Ніколи Бенедикт людей, чи то голубчиків, не вбивав, навіть і гадки не мав; побити, одколошматити, – то вже друге діло, домашнє, буденне; ти його, але ж і він тебе, і все гаразд, ну там хвінгала наб’ють, чи шось вивихнуть, – ну, це вже, як завжди. Та й перш ніж бити голубчика, треба ж на нього розсердицця, важкість на серці накопичити, похмурість, шоб хвінгал чи вивих оту похмурість врівноважили, наче на вагах зважують: сюди товар, сюди гирі, – а тоді я-як вцідиш кулаком з розмаху, – та й буде справедливо.
А того голубчика, якого задавив, він до того навіть і не знав, і на очі не бачив, не сердився на нього, нічого проти нього не мав, – живе, і нехай собі живе, ріпу садить, із жінкою своєю балакає, діточок маленьких на колінці качає.
Він тільки книгу забрати хотів, бо одсталость в обчестві велика, народ темний, марновірний, книги під ліжком ховає, а бува і в ямку сиру закопує, а книга од того гине, гниє, розсипається, цвіллю покривається, дірками, червоточиною; книгу рятувати треба, у місці сухому та світлому тримати, пестити, плекати, берегти та цілувати, – вже іншої не буде, нема де іншу взять, бо стародавні люди, які тую книгу написали, вже перевелися, вимерли, і сліду не лишилося, і не повернуться, не прийдуть! Нема їх, нема!
А вони, голубчики наші темні, – ти гля, які! – ні собі, ні людям, заховали книги і гноять, і нізашо не покаються, шо, мовляв, книга у нього захована, а одсталость велика і Болєзні бояться, а причому тут Болєзнь, Болєзнь тут ні при чому, оно, Бенедикт – таку купу книг прочитав і, диви, здоровий.
А на голубчика він не сердився, то все ваданос із Делі, а звали його Кандарпакєту, то все тесть, – під руку підліз, гака підсунув, коли не треба було, коли серце осліпло, коли сніг біснувався, далеке завивання розуму позбавило!.. Бач, шо вона з людями витворяє: розуму позбавляє, летить у заметілі, голодна, бліда, і себе не пам’ятаєш, і в очах зоряні колеса, і рука не туди повертається: хрусь! – і потекло.
...А книгу таки зберіг. Книго! скарб мій невимовний! життя, дорога, простори морські, вітром овіяні, золота хмара, синя хвиля! Розступається пітьма, далеко видно, розкрилася широчінь, а у тій широчіні – ліси світлі, сонцем пронизані, галявини, тульпаном усипані, вітер весняний зефір гілку гойдає, біле мереживо коливає, а теє мереживо обернеться, віялом розкриється, а у ньому, наче у якійсь чаші візерунчастій, Княжа Птаха, сама біла, а рот червоний, безневинний: не їсть, не п’є Птаха Павліна, тільки повітрям живе та поцілунками, ані шкоди од неї ніякої, ані біди не буває. А посміхнеться Княжа Птаха тульпановим ротом, підніме світлі очі, – все про себе пресвітлу думає; опустить очі додолу, – все собою милується. А побачить Бенедикта, та й скаже: ходи сюди, Бенедикте, у мене завжди весна, у мене завжди кохання...
– Золотенький ти мій... серце твоє золотеє... – побивався тесть, – чи я тебе не вчив, чи я тобі не казав... Якої ти... Вивертай, казав, гака, вивертай... Казав тобі? Казав! А ти?.. Бач, шо накоїв...
Тесть головою гойдав, сидів, зажурившись, рукою підпершись, дивився отак докірливо.
– Поспішив, еге ж? От і поспішив... людину не уберіг... Тепер його вже – лєчи, нє лєчи! Хіба ж тепер вилєчиш?.. Га?.. – Тесть низько схилявся, світив Бенедиктові у очі, дихав смородом.
– Та я ж ненарошне! – тоненько квилив Бенедикт крізь сльози. Слова якісь наче верескливі получалися. – То вона мене налякала!
– Хто налякала?
– Та кись же ж!.. Налякала мене! Я й промахнувся!
– Дівчата, ану ідіть звідси, – тесть вигнав жінок зі світлиці. – Не бачите, чи шо – зять засмучений, – у таку халепу втрапив. Переживає. Ану, не плутайтеся під ногами. Канпоту ще давайте. Каклєт несіть білих, м’якеньких.
– Не хо-о-о-очу-у-у!
– Нада. Нада поїсти. Бульйончику теж. Оно, як у тебе серце... б’ється... – Тесть рукою обмацував Бенедиктові груди, шарив твердими пальцями.
– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!
– Як це не чіпайте. Я ж медицинський Работник. Состояніє твоє мені нада знать? – нада. Диви: всього аж трусить. Ану, давай. Ану, отак. Ням! Ану, ще.
– Книгу...
– Ту, шо вилучили?.. Не хвилюйся. В мене книга.
– Дайте...
– Не можна тобі, не можна! Ти шо? – ти, давай, лежи. Перехвилювався. Хіба можна самому? Краще я тобі сам почитаю. А книга ж хароша... Книга, дорогенький мій, самий, можна сказать, вищий сорт...
І Бенедикт лежав укутаний, давився бульйоном та слізьми, а тесть, освітивши сторінки очима, водив пальцем по рядках, поважним, грубим голосом читав:
У Феофілакта вилучали, у Бориса вилучали, у Євлалії – дві. Кліментій, Лаврентій, Йосип, Зюзя, Ривольт, – до цих даром тільки з’їздили, нічого не знайшли, одні обривки. У Малюти в сарайчику три книги були закопані, всі чорними плямами пішли, ні слова не розбереш. Вандалізм... Клоп Юхимич, – хто б міг подумать? – цілу скриню мав, і навіть не ховав, дві дюжини сухих і чистих. А тільки хоч би слово по-нашому, а замість букв карлючки невідомі: якісь гачки, гвіздки гнуті. В Уляни – лише з картинками. Мафусаїл та Чурило, близнята, за річкою жили, мишаків на праценти давали, – одна, маленька, подерта. Ахметко встиг спалити: сполохали... Зоя Гур’ївна спалила. Авенір, Маковій, Неніла заїката, Язва, Рюрік, Іван Єлдирін, Сисой, – у цих нічого. В Януарія, мабуть, були, та хтозна-куди поділися, тільки у комірці всі стіни картинками обвішані, а на картинках дівки голі.
Темнота.
– Скільки ж гидоти у народі, – казав тесть, – ти тільки вдумайся. Ще хтозна-коли сказано було: книг у хаті не тримати! Сказано? – сказано. Ні, тримають. Аби тільки по-їхньому. Гноять, паплюжать, у палісадніку закопують. Чуєш?
– Еге ж, еге ж.
– Дірок понавиколупують, сторінки виривають, самокрутки крутять...
– Ой, не кажіть! Жах!...
– Замість кришок на горщики кладуть...
– Не ятріть душу! Не можу того чуть!..
– Чи вікно на горищі книгою заткнуть, а піде дощ, сторінки на кашу й порозкисають... А то ще й заховають, у димарь повісять, – сажа, кіптява страшенна, а потім пих! – і згоріла... А є й такі, шо дровець пожаліють, книгами піч топлять...
– Мовчіть, замовкніть, не треба!..
– А є й такі, – чуєш, зятю? – шо сторінок понаривають та у нужну комірку занесуть, а там на гвоздичок для своїх потреб повісять... А потреби їхні – знамо, які...
Бенедикт не витримував, підхоплювався з тубарета; запустивши руки у волосся, бігав по світлиці: на серці вузол тісний, на душі сум’яття та кривизна, наче нахил якийсь, наче підлога під ногами накренилася, як ото уві сні, а він зараз, прямо зараз, прямо з тельбухами так і покотиться до бездонної ями, у колодязь, не знамо куди. Ми собі сидимо, чи на ліжку в теплому теремі лежимо, кругом у нас чисто, культурно, з кухні блинами пахне, жінки в нас статечні, білі, рум’яні, у бані напарені, розчепурені: намиста, та кокошники, та сарахвани зі стрічками, та спідниці, та другі, та треті, та ще чого понавидумували: у білі шалі понаряджалися, у шелестливі, з мереживного пера, з чистого, візерунчастого; – а там, у містечку, голубчики у неметених хатах, у кіптяві та срачах своїх невідбутніх, з побитими рилами, з поглядами каламутними, пальців не обтерши, за книгу цоп; рвуть із тріском, сторінки виривають, – упоперек, навпіл; ноги коням одривають, голови красуням; зіжмакавши, кидають морські човни у ненажерливий вогонь; крутять-натоптують з білих доріг самокрутку: сизим димком звивається шлях, тріщать, гинуть квітучі кущі; зі стогоном валиться, під корінь зрубане, дерево Сірєнь, валиться береза золота, витоптано тульпан, загиджено таємничу галявину; з диким криком, з розірваним ротом падає з гілля Княжа Птаха Павліна, – догори ногами та об камінь головою!
Спалиш – не повернеш, уб’єш – не повернеш; что бы вынес ты из горящего дома?.. Хто – я? Хіба ж не знаєте? А ще Істопник! Ще й загадку мені загадував, чи то ділєму: кабы выбирать, что б ты вытащил: кошку али картину? Голубчика али книгу? Чи й не питаннячко! Та ще й, чуєш, мучився, сумнівався, головою хитав, бородою крутив!.. «Не могу решить, триста лет думаю...» Кішку, та пря-ямо там! Та кішці, – чи по-научному, кошакові, – та йому піддать ногою, шоб аж летів, шоб під ноги не ліз, шоб роботу свою знав: мишаків ловити! а не картину!.. Голубчики?! Голубчики – прах, трухлявина, гімно, дим пічний, глина, у глину й повернуться. Срачі од їх, сало свічне, волосся на підлозі...
Ти, Книго, чисте моє, світле моє, золото співоче, обітниця, мрія, поклик дальній, –
Ти, Книго! Ти одна не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, – а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, – вражаєш, дражниш, заманюєш; мала – а в тобі народів без ліку; жменька буквочок і тільки, а схочеш – голову задуриш, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози запузиряться, у грудях захолоне, а душа аж заполощеться, наче полотно на вітру, захвилюється, крилами змахне! А то ще якесь відчуття безсловесне завовтузиться у грудях, гамселить кулаками у двері, у стіни: душно мені! випусти! – а як же ж ти його, голе та шорстке, випустиш? якими словами одягнеш? Нема в нас слів, ми слів не знаємо! Все одно як у дикої звірюки, сліповрана, чи русалки, – нема слів, мукання одне! А книгу одкриєш, – отам вони, слова, чудові, летючі:
...чи коли жовч, смуток, жаль, чи спустошення очі осушать, тоді теж слів шукаєш, а осьо ж вони:
Бенедикт вибігав на галерею, дивився з верхотури на слободу, на містечко, на пагорби його та низини, на стежки, між тинами уторовані, на занесені снігом вулиці; дуло й шерехтіло снігом, із шурхотом сипалося з даху за комір. Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, – у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, – у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! – тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, – оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо’, провідать... Мо’, в нього книга є? Мо’, й почитати дасть? – і лєчить його не нада, сам оддасть...
Та якби ж моя воля, – все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить – хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! – так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? – ото-ож!..
Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? – сплило, як і не було! Від усього багатства – одні ватрушки, та й ті подгорілі!
А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур’я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:
– А ми осьо вальтом!
– А мы его червонцем!
– Здурів, чи шо?
– А козырная!
– То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!
Як завжди – ні гній не почистили, нічого.
– Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.