Спочатку приводи вишукував: чи шось донести, чи двері прочинити, тещі конплімент, Оленьці конплімент, потім із порадами на кухню, мовляв, знаю найлуччий рецепт, як грибці сушить, – та прямо там! Та ми грибці ще за царя Панька сушили, і зараз сушимо, і до Останніх Днів сушитимемо! На нитку понанизуй, та й суши, чи й не наука! Шо ж тут може буть нового!
Потім нібито йому од тестя вказівку вислухать охота: як краще на собі бубонці приладнати, шоб од їх, як їдеш, дзвону більше було; які пісні бажано співати у дорозі: тужливі, чи може веселенькі; а там диви, а він уже й по хліву старший, вже й сам покрикує, шоб – ану бегом! – гній почистили; незчулися, а він уже й у будинку свій. Тільки й чуєш: «Терентій Петрович те, Терентій Петрович се».
Бенедикт і ногами тупав, і лютував, і волав, і соромив, і переконував, і погрожував, і за рукава тягнув, – та, Бєня, перестань, як це без Терентія Петровича? Бо той, бач, і дістане, і принесе, і розсмішить, і фаршмак зготує, і рум’яна схвалить, і білила.
Побачить Оленьку в колобашках, у сметані, і отако вбік, наче сам собі, не стримавшись: «Ну до чего ж баба красивая, ё-моё!»
У санях катає з посвистом, із піснями; вузду косичкою позаплітав, шлею берестяними картинками прикрасив: посередині ідола прибив мальованого, – вусяра на обидва боки; з одного боку дівка гола з цицьками, з другого напис: ВАС ОБСЛУЖИВАЕТ Головатых Терентий Петрович. Позвав Оленьку подивицця-помилувацця, а Оленька зразу: «Так, Бенедикте, ці сани мої! Бери собі другі!» – плюнув, але оддав їй сани, разом із Тетерєю, – такий злий на нього був, шо аж осоружно було й бити.
А дістався йому перевертень Яким, дідок задишкуватий, з харкотою: весь час йому в грудях клекоче-блекоче, сипить і хрипить; ледве ноги тягне, два тини пройде, та вже й став:
– Ой, Го-о-оспподи, цариця небесная-я... Гріхи наші тяжкії... Ой, прибрав би Госпо-одь...
І давай кашляти, та з сипом, та з мокротами; та харкать, та спльовувать; доки не отплюється, ти його з місця і батогом не зрушиш.
– Мат-тінко небесная-я... і сорок святих мученикі-ів... забули мене... Забув Микола-угодник... гріхи мої тяжкії...
– Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!
– О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...
– Пісню давай! Молодецьку!!!
– Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...
А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!
Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна – охота було подивитись, чи він там іще стоїть – а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв’язує, – ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і – на тобі! – як розкричався:
– Да как тебе не стыдно, Бенедикт!!! На старом-то человеке ездить!!! Ты вспомни, чей ты сын!!! Полины Михайловны!!! Где же это видано?!?!?! Быстрей пешком дойдёшь!!!
А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! – та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.
І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.
Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м’якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, – і в санях доїду; їсти – і спав би їв би, – тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.
Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.
Виходив на двір, на мураву, – ледве-ледве виткнулась з-під снігу, – руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.
А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...
– …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, – бач? – загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність – то найперше. Попервах, канєшно, – попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, – і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві – ого, яка, я ж уже тобі пояснював, – а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? – отож бо й воно.
– Але ж, тату, іскуство требує жертв, – то Оленька за Бенедикта заступається.
– Первий блин комом, – це теща утішає.
– Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. – Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: «На базарь!» – не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, – червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки. Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, – аж комір душить, – ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, – а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, – мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... – так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.
Цю читав. І цю читав. А це шо? – цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.
– Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! – сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!
– Берести не хвата у государстві, – лепетав переляканий мурза, – працювать нема кому...
– Ану ци-и-ить!!!
Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать – наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все’дно брав.
Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, – плями та помарки, от би взнать, хто такий, – та у діжку головою!
І все, чи шо? Паезії – десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.
Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.
Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м’якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов’ядич, – чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров’ю, погано думав про Іван Гов’ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов’ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...
Ярослав: мо’, Ярослава перевірити? Разом грамоті, лічбі навчалися... А він-таки скритний: як уже шось приховав, – навіть і не пробовкнеться. Думав про Ярослава. Отак заходить він до себе в хату, та й двері на засув. Озирнувся. До вікна навшпиньки йде, міхур підняв: ніхто не підгляда? Тепер до печі... Свічкою туди тиче: розпалює... Тепер до ліжка... Знов обернувся, наче шось відчув. Постояв... Нагинається – короб з-під ліжка витягнути... Шарудить у коробі, шукає... ось уже й з руки у руку переклав... Бенедикт придивлявся і бачив: осьо, наче живий, тільки прозорий, нетілесний, – свічка крізь нього мерехтить і тріщить, – висить у смерковому повітрі сонною тінню Ярослав, шарудить і шукає: нетілесну спину його видно у домотканій сорочці, нетілесні лопатки ворушаться: оно, риється; хребці тіньовими горбиками уздовж спини...
Широко розкритими очима вдивлявся Бенедикт у темряву; от наче ж тьма, нічого нема, так же ж? – та ні-і-і, там Ярослав, і як ото причепиться, то й не одчепиться! Качаєшся на подушках, чи сходиш перекуриш, чи до вітру, чи ще кудись, – і весь час Ярослав, Ярослав... Скажеш собі: не думати про Ярослава! Знать нічого не знаю! – та ні-і-і, як це не знаю: оно ж його спина, оно ж він риється... Отак ніч без сну проведеш, а піднімешся, – чорний наче хмара, за обідом все несмачним здається, чогось усе не таке, надкусиш, та й кинеш: не те, не те... Буркнеш тестеві: мо’, Ярослава перевіримо?.. – а тесть незадоволений, підлогу шкребе, очима докоряє: та чо’ ти, зятю, увесь час мілко плаваєш, увесь час од самого головного ухиляєшся...
На літо гак аж пташкою літав; Ярослав перевірений, – нічого не знайшли, Рудольф, Мимря, Цициля Альбертівна, Трохим, Шалва, – нема; Яків, Упир, Михайло, другий Михайло, Ляля кривонога, Остап – нема. Купив на базарі «Табліци Брандіса» – одні цифирі. Взять би того Брандіса, та у діжку головою.
Нікого кругом. Нічого. Тільки високосна завірюха на серці: ковзає та липне, липне та ковзає, і гуде серед тої завірюхи, ще й наче голоси далекі, нещасні, – підвивають тихесенько, скаржаться, а слів не знають. Чи наче в степу, – чуєш, – витягнувши руки, на всі сторони бредуть-розбрідаються спорчені; отак бредуть вони на всі чотири сторони, а сторін для них нема; заблукали, а нема кому й сказать, а якби й сказали, зустріли б живого – він їх не пожаліє, вони йому не нада. Та й не впізнають вони його, їм і себе не впізнати.
– Миколо!.. До пушкіна!
Сира заметіль накидала пушкіну цілу купу снігу на сутулу голову, на зігнуту руку, наче він щойно нишпорив по чужих хатах, по комірках підворовував, набрав добра скільки знайшов, – а теє добро таке ж убоге, таке ж дране, одним словом, барахло, – та й вилазить з-за сараю, – дрантя притис до грудей, а з голови сіно трухляве сиплеться, весь час осипається!..
Шо, брат пушкін? І ти, мабуть, так само? Теж маявся-нудився ночами, важкими ногами важко ступав по нашкрябаних мостинах, теж дума давила?
Теж запрягав у сани когось жвавішого, їздив навмання, засмучений, по засніжених полях, слухав брязкіт зажурливих дзвіночків, тужливу пісню візника?
Думав про минуле, страшився майбутнього?
Вище стовпа підносився? – а поки ти там підносився, поки себе уявляв і слабким, і грізним, і жалюгідним, і торжествуючим, поки шукав, чого ми всі шукаємо, – білу птаху, найпершу книгу, морську дорогу, – чи не заглядав до твоєї жінки отой сраний Терентій Петрович, отой пронира, зубоскал, вертун, полєзний у хазяйстві? Балачки його пусті, сороміцькі по світлицях не дзюрчали? Чимось чудернацьким-цікавеньким чи не спокушав? «Я, Ольга Кудеяровна, одно место знаю... Подземная вода пинзин... Спичку бросить, хуяк! – и летим... Желается?»... Давай, брат, воспарім!
Ти, пушкін, скажи мені! Як далі жити? Я ж тебе сам із глухої колоди видовбав, голову тобі схилив, руку зігнув: груди шкребти, серце слухати: шо минуло? шо настає? Був би ти без мене безоким цурпалком, дурним обрубком, безіменним деревом у лісі; на вітру шумів би навесні, жолуді роняв би восени, а взимку поскрипував: ніхто про тебе навіть і не знав би! Якби ж не я – не було б тебе!
Кто меня верховной властью из ничтожества воззвал?
Я ваззвал! Я!
Кривуватенький ти в мене, правда, і потилиця пласка, і з пальчиками непорядок, і ніг нема, – сам бачу, бо столярне діло знаю.