– А він ще й розкопки вредні робить, підкопується під государство. Прокинемось уранці, а країна вже й завалилася.
– И столбы ставит, мешая свободному проезду, это уж я как Министр Транспорта.
– Революція продолжаєцця, тут нема чого й думать, – сердито сказав тесть. – За чистоту рядів боротись нада? – нада. Я ж медицинський работник, не забувай. Ми, медицинські работники, знаєш, яку клятву даємо? Не навреди. А він – вредить. Чув?! Отож давай, одна нога тут, – друга там, мотнися, зв’яжи його мотузочком. До стовпа, чи ще там до чогось прив’яжи, тільки міцніше. Я б людей послав, так він же ж хукне – та й одіб’ється. А на тебе не хукне.
– Не дозволю страчувать Нікіту Іванича, та шо ж це таке?!?! – закричав Бенедикт. – Приятелювали... ватрушки пекли, пушкіна разом довбали, та й... теє... вобше!!!
Про хвіст афішувати не став.
– Дозволю – не дозволю, а твого дозволу ніхто й не питає! – закричав і тесть. – Ти Зам по Морській та Окіянській Обороні, а це діло сухопутне! Двигатель зробимо, по дорогах їздитимемо! Твоє діло його сюди доставити, шоб не втік!
– А хрєн вам у жопу замість кропу!
– Ах, так?! Космополит! – крикнув Тетеря, штовхаючи стола.
– Од косматого чую! Опудало чотириноге!
– Ти як з Міністром розмовляєш?! – тесть перегнувся через стіл, вирвав з Бенедиктових рук книгу та шваркнув об підлогу, аж сторінки порозсипалися.
– Б-блін!.. а од вас, тату, і вобше – смердить!
– Ах, ти так?! Ану! – тесть шарпонувся через стіл, скидаючи посуд, хватаючи Бенедикта чіпкими, холодними руками за горло. – А ну, повторив! Повторив, кажу!!! От я тя зараз присмалю...
І, напруживши очі, почав смалити Бенедикта жовтим, холоднуватим, дряпаючим полум’ям.
– Ану, кінчайте неподобство! При дітях! – прикрикнула теща.
– Тату! Кантраліруйте себе, тату!
– Та за шо, їй-Богу?.. Та ви вобше... ви... ви... ви – кись ви, от ви хто!!! – вигукнув Бенедикт, і аж сам злякався – слово ж вилетить і не впіймаєш; налякався, а все’дно крикнув. – Кись! Кись!
– Я?.. Я-я-я?.. – засміявся тесть і зненацька розжав пальці та одступився. – Неправда ваша... Кись – то ти.
– Я-я-я?!?!?!
– А хто ж? Пушкін, чи шо? Ти! Ти і є... – Тесть реготав, гойдав головою, розминав занімілі пальці, погасив світло в очах, – тільки червонуваті вогники перебігали в круглих очних ямках. – Ти на себе у воду подивися... У воду... Ги-ги-ги-и-и... Сам ти кись... А боятися не треба... Не треба бояцця... Тут усі свої...
Теща теж засміялася, Оленька приснула, Терентій Петрович-сан вишкірився. І дітки кинули шкребти підлогу, підняли пласкі голови та вискнули.
– Ти на себе у воду глянь...
Кинувся геть зі світлиці; сім’я сміялася йому навздогін.
Нашо, нашо вони брешуть! Гля, шо кажуть!.. Осьо комора, осьо діжка з водою, – затуляючись руками од світла, вдивлявся у темну, просмерділу болотом воду. Та нє, брехня! Брехня!!! Погано видно, але ж видно: голова ж кругла, хоч волосся й поріділо; вуха ж на місці, борода, ніс там, очі. Нє, я людина! Людина я!.. Авжеж! А хрєн вам!..
Ополоснув морду водою: шкіра горіла, саднила там, де тесть її смалив променями, і на дотик зробилася шорстка, наче якісь дрібні пухирі по ній, чи висипи. Раптом занудило, наче сиру поїв. Одбіг до дверей, знудило на одвірок. Чимось жовтим. То, мабуть, од канарейок. Переїв канарейок. Ху-ух, слабкість.
...Чи може пройтися, га? Просвіжитися. Вже аж бозна-коли пішки ходив. З міських воріт. Цитьнути на варту. Та під гору. Та до річки. Та через місток – до лісу, та далі, далі, по коліно, по пупа, по плечі у траві, туди, де квіти й мухи, де таємнича галявина, медовий вітер, де Птаха біла... Та да-а-а-а, аякже...
...Брів, волочив личаки на одвиклих, кволих ногах і знав ясним знанням, що раптом аж осяяло: даремно, все даремно. Нема ні галявини, ні Птахи. Витоптано галявину, скошено тульпани, а Павліну? – а Павліну вже давно сіткою спіймали, вже давно на каклєти провернули. Сам же ж і їв. Сам і на подушках спав, з білосніжного, мереживного пера.
Знав, – а все одно брів, брів, аж наче байдуже, аж наче перед смертю, чи одразу після смерті, – коли все вже сталося, нічого не виправиш, – брів мимо ланів, засаджених синюватою ріпою, по ярах з копанками червоної глини, через канавки та калюжки з червирями, важко піднімався на пагорби, зізковзувався з них, позаросталих грибцями, – далеко було видно з пагорбів: лани, та знов лани, з прополеною та непрополеною ріпою, та яри нові, та темні переліски, де ховається сліповран, та неправдоподібно далекі гаї з каганцями, та ще, куди око бачить, лани, лани. Сильно й тепло повівало вітром батьківщини, сіренькі хмарки каламутили небосхил, а вздовж обрію синьою стіною висіло темне хмаровиння, готове от-от розплакатися літніми зливами.
Знайшов серед заростей ламких серпневих хвощів люстерко темної води, ще раз гарненько оглянув своє відображення. Помацав вуха. Звичайні. Дуроту порють. Дуроту саму настоящу. Побив щоки, – на долонях сукровиця від пухирів, шо полопалися. Долоні теж звичайні, шорсткі; через усю долоню, з переходом на пальці – широченна мозоля від гака. Зняв личака, перевірив ногу: і нога теж звичайна, зверху біла, знизу темнувата од бруду, так на те вона й нога. Живіт. Дупа. Ні хвоста, нічого...
...Так. Хвилиночку. Хвіст. Був же хвіст. Був же, бля, хвіст. А в людей наче й не повинно буть... То шо ж?..
Знов знудило, знов канарейками. Нє, я не кись. Нє!!!
...Ні, ти кись.
Нє!
...Пригадай.
Нє! Не хочу! Так не буває! Я зараз піду, я додому побіжу, в ліжечко, в належане тепло, до книг до своїх ненаглядних, де дороги, коні, острови, розмови, діти з санчатами, веранди з кольоровими скельцями, красуні з чистим волоссям, птахи з чистими очима!..
...Ах, навіщо, Бенедикте, ти з мого білого тіла каклєти їв?
Я не хотів, нє, нє, нє, не хотів, мене силком нагодували, я жадав тільки піщі духовної, – нагодували, зловили, заплутали, дивилися у спину! Це все вона – нема на неї спокою... Підкралася ззаду – а вуха ж притиснуті, а плаче, а морщить бліде обличчя, а облизує шию холодними губами, а шарить пазурем, шоб жилочку зачепити... Так, це вона! Спортила мене, а-а-а-а, спортила! А може, то мені ввижається, а може, марю я, лежу у лихоманці, у себе в хаті, в матінкиній хаті; може, матінка наді мною схилилися, трясуть за плече: проснись, проснись, ты кричал во сне, Боже, да ты весь мокрый, проснись, сынок!
Я тільки книгу хотів, – нічого більше, – тільки книгу, тільки слово, одне тільки слово, – дайте мені його, нема його у мене! Осьо, подивися, нема його у мене!.. Глянь, подивися, голий, роззутий, стою перед тобою, – ні в онучі не завалялося, ні під сорочкою не заховав! Не заховав під пахвою! Не заплуталося в бороді! Всередині, – диви – нема його всередині, – вже аж усього вивернуло, – нема там нічого! Кишки одні! Голодно мені! Мука мені!..
...Як це нема? А чим же тоді говориш, чим плачеш, якими словами боїшся, якими кричиш уві сні? Хіба ж не бродять, не вирують у тобі нічні зойки, глухе вечірнє бурмотіння, свіжий уранішній виск? Осьо ж воно, слово, – хіба не впізнав? – осьо ж воно, у тобі, опирається, рветься на волю! Оце ж воно! Твоє, твоє! Отак із дерева, із каменю, із корчу силиться, силкується вийти назовні глухе, шлункове, нутряне мукання-нукання, – звивається обрубок язика, роздуваються, зі стражданням вирвані, ніздрі. Отак гугняво гундосять зачаровані, побиті, скорчені, з білими вареними очима, замкнуті у комірках, із вирваною жилою, із перекушеною хребтиною; так, мабуть, і пушкін твій корячився, або ж кукушкін, – что в имени тебе моём? – отой пушкін-кукушкін, що чорним кудлатим ідолом зметнувся на пагорбі, навіки сплюснутий тинами, по вуха зарослий кропчиком, пушкін-цурпалок безногий, шестипалий, шо язика прикусив, носом у груди уткнувся, – і голови не підвести! – пушкін, шо рве на собі отруєну сорочку, вірьовки, ланцюги, каптана, зашморг, дерев’яну важкість: пусти, пусти! Что, что в имени тебе моём? Зачем кружится ветр в овраге? чего, ну чего тебе надобно, старче? Что ты жадно глядишь на дорогу? Что тревожишь ты меня? скучно, Нина! Достать чернил и плакать! Отворите мне темницу! Иль мне в лоб шлагбаум влепит непроворный инвалид? Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!
...Весь мокрий, з голови аж до розкислих личаків, Бенедикт тарабанив у двері Червоного Терему, знаючи, шо не пустять, навмисне не пустять, позамикалися на всі засуви, знають, чим допекти. Дощ періщив, як тільки у серпні періщить, бурхливим, пінистим потоком, шо прочищає людські подвір'я од сміття, од трісок, од очистків, – каламутна піна крутить сміття та виносить за ворота, на вулицю, геть зі слободи. Високо вгорі Оленька прочинила вікно, вигукнула матєрне, викинула врозліт дюжину книг, – н-на, почитай! – і зачинила віконниці. Бенедикт кинувся було рятувать, підбирать, обтирать, – убив би гадину, – але прочинилося друге вікно, і Терентій Петрович, Міністр Нєфтєперерабативающей, теж кинув білосніжні, з картинками, з цигаркового паперу, рідкісні... не встиг підхопити, чвакнулись, безцінні, у сміттєворот, хлюпнули, та й попливли, закрутилися... а там уже й Кудеяр Кудеярич сильними кидками з верхнього ярусу, один за одним, посилав незрівнянні екземпляри на смерть; Бенедикт не став чекати кінця, кінця не передбачалося; пласкі мордочки Пузиря та Конкордії вже звісилися з віконечок, у рученятах пачки журналів; теща маячила ззаду, притримуючи їх за пояски. Він зрозумів. Зрозумів. Це вибір. Ну-с, кого ж спасём из горящего дома? Він вибрав, одразу.
Кропчик, куди не глянь, випололи дочиста, майдан розчистили граблями, підніжжя пушкіна обклали хмизом і ржавлею, підіткнули дровенят, а вище прив’язали вірьовками Нікіту Іванича, – на наше всьо, спиною до спини. Повітря після зливи посвіжішало, тож дихати було легко, тобто було б легко, якби не сльози.
Бенедикт стояв у натовпі поперед усіх, знявши шапку; вітерець куйовдив залишки його волосся, здував вологу з очей. Шкода було обох, – і Нікіту Іванича, і пушкіна. Але старий, можна сказать, сам схотів, добровільно. Майже зовсім добровільно. Виявив поніманіє моменту. Правда, Бенедикт йому теж чітко й ясно все пояснив: нада. Нада, Нікіто Іваничу. Іскуство гине зі страшною силою. Тож вам, Нікіто Іваничу, й випала честь принести жертву. Ви ж завжди хотіли сохраніть прошле у всьому його абйомі? – тож і будьте такі ласкаві, покажіть усім, як це робиться.
Тобто, канєшно, ніхто не заставляє, пажалуста, можна й не ходить. Але ж тоді вступає в силу Указ, бо він же ж підписаний, а якшо вже Указ підписаний, то він не може не вступить. І буде іскуству абзац.
Прикра була розмова. Неприємна. Воно, канєшно, хай би Нікіта Іванич і далі собі жив, – скільки там йому одміряно? того знать не можна; – та життя вимагає вибору. Ти за іскуство, чи може проти? – запитує життя, тож і настав уже час відповіді. Отакі, бач, пироги.
Виплакавшись нещодавно на пагорбі, серед хвощів, порозмовлявши сам із собою – а наче й хтось іще з ним був, та то завжди так, то тільки здається, – Бенедикт прояснився і духом зміцнився. Чи то розумом. Став якось спокійніше на все дивитись, – а це, як пишуть, ознака зрілості. Раніше все хотів сам! сам! все сам! Щоб вище александрійського стовпа! Друга людина в государстві! Укази підписую! Ось тобі й підписую: Укази Указами, а чи у тіні під столом, чи може в ліжку, отак непомітненько виріс Петрович-сан, погань, гнида, смердюча тварюка; не встигли й схаменутись, аж він усе прибрав до рук. Як це сталося? чому? Раніше у Бенедикта з татом, – тестем тобто, – такий тісний зв’язок був, усе спільне, і робота, і відпочинок. Клятву давали. А теперечки в Петрович-сана – і ключі всі, і бляшки, і більзін, а зараз ще й іскуство. І дивиться очима каламутними, і вишкіряється зубами жовтими та блискучими, яких у людей не буває; а зубами тими він пишається і каже: «ещё когда рыжуху вставил, до сих пор стоит».
І змушує, сука, на вибір. От і зараз: Нікіта Іванич вже було згодився горіти на стовпі «Никитские ворота», але ж сім’я і слухать не схотіла. Хай на пушкінє горить. Та тут і дурному ясно, шо це Терентія Петровича підкопи, або ж, по-научному, інтриги. Це шоб Бенедикт вибирав: хочеш, мовляв, сохраніть іскуство, – прощайся з пушкіним. Або-або.
Але Бенедикт прояснився, духом зміцнився, та й став на все спокійніше дивитись, тож і цей вибір він зробив одразу, не сумніваючись: іскуство дорожче.
Та тільки сльозам не накажеш, самі капали.
Нікіта Іванич стояв на дровах злий як собака, хвіліпики викрикував і паплюжив увесь світ. Хвилювався, аякже. Народу посходилось на страту, – тьма.
Є й знайомі, тільки мало, – вони тепер майже всі на лєченії. Оно Лев Львович кривиться, оно Півторак третьою ногою голубчиків розштовхує. Оно Іван Гов’ядича друзі на закірках принесли.