– Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! – закричали голубчики. – Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!
– А картини – це шо? – Оленька озвалася.
Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.
– А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, – страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… «Завт-рак а-ріс-та-кра-та», отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав «Дєман». Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. – І рукою махнув: – Подать її сюди.
Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, – а там сувія обрізок, чи шо, – береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, – і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:
– Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.
Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, – очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув «спасіба», тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі – смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, – тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи – хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо’ це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, – і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?
Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:
– Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня... Поясніть, будьте ласкаві, шо таке «конь» ?..
– Шо-шо? – перепитав Федір Кузьмич.
– Конь...
Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.
– Самі, значить, не можемо... Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно... Ану, хто вже й здогадався?
– Мишак, – хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.
– Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.
– А як же ж тоді «крилатий конь»?– непокоїться Варвара Лукинишна.
Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.
– Із крилами мишак.
– А як розуміти: «скрєбніцей чістіл он каня»?
– Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м’ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? – Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. – Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте – то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулись? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.
– Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! – закричали голубчики.
Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.
– Доброе утро, граждане. – Роздратований такий. – Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.
– Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! – закричав Шакал Дем’янич страшним і громовим голосом.
– Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, – аж завівся Нікіта Іванич. – И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, – Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, – попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, – рукою показав, – остальные граждане!
Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.
– Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! – аж затрусився Шакал Дем’янич.
– Туто я прісуцтвую, – кашлянув Федір Кузьмич. – Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.
Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов’язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, – то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.
– Ну, хорошо, где дрова? – буркнув так незадоволено.
Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.
Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум’я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.
І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, – і тікать. А як схаменувся, – вибіг з хати, глип: тільки сніг од землі до неба здійнявся, а у тому снігу обратно вихорі гуляють. І малі мурзи у зворотній бік проскочили.
А в хаті знов, – ні доріжок, ні шкур, одні стіни голі, закіптюжені, підлога засмічена, піч гуде, од неї теплі хвилі повівають, і од того тепла синій «Дєман» на стінці ворушиться, наче хоче зійти.
Ой, і позаздрив же Бенедикт Нікіті Іваничу! Ввечері, після роботи, діставшись до хати, він, як завжди, з хвилюванням перевірив піч, і, як навмисне, як уже частенько бувало, піч уже згасла. Якби годинкою раніше прийти, то ще може б і нічого, ще жевріло б якесь життя у жаринках, ще, мабуть, можна було б, ставши на коліна та вивернувши шию, наче молячись, дути, дути, – і таки видути живий вогник із сизих засинаючих трісочок. Справді, годиною раніше, – ще можна було б. Але ж робочий день довгий, та поки до роботи доберешся, та з роботи бігом добіжиш, – от як навмисне, наче хтось розрахував, шоб не прийти тобі вчасно! Борщ, канєшно, ще не охолов, якшо горщик був добре замотаний ганчір’ям; посьорбати можна, але то смакування сумне, вечірнє; їси ото наосліп, на темну, – бо нема чим і свічку запалить, і жаль себе, ой, як жаль! У хаті теж іще не вихолодило, можна спати завалитись: у сіряку, в шапці; то вже серед ночі нахолонятиме: поповзе зима крізь розсохлі шпарини, крізь пази, задуватиме з-під порогу, дихатиме морозом з-під дощок. А зранку в хаті, наче у могилі.
Ні, так довго не протягнеш, треба або йти до істопників позичати вогню, – готуй сурпризи, голубчику, – або до сусідів сімейних стукать, старцювать, які не дуже лихі. Сімейним легше: поки хазяїн працює, жінка вдома сидить, по хазяйству порається, за вогнем дивиться. Варить. Пече. Сміття підмітає. Чи може, пряде. Але ж день у день канючити не будеш, бо не стане у сусідоньків ніякого терпіння: дадуть по голові голоблею. А може, вони вже й спати полягали, чи лаються, як воно звичайно у сімейних, чи б’ються, вчепившись один одному в волосся, аж раптом ти, де не взявся: люди добрі, позичте вогню?
А от Нікіті Іваничу, бач, ні сім’я, ні жінка, ні сусіди не потрібні, і в печі хоч сто разів прочахни, – воно йому не страшно. Хукнув – і розпалив. Тож він і закурить коли схоче, хоч би у лісі, хоч би й у полі, де хоч, – вогонь із собою. А забажає – і багаттячко розведе, сяде біля нього, сухий бурелом підкидатиме, гіллячко, лісове сміттячко, опале листячко; задивлятиметься у червоно-жовте, живе, рухливе, тепле, танцююче. Ні скиглити не треба, ні кланятись, ні чолом бити, ні лякатись, – нічого. Воля! От би й Бенедикту так! Отоб теж так!..
Він знов, у сліпій темряві, обмацав горщика з теплим борщем, пошукав по столі, по печі: де ложиця? А чорт її знає, десь засунув і забув. Знову через край хлебтати? Та скільки ж можна, хіба ж він козляк?..
Вибрався на ґанок. Господи! Як темно. На північ, на південь, на захід, на схід – темрява, темінь без кінця, без краю, а у тій темряві, шматками мороку, – чужі хати як колоди, як камені, як чорні дірки у чорній чорноті, як провали у нікуди, у морозну безмовність, у ніч, у забуття, у смерть, наче довге падіння у колодязь, як ото уві сні буває, – падаєш, падаєш, і дна не видно, і серце стукає все менше та рідше, все розпачливіше та тяжче. Господи!..
А над головою – небо, теж чорне-чорнісіньке, а по небі, наче візерунок, блакитненькі цяточки зірок, то густіше, то рідше, немовби дихають, ледь-ледь ворушаться, немовби теж задихаються, щуляться, хочуть, та не можуть одірватися, намертво прибиті до чорної небесної кришки, міцненько прибиті, не зрушаться. Прямо над головою у Бенедикта, завжди над головою, куди б ти не пішов, – і Корито, і Миска, і пучок Північних Хвощів, і яскраво-білий Пуп, і розсип Нігтиків, і каламутно, тісно, густо збите, смугою через весь нічний небокрай Веретено, – усі тут, завжди, скільки себе пам’ятаєш. Народися, помри, устань, ляж, танцюй на сусідському весіллі, чи вранці, на малиновому холодному світанні, прокинься, наче од удару палицею, переляканий, наче ти сам-один залишився живий на світі, – всі вони тут, завжди тут, блякло миготливі, підсліпуваті, вічні, мовчазні.
А за спиною – хата вихолоняє. Борщ. Лежанка. На лежанці – манаття: валяна ковдрочка, ще матінкина, літній сіряк, – ноги укривати; подушка пір’яна, заслиняна. Біля вікна має бути стіл, біля столу тубарет, на столі розщепа із сальною свічкою, та у комірчині свічки на запас, та ржавлі з півпуда, та у схованці, од крадіїв приховані, другі валянки, та в’язані шкарпетки, та личаки на весну, та кам’яний ножик, та сушених ґрибців низка, та казанок із ручкою. Зранку точно ще були. Живи та радуйся. Все маєш. А все чогось нездужається. Все чогось свербить, свербить без кінця.
...Чи багатства жадаю?...Чи свободи?...Чи померти боюся?...Чи кудись податися хочу?...Чи піднісся зухвалістю до височин самовольства, зрю себе мурзою, а може й володарем якимсь несказанним, величним, казковим, всевладним, най-найголовнішим, таким, шо голубчиків топче, шо в теремі сидить, руками ворушить, головою киває?.. А як тоді Федір Кузьмич, слава йому, зайшов у сіни і всі в ноги повалилися... А як Нікіта Іванич вогнем хукнув...
А не боїться дід нічого, ніхто йому не нада, – ні мурза, ні сусіди. От кому сила дана, таке Паслєцтвіє завидне: вогонь йому сам унутрі виробляється. Та він як схоче, – всю слободу спалить, та де там: усе містечко, всі ліси навколо, всього коржа земного! Того ж, мабуть, і начальство його десятою вулицею обминає, не прискіпується, як до нас, до простих голубчиків; бо його ж і сила, і слава, і влада земна!.. Охо-хо, а нам же, нікчемним-убогим, тільки й того, шо вночі на ґанку стояти, морозну темряву вдихати, видихати темряву ледь теплу, з ноги на ногу переступати, задирати личко до далекого небесного Веретена, відчувати, як сльози мороженим горохом шурхотять-скочуються в кущувату бороду, слухати, як мовчать чорні хати на чорних пагорбах, як поскрипують високі дерева, як ниє заметільний вітер, як доносить поривами, – ледве чутно, але виразно, – далеке, тужливе, північне голодне завивання.
Не надурив Федір Кузьмич, слава йому, – в акурат через тиждень після пресвітлих своїх відвідин зволив видати Указ, і по всіх Робочих Хатах той Указ роздали для переписування та розмноження, дісталося переписувать і Бенедиктові.
Шакал Дем’янич усіх зібрав та об’явив, – наче ми самі не знаємо, – шо, мовляв, государственное постановление доложно быть в кратчайшие сроки доступно всем голубчикам, тобто шоб швиденько і з гарними заковиками той Указ переписали і на кожному розі, де є щит, прибили копію.
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Празнувать Празник Новий Год.
* Празник цей празнувать Первого Марта, а гулять, наче на Майські Вихідні.