Наскільки ж боса нога спритніша за взуту! Вона ж все’дно як зряча! Осьо стінка короба, шорстка, але без занозин: од берести занозин не буває, це ж не деревина, а луб! А не всякий луб на короби йде: тонкий, той більше на сторінки йде, а який товщий – той уже на короби; ми у столярному ділі розуміємося; а отуто кришка, а кришку отако пальцем підчепити...
– Ви теж хвилюєтеся? Друже мій! Невже?..
Бенедикт міцніше схопив для опори руку, чи шо там воно у Варвари Лукинишни було; розчепірив пальці на нозі, одставив великого пальця, підчепив кришку. А-а-а-а! Т-т-твою…!..
...У очах потемніло, аж підскочив та впав, за шось чіпляючись: ай-й-й-й, судома, клята! Забув, шо ноги – то не руки, т-т-т-твою…!!!
... Попустило. Ху-у-у-ух.
...Варвара Лукинишна лежала непорушно, з розплющеним оком, дивилася у стелю. Бенедикт здивувався та придивився. Чо’ це вона? Кажись, він їй ліктем кудись заїхав... дідько його зна. Прибив, чи шо?..
Посидів, почекав.
– Аго-о-ов, – покликав.
Мовчить. Невже померла?.. а мабуть, шо таки померла. Отакої!.. І чо’ б це воно?.. Ой, як неприємно... То ж не забавка – помирать.
Посидів на тубареті, опустивши голову. Як нехарашо вийшло... Разом працювали. Шапку зняв. І ще ж не стара жіночка, жить би ще та жить. Книжечки переписувать. Ріпу садить.
...Родичів у неї наче й не було – а хто ж ховатиме? По якому звичаю? По-нашому, чи як у Прежніх заведено?..
Матінку – по Прежньому ховали. Навитяжку. Якшо по-нашому, – то треба потрошити, коліна підгинати, руки з ногами зв’язувати, лялечки глиняні ліпити, у могилу класти. Ніколи Бенедикт сам такого не робив, бо завжди охочих понабігає, а він тільки осторонь стояв, до стінки притискався.
– Тетеря! – гукнув у двері. – Ходи сюди.
Перевертень охоче забіг до хати: в хаті ж тепло.
– Тетеря... Оце ж, бач, жіночка померла. Разом працювали... Провідати прийшов... Оце прямо зараз і померла. Шо ж його робить?.. Га?..
– Так, – заметушився Тетеря, – руки ей на груди сложи крестом... вот эдак... да не так!.. где у ней грудь-то?.. хрен её знает... должна быть пониже головы... руки – крестом, в руки, конечно, икону; глаза закрыть... где у ней глаза-то?.. а, один есть! Спартак – ЦСКА, один — ноль; челюсть подвязать; где у ней челюсть-то?! где че... – неважно; вот так пущай лежит, а ты, значит, народ созывай, пирогов, блинов, всего напеки, и главное чтоб выпивки до хуища.
– Добре, йди, я вже далі знаю.
– Винегрету главное, винегрету побольше! Красного, знаешь, с лучком! Эх!
– Ану, пішов звідси!!! – заволав Бенедикт.
... Склав руки хрестом, якшо це в неї руки, око закрив... нада б камінчиком? – та де там той камінчик, взимку! – тепер ікону? Це таке, шо вони на бересті малюють? Отого ідола?
Мишача синювата свічка тріпотіла на столі; то ще Варвара свічку засвітила; прочинив заслінку, а там полінця: вогник перескакує, танцює; то ще Варвара полінця у піч сунула; роздмухала вогонь, – і горить він у порожнечі, а її вже нема. Підкинув іще скіпочок, шоб аж гуло, шоб світліше у хаті було.
На столі – берестяні обрізки стопочкою, письмова паличка, чорнильниця: сама з ржавлі чорнило варила, сама палички різала, любила, шоб усе акуратно... Домашнє, – казала, – краще за казьонне. Приходьте, казала, до мене юшку їсти, хіба казьонна юшка краща за домашню?.. Не зайшов, гребінцями її погидував...
Бенедикт заплакав. Сльози защипали очі, швидко-швидко набралися, перелилися через повіки, потекли, налилися у бороду. Утерся рукавом. Добра була. Чорнила, якшо в тебе вийшло, бува, завжди свого наллє. Слова пояснювала. Конь, – казала, – то не мишак, – золоті слова. Ідола їй у руки...
Хлюпаючи носом, Бенедикт сів за стіл, узяв бересту, покрутив. Ідола треба... Розім’яв письмову паличку – давно вже у руках не тримав, – вмочив у чорнило. Ідола. Як же ж його малюють...
...Голівоньку намалював набичену. Кругом голівоньки – кучерики: ляпсь, ляпсь, ляпсь. Наче буква «Си», а по-научному: «слово». Ота-ак... Ніс довгий. Прямий. Личко. По боках – бакенбарди. Гарненько завазюкати, шоб товщі були. Тиць, тиць, – оченята. Осьо лікоть. Шість пальчиків. Навколо: тир, тир, тир, – це нібито каптан.
А чо’, похожий.
Сунув ідола їй у руки.
Постояв, подивився.
Шось наче раптом як вступило у груди, увірвалося, репнуло, наче діжка з квасом: заревів, затрусився, зайшовся од ридань, заквилив, – чи матінку згадав? чи життя своє? чи весни минулі? Острови у морі? дороги непройдені? птаху білу? сни нічні? – а спитай, ніхто не скаже!.. – висякався, надів шапку.
...Але ж! Але ж. Але ж чого я приходив?.. А-а-а, кни-ига!.. Де ж у неї книга? Бенедикт став на коліна і заглянув під ліжко, присвічуючи свічкою. Ондечки той короб. Витягнув, порився – жіноче манаття, нічого цінного. Нема книги. Ще посвітив – порожньо, звичайне сміття. Руку глибоко запустив, все обнишпорив, – нічого.
На печі. Нема.
За піччю. Нема.
Під піччю. Нема.
У комірчині, – посвітив, – одна ржавля; спритною рукою підхопив гака, – наскільки ж гаком зручніше! – всю кругом попотикав, – нема.
Стіл – мо’, в ньому ящик якийсь, – нема; тубарет – подвійне дно? – нема; постояв, обвів очима хату; сарай! – побіг зі свічкою до сараю; так само. Бані в неї нема, нема кому було баню збудувати. Повернувся в хату.
Матрац!!! Запустив руки під Варвару; заважає; обмацав увесь матрац; заважає; стягнув її на підлогу, шоб не заважала; обмацав матрац, подушку, попотикав гаком; поспіхом обмацав швидкими пальцями ковдрочку, перину з воронячого пера, – ніде нічого.
Горище!!! А де ж тут залазити? А-а, ондечки; поліз на тубарет, поспіхом легенько пхнув Варвару, ідол випав з рук; нагнувся, сунув ідола у Варварину середину.
На горищі – нічого. Тільки місячне світло лежить рваною смугою, висунувся через віконце на горищі.
Нада б забити: год високосний, хтозна, шо буде...
Місяць світить, вітер віє, хмари йдуть по небі, дерева гойдаються. У повітрі пахне вологою. Знову весна, чи шо? І порожнеча, і безглуздя, і шерехтіння якесь, – чи то сінна труха зі стелі сиплеться, чи то стріха розсихається. Ні, ще шось.
А-а-а! – та то ж мишаки шарудять. Шарудять мишаки. Мишаки у неї в хаті. Жизні миш’я бігатня.
Что – прелесть её ручек!
Что – жар её перин! -
Давай, брат, отрешимся,
Давай, брат, воспарим!
...Бенедикт повернувся до саней; перевертень подивився запитливо. Бенедикт розмахнувся і бив, бив, бив Терентія Петровича, доки не заніміла нога.
Є таке хароше правило: скатіну в хату не пускати, не привчати. Собаці у дворі будку ставлять, хай там і сидить, хазяйство стереже.
Бо якшо якийсь голубчик його пожаліє, – мовляв, мерзне песик, абошо, – пустить його зимою в хату, – ніколи собака в будку не повернеться, бо йому вже в хаті сподобалось. Тільки одвернувся, а він ізнов у двері норовить.
Правило научне, для всякої тварини вірне; так само і з перевертнями. Де перевертню місце? – у хліву. Позаяк він є скатіна, а скатіна на скотному дворі має водитися, сама ж назва підказує.