Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, – та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, – і тікать, прожогом, не оглядаючись!
...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, – уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, – а нічого такого наче й нема.
Нема нічого.
А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.
Серце нічого не підказувало, а голова – так, голова підказувала, – на те у їй всередині й розум, у голові, – а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля – гай-гай! коли ж це було! – коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, – бачив він у Варвари Лукинишни книгу. Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.
Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.
Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, – ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, – води боїться.
Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!
А є, які й руки не помиють!..
А є, які й чорнилом попідкреслюють!..
А є, які й сторінки повиривають!..
Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! –...»и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь...» – протер, бовдур, дірку, Господи! прости! – та це ж те саме, шо розшукавши якимсь дивом у лісі таємничу галявину, – всю в яскраво-червоних тульпанах, золотих деревах, – обійняв би нарешті солодку Птаху Павліну, і, обіймаючи, тицьнув би їй брудним пальцем у світле, у самозакохане око!..
А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, – от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п’яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці – одна ржавля... Хіба шо в бані?..
Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, – не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, – ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..
А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: «да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві...» Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.
Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...
А ще дід казав: «На небе и в грудях одно и то же, и ты это запомни». А шо ж там на небі? – на небі морок та завірюха, та вихори бунтівні; а влітку – зірки: Корито, та Миска, та Хвощі, та Нігтики, та Пуп, та ще оно скільки! А то ще казав: «А все они в книгу записаны, а книга та за семью воротами, а в той книге сказано, как жить, а только страницы все перепутаны... И буквы не наши... А ищи, пушкин искал, и ты ищи...»
Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, – близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур’ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..
Як це не нада, – сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, – не ховати, а хто ховає, – лєчить.
Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, – оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, – навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж: «…за семью воротами, в долине туманной»... Тож і думай, Бенедикте...
Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір’я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав’язочки за вуха. І – з Богом, галопом, але вже без пісень!
– А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?
– Та... нада мені... про іскуство побалакать...
А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.
Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували – личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті – кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.
Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б’є, зойкує: «Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!..» та весь час осідає, осідає. Та шо таке...
– Агов, Костянтин Леонтичу!!! – гукнув Бенедикт. – Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?
Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:
– Так оце ж оголосили: год високосний!
– Та ти шо, знову?..
– Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.
– А з якого б це? – захвилювався й Бенедикт. – Яка причина, не казали?
– Нічого поки шо не знаємо... Поспішаю я, голубчику, дуже вибачаюся... Жінка ще ж нічого й не підозрює. І худоба не почищена, і вікно тре’ забити на горищі, та шо там казать...
Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.
Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, – це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, – як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з’являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!
І чо’ це одні роки трапляються високосні, а другі – прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!
А тільки у народі завжди неспокій та сум’яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день – то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, – хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:
– ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, – кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!
А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді – робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з’їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, – та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.
Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!
...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.
– Стій отут.
Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.
– Кому кажу: стій мовчки.
Ні, знов шось мугикає, валянком показує.
– Ну чого тобі? Чого?
Валянка зняв, руку випростав, одв’язав кляпа, цвіркнув плювком:
–...говорю: знаю это место.
– Ну то й шо? Я теж знаю.