– Та як це вночі, вночі ж темно!
– А я на шо? Я ж світоч, хіба ні?
Тесть пустив очима промінь і засміявся, задоволений.
Чисто та ясно, льодяно було на душі. Без неврозів.
Червоний Терем усередині легенько тхне пліснявою – запах такий знайомий, хвилюючий... Ні з чим не сплутаєш. Старий папір, стародавні палітурки, шкіра, сліди золотого пилку, солодкого клею. У Бенедикта легенько підкошувались і слабшали ноги, наче він ішов на перше побачення з жінкою. З жінкою!.. – та нашо йому тепер тая жінка, чи Марфутка, чи Оленька, коли всі мислимі жінки з усіх тисячоліть, всі оті Ізольди, Розамунди, Джульєти, з їхніми шовками та гребенями, капризами та кинджалами вже скоро, ось уже скоро, будуть його, і нині і присно, і на віки віків... Коли він зараз, оце прямо зараз, стане володарем чогось нечуваного, неймовірного... Шахіншах, емір, султан, Король-Сонце, начальник Жека, Предсідатель Земного Шара, мозольний оператор, письмоводитель, архимандрит, папа римський, думний дяк, колезький асесор, цар Соломон, – все це буде він, він...
Тесть освітлював дорогу очима. Два сильних, місячно-білих променя обшарювали калідори, – пил то спалахував, плавав у стовпах світла, то згасав на мить, коли тесть моргав, – Бенедиктові паморочилось у голові од частих спалахів, од аромату близьких книжкових палітурок, од солодкуватого смороду з тестевої пащі, – той раз-по-раз смикав головою, наче його комір душив. Тіні, наче гігантські буквиці, танцювали по стінах, – «глаголь» гака, «люди» гострого Бенедиктового ковпака, «живете» розчепірених, обережних, обмацуючих стіни пальців, шо нишпорили у пошуках потайних дверей. Тесть звелів ступати тихо, валянками не човгати.
– Слушай революцію, їтіть!..
Революціонери навшпиньки кралися по калідорах, завертали, зупинялися, озиралися, прислухалися. Десь там біля входу валялася нікудишня, тепер уже бездиханна, варта: куди тому бердишеві чи алебарді проти двосічного, швидкого, наче птах, гака!
Пройшли два яруси, піднімалися по сходах, навшпиньки пробиралися через підвісні галереї, де крізь міхури на вікнах ясно й моторошно світив місяць; чорними валянками нечутно пробігали по місячних мостинах; розкрилися внутрішні, високі та візерунчаті сіни, де похропувала, – ноги врозкидь, шапки на грудях, – п’яна внутрішня варта. Тесть одразу став тихенько лаяться: ніякого тобі порядку в государстві. Федір Кузьмич, слава йому, все розвалив! Наскоком, сильно тикаючи, знешкоджували варту.
За сінями знову калідори, і солодкий запах наблизився, і глянувши вгору, Бенедикт аж руками сплеснув: книги! На полицях – книги! Господи, Боже! Аж коліна підігнулися, аж затремтів та нишком заскімлив: та життя ж людського не вистачить оте все перечитать! Ліс, гай із листям, завірюха нескінченна, без розбору, без числа! А!.. А!!!.. А!!!!!!!!! А може... га?.. може десь тут... може й заповітна книжечка!.. де сказано, як жить!.. Куди йтить!.. Куди серце повернуть!.. Чи може, тую книжечку Федір Кузьмич, слава йому, вже знайшов, розшукав і читає: на лежанку стриб, та й почитує, та й почитує! Оце ж він її знайшов, ірод, та ще й читає!!! Тиран, бля!
– Не відволікайся! – дихнув у обличчя тесть.
Калідори множилися, загиналися, роздвоювалися, заглиблювалися у невідомі глибини терему. Тесть водив очима – тільки корінці книг мелькали.
– Должон же звичайний хід буть, – бурмотів тесть. – Десь тут і должон, звичайнісінький тобі хід. Та буть того не може... Десь ми туто збилися...
– «Сєвєрний Вєсні-і-і-і-і-ік»!!! Восьмий номе-е-е-е-е-е-ер!!! – заволав на все горло Бенедикт. Рвонувся, штовхнув Кудеяр Кудеярича; той заточився, вдарився об стіну; оперся, падаючи, рукою; стіна захиталася, виявилась полицею, полиця завалилася, посипалася, аж раптом, – одкрилася палата велика-превелика, кругом попід стінами шафи та полиці, а в палаті столів бозна-скільки, книгами завалені, а коло головного столу, у півколі тисячі свічок, височенький тубарет, а на тубареті сам Федір Кузьмич, слава йому, з письмовою паличкою у десниці; личко до нас повернув і рота роззявив: здивувався.
– Чо’ без доклада? – спохмурнів.
– Злазь, скидавайся, проклятий тиран-кровопивця, – красиво закричав тесть. – Скидать тебе прийшли!
– Хто прийшов? Нашо пропустили? – занепокоївся Федір Кузьмич, слава йому.
– «Хто прийшов», «хто прийшов»! Хто нада, той і прийшов!
– Тірани міра, трепіщітє, а ви мужайтєс і внємлітє! – крикнув і собі Бенедикт з-за тестева плеча.
– Чо’ це «трепіщітє»? – Федір Кузьмич усе зрозумів, личко скривив, та й заплакав. – А шо це ви ото робить надумали?
– Кінець твоїй владі неправедній! Позбиткувався з народу, – і буде з тебе! От ми тя зараз гаком!
– Не нада, не нада мене га-аком! Бо буде бо-о-о-о-ольна!
– Ти гля! Він ще й скиглить буде, слова жалісні казать! – закричав тесть. – Бий його! – І сам ударив з розмаху. Але Федір Кузьмич, слава йому, швиденько скотився з тубарета, та й одскочив, тож попав тесть прямо по книзі, а книга тая порвалася.
– Нашо, нашо ви мене скида-а-а-аєте-е?
– Погано государством управляєш! – закричав тесть страшним голосом. Кинувся з гаком на Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні, але Федір Кузьмич, слава йому, знов під тубарет, звідти під стіл, та й перебіг на ту сторону палати.
– Як можу, так і управляю! – заплакав із тої сторони Федір Кузьмич.
– Розвалив государство к чортовій матері! Сторінки з книг видираєш! Бенедикте, ану лови його!
– У пушкіна стіхи покрав! – крикнув і собі Бенедикт, розпаляючись. – Пушкін – наше всьо! А він покрав!
– Я колесо винайшов!
– То пушкін колесо винайшов!
– Я карамисла!..
– То пушкін карамисла!
– Я скіпку, шоб у хаті світити!..
– Диви, ще й одгавкується!...
Бенедикт кинувся ловити Федіра Кузьмича з оцього боку столу, тесть кинувся переймать з отого боку, а Найбільший Мурза, довгої йому жизні, знову шусть! під стола, та й назад перебіг.
– Не чіпайте мене, я добрий і хароший!
– Вертлявий, гнида! – закричав тесть. Рукою на стіл сперся та я-як стрибнув, прям одним стрибком через стільницю перемахнув. Федір Кузьмич, слава йому, вискнув, порскнув під шафу і десь там глибоченько заховався.
– Лови його! – хрипів тесть, шукаючи, тицяючи гаком під полиці. – Утече! Утече! В нього тут кругом лази прориті!
Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.
– Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..
Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, – темно, якісь клапті.
– Нічо’ не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!
– Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...
Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.
– А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...
Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук-тук-тук, – дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.
– Упустив, халєра! – гаркнув із досадою тесть. – Учив я тебе, учив!
– А чо’ весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!
– Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!