– Та тут іще трошки.
– Буде з них. Хай губу не розкатують. До оборони переходимо. Пиши: Указ Третій.
Морочилися з обороною аж до полудня. Теща посилала запитати, коли ж уже вони додому будуть: обід же вихолоняє. Звеліли прямо до Червоного Терему блинів та пиріжків привезти, діжку квасу, свічок. Бенедикт, як Зам-по-Обороні та по Морських та Окіянських Ділах, аж прямо захопився: ой, як інтересно. Вирішили поставити кругом містечка огорожу в три ряди, шоб од чеченців оборонятись легше було. Зверху на огорожі, на двадцяти чотирьох кутах, будки вистроїти, і там, у тих будках, дозорних поставити, шоб і день і ніч на всі боки поглядали, пильнували. І тесові ворота на чотири сторони. Якшо вже комусь на поле треба – ріпу садити, снопи в’язати, абошо, – то одержати у конторі пропуск. Вранці по пропуску вийдеш, ввечері – назад. Холопи у тому пропуску дірку зроблять, або, як тесть виразився, проконпостірують та йменнячко твоє напишуть: пропущений такий-то, десятину здав. А ще, – промайнуло в Бенедикта, – ця огорожа проти кисі добряча оборона. Високу-височеньку побудувать, от і не прошмигне. А всередині огорожі гуляй де хоч і свободой насолоджуйся. Покой і воля. І пушкін теж таке сочинив.
Ой! А ще ж треба пушкіна од народу оборонити, шоб білизну на нього не вішали. Кам’яні ланцюги видовбати та з чотирьох боків кругом нього на стовпах порозвішувати. Зверху, над головою – козирок, шоб птиці-блядуниці не паскудили. І холопів по кутках поставити, дозор нічний та дозор днівний, окремо. А ще дописать у дорожні повинності: прополка народної тропи. Взимку шоб тропу розчищали, а влітку можна й квітами – дзвіночками чи шо, обсадить. Кропчик заборонить на государственому рівні, шоб і духу його не було.
Ще посидів, подумав, розсердився: пушкін – то ж наше всьо! А Бенедикт тим більше, бо Зам по Морських та Окіянських. Тре’ буде отак зробить: човен великий видовбать, та з палицями, та з перехрестями, на зразок корабля. На річці поставить. І пушкіна наверх, на саму верхотуру. І книгу в руки дать. Шоб вищий був александрійського стовпа, тобто, з походом.
Нехай там і стоїть, міцно та надійно, ногами в ланцюгах, головою в хмарах, личком на південь, до безкрайніх степів, до дальніх синіх морів.
– Пушкіна мого люблю аж до нестями, – зітхнув Бенедикт.
– Більш за мене? – спохмурнів тесть. – Ти, теє, дивись мені! Пиши: Указ Двадцять Восьмий. «Про заходи протипожежної безпеки».
– Тато жаліються, шо ти за обідом од їх подалі сідаєш. Обіжаєш тата...
– Тхне од його, тож і сідаю.
– Тхне! Ти ба! Чим же воно тобі тхне!
– Покійником тхне.
– А чим іще. Чи може, йому тульпаном пахнуть?
– А мені гидко.
– То й шо? Це ж по роботі!
– А я не хочу. Хай не тхне.
– Та прям, який ніжний.
Бенедикт відповідав неуважно, звично, не піднімаючи очей, – він сидів за просторим столом, у світлій палаті Червоного Терему. На стелі, – пам’ятав і не дивлячись, – розпис химерний, квіти та листя. Які ржавлею наведені, – ті такі коричневі, які тертими черепашками, – зеленкуваті, ну, а якшо вже синім каменем, – то ті аж сині. Красота! Світло вільно ллється крізь заґратовані вікна, на дворі літо, трави та квітки, і на стелі теж весь час літо. Бенедикт їв солодкі пончики та читав журнал «Коневодство». Спокійно читав, із задоволенням: тих журналів, – оно, цілий калідор, на все життя вистачить. Отак журнала почитає, потім трошки «Одиссею», потім яке-небудь Ямамото, чи «Переписку из двух углов», чи там стіхи, чи «Уход за кожаной обувью», чи може Сартра, – шо схоче, те й почитає, все тут, все при ньому. На віки віків, амінь.
Ділами государственими геть не хотілось занімацця. Страшне, яка нудьга. Дали голубчикам свободи, дали Укази, – шо іще народу нада? Навіть Інструкції дали, чого ж іще? Роби, та й радуйся.
Оборону укріпили? – укріпили: огорожі, частоколи, тини, – скільки змогли, підправили, підлатали, шпарки дрантям, ганчір’ям позатикали, в кого шо знайшлося. Враг не пройде, хіба шо через Єкиманськеє болото, так на те воно й болото, шоб не пройти. Хто ж це при своєму розумі через болото сунеться?
Кохінорську слободу спершу думали од міста окремою огорожею відгородить, шоб вони до нас і не потикалися, а потім подумали ще раз, та й ухвалили: ні в якому разі, землі своєї – ані на долоню не віддамо.
Тиждень засідали, вирішували питання: якшо вступимо в озброєний конфлікт з іноземним государством, та й переможемо, – а чи є таке де-небудь, невідомо, – який тоді ясак з переможених голубчиків братимемо: щоденний, чи потижневий, чи може, поквартальний?
Високосний год, ясна річ, відмінили аж довіку.
Окремо додали: чародійникам, ворожкам, травникам, обоянникам, характерникам, сновидцям, звіздарям, відунам, поганим бабцям, і тим, хто чакри одкриває-закриває, – ні в якому разі, – Боже збав – самовільно волхвуванням не занімацця. Всім чаклунам, а особливо, – хмаропасам, – вважатися государевими людьми і завжди спати одягнутими, очікуючи негайного виклику.
Звання тестю розробили довгеньке, парадне: велено стало його в казьонних документах називать: Кудеяр-паша, Генеральний Санітар і Народний Улюбленець, життя, здоров’я, сила, Теофраст Бамбаст Парацельс-і-Марія-і-Санчес-і-Хіменес Вольфганг Амадей Авіценна Хеопс фон Гугенгейм.
Тетеря схотів називатись Петрович-сан, Міністр Транспорту та Міністр Нєфтєдобивающей і Нєфтєперерабативающей Промишлєнності. Це йому за те, шо він воду більзін наказав, усю кругом, з-під землі відрами-цеберками повичерпувать та у погріб поперетягать. Красіва вода, нічого не скажеш, зверху по ній аж наче веселка грає, переливається. Але на смак погана, та й тхне не дуже-то приємно. І над всією тягловою силою, над всіма перевертнями він – Голова.
А Оленька з Хевронією ніяк називатись не схотіли, тільки нарядів собі ще більше понасправляли, шоб кожен раз у новому платті на публічні страти їздити: на колесування, чи там усікновення язика, чи ще кудись.
Нудно.
–...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!
– Ану, пішла звідси. Я читаю.
Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.
– Я бачу – ти од мене морду вернеш, – сказав тесть.
– Та ні, ви шо.
– А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.
– М-м.
– Куди ти, туди й я. Од книги одірвися!
– Та шо вам іще?
Сім’я сиділа за столом, їла канарейок-гриль і дивилася на Бенедикта з незадоволенням, – всі, навіть Петрович-сан. Діточки, Пузир і Конкордія, повзали під столом, шкребли пазурями підлогу.
– Перестановки я задумав у владних структурах, дорогенький.
– Та на здоров’я.
– Ми ж оце надумали з Петровичем двигатель внутріннього згоранія робить. Більзін є, іскру я очима даватиму, все інше – у робочому порядку.
– Хай Бог помагає. А я тут з якого боку?
– Консолидация нужна небольшая, – втрутився Петрович-сан.
– В мене нема.
– Эть!.. Подмога, подмога нужна!
– Хочу Старшого Істопника зі світу звести, – сказав тесть.
Бенедиктові здалося, шо недочув, він притримав книгу пальцем, витягнув шию.
– Куди везти?
– Куди, куди, – стратити! Вуха помий! – розлютився тесть. – Зовсім уже зачитався, у папірці позаривався, государство по боку, теж мені – Зам! Стратити його бажаю, як вредний вогнеопасний елемент! На виконання Государственого Указу, шо бозна-коли ще прийняли! І економіці од його збиток: народ розпустився, печі задарма запалюють, ніхто вогняного налогу не сплачує!