«Глаголь» – на гака схоже.
Тож якшо сигнал справжній, то все це разом: і папір, і букви, і картини, які через букви видно, і шепіт перебігаючий, і гул якийсь, і вітер, шо від перегорнутих сторінок здіймається, – пилякуватий, теплуватий, – все це зненацька я-як згуститься, з’явиться, приплине, повітря кругом наче якоюсь хвилею заллє, отоді вже й знаєш: о, оце воно! Вже йду!
І миттю одлинула, одплинула, одступилася, на ліжку залишилася вся важкість, весь млявий смуток, все густе, тілесне, м’ясне з боку на бік качання; ні непокою, ні ліні, ні болота душевного, тягучого, липкого; весь одразу піднімаєшся, єдиним поривом, наче нитка натягнена, легкий та дзвінкий; бо є мета в голові: знаєш, шо робити, зібраний та веселий!
Зникла, кажу, уся важкість тягуча , – тільки порив! тільки душа!
Сам собою, наче верхня, зачарована шкіра, ліг на плечі балахон, надійним захистом ліг на обличчя ковпак; бачити мене не можна, я сам всіх наскрізь бачу! Зброя міцна, вертлява, сама до руки приросла, – вірний гак, буквою «глаголь» заломлений! Глаголем жечь сердца людей! Пташиним, переливчастим свистом, помахом руки закликаю товаришів; завжди готові!
Диво, а не товариші, летючий загін! Чи з двору гукнеш, чи з галереї – вони вже тут! Наче не сплять, не їдять, кожна дюжина – як одна людина! Готові, вперед! Суворе, світле воїнство, піднялись і летимо, чи в спеку, чи в люту завірюху, – нема нам перешкод, розступаються народи!..
Вламуємось і беремо; рятуємо. Якшо сигнал був справжній, – беремо й рятуємо, бо вона й справді там, Книга. Покликала, поманила, голос подала, явилася.
А якшо сигнал несправжній – ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.
А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, – а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, – оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, – нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров’ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, – голова стала пласка, як все’дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.
Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! – це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.
Кажуть же: самому на вилучення ходить – то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.
Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив – ой, як боляче. По-научному – чинив опір.
Сусідів гукав, аж захрип, – не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по лицю бив, упізнавши.
Дряпався сильно і бунтівно; навіть і повалив.
А от за гака даремно руками хапався: гак двосічний, не треба за нього руками хапацця.
Він не для того.
Гак для того, шоб книгу схопити, підчепити, підтягти, до себе підсмикнути; він не тика; він для чого загострений? – а для того, шоб не кортіло голубчикові книгу тримати, не оддавати, як її вилучають, бо вони завжди в тую книгу як учепляться; тож він і загострений. Ні, не вдержиш, миттю руки собі поріжеш, і пальці геть усі до єдиного!
І зовні, і всередині він страшне, який вигострений, того ж і вправність потрібна, схопити його та ним вертіти; того ж на кожній вилученій книзі й надріз од гака, наче ранка. Неспритний санітар може книгу ненароком навіть і пошматувать, а цього ні в якому разі не можна допускать, не можна іскуство вбивать. Якшо робота хароша, чиста – книгу одним рухом можна підсмикнуть, хіба шо маленький надріз залишиться.
Тож і працюють гуртом, або ж бригадою: один товариш книгу вилучає, а остальні голубчиків, шо в хаті були, своїми гаками за одежину, за комір, підчеплюють, намотують.
А чим отой гак іще зручний: як, бува, голубчик буянить, то дуже харашо йому гаком під коліна піддати, шоб одразу впав, а для того є іще напохваті рогатина: теж научний струмент, але простіша, а з вигляду як буква «ук», або ж рогач. Тільки якийсь упав, одразу йому рогатиною шию до підлоги – хопа-а! – і притиснути, шоб не дригався.
Раніше санітарам іще тику видавали, тиць! – і по всьому; а тепер ні, тепер гуманність.
А ще санітар повинен шануватись, охайним буть, руки в нього завжди мають бути чисті. На гаку од голубчика завжди якась нечистота остається: сукровиця, чи блювота, та мало там чого; але руки повинні бути чисті. Тому Бенедикт руки обов’язково мив.
Бо книгу ж, після вилучення, у руках триматимеш. У Санях, коли назад їдеш.
Отака, в обчем і в цілому, технологія, або ж прийоми, або ж научна організація труда; здається, – просто; та ні-і, не просто. Тісно в хаті, темно, один на одного натикаються, – на це багато хто скаржиться.
Отже, самовольство тут недоречне, а Бенедикт, як завжди, допустив, – от і отримав од Костянтин Леонтича побої: і на руках, і на личку, і на грудях теж; та ще й ногу підвернув. І, головне, ні за який чорт, сигнал несправжній виявився, книги не було.
Якраз Октяберський Вихідний був, Костянтин Леонтич на щорічний перещот збирався, шмаття своє прав у кориті, – сподні, сорочку. Ну, то й недощитаються мурзи Костянтин Леонтича, одним голубчиком менше буде. Помітять у казьонних списках: взятий на лєченіє.
Не все тобі, мурза, людей щитать.
У декабрі, у найтемнішу пору року, окотилася Оленька трійнею. Теща зайшла, покликала Бенедикта подивитися на приплід, проздравила. Він саме лежав, спустошений та дебелий, дожидав сигналу; сигналу не було. Та ла-адно, пішов подивитись.
Діточок троє: одна наче самичка, малесенька, пищить. Другий наче хлопчик, але так одразу й не розбереш. Третє – хтозна, шо воно таке, а на вигляд наче куля – волохате, страхопудне. Кругленьке таке. Але з оченятками. Взяли його на руці, поколихати, легенько попідкидати: «Гоп-ця-ця, гоп-ця-ця! Гопцяцюлечки-ця-ця!», – а воно тільки штовх! – відштовхнулося, та й на підлогу скок, по підлозі клубком прокотилося, та й шусть у шпарину. Кинулися переймать, руки розчепірювать, тубарети, лави рухать, – та де там.
Бенедикт постояв, подивився, наче крізь туман, проздравив Оленьку з благополучним окотом. Пішов до себе. Теща побігла звать Терентія Петровича, шоб подивився, які ж у неї внуки.
Заліг на ліжко, шо аж охнуло та застогнало, – глибоку пролежав у ньому яму за порожні роки, за незліченні безрадісні ночі, – думав, спохмурнівши: якби ж то тільки під підлогу шаснуло, то ще нічого; та хоч би не вилізло, та не почало книги гризти; мо’, шпарини позатикати? Мостини вже зовсім нікудишні. Сім’я за день цілі копиці нашкрябує, другим разом ходиш, дивишся – наче волосся з цілої голови на підлогу впало! Не дай Боже, вилізе оте, шо зслизнуло у шпарину, та й шусть у світлицю, де книги стоять. Палітурки поїсть, чи ще шось... Там же клей. А де-не-де й шкіра.
От не було мороки... Та погризе ж, неодмінно погризе! Йому ж нада їсти? Звідусіль іскуству загрози: то од людей, то од гризунів, то од вологи! Який тільки Бенедикт аж до цього дня сліпий та дурний був, як все одно сліпці на базарі: співають-заливаються, а самі у темряві живуть, їм і опівдні темно! Ніякого понятія у нього не було, наче у того червиря! Питання ставив дурні, лоба морщив, рота ширше одкривав, шоб думати зручніше було, а все’дно не розумів.
А чо’ це, мовляв, у нас мишаків нема? Чо’ це нам мишаків не нада? Та того й не нада, шо жизня духовная: книги, іскуство в нас тут зберігається, а мишак вилізе та нашу скарбницю й погризе! Зубками своїми малесенькими, гостресенькими дир-дир-дир, та й погризе, попсує!
А в голубчиків жизня інша, їм треба на мишака спиратися. Куди ж їм без мишака – та ясно, шо нема куди. З нього ж і борщик, з нього ж і печеня, і сіряка пошити, і міну якусь на базарі зробити, налог сплатити, або ж ясак, – домовий, подушний, пічний, – на все мишак потрібен. Отже, книгу їм у хаті ні в якому разі не можна мать! Тут уже або це, або те.
А чо’ іще на жизню духовну кажуть, мовляв, возвишенна? – а того, шо книгу десь вище ставлять, на верхній ярус, на полицю, бо як трапиться таке нещастя, шо тварюка у будинок пробереться, так шоб якнадійніше скарб уберегти. От чого!
А чого в тестя, в тещі, в Оленьки на ногах пазурі? – та все того ж! Духовність стерегти! Проти мишаків на варті стояти! Повз нас не прошмигнеш! Того ж і три огорожі кругом терему понаставлено! Того ж і охорона сувора! Того ж і обшукують на вході! Бо хто б ти не був, хоч би й жених, хоч би й якийсь інший винятковий відвідувач, а теж із собою мишеня пронести можеш, і навіть не помітиш.
Якшо ковтунець у волоссі – воно там може кубельце звити.
Бува й у кишенях.
Бува й у валянку.
До того ж уже ясно – ясніше й не буває, а от не розумів. І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь – вона у головах, Болєзнь – то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!
І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, – їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..
Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! «Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?..» Однаков! Однаков!
О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!
Та пра-авильно, ніяк ти мишака не вдержиш! У всяку шпарку прошмигне!
А-а, брат пушкін! І ти туди ж! Теж сочинєнія свої од мишаків беріг! Він напише, – а вони з’їдять, він напише, а вони з’їдять! Тож він і тривожився! Того ж туди-сюди по снігу й роз’їжджав, по крижаній пустелі! Дзвіночок брязь-брязь-брязь! Запряже перевертня, та й у степ! Своє приховував, шукав, де б його сховать!
Схованку шукав, де б його зарить... Все настільки стало зрозуміло, шо Бенедикт сів і спустив ноги з ліжка. Як же ж він і досі... Як же ж це він вказівку пропустив... А оце нещодавно! Шо вони тоді з Лев Львовичом співали!
Ну? То чого б це його у степ понесло, як не книгу заховать? – «... у себя в пустыне застывший, ледяной комок».
Яку це «любов»? Та книгу ж! Шо ж любити, як не книгу?! Га?!..
«С сабой уньос». А жінці просить переказати, шоб не шукала... Бо як схаменеться та як почне шукать... От тобі й стіхи! Хіба то стіхи, то притча! Руководяща вказівка в облегчоній для народу формі!