– Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке – «конь», ви не знаєте?
Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.
– Мабуть, то мишак.
– А чого ви так вважаєте?
– А того, шо: «алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю». Точно, мишак.
– А як же тоді: «конь бєжит, зємля дражит»?
– А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, – другим разом і не заснеш. Ви ж пам’ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: «Жизні миш’я бігатня, што трєвожиш ти мєня?» Мишак, хто ж іще.
– Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.
Варвара Лукинишна багато стіхів напам’ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.
Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.
– Знаєте, Бенедикте, стіхи – то для мене все. Наша робота – то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.
– На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, – нашорошився Бенедикт.
– Ні, ні, я не за те кажу... Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: «Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату...» Це один голос. А от, припустимо...
– На масту? – перебив Бенедикт. – Та то, мабуть, Поганий Мосток. Знаю такий. Я там на червирів полював. Там і справді, глибоченько. Там тільки дивися! Торохнешся – і поминай як звали. Тільки бульки підуть. Там іще одна дошка підгнила. Як козляків женуть, неодмінно якийсь та провалиться. Я те місце зна-аю. – І обсмоктав кісточку.
– Ні, ні, я не за те. От прислухайтесь: «Паслушай, в пасаде, куда ні адна нага нє ступала, адні душегуби, твой вєстнік – асінавий ліст, он бєзгубий, бєзгласєн, как прізрак, бєлєй палатна!» – це ж зовсім, зовсім не той голос каже. Зовсім інший.
– І пасад отой я теж знаю! – вигукнув Бенедикт. – Там Пахомові бошку розкроїли.
Варвара Лукинишна головою хитає, задивляється на свічку, і синенький вогник у неї в єдиному оці так і дрижить.
– Ні, ні... Я оце читаю, читаю... думаю, думаю... І я всі стіхи на різні стосики поділила. І у книжечки по-новій нитками перешила. І що цікаво..?..
– Оно, Васькові Вухатому теж цікаво, – сказав Бенедикт. – Ич, настовбурчився. А стіхи ви даремно туди-сюди перешиваете. То самовольство.
– Ой, Боже мій... То ходімо працювать. Бо вже й у калатало битимуть. – Варвара Лукинишна обвела оком закіптюжену світлицю. А ржавлею насмерділи – нема чим дихати. Синій дим аж до підлоги висить. У кутку голубчики, хто вже своє поїв, граються у щигля. Двоє вже назюзялися квасу і лежать долі. Васько записує: хто.
– Щось наш рестаран не дуже тихий, – зітхнула Варвара Лукинишна. – «Я сідєл у акна в пєрєполнєннам залє, гдє-та пєлі смичкі а любві...» Як ви думаєте: смички – це що?
– Якісь дівчата бідові?
– Та ні... Якби ж ви знали, як хочеться про іскуство побалакать... Приходьте до мене додому. Їй-бо, приходьте!
– Гаразд, колись може й забіжу, – відповів Бенедикт неохоче. Якби ж то вона не така страшна була, він би, канєшно, залюбки. У бані напаритись, – та й у гості. А так – другим разом.
А може, як заплющитись, то воно й нічого. Душевна така жіночка. Ще й юшкою пригостить. Тільки чогось вона всіма цими розмовами Бенедикта розтривожила.
У Робочій Хаті всі вже в зборі, а Оленьки нема. Бенедикт почекав, погриз письмову паличку. Шось не йде. А таке буває: до обіду вона на місці, а ввечері не приходить. Тож, мабуть, так і треба. Не наше діло. А нудно без неї.
Сів переписувать нову скаску: «Калабок». Страшне, яка смішна історія. Той калабок і од бабушкі ушол, і од дєдушкі ушол, і од ведмедя, і од вовка. По всьому лісі знай собі катався. Пісеньки співав веселі, з примовками: «Я калабок-калабок, па амбару мєтьон, па сусєкам скрєбьон, на смєтанє мєшон, на аконце стужон!» Бенедикт, коли писав, такий радий був за калабка. Підсміювався. Аж рота роззявив, коли писав.
А дійшов до останнього рядка, – серце тьохнуло. Пропав калабок. Лисиця його: гам! – і з’їла. Бенедикт навіть письмову паличку поклав і в сувій задивився. Загинув калабок. Веселий такий калабок. Все пісеньки співав. Жив та радувався. І раптом – не стало його. За шо?
Бенедикт ковтнув сльози та повів очима по хаті. Всі пишуть, схилилися. Свічки поморгують. Ведмежі пузирі на вікнах відсвічують синім. Вже й вечір. Вже й наче завірюха почалася. Намете високі кучугури, засвище вулицями, занесе хатки аж по самі вікна. Застогнуть високі дерева у північних лісах, вийде з лісу кись, підступить до містечка, завиє тужливо: ки-ись! ки-ись! А над містечком сніговій бушує, над теремами кружляє, далеко розносить дику тугу.
Представилось Бенедиктові, як сидить він ще малим на лежанці, звісивши валянки, а за вікном завірюха гуляє. Тріщить синювата свічка з мишачого сала, тіні під стелею танцюють, матінка сидять коло віконця, вишивають кольоровими нитками занавісочку, чи може рушника. З-під печі вилазить Котя, м’який, пухнастий, стрибає Бенедиктові на коліна. Матінка не люблять Котю: якшо він їм на спідницю почепиться, завжди його скидають. Мовляв, не можуть його голого рожевого хвоста бачити, морди з хобіточком. А ще їм не подобаються пальчики його: теж рожеві, дитячі. Буцімто за їхньої молодості ці звірятка зовсім не такі були. Та мало там шо колись було! А хто ж би їм, як не Котя, стільки мишаків ловив, а чи мали б вони тоді сало для свічок? А Бенедикт його любить. Простягнеш йому пальця, він його руцями цоп! – і мурчить.
А у матінки начебто старопечатна книга була. Тільки вони її десь ховали. Бо такі книги, кажуть, заразні. Тож Бенедикт тієї книги не тільки не чіпав, а навіть і не бачив, а матінка суворо-пресуворо заборонили за ту книгу навіть і згадувать, наче її й зовсім нема.
А батько тую книгу хотіли спалить, боялися. Якась Болєзнь од їх, не приведи Господи.
І тоді Червоні Сані приїдуть.
А у Санях – санітари, не проти ночі згадані. Скачуть вони у Червоних Санях, – тьху, тьху, тьху, – у червоних балахонах, на яких прорізи зроблено, шоб дивитись, і лиця не видно, тьху, тьху, тьху.
Тож сидить Бенедикт на лежанці, а матінка вишивають, а завірюха за вікном: у-у-у-ууу! а свічечка ледь-ледь миготить, наче вогник над болотяною ржавлею, і по кутках темно, а батько вже й спати лягають, сорочку скидають.
І раптом як закричать: а-а-а-а! І очі витріщили, і на пузо собі дивляться, а самі ж кричать-кричать. А на пузі в них чи шось вискочило, чи брудними долонями вимазано. А вони ж кричать: «Болєзнь! Болєзнь!»
Матінка – ноги у валянки, хустку на голову, та з хати: по Нікіту Іванича.
Батько:
– Сообчить! Сообчить! – І за спідницю хватають.
То вони за те, шо Нікіта Іванич санітарам розкаже. Та де там! Вирвались – і в завірюху.
Ввалюються з Нікітою Іваничем. Той:
– Ну что ещё? Покажите. Ну что, ну нейродермит. Мышей меньше есть надо. Само отвалится. Не чешите.
І справді, саме десь ділося. А старопечатну книгу батько таки знайшли та спалили. Вони не так тієї зарази боялися, як санітарів, не проти ночі згадані.
Бо ті забирають і лєчать, і люди з того лєчєнія вже не повертаються. Ніхто ще не повернувся.
І страшно про це навіть і подумать. Отак, бува, вулицею йдеш, аж раптом посвист та гикання: то мчать Червоні Сані, а в них перевертні шестериком запряжені. І ти, як оце стояв, чи кожух на тобі, чи сіряк, а влітку сорочка, – я-як кинешся отако на узбіччя, та прям у кучугуру, чи придорожню багнюку, голову в плечі, руками закриєшся: Господи, спаси!.. Господи, пронеси!.. Вдавитися б у ту землю, у глину заритись, сліпим червирем перекинутись, – тільки не мене! Не мене, не мене, не мене, не мене!..
А вони все ближче, а тупіт все голосніший, – о-о, накотило! І полум’я, і свист, і хрипко диха шестерик, і грудки грязі з-під полоззя... і проминули. Тиша. Тільки затиха вдалечині глухе дріботіння валянок.
Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не нада, не нада санітарам приїжжать, нє, нє, нє. Не приведи Господи, не приведи Господи, нє, нє, нє.
Оце як помер Котя, нема кому й мишаків наловить. Багато ти їх голими руками наловиш? Наука, канєшно, на місці не стоїть, без кінця розвивається. Бенедикт, бува, петельки сучить, смертні удавочки. Мотузочку тугеньку з ниточок скрутить, мишачим сальцем гарненько натре, з одного кінця хитрим вузлом зав’яже, шоб аж ковзалася, на пальцях перевірить, – і на полювання. Підлоги в нас щілясті, роззяві, та то не стільки од злиднів наших, скільки для мишаків, шоб їм легше вилазить було: іди, іди сюди, дорогенький! Кажуть, у багатих голубчиків, у кого тереми високі, розмальовані, двоярусні, – якшо він, наприклад, мурза, чи такий собі, розжирілий од життя неправедного, – у таких шпарини геть кругом позамазувані, тож у найлютіший мороз навіть і не повіває. А як же ж тоді харч здобувають? А так, шо в їхніх погрібах холопи особенні сидять, і тільки й навчені ті холопи, шо на мишака кидатись, а більш нічого не тямлять. Сидять вони, кажуть, і день і ніч у погребі, у сліпій темряві, а бачать, наче вдень. А на сонце їм виходити не можна, од денного світла вони миттю сліпнуть, і вся їхня холопська ловецька спритність на тому й кінчається. А все може буть.
А ми люди прості, ми пузякою на підлогу ляжемо, удавочку в шпарину сунемо та й нумо посмикувать. Мишак – він скотинка дурна, йому й самому інтересно: шо ж воно там за удавочка теліпається? – тож він голову в петельку й суне, а ми: опа-а! – і висмикнемо.