– Та мало там шо та де було.
– А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! – и летим.
Бенедикт подумав.
– А нашо, чи то зачєм?
– Не зачем, а куда. К такой-то матери.
Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: «ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє», але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його – не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.
– Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? – вода такая, но – горит. – Тетеря засміявся. – Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.
– А ще чого!
– Ну и хрен с тобой. Фашист.
Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, – а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, – оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, – а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, – шо тоді почому було, а послухать його, – так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.
А то ще каже: вода більзін, – сама вода, а сама горить. Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? – ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, – а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, – отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. – та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення-передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.
Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.
Якусь хвильку завагався: гака – у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? – ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.
Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? – беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик – він живий, він метушиться.
Це одна морока. А ще, як-то кажуть, – звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.
Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж – «суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет».
Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:
– А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..
Тихо, ані звуку.
– Варваро!..
– Хто там? – шепіт тихий.
– Большой і нехароший! – пожартував Бенедикт.
Ніякого відгуку, шерехтіння одне. Бенедикт ввалився у світлицю, кругом подивився: шо вона там робить? Лежить у ліжку, у лахмітті, та то тільки зветься, шо – Варвара Лукинишна: одне лишень око з лахміття виглядає, а то все – гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, – мабуть, за те врем’я, шо Бенедикт її не бачив, її геть усю гребінцями пообсипало.
– Ой, це ви? Провідать? – каже. – А я, бачте, приболіла... На роботу не ходю...
– Хіба?! – затурбувався Бенедикт. – А шо ж таке?
– Не знаю, голубчику. Чогось така слабкість... В очах темно... Ледве дибаю... Та ви сідайте! Я така рада! Тільки пригостити нема чим.
У Бенедикта теж із собою нічого не було. Без гостинця й справді не можна, але ж він так і не надумав, шо ж такого їй подарувать. Книгу – та ви шо, з книгами розлучатись, – краще вже смерть. Оно, здуру, подарував Істопникові «Віндадори», а потім так жалів, так жалів! Все уявляв, яка ж то книга хароша, та як їй на полиці добре стояти було, – і чисто, і тепло, та як же ж вона, бідненька, у неприбраній хаті, темній та прокуреній, у Істопника валяється; може, на підлогу впала, а старий зосліпу не помітив; чи може, нема чим юшку накрити, – то він і...; а може Лев Львович, безстидник, її вициганив-виплакав, собі забрав, од людей закрився, свічку загасив і ксєракс їй робить: желаю, мовляв, розмножацця! Бувають же такі навіжені, шо їм жінки мало! і з козляком жартують, і з собакою, прости Господи, навіть із валянком! Так жалів, шо аж об стіну головою бився, і руки заламував, і нігті гриз; та ні-і-і, тепер уже жодної книги ніколи й нікому.
Квітки, – а бува, шо йдуть до жінки в гості з квітками: якихось яскравіших на городі вирвуть, чи шоб якісь духмяні, побільше наберуть, разом складуть, – та й вийде букет; отож той букет жінці в руки й тицьнуть: мовляв, і ви так само прекрасні, і аромат од вас теж нічого. Міцніше тримайте, та й будемо жарти жартувать. Та де ж ті квітки взимку?
Того ж бо й заведено, шоб не сушити собі голови,– як у гості йдеш, ржавлю нести, а краще вже бражку, із ржавлі зварену. Бо сам теж питимеш.
Користь тут подвійна: бражку зразу ж можна пить, а не дожидацця, поки там її зварять! Та процідять! Та на вуглинки переженуть! та упарять! та уварять! Та остудять! та знов процідять! – а тут уже готове, наливай і пий. Це по-перше.
А по-друге: якшо, бува, прийшов ти в гості, а тобі гості не сподобались, – ну, полаєшся з хазяїном, який запросив, чи там поб’єшся, когось обплюєш, чи тебе обплюють, чи ще шось, – так хоч випити, думаєш собі, встиг, не все пропало.
Але ж Бенедикт давно вже свого хазяйства не мав, своєї бражки у нього не було, а вся кудеяровська, то тільки почни націджувать... та ні-і-і, нам зайвих питань не треба. Тож і прийшов з порожніми руками. І гака у сінях залишив. Узяв тубарет, підсів до ліжка, обличчя зробив співчутливе: брови вгору, рот униз. Без усмішки.
– Як живете? – Варвара, слабким голосом. – Я чула, ви оженилися. Паздравляю. Замічатільне собитіє.
– Мезольянс, – похвалився Бенедикт.
– Як це, мабуть, прекрасно... Я завжди мріяла... Скажіть мені... щось хвилююче, скажіть.
– Гм. А оце ж об’явили – год високосний.
Варвара Лукинишна розплакалася. Та канєшно, шо ж тут веселого.
Бенедикт засовався на тубареті, бо не знав, шо ще казать. Де ж вона ту книгу заховала. Під ліжком? Бенедикт виставив ногу, наче ненавмисне, просунув під ліжко і ногою поводив, чи є там шось заховане. Таке, наче короб.
– Отак, знаєте, читаєш у книгах: фльордоранж, фата... букетик фіялок, приколотий до поясу... фіміам...
– Так, оці всі на букву «ферт», – сказав Бенедикт. – На отой ферт, я помітив, хоч би одне слово зрозуміле. – Через валянок погано відчувалося, шо ж там за короб і де в його кришка. Ото-о-ож: без гака – як без рук.
Варвара Лукинишна плакала єдиним оком.
-...олтарь... пєвчі... «галубіца, гряді»... панікадила...
– Та да-а-а, ні слова не розбереш!
Бенедикт просунув другу ногу під ліжко, наступив валянкові на п’яту і потягнув ногу із взуття. Онуча застрягла, – мабуть, слабко була намотана; ні, краще вже обидва валянки скинути. От невдобно без рук! Це ж, шоб перший валянок знять, треба другим п’ятку притиснуть, а шоб другий знять, треба першим придавить; а якшо вже перший зняв, то як ти другий знімеш? Чим ти його придавиш? От уже вопрос научний, ще у жодній книзі відповіді на нього не було. А якшо у природі подивитись, то мабуть, треба ногами як оце муха, – швидко-швидко одна об одну перебирать; тоді ноги наче заплутаються: яка перша, яка друга; зирк, а взуття й зніметься.
–...це ж і юність промайнула без любові! – плакала Варвара Лукинишна.
– Та да-а-а! – погодився Бенедикт. Теперечки треба онучу відмотать: плутається і заважає.
– Візьміть мене за руку, друже мій!
Бенедикт приблизно вирішив, де у Варвари Лукинишни рука, узявся за це і подержався. Отепер вже й руки зайняті, це вже точно нема чим нозі допомогти. Значить, треба ступнею крутити, шоб онуча сама відмотувалася, а те, шо відмоталося, – другою ногою притримувать і одсовувать. Аж спітнієш од зусилля.
– Не тремтіть, не треба, друже мій! Пізно! Повела нас доля різними шляхами!..