– Онде він! Давай!
Але Федір Кузьмич знову перебіг.
– Не нада мене ловить, маленького такого!..
– Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..
– Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! – вискнув Федір Кузьмич із третього місця.
–...Поганці! – гукнув з четвертого.
Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, – онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м’яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, – зовсім добре було б: ніздрі роздулися, – можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!
– Осьо-о він! – заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. – Держу-у-у-у!
Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм’якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.
Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.
– Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип’ятить.
– А тепер шо?
– А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.
– Руками?!
– Чо’ це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.
– Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..
– Та тут без букв. Картинка одна.
Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака. І гака кругом пообтирав.
– Ота-ак, – бурмотів тесть. – Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!
Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.
Стіхи. Закрив, другу погортав.
Теж стіхи. Господи! Святий Боже. Скільки ще всього не читано! Третю одкрив:
Четверту:
Шось вони всі про одне. То, мабуть, тиран собі добірочку готував. Одкрив п’яту, з якої патрет об Федіра Кузьмича, слава йому, зіпсували:
Тесть вирвав Бенедиктові книгу з рук і кинув.
– Чорт-зна чим займаєшся! Зараз про государство треба думати!
– А-а, про государство?.. А нашо?
– Як це нашо! Ми з тобою государствений переворот зробили, а ти: нашо. Порядок треба наводить.
Бенедикт оглянув палату: та й справді, все шкереберть, тубарети догори дном, столи поздвигали, кругом книги як попало валяються, з полиць попадали, поки вони за Найбільшим Мурзою, довгої йому жизні, ганялися. Пилюка осідає.
– Так чого ж? Прислать холопів, – вони й поприбирають.
– От який ти тільки дурноголовий! Треба духовного, духовного порядку! А ти про земне думаєш! Указ треба писать. Коли государствений переворот роблять, завжди указ пишуть. Ану, пошукай мені бересту чистеньку. Десь тут повинна буть.
Бенедикт пошукав на столі, посовав книги. Оцей сувій майже чистенький. Мабуть, Федір Кузьмич, слава йому, тільки почав писати.
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Туто в мене свободна хвилинка випала, а то цілий день без продиху.
* Оце ж іще шо надумав для народного бла...
А далі тільки риска і клякса: отут ми його, мабуть, і сполохали.
– Є?. Ану, шо там?.. Оце все позакреслюй. Пиши, у тебе почерк гарний: Указ Перший.
Указ Перший.
1. Начальник теперечки буду я.
2. Званіє моє буде Генеральний Санітар.
3. Житиму в Червоному Теремі з подвоєною охороною.
4. На сто аршин не підходь, хто підійде – одразу гаком без розмов.
Кудеяров
Поскриптум:
Місто буде надалі та на віки вічні називатися Кудеяр-Кудеяричськ. Гарненько шоб напам’ять вивчили.
Кудеяров
Бенедикт записав.
– Так. Ану, покаж. «Кудеяров» треба більше, з закавикою. Закресли. Перепиши давай, та прізвище шоб великими буквами, десь може з ніготь. Після «в» хвости понамальовуй, отако – вправо-вліво, наче петлею. О-о, отак.