– Ета стіх, – пояснив Бенедикт. – Туто все про нашу жизню в стіхах. Ви оце сперечаєтесь, щас поб’єтесь, – а ви читайте. Я її напам’ять вивчив. – Бенедикт звів очі на темну стелю, – а так завжди легше згадувать, нічого не відволікає, – «Парасьоначєк яїчка сньос! Курапатачка бичка раділа! Віндадори, віндадори...»
– Не надо, – попрохав Лев Львович.
– Самі хочете? Я теж люблю сам, очима... шоб ніхто мені не мішав... Канпоту собі націдиш, – і читать!
– Где взял? – поцікавився Нікіта Іванич.
Бенедикт виразив таку собі невизначеність: щелепу випнув, рота курячою гузкою зробив, наче для поцілунку, брови звів на лоба, скільки зміг, і очі на плече скосив; руками теж туди-сюди поворушив. У різних напрямках.
– Взяв... то й взяв. У нас вобше бібліотека велика.
Налили ще ржавлі; Прежні на Бенедикта не дивилися, та й один на одного не дивилися, а в стіл.
– Спецхран, – сказав Лев Львович.
– Духовная сокровищница, – поправив Нікіта Іванич.
– Тільки я вже все прочитав, – сказав Бенедикт. – Я, ета... з просьбою. Мо’, у вас є шось почитати, га? Я акуратно... ні плям, нічого. Я книгу поважаю.
– У меня книг нет, – сказав, як одрубав, Нікіта Іванич. Гля, одрікається. Чи правда, чи може бреше?..
– Я можу дать свої, на врем’я... Як-то кажуть – на обмін... Тільки ви обережно... У шось заверніть... у ганчірочку там, ряднинку... В мене книги хароші, ні Болєзні од їх, нічого...
– Межбиб с Левиафаном, – сказав Лев Львович. – Я бы не связывался.
– У вас фаза конспирации... Где же ваш демократизм?
– Не надо кооперироваться с тоталитарным режимом...
Бенедикт почекав, поки Прежні набалакаються своєї тарабарщини.
– То як, Нікіто Іваничу?
Нікіта Іванич руками одмахнувся, наче не чув. Ще бражки налив. Харашо пішла...
– В мене інтере-е-есні, – спокушав Бенедикт. – Про дівчат, про природу... наука теж... усяке сообчають... Ви тут шось про свободи казали, – так і про свободи пишуть, про шо хоч пишуть. Учать, як свободу робити. Принести? Тільки шоб акуратно.
– Но?.. – зацікавився Лев Львович. – Чья книга?
– Моя.
– Автор, автор кто?
Бенедикт подумав.
– Та я так одразу й не згадаю... На «Пле» якось...
– Плеханов?
– Нє...
– Неужто Плеве?
– Нє, нє... Не збивайте... А-а! – «Пле-етення». Еге ж! «Плетення жіночих жакетів». – «При вив’язуванні проймочки робимо дві петлі з накидом, для свободи руху. Знімаємо на праву спицю, не пров’язуючи».
– Вязать-то у нас всегда умели... – вишкірився Лев Львович.
– То я привезу? Одобряєте?.. – підхопився Бенедикт.
– Не стоит, юноша.
Бенедикт злукавив: він і сам не дуже-то полюбляв читати «Плетення», – нудненьке есе; але ж, думав, Прежнім може й пондравиться, хто їх знає. Сам він більше полюбляв «В объятиях». А ржавлею ж надиміли – нема чим дихати. Бенедикт, раз уже підвівся, штовхнув двері, – впустити завірюшного повітря. А заразом і на Тетерю подивитись, простежити: чи не допустив самовольство, чи не забрався у сани, – там же шкура ведмежа, а ця скатіна другим разом шо витворяє: забереться під шкуру грітися, а потім провітрюй! Сморід од перевертня страшенний: гній, сіно, ноги немиті. Ні, не забрався, але диви, шо робить, зараза: на ноги став, валянка з руки зняв, і на стовпі, де «Никитские ворота» написано, матєрне видряпує.
– Тетеря!!! – гаркнув. – Ах-х ти, погань волохата!.. Все бачу!
Миттю прошмигнув назад, на карачки, наче нічого не робив, і ногу на стовпа задер: мовляв, а што? проста аблєхчаюс, как водіцца. Писяю.
– С-с-скатіна...
Нікіта Іванич визирнув з-за Бенедиктова плеча.
– Беня! Но что же вы не приглашаете своего товарища в дом? Боже мой, и в такой мороз!..
– Таваріща?!.. Нікіто Іваничу! Та то ж перевертень! Чи ви перевертня не бачили?!
Лев Львович, – ой, не полюбив він Бенедикта: поглядав отак наче презирливо і рота на сторону кривив, – теж з-за столу підвівся, стовпився за спиною Істопника, виглядав. Бурмотів: «чудовищно, эксплуатация»...
– Зовите, зовите в дом! Это бесчеловечно!
– Так воно ж не людина! У людини валянок на руках нема!
– Шире надо смотреть! И без него народ неполный! – напучував Лев Львович.
– Не будем спорить о дефинициях... – Старий замотував собі горло шарфом. – Мы-то с вами кто... Двуногое без перьев, речь членораздельная... Пустите меня, я пойду приглашу... Как его зовут?
– На Тетерю одзивається.
– Ну я не могу так взрослого... По отчеству как?
– Петрович... Та чи ви при своєму розумі, та побійтеся Бога, Нікіто Іваничу!!! Перевертня – в хату! Нагидить! Стійте!..
– Терентий Петрович! – схилився у замет Істопник, – сделайте милость! В избу пожалуйте! К столу, погреться!
Зовсім, мабуть, здурілі Прежні розпрягали перевертня, знімали голоблю, заводили в хату; Бенедикт плюнув.
– Вожжи ваши позвольте, я помогу... На гвоздь вешайте...