– Багато ви панімаєте. Ну, шо... Ну: «Людмила зябко куталась в пуховой платок, обхватив себя за худенькие, вздрагивающие плечи. Её зардевшие щеки ярко пылали пунцовым огнём. Звёзды глаз бросали на Владимира стрелы тревоги. Высокая грудь вздымалась как морская пучина под шёлковой блузкой. «Владимир, – прошептала она. – Владимир...» Владимир стиснул челюсти. Суровые желваки заходили под его загорелой кожей. Он отвернулся. Тонкие пальцы Людмилы нервно перебирали бахрому шали. «Владимир!» – вскрикнула она, простирая ладони...»
Оленька насупилася:
– Та скільки ж у неї рук, у Людміли у тієї?
– Скільки нада! Дві!
– А шурує, наче в неї шість. То в неї Паслєцтвіє, чи як?
– Ти на себе подивися! – розсердився Бенедикт. – То ж іскуство!
Жінка – вона і є жінка. Усю мєчту споганить. Ти гля, всього аж трусить. Бенедикт іще перегорнув. «Кончиками тонких пальцев Людмила потирала усталые виски. «Никогда», – прошептала она, заламывая руки. Смертельная бледность заливала ее лицо. Она разжала объятья. «Всё кончено», – пробормотал Владимир. Суровая складка его губ выдавала крайнее волнение». От, блін, воно й справді... Паслєцтвіє, у Людмили у тієї... А чо’ ж тоді нічого не сказано?.. Перегорнув сторінку. «Продолжение следует». А, ч-чорти його забирай! Знов на самому інтересному місці. Бенедикт обмацав журнал, у руках покрутив, сторінки поперегортав: може, десь наприкінці продовження знайдеться, – і таке буває. Але не було. Посунув тубарета, – піти на складі подивитись.
– Куди? А каклєти?!..
На полицях у складі давно вже порядочок: одразу видно, де якій книзі місце. А то у тестя Гоголь разом з Чеховим стояв, – сто років шукай, не знайдеш. А на все науку треба, або ж систему. Шоб не потикатися без пуття хтозна-куди, а зразу – пішов, та й узяв.
... Нема восьмого номера. А, може, помилився, не туди сунув... бува й таке... осьо «Северный Вестник», осьо «Вестник Европы», «Русское Богатство», «Урал», «Уральские Огни», «Пчеловодство»... тут нема... «Знамя», «Новый мир», «Литературият Башкортостон»... ці читав, Тургенев – читав, Якуб Колас – читав, Михалков, Петрарка, Попов, ще один Попов, Попцов, Попеску, «Попка-дурак. Раскрась сам», «Илиада», «Электрическая тяга», – читав, «С ветром споря», «Справочник партизана», Сартр, Сартаков, «Сортировка бытового мусора», Софокл, «Совморфлоту – 60 лет», «Гуманистические аспекты творчества Шолохова», «Русско-японский политехнический словарь»,– читав, читав, читав...
Бенвенуто Челлини; «Чешуекрылые Армении», выпуск пятый; Джон Чивер; «Чиполлино», «Чёрный принц» – о, осьдечки й помилився, цю не сюди; «Чудо-дерево»; «Чума»; «Чумка у домашних животных»; «Чум – жилище народов Крайнего Севера»; Чулков; «Чулочно-носочное производство»; Чулаки; «Чукотка. Демографический обзор»; Чандрабхагнешапхандра Лал, том восемнадцатый; «Чень-Чень. Озорные сказки народов Конго»…читав; Кафка; «Каши из круп», «Как мужик гуся делил»; «Карты звёздного неба», «Камо грядеши?», «Камское речное пароходство»... читав; «Що за птиця?»; Пу Сун-лин; «Пустыня Гоби», «Ракетам – пуск!», «Убийство в Месопотамии»; «Убийство в Восточном экспрессе»; «Убийство Кирова»... «Урарту»... «Ладушки»; Лимонов; «Липидо-белковый обмен в тканях», – все читав...
«Красное и чёрное», «Голубое и зелёное», «Голубая чашка», «Аленький цветочек» – ця така хароша... «Алые паруса», «Жёлтая стрела», «Оранжевое горлышко», «Дон Хиль – зелёные штаны», «Белый пароход», «Белые одежды», «Белый Бим – Чёрное ухо», Андрей Белый, «Женщина в белом», «Багровый остров», «Чёрная башня», «Черноморское пароходство. Расписание», Саша Чёрный, оце сюди треба «Чёрный принц». Отепер правильно...
Хлебников, Караваева, Коркия... Колбасьев, Сытин, Голодный... Набоков, Косолапов, Кривулин... Мухина, Шершеневич, Жуков, Шмелёв, Тараканова, Бабочкин... М.Горький, Д.Бедный, А.Поперечный, С.Бытовой, А.Весёлый... Зайцев, Волков, Медведев, Львов, Лиснянская, Орлов, Соколов, Сорокин, Гусев, Курочкин, Лебедев-Кумач, Соловьёв-Седой... Катаев, Поволяев, Крученых... Молотов, Топоров, Пильняк, Гвоздев... Цветков, Цветаева, Розов, Розанов, Пастернак, Вишневский, Яблочкина, Крон, Корнейчук... Заболоцкий, Луговской, Полевой, Степняк-Кравчинский, Степун... Носов, Глазков, Бровман, Ушинский, Лобачевский, Языков, Шейнин, Бородулин, Грудинина, Пузиков, Телешов, Хвостенко...
«В объятиях вампира», «В объятиях дракона», «В объятиях чужестранца», «В гибельных объятиях», «В объятиях страсти», «Огненные объятия», «Всепожирающее пламя страсти»... «Удар кинжала», «Отравленный кинжал», «Отравленная шляпка», «Отравленная одежда», «Кинжалом и ядом», «Ядовитые грибы средней полосы России», «Златокудрые отравительницы», «Смерть приходит в полночь», «Смерть приходит на рассвете», «Кровавый рассвет»...
«Дети Арбата», «Дети Ванюшина», «Дети подземелья», «Дети Советской Страны», «Детки в клетке», «Детям о Христе»;
Маринина, «Маринады и соления», «Художники-маринисты», «Маринетти – идеолог фашизма», «Инструментальный падеж в марийском языке»;
Клим Ворошилов, «Клим Самгин», Иван Клима, «Климакс. Что я должна знать?», К.Ли. «Максимальная нагрузка в бетоностроении: расчёты и таблицы. На правах диссертации»;
Чехов, Чапчахов, «Чахохбили по-карски», «Чух-чух. Самым маленьким»;
Анаис Нин, Нина Садур, «Ниневия. Археологический сборник». «Ниндзя в кровавом плаще», «Папанин. Делать жизнь с кого»;
«Евгения Грандэ», «Евгений Онегин», Евгений Примаков, Евген Гуцало, «Евгеника – орудие расистов»;
«Гамлет – Принц Датский», «Ташкент – город хлебный», «Хлеб – имя существительное», «Уренгой – земля юности», «Козодой – птица вешняя», «Уругвай – древняя страна», «Кустанай – край степной», «Чесотка – болезнь грязных рук»;
«Гигиена ног в походе», «Ногин. Пламенные революционеры», «Ноготки. Новые сорта», «Гуталиноварение», «Подрастай, дружок. Что надо знать юноше о поллюциях», «Руку, товарищ!», «Пошив брюк», «Старина четвероног», «Шире шаг!», «Как сороконожка кашку варила», «Квашение овощей в домашних условиях», Фолкнер, «Федорино горе», «Фиджи: классовая борьба», «Шах-намэ», Шекспир, Шукшин;
«Муму», «Нана», «Шу-Шу. Рассказы о Ленине», «Гагарин. Мы помним Юру», «Татарский женский костюм», «Бубулина – народная героиня Греции», Боборыкин, Бабаевский, Чичибабин, «Бибигон», Гоголь, «Дадаисты. Каталог выставки», «Мимикрия у рыб», «Вивисекция», Тютюнник, Чавчавадзе, «Озеро Титикака».
Боючись переконатися, тремтячими руками перебирав Бенедикт скарби; за восьмий номер він уже й не думав, нема його, – переживем, чи й не горе, але ж – книга за книгою, книга за книгою, журнал за журналом, – все вже було, було, було, читав, читав, читав... Та невже, невже все прочитав? А шо ж сьогодні читатиму? А завтра? А на той год?
У роті пересохло, ноги ослабіли. Високо підняв у руці свічку, синювате світло розганяло пітьму, танцювало по полицях, по книжкових корінцях... мо’, десь угорі пошукати...
Платон, Плотин, Платонов, «Плетення жіночих жакетів», Плисецкий Герман, Плисецкая Майя, «Плиссировка и гоффрэ», «Плевна. Путеводитель», «Пляски смерти», «Плачи и запевки южных славян», «Плейбой». «Плитка керамическая. Руководство по укладке». «Планетарное мышление». «Плавание в арктических водах». «План народного развития на пятую пятилетку». «Плебеи Древнего Рима». «Плоскостопие у детей раннего возраста». «Плевриты». «Плюшка, Хряпа и их веселые друзья». Все читав.
Все. Кінець. «Всё кончено, – пробормотал Владимир». Нічого не передбачалось. А отепер вже й передбачилось... Бенедикт якусь хвильку постояв, капаючи свічним салом на підлогу, осмислюючи жах, який з ним стався. Отак бенкетує собі людина на багатому бенкеті, у трояндовому вінку, радіє безтурботно, бо все життя попереду; бездумно все і ясно; кусь! наче граючись, шматок ватрушки, тільки рукою за другою, – аж раптом глип! – а стіл же порожній, чистий, вже й недоїдків нема, і світлиця наче мертва: ні друзів, ні красунечок, ні квітів, ні свічок, ні цимбал, ні танцюристів, ні ржавлі, а може, нема навіть і того столу, тільки сіно сухе... зі стелі поманеньку сиплеться... шарудить і сиплеться...
Поволі, поманеньку зайшов до столової світлиці, сів; шось там йому казали, їсти з бурчанням насипали... Каклєти... На тарілці – каклєта. Лежить. Каклєта... У Бенедикта на тарілці лежить каклєта. Дивився... дивився... Каклєта лежить. Не зрозумів... а шо про неї думать?.. про каклєту?
– Їж! Їж, поки не охололи! Підливкою полити?..
Хтось якісь слова каже; а хто це там балакає? Подивився, – і бачить: баберя така здорова, женського полу. Голова велика, посередині носик кирпатенький. По боках носика – щоки, – червоні, бурячком натерті. Два темних ока тривожних, наче осінньою водою налитих; як ото, бува, у лісі на моховиння наступиш, слід залишиш, – одразу бура вода у той слід набирається, заповнює. Над очима чорні брови дугою, посередині камінчик висить прозорий, од свічки синюватий. По боках брів – скроні, на скронях кільця скроневі, виті, кольорові, а поверх брів зовсім нема лоба, тільки волосся золоте, ґвинтом накручене, а над волоссям – кичка, а на кичці камінці дрібненькі зірочкою нашиті, та стрічки завірюхою, та низки бісерні дощем, – висять, колишуться, ряхтять, аж до підборіддя доходять; а під підборіддям, під ямочкою його, – одразу тулуб, як сани, широкий, а на тулубі – циці у три ряди. Овва-а-а-а-а! Яка краса невимовна, страшна; та невже ж це Оленька? – та це ж сама цариця шемаханська!
– Оленько!.. – обімлів Бенедикт. – Та невже ж це ти? Яка ж ти, тьху-тьху, гарна стала! Коли ж це ти встигла?.. Квітко лісова!.. Русалко!
– Кантраліруй себе... – колихнулася Оленька. Але очей не відвела.
Кантралірувать Бенедикт навіть і не збирався, та й Оленька то більше за звичкою, або ж сказать, для проформи мовила, тож днів зо три, чи може чотири, а то й п’ять, а вважай і всі шість, та чого вже там, – цілий тиждень Бенедикт із Оленькою гарцював по-всякому, наче у дурмані якомусь, – і не пригадаєш, шо ж там витворяли. Теща, побачивши такеє діло, викотила з погріба діжку квасу яєчного, міцненького, – хильнеш, – аж памороки забиває, аж сльози з очей; хароший квас, добрячий. Буянили сильно, каталися-валялися, у чехарду гралися. Рачки бігали, Оленька – прямо так, у чому народилася, а Бенедиктові заманулося кичку Оленькину собі на голову напнути, бісером шарудіти, а до того місця, де раніше хвіст був, – колобашки прив’язати, шоб гуркоту більше було; отак мотузочок візьмеш, колобашки нанижеш, та й прив’яжеш, а торохтить! – мої ж ріднесенькі, прям тобі гроза в началі мая; а ще й на додачу козляком мекати.
А потім, так би мовити, – штиль, тихо. Розсудливість вступила.
«Жил в городе Дели богатый водонос, и звали его Кандарпакету...». І цю читав.
І шо ж його тепер робить. І чим жить. І знов наче якась тривога; як наче сам себе загубив, а де, коли, – і не помітив. І якось моторошно. Нещодавно думав: багач, – а спохопився, – всі оті багатства де й ділися, спливли за водою. Попереду – велика суша, пустеля. Жил в городе Дели богатый водонос...
Озирнувся. Тиша. Мишак не шарудить. Тихо. Потім звуки проступають: у будинку – ножі раз-по-раз стукають, то, мабуть, м’ясо на пельменьчики рублять, а то ще – звук рівний, глухий, – то, мабуть, тісто качають. За вікном природа шумить, сама на себе скаржиться: зудить, скрипить; то як заплаче раптом завірюхою-метелицею, сипоне снігом у вікно, і знов гуде, гуде, гуде у верхівках дерев, кубла гойдає, верхівки коливає. Сніги глухі, сніги великі; оточили терем, заносять через три огорожі; хлів, комори, – все кругом замітають, усе вкрите пухнастим, нічним, поривчастим снігом. А нема серця у того снігу, а навіть якшо є, – зле воно, сліпе. Повіває сніг, немовби рукавами помаває, аж до покрівлі здіймається, через огорожі пересипається, та й понісся по слободі, по вулицях, через плетені тини, поганенькі стріхи, за місто, через лани, у непролазні ліси, – а там і дерева де-не-де попадали, – мертві, білі, наче кістка людська; там північний чагарник можевел шпичаки свої розчепірив: чи пішого проколоти, чи санного; там і стежинки покрутилися, позапетлялися: за ноги ухопити, сповити; там і суччя напоготові – шапку збити; і колючка звісилася: за коміра рвонути. Вдарить снігом по спині, обплутає, повалить, підійме на сук: засмикаєшся, заб’єшся, а вона зачула, кись, – вже й зачула...
...Аж увесь пересмикнувся, головою замотав, шоб не думати, очі заплющив, вуха пальцями заткнув, язика висолопив і прикусив; геть її з думок, гнати її, гнати!.. Тіло у неї довге, гнучке, голівонька пласка, вуха притиснуті... Геть!.. Сама вона бліда, затужавіла така, безбарвна, – наче сутінки, чи наче риба, чи наче в кошака на животі між ногами шкіра... Нє, нє!.. Нє!!!
...А свербить, свербить їй під пазурями... А бачити її не можна, ніззя її бачить...
Почав стукатися головою об стіну, шоб аж зірка у очах зблиснула, шоб хоч якесь світло у пітьмі зблискувало, бо очі, вони ж такі: заплющуй – не заплющуй, а під повіками, у червонуватому мороці, все одно шось наче вовтузиться, перебігає: зліва направо – то якась волосінь швиденько промайне, то шось як зарябіє-затанцює, і не проженеш, то штукенція якась непрохана вибіжить і наче підсміюється, а потім сама собою: раз! – і розтане.
Трошки розплющив очі; побігли червоні та жовті колеса, голова закрутилася… Та осьо ж вона, навіть із розкритими очима видно! Прицмокує трошки та обличчя скривила...
Став гупати ногами: гуп! гуп! гуп! гуп! Руками махати, потім у волосся руки запустив та я-як смикнув! Та ще раз! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – заволав. – О-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!! Жив у горадє Делі багатий ваданос, і звалі єво Кандарпакєту!!! Жив багатий ваданос, жив багатий ваданос! Жив – жив, жив – жив, жив багатий ваданос! Та гопля люлечки мої! Та тритатулечки мої! Та багатий ваданос, та пребагатий ваданос!
От би зараз рило комусь начистити, страх і злість зірвати; може, Оленьку відлупцювати – а н-на тобі колобашки! – чи може, розбігтися і тещі під дупу носаком зацідити: нехай потім дві години колишеться!..
Скотився вниз по сходах, не розбираючи дороги, розбив вазона з квіткою, зіткнувся з тестем, крикнув:
– Книги закінчилися!!! От бля!..
– От бля!!! – луною відгукнувся тесть, заблискав очима, тупнув, тицьнув Бенедиктові у руки, – і де тільки взяв, – заточеного гака, шарпнув двері у комірчині, – кинув Бенедиктові балахона; накрило Бенедикта, засліпило на мить, але прорізи самі впали на очі, все кругом, наче крізь шпарину, видно, всі справи людські, дрібні, боязкі, все їхнє копирсання; їм аби тільки борщу та на ліжко, а вітер виє, завірюха свище, а кись летить; летить-торжествує, прямо над містом; – «Іскуство гине!» – гукнув тесть; сани зі скреготом розверталися на поворотах; червоним полум’ям палають наші балахони серед завивання завірюхи, – дорогу, дорогу! – красна конниця бурею летить через місто, і два стовпи світла, світла сила, виходять з тестевих очей, освітлюючи дорогу; надія, захист, натиск, – відступає кись, не дамося, нас багато! – вперед, санітари, іскуство гине! – у розкритих хатніх дверях білі оладки переляканих облич, – а-а-а, вже й обісцялись з переляку?! – книгу! Кн-нигу! – а голубчик верещить-розривається, ліктем затуляється, ногу виставив, тіні бігають-метушаться, – держи його!!! у піч пхає!!! – а-а-а-а, іскуство палити?! – і гаком його, гаком; – «Та вивертай же!» – дикий крик тестя, чи когось іншого, під балахоном не видно; – «Вивертай гака, розтуди твою!» – вивернув, смикнув, шось лопнуло, потекло, десь заойкали, вирвав книгу, притис до серця і аж затрусився, – отепер живу!!! – ногою тільки штурх! – і одним стрибком вилетів у завірюху!
...Бенедикт плакав, лежачи у ліжку, ядучі сльози капали без упину, теща міняла подушки, тесть звелів жінкам ходити навшпиньки, говорити пошепки і не турбувати хворого тривожними розпитуваннями. Сам сидів у Бенедикта на ліжку, скраєчку, відпоював тепленьким, нависав, гойдав головою, побивався.
– Та як же ж це ти, га? І чо’ ти такий неспритний... казав я тобі: обережненько гака вивертай, легесенько так... Од плеча, од плеча... А ти шо: хрясь! І все.
Бенедикт давився слізьми, тихенько, тоненько підвивав, ослабілі пальці тремтіли, відчуваючи холодного вертлявого гака, хоч ніякого гака у пальцях вже не було, а тільки кухоль із канпотом.