Крадії – то такий народ: вони все беруть. М’ясо беруть, вермішель, горіхи, хлібеду, грибці, як хто запасеться, – нічим не гидують. А от ржавлю не беруть. Її кругом хватає. Це вже таким ледачим треба буть, шоб і ржавлі не запасти! Щоправда, якшо вже дуже добра, суха та пишна, – тоді теж. Тоді заберуть.
Та й крадія ж треба зрозуміть. Оце тиняється він по слободі, аж раптом зирк: двері у чиїсь хаті палицею підперті. Хазяїв десь нема. Їх, бач, десь нема, а в хаті, хтозна, може й зайчатина. Га?! Може таке буть? – Та може буть! Може, дядько приловчився і таки підбив отого зайця каменюкою, чи в сусідів обміняв на яйця, на хвощі? Може, поталанило йому так, зайця дістати! От і засяде думка в голові. Бо як мимо пройдеш, – так ніколи нічого й не дізнаєшся! Та як це – не залізти. Залізе, кругом понишпорить. Якшо й справді м’ясо є, – м’ясо візьме, а як нема, – розсердиться, бо промашка вийшла, та й візьме те, шо є, хоч би й червирі. А як уже шось узяв, то хто ж його тоді стримає? Ай, думає, все одно вже хата обікраденая, давай уже одне до одного, – і бігом виносити все, аж до останньої ганчірочки.
А в Бенедикта нема шо й вкрасти. Нічим не запасається, шо зловив, – те і з’їв. Хіба шо ржавлі повна комірчина.
А ржавля – вона чим хароша. Вона кругом згодиться. Її і палять, і п’ють, і чорнило з неї варять, і нитки нею фарбують, якшо комусь заманеться рушники вишивати. Бражка з неї добряча, особливо як надворі морозяка. Хату теж можна утепляти: між колодами, в пази понатикувати. А дехто пробував навіть стріху ржавлею крити, та нічого з того не вийшло. Кущики круглі, жорсткі, – скочуються. На стріху треба солому. Хто багатший – дошки тесові.
Її на трясовині збирають. От як буде вихідний, – всі, тільки розвидніється, берестяники візьмуть, – і хто куди. Бенедикт одне місце хароше запримітив. Там Нікіта Іванич стовпа поставив: «Садовое Кольцо». Ніякого, канєшно, кольца там нема, одні хати в рядочок. Там уже й містечку край. А оце прямо за хатами – трясовина, і геть уся ржавлею поросла. Бери скільки понесеш. Тутешні тебе навіть і не ганятимуть; хто інший дав би в лоб, якби ти до них унадився, а ці – ні-і-і-і. Отак ідеш, поспішаєш спозарання, взимку зоря каламутна, червона, холодом од неї повіває.
– це Федір Кузьмич таке сочинив.
Садків у нас, канєшно, нема, це може в мурзи якогось, а от шо холодно, – то справді. Проникає. Валянки продірявилися, нога сніг відчуває. Отак бігом-бігом, через Поганий Мосток, підтюпцем на гору, потім знову вниз, повз кахінорську слободу. Якшо кахінорець якийсь висунеться, кинеш у нього каменюкою, собі на розвагу, наче й зігрієшся, і далі бігом. А тому кинеш, позаяк ті кахінорці не по-нашому балакають. Бал-бал-бал і бал-бал-бал, – і все, і геть нічого не розбереш. А чо’ вони так балакають, чо’ по-нашому не хтять, – хто ж їх знає. Може, навмисне. А може, то в них звичка погана, таке теж буває.
Та й то казать, самі собі шкодять. Шо вони там своєю кахінорською мовою сказати можуть? По-нашому ж наскільки ліпше: сів, обмізкував, не поспішаючи: отак, мовляв, і так; оте, мовляв, і те. І все ясно.
А ці – диви, які уперті. А дехто каже – то їм носи заважають; мовляв, та вони б і радесенькі сісти та й побалакать по-нашому, але ж, бач, носи. Носи в них аж до підлоги, – їй-бо, чисте посміховисько. Таке в них Паслєцтвіє.
Наші, як нема чого робить, бува, зберуться надвечір біля кахінорської слободи, тини пообсідають, головами вертять, регочуть. Мовляв – агов, кахінорці, чо’ носи позапускали, мо’, личаки нюхать?.. А ось ми зара вам носяри й повідрива-а-аємо!.. А ті, бува, як забігають, та такі ж сердиті, – сміх, та й годі – віконниці зачиняють, дітей у хату заганяють, і тільки бал-бал-бал! А як поцілиш такому камінцем у лоба, він айййй! – і за шишака не руками, а носом хапається, ну це вже во-обшє, хлопці наші аж падають з тинів.
А Іван Гов’ядич, отой, шо в його на Мусарнім Пруду хатинка, – він настільки такі жарти полюбляє, шо камінцями аж наперед запасається, – нариє в себе на городі та в діжки посклада. Хлопці, як зібралися до кахінорців, ніколи його не обминуть, а він уже знає, у віконце виглядає. Стой, ребята, меня возьмите, сам не дойду!
У Іван Гов’ядича Паслєцтвія аж прямо непомірні. Голова, руки, плечі, – все таке міцне, гарне, могутнє, за три дні, як-то кажуть, не обсереш, а одразу під пахвами – ступні, а посередині – вимя. То Нікіта Іванич таке казав: «вымя», а ми й слова такого не знаємо, та й здалося воно нам, ще й у книжечках того слова нема, а по-нашому то цицька.
Звичайно, всякого трапляється. Якось надумали наші йти дражнити кахінорців, посадовили, хто ходячий, Іван Гов’ядича на плечі, а той дві повні шапки камінчиків набрав та й співає, – а який він тільки майстер старовинні пісні співать, бува, як заведе: «Эх, Дуня, Дуня, Дуня, Дуня, Ду, била Дуня Ваню колом на леду!» – а сам і плечима поводить, і очима підморгує, зуби білі аж виблискують, – ой, же ж молодець! – отож він собі співа, а кахінорці вже й зачули, вікна-двері позачиняли, поховалися, тільки чиєгось діда забули на подвір’ї. Ясне діло, тому дідові за всіх разом од хлопців перепало. А той капосний дід як розсердився і своїм носом та каменюку хвать! – прям наче рукою, – та я-як зацідить Іван Гов’ядичу по вимені. Той тільки: йопсь! – і лежить. А хлопці наші теж розсердились: та шо ж це, наших б’ють, – та й пів-слободи кахінорцям зруйнували вщент.
Та то більше на празники буває, коли всі в настроєнії, а в будень кожному хвата роботи, наші на службу государеву ходять, потім борщ варять, чи ржавлю палять, а кахінорці з мишачих хвостів гаманці плетуть, кошички, та такі ж майстерні, хитромудрі, – а потім на базарі вимінюють. А більше вони, кахінорці, ні на шо не здатні.
Тож повз їхню слободу пробіжиш, чимось кинеш, чи ні, – і на трясовину. За тиждень ржавля молоденька підросла, руденька, чи наче з прозеленню. Таку палити добре. А стара вже трошки буріша буде, ту частіше на фарбу, чи на бражку збирають. Отак сухого листочка візьмеш, дрібної ржавлі натопчеш, самокруточку скрутиш, та й постукаєш до когось у хату, позичити вогню.
Як одразу по лобі не дадуть, то, може, побурчать, та й зглянуться, – позичать тобі вогню. Йдеш собі, попихкуєш, і наче й тепліше стало, і наче ти й не самотній, і наче в голубчиків, які тобі стріваються, рила не такі звіроподібні.
Бенедикт на вдачу непостійний, та то він і сам уже знає. День на день у нього не схожий. То, бува, зранку, – прям така бадьорість, наче такої й зовсім не буває, кожна жилочка так і напружиться: е-ех!!! Пів-світу, думаєш собі, зверну. Тоді охота шось руками робить. Отож якусь-таку собі роботу на сьогодні й вишукуєш: чи рубать, чи тесать, чи шось по хазяйству, чи там сокиру, дзбан змайструвать, відро, може, видовбать. Колись отак дюжину балок для крівлі вистругав. Їй-бо! От не збрехать, дюжину! Ну не дюжину, так три. Все одно багато. І співать охота. На все горло.
А то нудьга плаксива нападе. Це частіше надвечір. Особливо восени, а взимку – так мало не щодня. Та й влітку теж буває.
Оце ввечері, як сонце вже сідатиме, – за хвилясті лани, за сині гори, за далекі ліси, де ніхто й не походжав, – коли тіні довгі ляжуть і тиша наче підступить, – отоді воно й трапляється. Сидиш собі на ґаночку, покурюєш, із сусідами перелаюєшся. Мошкара в повітрі товчеться. Ось уже й пташки та лісові страхіття, всі разом, наче примовкли. Наче хтось пройшов і пальцем покивав. А потім знов усі разом почали, але вже на інші голоси, на нічні. З діброви шерехтіння чутно, кулдикання, чвакання, а то, бува, як засвирищить, чи як занявкає моторошно.
Сусіди кажуть:
– То русалка, хай їй чорт.
А другі:
– Щас. Прямо. То древ’яниця, у неї тама кубло.
Тут якась дурна молодичка всунеться:
– А може, то сліповран.
Всі на неї як накинуться:
– Отож ти й дурна!!! «Сліповран»! Сліповран без голосу, на те він і сліповран!
Молодичка дурна знову ляпне:
– Та може він і сліпий, а голосяка в його, наче в димарі гуде. Я ж чую, не глуха.
Всі:
– Та він і сліпий краще за тебе бачить! Шо йому нада, він добре бачить! У його ж уся сила в па-азурях! А не в го-олосі!
Хазяїн – молодички тієї чоловік – замічаніє їй робить:
– Харош уже, жінко, погомоніла, – та йди собі. Їсти вари, чи шо. Забагато балакати стала.
От наче все, як завжди: сидять, гомонять, мислі сообчають, сумнєнія в природі виражають. А Бенедиктові зненацька чогось так погано зробиться! Наче отуто, в середині, печія припече, а кругом тієї печії, – наче мороз. І у спині теж начебто незручність. І за вухами ниє. І слина гірчить.
Другим разом поскаржишся комусь, а тобі й скажуть:
– Це тобі кись у спину дивиться.
Ні. Навряд чи. Не схоже. Це шось усередині пручається, а може, як Нікіта Іванич каже, то ФЄЛАСОФІЯ.
Подивишся на людей, – на дядьків, на жіночок, – наче вперше бачиш, наче ти не їхньої породи, або тільки з лісу вийшов, чи, навпаки, до лісу зайшов. І все тобі в диковину, в нудну диковину. От, думаєш собі, жінка: і нашо вона нада, жінка? Щоки, живіт, очима кліпає, шось там сама до себе балакає. Головою вертить, губами плямкає, а шо в неї всередині? Пітьма м’ясна, кістки скрипучі, кишки кілечком, та й більш нічого. Сміється, лякається, брови супить, – а чи має вона насправді почуття якісь? Думки? А шо, як вона тільки прикидається жінкою, а сама перекинчик болотний? Як оті, шо в чагарях гугукають, старим листям шарудять, гіллям поскрипують, а самі не показуються? А якшо встать, підійти та й перевірити: пальці рогулькою розставити та в очі їй і тицьнути? Шо буде? Вя-я-я! – і впаде, так же ж?
Та звісно, шо галасу не оберешся, дядьки тобі по шиї надають, не подивляться, який ти там государствений писець, казьонний голубчик, – геть тобі мордяку розквасять; а якшо якийсь малий мурза дізнання учинить, – будуть присягатися-божитися, шо так і було, шо синя харя – то в тебе звичайне Паслєцтвіє, шо і в батьків твоїх таке саме рило неприглядне на морді висіло, і в бабусі.
От і сьогодні, тільки звечоріло, прямо на робочому місці, хтозна з якої причини, у Бенедикта всередині ФЄЛАСОФІЯ засвербіла. Каламутно-каламутно, наче тінь під водою, стало шось у серці розвертатися, млості наганяти, кликати, а куди? – і не розбереш. І наче мороз по спині, і сльози навертаються. І чи то лють розбирає, чи літати хочеться. Чи оженитися.
Калабок з голови нейде, така страшна історія. Як він ото співав-співав... По лісі котився-котився... На смєтанє мєшон, на аконце стужон... От тобі й стужон.
І Варвара Лукинишна теж, де не взялася, з отими своїми розмовами облудними. «Конь» їй знати треба. Та прям, занепокоєна. Та мало там чого Федір Кузьмич, слава йому, в стіхах виражатиме. На те вони й стіхи, шоб ні чорта не зрозуміти. А шо Федір Кузьмич, слава йому, на голоси розмовляє, так шо з того... Та то, мабуть, у всякого так. От хоч би й Бенедикт: вранці на роботу по сонечку йшов, снігом порипував, думки всякі приємні у голові перебирав, і море йому було по коліна. А зараз, проти ночі, – наче підмінили: і тонкослізий, і полохливий, і темінь за віконцем оно, яка, на вулицю вийти, – як у валянок головою, – а прийдеться. І Оленьки чогось нема, без неї в хаті ще більш тоскно.
Ударили в калатало: кончай работу.
Голубчики з місць посхоплювалися, письмові палички покидали, слиною свічки гасять, поспішають, сіряки натягують, у дверях штовхаються. Шакал Дем’янич, малий мурза, столи обходить, готові сувії до короба збирає, порожні чорнильниці в берестяники пхає, письмові палички ганчірочкою обтирає. Бурчить, шо ржавлі багато переводимо, шо паличок не настачиш, так на те він і мурза, шоб зудіти, людей кривдити, а така йому над нами влада, позаяк він є Ветеран Льодового Побоїща. А шо воно за Побоїще таке, і за яких часів і з ким Шакал Дем’янич на ньому бився, і чи багатьох поклав кийком, чи може своїм костуром, – не знаємо, і знати не бажаємо, і не запам’ятаємо, навіть якшо нам скажуть.
От і день скінчився, і згас, і одгорів, і впала ніч на містечко, і Оленька-серце розчинилася десь у покручених вуличках, у засніженому просторі, наче вигадана; з’їли скороминущого друга-калабка, і тепер Бенедиктові треба поспішати додому, добиратися по пагорбах, по заметах, спотикаючись і падаючи, зачерпуючи сніг рукавом, відшукуючи стежку посередь зими, розводячи зиму руками.
Бо шо таке зима? Яка вона? Це коли ти з морозу увійшов до хати, валянками витупуючи, сніг оббиваючи, обтрушучи й сіряка, а задубілу шапку з усього розмаху б’єш об одвірок; нахиливши голову, прислухаєшся всією щокою до пічного тепла, шо легенько повіває зі світлиці: чи не згасло? – не дай Боже; – розпахнувши на собі одежу, розслабляєшся в теплі, наче дякуєш комусь; і скоренько роздувши вогонь, підгодувавши його сухою, старою ржавлею, трісочками, полінцями, витягуєш з-під купи ганчір’я ще теплого горщика з мишачим борщиком. Пошукавши за комином, дістаєш зі схованки згортка з ложицею та вилицею, і знову наче вдячний: усе на місці, нічого не поцупили, крадій, мабуть, і не зайшов, а як зайшов, так нічого й не знайшов.
І посьорбавши звичного, негустого борщу, сплюнувши у жменю кігтики, задумаєшся, задивляючись на слабкенький, синюватенький вогник свічки, прислухаючись, як там шось шкребеться під підлогою, як потріскує піч, як виє, підступає, тужить за вікном, проситься у хату шось біле, важке, холодне, невидиме; і уявиться раптом тобі твоя хата далекою та малою, наче з дерева дивишся, і все містечко здалеку уявиться, наче впало у замет, і порожній степ кругом, де гуляє білими стовпами завірюха, наче когось попід-руки ведуть, а голова теліпається; і північні ліси примаряться, порожні, темні, непролазні, і гойдається гілля північних дерев, і гойдається на гіллі, – вгору-вниз, – невидима кись, – перебирає лапами, витягує шию, притискає невидимі вуха до пласкої невидимої голови, і плаче, голодна, і тягнеться, так і тягнеться до житла, до теплої крові, шо вистукує у людській шиї: ки-ись! ки-ись!
І тривога морозцем, манюсінькою лапкою зачепиться за серце, і здригнешся, пересмикнешся, пронизливо довкола озирнешся, наче сам собі чужий: шо це? Хто я?
Хто я?!..