкрилися, вже й блакитні квіточки обсипаються, скоро жовті зацвітуть. Вітерець медовими хвилями повіває, у далекі землі кличе, тридев’яті царства-государства відвідати, довблений човен на чисту річку пускати, до моря-окіяну збиратися! Тільки Бенедиктові вже того не треба. Все у Бенедикта в книгах, наче у таємних коробах, загорнуте-заховане лежить: тут тобі вітер і морський, і польовий, і непогожий, і сніговий, і що зефіром зветься, і синій, і піщаний! Ночі беззоряні та ночі пристрасні, ночі оксамитові та ночі безсонні! Південні, білі, рожеві, солодкі, млосні-висушуючі! Зірки золоті, срібні, блакитні, зелені, і наче сіль морська, і бігучі, і падучі, і зловісні, і алмазні, і самотні, і зловмисні, і дороговказні, чуєш, – навіть і дороговказні! Всі човни зі всіх морів, всі поцілунки, всі острови, дороги всі та міста всі, у які ті дороги ведуть, усі ворота міські, шпарини та лази, підземелля, вежі, прапори, всі кучері золоті, всі коси чорні-смолисті, аружія гром і бряцаніє, хмари та степи, та знову вітри, та знову моря та зірки! Нічого йому не треба, все в нього тут!
Багач – от він хто. Ба-гач! Бенедикт подумав про себе: «ба-гач», – і аж засміявся. Навіть вискнув трошки. Сам собі мурза! Салтан! Все в мене у руці, в кулаці, в буквах малих: і природа вся неохватна, і життя людське! І старий, і малий, і красуні небувалі!
А ще чим книги гарні: а те, що красуні ті, що між сторінками сукнями шарудять, виглядають з-за віконниць, з-за завіс мереживних, візерунчатих; красуні ті, що білі рученьки заламують, з розпущеним волоссям під копита коню кидаються, поглядами гнівними спалахують, – самі у сльозах, а талія тонесенька; що з серцем калатаючим розкидаються на ліжку, а підхопившись, нестямним поглядом навколо роздивляються; що несміливо дріботять, потупивши блакитні очі; що танці пристрасні танцюють із трояндою у волоссі, – ніколи ті красуні до вітру не ходять, ніколи нічого з підлоги, крекчучи, не піднімають, живіт не бурчить у красунь у тих, прищика у них ніколи не схопиться, поперек їм ніколи не болітиме. Ніколи у кучерях їхніх золотих лупи не буває, воша маляткам своїм кубельця не в’є, яєчок не кладе, якнайдалі обходить. Та й кучері ж ті золоті – вони ж у них весь час кучеряві, а того не сказано, щоб день у день в колобашках ходити. Не буває такого, щоб вони чавкали, чи сякалися, сплять тихо, губами не плямкають, ніяка Ізабела чи Кароліна з пересипу не опухші; позіхнувши – зубами не клацають, підхоплюються свіжі, наче росою вмиті, і одразу занавіски навстіж. І всі, як одна, радісно кидаються обранцеві в обійми, а хто ж обранець? А обранець – Бенедикт, звися він хоч дон Педро, хоч Сисой.
А то: весна! Навіщо йому та весна? Весною тільки те й добре, що читать світліше. День довший, букви видніші.
Влітку наказав для себе гамака на галереї повісити. Над гамаком дашок легенький, од птиць-блядуниць захист. Совісті у тих блядуниць – ані на крихітку: де карниз побачать, там і сядуть, звідти й гудуть, звідти й гидять. На волосся – то таке, а як на книгу попаде? Двох холопів по боках поставив, шоб віялами віяли, мошкару всяку чи комарів од нього одганяли. Дівку-гойдалку приставив, шоб гамак гойдала, або ж коливала, та не сильно, а помалу, обережненько. Другу – шоб весь час прохолодні напої підносила: ягоду кизил товкла, канпот з неї варила і льоду колотого туди побільше кидала, а лід отой іще взимку заготовлено, цілу зиму холопи на річці лід рубали та до льодовні складали. А той канпот через соломку харашо пити: зріжуть якусь травинку, яка не отруйна, висушать, а всередині у неї трубочка, а через тую трубочку напої пити.
Ось уже й мухи злі та великі кругом розліталися, крила в них із синім полиском, оченята веселкові, а самі такі вже приставучі; двоє холопів аж заморилися ганять, третій помагать прибіг; тобто, вже й осінь. Підняв очі: та й справді, осінь, ще, гляди, дощем із хмари бризне, та, не дай Боже, книгу намочить. Перебрався до терему.
День був звичайний, четвер. Падав сніжок, нічого не передбачалося. І в книгах так само: якшо вже нічого не передбачається, завжди припишуть: не передбачалося. А якшо вже передбачається, то тільки держися: і ворон каркне, і вітер отако виє-завиває, і дзеркало трісне, а дзеркало – то колись у давніх людей шось таке на дошку схоже було, і вони, у тую дошку дивлячись, самі себе бачили, наче ми, коли у воду дивимось.
Посідали обідать.
Бенедикт розгорнув «Северный Вестник», сьомий номер, на рідкість міцненький, нитками прошитий і проклеєний, переламав журнал, шоб не закривався, ліктем притиснув, ще й мискою з юшкою придавив.
Теща:
– Доїдай, зятю, каклєти ж охолонуть.
– М-м.
– Каклети хароші, жирненькі.
– М-м.
– С грибцями пряжені. Десь мабуть, годину в печі упрівали.
Оленька:
– А до каклєт іще пюре з ріпи харашо.
Тесть:
– Та пюре, мабуть, і до всього харашо.
– Ні, до каклєт – саме лучче.
Теща: