А як вони Бенедикту натякали? Бенедикт їм: а чи нема у вас, мовляв, якоїсь книги почитать? А вони йому: а ти, мовляв, неграмотний. А він їм: чо’ це я неграмотний, я грамотний! А вони йому: стєпь да стєпь круґом. Та то ж натяк такий. Притча. Отам, мовляв, книги і зариті. У хаті не тримаємо.
Так. Де в нас степ? Степ на півдні... А чо’ ж він тоді розпатякує: запад нам паможет?.. А Нікіта Іванич йому: нізашо, мовляв, не поможе, самі должні. Тоді де? Де?
Теща постукала у двері:
– Дітей купать!.. Дивитись будете?
– Не мішать!!! – гаркнув Бенедикт на все горло, рукою з розмаху рубонув. – Двері закрить!!!
– Так купати ж?..
– Двері!!!
Збила з думки, туди його мать!.. Бенедикт поспіхом одягався, – сіряк, балахон, ковпак, – збіг по сходах, свиснув млявому Миколі запрягатися.
Поганяв нетерпляче, притопував у санях валянком. Обрій оглянути. Конче треба обрій оглянути. Поки не згасло слабке зимове світло, – оглянути обрій аж на чотири сторони.
До дозорної башти їхав Бенедикт, от куди. Ніколи він ще на дозорну башту не забирався, та й хто ж голубчика на неї пустить? Запретне одоробло, государствене, – тільки дозорні та мурзи на башту й допускаються, а чого? – а того, шо з неї далеко видно, а то діло государствене, і аби-кому зась! Нема чого простому голубчикові вдалечінь дивитися: не по чину! А може там, удалечині, військо якесь насувається! А може, лютий ворог на нашу світлу родіну покусився, палиці понагостряв, та й у похід виступив! То ж діло государствене! Не можна! А тільки Бенедикта ніхто й ніколи не зупинить, бо він санітар.
Не зупинили. Та я-ясно.
Дозорна башта за найвищий терем вища, вище дерев, вище александрійського стовпа. Нагорі – світлиця. У світлиці, на стінах її, – чотири вікна, чотири прорізи на чотири сторони світу. Зверху дах на чотири скати, шапкою. Такою, як мурзи носять. Знизу дивишся, – високо-високо вгорі, аж попід хмарами – дозорні, государеві работники, наче мурашки, метушаться – з місця на місце переповзають, чогось там сновигають. Нанизу охорона з бердишами. Бенедикт важко, неквапом піднявся в санях, глянув моторошними очима крізь багряні прорізи, підняв гака, – охорона й лягла ниць, на твердий морозний наст. Зайшов у башту. Воняло нечистими сіряками, наче як псиною, повівало дешевою ржавлею: сиру палили, неочищену, з остюками та соломою. Дерев’яні східці гриміли під ногами. Заледенілі гвинтові сходи, де не кинь оком, у жовтих патьоках – прямо тут і до вітру ходили, і недопалки затоптували; на стінах, шо зблискували памороззю, видряпували матєрне, звичне. Бездуховність... Підіймався довго, спираючись на гака, на підмостках між ярусами відпочивав. З рота клубочилася пара, та так і залишалася висіти клубком у захололому, засраному повітрі.
На верхньому майданчику нажахано здригнулись, обернувшись на червоний балахон, государеві работники.
– Ану, всі геть! – наказав Бенедикт.
Работники здриснули, кинулися вниз, штовхаючись та гуркочучи на всі вісім ніг.
З башти далеко видно. Ой, дале-е-еко!.. – нема й того слова, шоб сказать, аж куди видно з башти! А якби ж і було воно, теє слово, то його й вимовить страшно! Ого-го-о-о, аж куди! – у дальню далечінь, до крайнього краю, до крайньої межі, до смерті! Увесь корж земний, увесь небосхил, увесь холодний декаберь, усе місто з усіма своїми слободами, з темними кривенькими хатинками, – спорожнілими, прочиненими, прочесаними частим гребенем санітарних гаків, і ще заселеними, шо ще копошаться безглуздим, полохливим, упертим життям!..
Захід сонця, – жовтий, страшний, вузький, – висів у західній бійниці, і Алатир – вечірня зоря виблискувала серед сяйва. Маленькою чорною паличкою серед плутанини вулиць стояв пушкін, тоненькою ниточкою здавався з височини мотузок із білизною, що петелькою охопив шию поета.
Схід густо-синьою завісою простягся у другому вікні, вкриваючи ліси, і річки, і знов ліси, і таємничі галявини, де сплять під снігом червоні тульпани, де зимує, вся у морозному мереживі, у крижаному візерунчастому яйці, з посмішкою на пресвітлому обличчі вічна моя наречена, нерозшукана любов моя, Княжа Птаха Павліна, і сняться їй поцілунки, сниться шовкова мурава, золоті мухи, дзеркальні води, де відображається невимовна її краса, – відображається, переливається, хвилюється, множиться, – і зітхає уві сні Княжа Птаха щасливим зітханням, і мріє про себе, ненаглядну.
А на півдні, моторошно підсвіченому подвійним світлом, – жовтим із заходу, синим зі сходу, – на півдні, заслоняючи собою непролазні сніжні степи з виючими вихорами, заметільними стовпами, на півдні, шо біжить, шо все біжить-тікає до синього, вітряного Моря-окіяну, на півдні, за яром, за потрійним ровом, аж на все вікно розпростерся червоний, візерунчастий, розписний, різьблений, стомаківковий, стоярусний терем Федіра Кузьмича, слава йому, Найбільшого Мурзи, довгої йому жизні.
– Гаа-гаа-га-а-а-а-а-а! – засміявся Бенедикт.
Радість бризнула, наче квас, пінистий, іскристий.
Зненацька так усе стало ясно, прозоро, як у весняному струмочку. Просвітліло, наче опівдні. Так о-о-от де! О-осьдечки!.. Осьо, прямо перед ним, скарб незайманий, нетрачений, наче чаша, повна аж по вінця, наче чарівний сад у квітках та плодах, – у біло-рожевому кипінні, спливаючий солодким соком, наче сила-силенна стиглих каганців! Осьде він, набитий добром од лунких підземель до пахучого піддашшя, палац насолоди! Печера Алі-баби! Тадж-махал, бля!
Еге ж! На півдні, точно! От запад і поміг! Світло ж із заходу, зірка ж дороговказна! Усе й просвітила! Здогадався, обчислив, зрозумів натяки, прітчу зрозумів, – все зійшлося!
Примружився од щастя, міцно заплющив повіки, похитав головою; витягнувши шию, висунувся в отвір бійниці, шоб краще відчувати; вдихав аромат морозу та дерева, солодкого димку, шо вився з димарів Червоного Терему; з прикритими повіками він немовби краще бачив, гостріше й виразніше чув; там він, там, геть уже поряд, геть уже близько, за яром, за ровом, за потрійною стіною, за високим частоколом, – так через стіну можна ж перестрибнуть, під частокіл прослизнуть. От би зараз м’якесенько-тихесенько, нечутно, невидимо з башти зіскочити, у заметільному вихорі, наче легенька пилючка, через яр перелетіти, та й ф-фух! сніжним вихорем у слухове вікно! Повзком, стрибком, гнучко й довго, не упустити, сліду не загубити; ближче, ближче до терему, ні сліду на снігу не залишити, собаку не звалувати під ворітьми, худоби не сполохати!
І упитися, упитися, упитися буквами, словами, сторінками, їхнім солодким, запорошеним, гострим, неповторним запахом!.. О, маків цвіт! О, золото моє нетлінне, невечірнє!
– Ги-и-и-и-и-и-и!!!.. – вигукнув у блаженстві Бенедикт.
– Шо, зятьку, дозрів? – хтось тихо засміявсь позаду, над вухом. Бенедикт здригнувся і розплющив очі.
– Тю на вас, тату! Налякали!
Тесть підкрався без жодного звуку, мостини і не рипнули. Мабуть, пазурі втягнув. На ньому теж був червоний балахон, на голові – ковпак, тільки по голосу та по смороду знать, шо то й справді тесть, Кудеяр Кудеярич.
– То як? – прошепотів тесть. – Кидь?
– Не пойняв...
– Скинуть – охота? Федіра Кузьмича, слава йому, скинуть – готовий? Лиходія-мучителя? Недомірка чортового?
– Готовий, – рішуче прошепотів і Бенедикт. – Тату! Та я б його – голими руками!..
– Серденько моє золоте!.. – зрадів тесть. – Ну?! Нарешті!.. Наре-ешті!.. Дай я тебе обійму!
Бенедикт з Кудеяр Кудеяричем стояли, обійнявшись, дивилися на місто з висоти. По хатах засвітилися сині вогники, захід згас, вигулькнули зірки.
– А давай один одному клятву дамо, – сказав Кудеяр Кудеярич.
– Клятву?
– Еге ж. Шоб дружба навік.
– А-а... Тоді давайте.
– Я тепер для тебе – все, шо хоч. Дочку за тебе оддав, а хочеш – жінкою поступлюся?
– Н-н-необ’язательно. Нам нада кант у груді та мирне небо над головою. То закон такий, – пригадав Бенедикт.
– Еге ж. І шоб удвох – супроти тиранів. Згодний?
– Та хіба ні.
– То по руках, розорим гніздо угнітателя?
– Ой, тату, там, мабуть, книг – як снігу!
– Та-а-а, дорогенький, більше, бі-ільше. А він з їх картинки видирає.
– Мовчіть, не треба, – заскреготів зубами Бенедикт.
– Не можу мовчать! Іскуство ж гине! – строго висловився тесть. – Нема гіршого ворога, ніж байдужість! Отак з мовчазної згоди байдужих і творяться усілякі злодійства. Ти ж «Муму» читав? Зрозумів прітчу? Як він ото мовчав-мовчав, а собачка й загинула.
– Тату, але ж як...