– А вот и есть! – закричав розлючений Істопник, – «Никитские ворота» – это моя вам фита, всему народу фита! Чтобы память была о славном прошлом! С надеждой на будущее! Всё, всё восстановим, а начнем с малого! Это же целый пласт нашей истории! Тут Пушкин был! Он тут венчался!
– Був пушкін, – підтвердив Бенедикт. – Отут, у сарайчику, він у нас і завівся. Голівоньку йому видовбали, руцю, усьо чин чинарьом. Та ви ж, Лев Львовичу, самі й тягти допомагали, хіба ж забулися? От пам’ять у вас нікудишня! Туто й Вітя був.
– Какой Витя?
– А хіба я знаю, який. Може, Вітька припадошний із Верхнього Омута, може, Чучиних Вітьок, – непосидючий такий хлопець, за мене трошки молодший; чи може кульгавий Вітя. Хоча навряд чи, цей сюди не дойде. Ні-і-і, не дойде. У нього ж нога отако, на сторону, наче ступнею всередину...
– О чём ты говоришь, какой Витя, при чем тут Витя...
– Та оно ж, на стовпі, на стовпі отому! «Тут был Витя»! Отакої, я ж вам тільки шо прочитав!
– Но это же совершенно неважно, был и был, мало ли... Я же говорю про память...
–Так осьо ж він і пам’ять залишив! Для того й різав! Шоб знали, – хто пройде, – шоб добре пам’ятали: був він тут!
– Когда же ты научишься различать!!! – закричав Нікіта Іванич, надувся, аж почервонів і кулаками замахав. – Это веха, историческая веха! Тут стояли Никитские ворота, понимаешь ты это?! Неандертал!!! Тут шумел великий город! Тут был Пушкин!
– Тут був Вітя!!! – закричав Бенедикт, і собі розпалюючись. – Тут був Гліб і Клава! Клава – не знаю, Клава, може й удома сиділа, а Гліб тут був! Вирізав на пам’ять! І все!.. А-а-а-а-а! По-о-о-ойняв! Зна-а-аю я того Вітю! Це ж отой Віктор Іванич, шо вашу бабцю ховав. Розпорядитель. Точно він, більш нема кому. Віктор Іванич то.
– Никогда Виктор Иваныч не станет на столбе глупости резать, – запротестували Прежні, – совершенно немыслимо... даже вообразить трудно...
– Чо’ це не стане? Звідки ви взяли? Він шо, дурніший за вас? Ви собі понавирізуєте, а йому зась? Про ворота – можна, давай вирізай, а про людину – ні в якому разі, так?
Усі троє мовчали та дихали через ніс.
– Так, – сказав Нікіта Іванич, виставляючи наперед обидві долоні. – Спо-кой-но. Сейчас – погоди! – сейчас я сосредоточусь и объясню. Хорошо. Ты в чем-то прав. Человек – это важно. Но! В чём тут суть? – Нікіта Іванич зібрав пальчики дзьобиком. – Суть в том, что эта память – следи внимательно, Бенедикт! — может существовать на разных уровнях...
Бенедикт плюнув.
– За дурня маєте! Як з малою дитиною, їй-бо!.. Та якшо він здоровило вимахав, то в нього ж тоді й уровінь вищий! Він аж на самій верхівці виріже! А якшо куций – тоді не дістане, нанизу сообчить! А тут – осьо ж, посередині, в акурат як отой Віктор Іванич на зріст. Він, і ніяких сумнєній не може буть.
– Путь дальок лєжи-и-и-и-и-т! – зрадів Бенедикт, він цю пісню любив, весь час у дорозі співав і перевертням наказував співать. – В то-ой стєпі глухо-о-о-о-ой...
Заспівали втрьох, Бенедикт басом, Нікіта Іванич більше сипом, а Лев Львович – високим таким голосом, душевним, пречудовим, зі сльозою. Навіть Микола на подвір’ї здивувався, кинув щипати травичку і витріщився на співаючих.
Так гарно співалося, така млосність, легкість вступила, такий лад, крила такі, аж наче прокурена хатинка – не хатинка, а галявина, аж наче вся природа голову підняла, обернулася, здивувалася, рота роззявила, та й слухає, а сльози в неї так і течуть, так і течуть! Наче сама Княжа Птаха від себе, коханої, відволіклася, очима пресвітлими на нас поглянула і дивується! Наче й не лаялися тільки шо проміж собою, серце не розпалювали, недобрим оком не поглядали, презирство взаємне на рило не напускали, наче й не свербіли руки кулаком по морді зацідити, шоб личко на мене не кривив, пащеку на сторону не держав, крізь зуби не цідив, через губу не розмовляв, не заносився! Та не дуже-то й посердишся, співаючи: рот же ж рівненько роззявлений, скривиш – пісню зіпсуєш: писнеш шось не те, зіб’єшся, все одно як шось упустиш, проллєш! А зіпсуєш пісню – то й будеш дурний, винуватого тут, окрім тебе, нема! Другі ж, диви, далі йдуть, пісню поманеньку несуть, не поворухнувшись, а ти, нещастя, наче сп'яну оступився, та й мордою в грязюку!
Лев Львович обірвав пісню, упав головою на стіл і заридав, аж загавкав. Бенедикт злякався, покинув співати, втупився у Прежнього, забув і рота закрить, так він у нього на букві «он» і зостався одкритий.
– Лев Львович! Лё-ёвушка! – заметушився Нікіта Іванич, забігав то з того, то з того боку, то смикав ридаючого за рукав, то брав кухоль, то кидав кухоль, то за рушничка, то кидав рушничка. – Ну что уж теперь! Лё-ёвушка! Ну ла-адно вам! Ну живём же как-то! Ведь живём?
Лев Львович мотав головою, катав голову по столі, наче заперечував, не хотів переставать.
– Беня! Водички давайте!.. Ему нельзя нервничать, у него сердце больное!
Відпоїли Прежнього, обсушили рушничком, у обличчя руками помахали.
– Поё-ёте хорошо!– заспокоював Нікіта Іванич. – Учились или так? Наследственность?
Лев Львович наостанок хлюпнув носом і відповів:
– Та мабуть, шо так... тато в мене зубний лікар. А матінка сама з Кубані.
Жіночого тіла, як-то кажуть, мало не буває; правду кажуть. Розперло Оленьку вшир і впоперек – нема вже куди краще. Де було підборіддя з ямочкою, там їх вісім. Циці на шостий ряд пішли. Сама сидить на п’яти тубаретах, трьох їй замало. Напередодні двері ширше пробивали, та мабуть, поскупилися: знов треба пробивать. Чийсь чоловік пишався б. А Бенедикт дивився на всю цю дорідність без жодного хвилювання. Не хотілося ні козу їй робити, ні лоскотати, ні руки розпускати.
– Ти, Бенедикте, нічого в женській красі не понімаєш; а Терентій Петрович, той цінує... Іди в ту хату спать.
А-а, чорти її забирай. Ще задавить уночі, чи то приспить. Бенедикт справив собі лежбище у бібліотеці. Звідти її хропіння майже не чуть. І сигнал скоріше прийде.
Спав не роздягаючись, перестав митися: кому воно треба. За вухами пилюки понасобиралося, сміття, якісь кузьки оселилися: неквапливі, багатоногі, ночами туди-сюди лазять, непокояться, чи може, кубла свої перетягують, а які вони там – і не видно: вони ж за вухами. Ноги теж пропотіли та склеїлися. А-а, нехай, йому все одно. Лежиш, наче теплий покійник; вуха є – а не чують, очі є – а не дивляться. Щоправда, руки мив; та то по роботі вимагають.
...А де ж отой ясний вогонь, чом не горить?..
Піднімешся, на кухню сходиш, каклєту з миски двома пальцями витягнеш, третім сало з неї обіб’єш. З’їси. Без жодного хвилювання. З’їв – то й з’їв. Шо ж тепер? Танцювать?
Піднімеш міхур на вікні – дрібний дощик мрячить, накрапає по калюжах; хмари низькі, все небо затягли, серед білого дня темно, наче й не світало. Через двір іде холоп, – голову від дощу полою прикрив, калюжі оминає, тягне мішок сіна перевертням. Раніше – давно, ой, давно-о, у колишньому житті! – раніше став би загадувать: ану, посковзнеться чи ні? А може впаде? А зараз дивишся отак тупо: о, вже й посковзнувся. Вже й упав. А тієї радості колишньої – ні, нема.
В опочивальні стук та грюк: Оленька з Терентієм Петровичем у доміно ріжуться, сміються. Раніше б увірвався до опочивальні, наче ураган, розквасив би Терентію рило, шоб аж зубів поменшало, вигнав би з сімейних покоїв копняками; Оленьці теж би звіздюлєй навішав: за волосся її, за оті її колобашки, та й об стінку засметаненою мордою – раз, та ще раз! Та ще! Ану, ще! І каблуками та по ребрах, та по ребрах!
А тепер хоч би хни: грають – і хай собі грають.
Лежиш отак. Лежиш. Лежиш.
Може, місяць, а може, півроку, аж раптом: о! наче чимось повіяло. А то сигнал.
Одразу стрепенешся, нашорошишся. Прийшло, чи може приверзлося? Може й приверзлося... Нє! осьо знов! та ще й виразно! На лікті підведешся, вухо набік звісиш, наче слухаєш.
Ось, наче світло легеньке, мерехтіння в голові, – от наче свічка за прочиненими дверима... Хоч би не злякать...
Ось уже воно, те мерехтіння, трошки подужчало і наче якусь світлицю видно. Посередь світлиці – нічого, а на нічому – книга. Ось уже й сторінки перегортаються... Ось уже й до очей наблизилася, вже й можна розрізнить, шо написано...
Тут у роті пересохне, серце стука, очі прям наче осліпнуть: тільки книгу й бачиш, як вона ото перегортається-перегортається! А шо навколо тебе робиться, того не бачиш, а якшо й бачиш, то сенсу в ньому ніякого нема! Сенс – він отам, у книзі; вона одна справжня, жива, а ліжко твоє, чи тубарет, чи світлиця, чи тесть із тещею, чи жінка, чи коханець її, – неживі вони, намальовані! тіні оманливі! як ото тінь од хмари по землі пробіжить – і нема!
А шо воно за книга, де лежить, чого перегортається, – чи хтось її перегортає? чи сама коливається? – невідомо.
Колись отак я-як дьорнуло, – взяв та й перевірив Костянтин Леонтича. Мимо проїжджав, та отак прямо й дьорнуло: а шо, як у нього?.. Нічого не було, одні червирі на мотузочку. А то був сигнал несправжній.
А бува сигнал справжній і несправжній: якшо сигнал справжній, то оте видіння, шо в голові, – воно наче дужчає, або ж сказать, щільнішає; книга, яка тобі явилася, усе важчає, важчає: спочатку вона прозора, водяниста, а потім густішає, папір у неї такий білий, або жовтуватий, шорсткий, кожну цяточку, чи плямочку, чи подряпинку видно, наче зблизька на шкіру дивишся. Дивишся і аж смієшся од радості, наче прямо зараз любицця надумав.
Букви теж: спочатку бігають-плигають, як оті мурашки, а потім рівненькими такими рядками полягають, чорненькі, шось шепочуть. Які з них відкриті, або ж сказать, розкриті, ті аж наче запрошують: заходь!
Оце буква «он», віконце кругле, і наче дивишся крізь нього з горища на гулкий весняний ліс, – дале-е-еко видно, струмки побачиш і галявини, а якшо повезе, націлишся оком, то ще й Птаху Білу, малу, далеку, наче ото білу смітинку. Оце буква «покой», – так це ж двері, отвір дверний! А шо там за ним? – невідомо, може, життя нове, нечуване-небачене! Якого ще не й бувало!
А осьо «хер», а то ще «живете» – ті, навпаки, дорогу перегороджують, не пускають, вихід навхрест забивають: сюди не пущу. Зась!
«Ци» і «ща» – з хвостами, наче Бенедикт до весілля.