«І куди було тікати? — розмірковував за таких хвилин Шептало, стиха поглузовуючи над собою, колишнім. — Справді, краще, аніж зараз, не було ніде й ніколи. Найвільніше почуваєшся в правлінській стайні, а не в травах». Шептало спроквола брів попід кущами калини, вільхи, ліщинника, і було б йому зовсім добре, якби позаду не видзеленькувала об полудрабок коса та не нагадувала кожної миті, що, куди б ти не ступив, усюди треба волочити за собою цього мертвого, бундючного одоробала — воза…
Але ж ніде так багато не розмовляли, як у крихітнім правлінськім табуні. Усі забаганки бригадного загалу видалися білому коневі куцими поруч змістовних діалогів, що їх вели нові Шепталові приятелі. Тепер Шептало бачився собі таким дурником, таким неотесою, що зовсім забув про свою перевагу над гнідими, перістими, сірими, вороними, карими. І перші дні здебільшого мовчав, якщо до нього не зверталися.
За погожих вечорів, поскубши з ясел привезеної Шепталом отави, коні кружкома лягали неподалік стайні. Опускалось у димарі оранжеве сонце. Вогка осіння паволока котилася по городах. Вулицею гнали до колодязя бригадних коней — хльоскав Степанів батіг, коні шарахались, тріщали тини. Степан матюкався і знову хльоскав. Шептало навмисне не дивився в той бік: хай Степан знає, що білий кінь нарешті втрапив до рівних собі і весь — у розумних балачках.
— Я щодуху мчатиму по білій крем'янистій дорозі, — казав ще гаразд не об'їжджений, чванькуватий молодан — він полюбляв розмови про смерть. — Цокотітимуть підкови, у вухах лящатиме вітер, грива стелитиметься, наче крила птаха. Коні в борознах, дерева, люди ойкатимуть від захоплення та заздрості: «Як він біжить!» І раптом я впаду на білій дорозі. З усіх чотирьох. Я впаду на суху землю, і земля застогне з розпуки, а душа моя вже буде далеко-далеко, на білих копицях хмар. І буде мені легко та солодко, наче стою по коліна в конюшині. Але мине небагато часу, і я повернусь на землю. Неодмінно. Я вірю в перевтілення душ. Моя душа блукатиме з істоти в істоту. Спершу я стану конюхом… Аж потім я стану могутнім дубом край дороги. Уявляєте? Повз мене біжать коні, поспішають люди, юрмища, метушня, шум-гам, а я дивлюся звисока, підперши зеленими копитами небо: мені нема куди поспішати — ні в голоблі, ні до плуга, ні до корита…
— Вихолощена, дитинна бридня, — нашіптував у вухо білому коневі коростявий мерин. Він був уже в літах, та й розповнів на пожежні, тому виглядав досвідченим. — Ця вигадана смерть на білій дорозі, глядачі, тільки оплесків по вистачає… Який несмак! Він скорчиться в борозні після третього гону. Коли вже народився конем, будь їм, роби все, що тобі накажуть, але не май себе за раба — ось порятунок, поки ти в душі вільний, ти не раб, хоч і в голоблях. Хай мене запрягають, спутують, б'ють — я вільний, бо не мрію про інакше життя. Помітили — пута відчуваєш лише тоді, коли борсаєшся. Тоді мотуззя врізається в шкіру — аж до кісток. Ось яскраве підтвердження моєї правоти. Гляньте на цього жеребця. Він зараз почувається вільним, хоч і бігає по колу. Бо не має себе за раба; навпаки, розумово обмежений, гадкує, що досяг на сім світі неабичого…
Шептало глипнув у бік стайні. Посеред стовковища з віжками в руках крутька переступав з ноги на ногу Гаврило. Огир, вигнувши пахолок, трушкував по колу. На червоних пожежних бочках сиділи дядьки, смоктали цигарки. В голоблях гарцювали хлоп'яки. Гаврило підняв правицю з батогом, батіг хвітькнув і впав на моріг, стрельнувши на всю околицю.
— І-гі-гі! — весело хіхікнув огир та рвонувся вперед. Пожежник обіруч вхопився за віжки, відкинувся назад, віжки виструнчилися, вивертаючи коневі голову. Жеребець пирхнув, хвицьнув копитами землю і звично, радо понісся скоком по колу.
— Щасливий, — зітхнув молодик. — Увесь у русі… — і скрушно додав: — Якби мене змалечку не вихолостили, я б…
Мерин кинув на нього нищівний погляд і прошептав на вухо білому коневі:
— Раб навіть у мріях лишається рабом…
Тільки конюхата кобила, що мала під зиму ожеребитись, мовчазно стояла неподалік гурту, опустивши голову між передні ноги. Кобила мовчала, усюди — у стайні, біля корита, на вигоні, а коли до неї зверталися, відповідала не до ладу, ніби щойно зі сну. «До чого вона весь час прислухається? — думав Шептало. — Невже до того, хто має колись народитися?»
І в його грудях тепліло.
Якось — уже було поночі — укоськаний жеребець, остигаючи, ледве переступав ногами — на вулиці зарипіли колеса зле змащеного воза і знайомий голос прогучав із-за паркану:
— Гавриле! Картоплю тобі привіз. Ходи до хати.
— Зараз!
Пожежник злегка прихльоснув батогом. Жеребець подибав до стайні. Шептала манило на голос — не знати чого. Пішов уздовж паркану — трохи хвилювався. В сутінках розгледів доверху вантажений картоплею віз, знайомі постаті дядька в куфайці та молодого бригадного мерина, що снив колись молочарнею. Мерин, звісивши між голоблі голову, важко дихав. Учувши Шептала, повів на нього оком і знову похнюпився. Білому коневі теж забракло слів, йому було ніяково та журно у своєму щасті перед чужим бідуванням, але не мав сили мовчки відійти — дуже кортіло побалакати.
— І на молочарні несолодко, — мовив тихо, соромлячись свого ситого, легкого існування. — За день не приляжеш. Гасаєш, мов оглашений. І знову ж — відповідальність: бідони з молоком возити — не картоплю, звісно.
Мерин не обізвався на ту мову й словом.
— Як там Степан? — спитав по хвилі Шептало й полегко зітхнув, бо те запитання найбільш свербіло йому.
— Що Степанові станеться? — похмуро відповів мерин. — Який був, таким і залишився.
— Мене не згадує? — ще по довшій мовчанці, чомусь притишуючи голос, запитав білий кінь.
— Чомусь не згадує… — почулося з сутінків глумливе, а може, той глум вчувся Шепталу.
— Ну, де ти там? Поганяй! — гукнув од воріт Гаврило.
— Но-но! — цмокнув дядько. Молодий мерин стрепенувся, натужився, але віз ніби приріс до землі. Дядько махнув пужалном і вперіщив коня по ребристих боках. — Н-но, проклята худобино!
Нарешті бамкнуло у вибоїну колесо і віз покотився вулицею. Ще довго похвітькувала у темряві пуга.
Правлінські коні вертали до стайні. Вкладалися в різних кутках, на з'їдинах — стайня була простора. Прийшов Гаврило, зачинив двері. Все стихло. Тільки лагідно зітхала конюхата кобила та час від часу біснувався в загорожі збуджений прогулянкою жеребець.
Шептало довго не спав. Уявлялось темне бригадне дворище, встелене багаторічним солом'яним порохом, крізь який деінде прошпиговується шпориш. Пахне лободою: попа попід тином та стайнею — аж до стріх. Молодого мерина вже, певно, розпрягли, і він почвалав до коней, що теж припізнилися і не пили увечері. З упряжної виходить Степан, відчиняє ворота, хльоскає пугою. Коні шити передки дріботять з двору. Вогка дорога, вогкі тини, вогке небо — звук батога якийсь глухий, теплий, зовсім не страшний. І Степан, притомлений довгим днем, ліниво чиргикав своїми чоботищами об кожен вигорбок — не свариться, не матюкається. Доки п'ють коні, сидить на цямрині, постукує пужалном по халяві; обличчя — стомлене, смутне і навіть добре. За цих хвилин він думає про всіх коней: чим завтра нагодувати, куди кого послати. А луги пахнуть молодою отавою, а земля шерхла, як Степанова долоня…
Вертали з порожніми бідонами. Скубнувши із скирти соломи, Івась ліг горілиць і, як завжди, задрімав. В інші дні Шептало звично плуганився б знайомим шляхом до двору молочаря. Але сьогодні особливо звабно темніли на приполах оскубини гречки, легка паморозь пирію стелилась у долинах, молода конюшина між карячкуватих дубків кликала в лісосмугу. Білий кінь скрива глянув на Івася і звернув убік. Воза торсонуло в розорі, але візник не прокинувся.
Поскубуючи конюшину, Шептало ступав та й ступав собі по лісосмузі. Сховалося за пагорбом село, дубки скотилися у рівчак, тоді знову вибрались на хребет поля. У Шепталових грудях трохи студеніло од власного свавілля, і дріж у колінах: ніби некованими копитами — по ожеледі. Але не від боязні, швидше навпаки — від молодечого збудження. Глумливо озирався на молочаря — той спав. Тільки коли віз загримкотів по ораному — трактор пройшовся впоперек лісосмуги, — Івась розплющив очі: віжки тяглись по траві. Виматюкався, скочив з воза і забіг наперед. Впився в загнуздок, замахнувся кулаком. Шептало гордо скинув головою — блідий кулачок молочаря безсило заметався десь далеко внизу.
«Степан би дістав, — раптом подумалося білому коневі, і він зрозумів, що глибоко зневажає Івася з усією його хирлявою добрістю. — Степан би сім шкур спустив. Так відшмагав, що й місцинки живої на спині не лишилося б. Морду б кулаками зсаднив… Бо Степан дужий, наче білий кінь…»
Десь за тиждень схолодніло. Двір гув під копитами коней, а дороги стали стрункі. Вітер шастав попід стріхами, правлінські коні вночі збились докупи. Вранці Гаврило відчинив стайню і зник. Івась теж не заявлявся. Весь день по дворах грали гармошки. Вулицями бродили рожевопикі люди. В кориті зкрижилася вода, і коні лизали вогкі тини. Лютував у стійлі огир. Повз загорожу у бік криниці брели бригадні коні. Позаду, трощачи чобітьми гострі грудки, понуро йшов Степан: в буденному, як завжди, дарма що свято, — витерта до ниток шапка, куфайчина, широкі штани брижаться над халявами, пуга в руках. Білому коневі стенулося в грудях — і зимно, і боязко, і радісно. Він щосили вибалушує очі, штирхає поглядом перехняблену постать Степана. «Озирнись, озирнись, озирнись…» — волає подумки білий кінь. Але Степан незворушно бреде далі, човгання чобіт і копит глухне за рогом вулиці. Трохи розчарований, білий кінь іде до корита. Треба йому цього Степана, як хомута на шию. Мало хіба його батожив? Усе ж часом приємно згадати, що ти ходив під тим биндюгом. Бо те ходіння скінчилося. Навіть не приємно, а так, солодко-лоскотно якось. Ніби тобі живіт гребінкою чешуть.
— Степан, який він не є поганий, а не бійся, своїх коней і в свята без води не залишив, — раптом каже до гурту Шептало.
Власний голос навіть йому самому видається чужим.
— Що, за пугою нудьгуєш? — скалить до сонця зуби коростявий мерин.
— Без пуги, властиво, і тут не обходиться, — чомусь нервує Шептало. — Та й спробуй інакше з нашим братом. Загал — він полюбляє строгість. Був би ти конюхом…
— Я б не був конюхом, — переконано каже мерин.
— Усі ми розумні, доки… — Шептало пробує пригасити роздратування, але марно: злість хтозна на кого забарвлює кожне його слово. — Степан теж даремно не вдарить. Б'є, бо заслужили. Він — один, а нас у табуні — десятки. Тільки дай волю — бригаду рознесуть. Така нагла кінська натура. Звісно, під Степановою рукою бути — не овес жувати. Але якщо нутро в тебе багате, що для тебе той Степан?
Відтепер вкладався в своєму кутку з думкою про Степана, і спозаранку — Степан в очах. Обмислив кожен свій рух, щойно заманячить поблизу конюх: поверне голову в той бік, скільки супоня дозволить, байдужо ковзне по Степанові відсутнім поглядом і знову в свої гадки. Тільки зневажливо помахуватиме хвостом, ніби мух відганяє. Цікаво, як Степан поведеться. Мабуть, думає, що для Шептала тільки й сонця, яке з-під стріхи. Покрутиться, покрутиться навкруг, може, зі зла стьобне Шептала пужалном — а Шептало й не здригнеться, й оком не поведе, — та й попрошкує своєю дорогою, спіймавши облизня. А білий кінь навіть услід йому не гляне. Хай Степан знає, що тіло білого коня можна скувати між двох голобель, а душі його вільної не запряжеш, не засупониш. Від тих думок світлішало на серці.
Таки так і сталося. Пленталися з Івасем повз бригаду. З воріт саме виходив Степан. Візниця натяг віжки. Шептало шатун очима на дорогу — дуже зблизька помітив конюха. Понуривши голову, Степан обійшов навколо підводи, буцну її передком чобота в колесо:
— Мастилом бульбу смачиш, чи що?
— Хі-хі-хі! — дрібно засміявся Івась. — Таке скажете. Коли осі немащені — веселіше, їдеш, а воно пищить, сюрчить — музика. Як у радійо…
— Ну що, — похмуро обірвав Івасеву мову конюх, — ця здохлятина у тебе не біситься?
По Шепталовім тілу бігли холодні колючі мурахи, він тремтів, не спроможний вгамувати гидкий, підступний дрож. І був він не від боязні перед Степаном, не зі страху, не з переполоху, а від чогось іншого, суттєвішого, що нездоланними хвилями підіймалося з глибини одвічного кінського буття. Зиркав із-за хомута благальним оком, що сльозилося: Степан так і не підвів голови, не глянув на білого коня.
— Справно було ходила, — залебедів Івась. — А десь на тім тижні, наче ґедзь у нього впився, — аж у Дубровище забелебенив…
— На ковбасу б його, — знову обірвав конюх Івася уже од воріт. — Я своїх скоро переполовиню…
І зник. «Прикидається, — тоскно подумав Шептало. — Зовсім як білий кінь — знає собі ціну». І Шептало затято стояв посеред вулиці, ніби й не чув істеричних Івасевих нокань. Лише коли Івась хльоснув по ребрах лозиною, поволі рушив з місця: аби ногами переступати.
Уночі впали сніги — Шептала впрягли в сани. На полівці вогкої снігової каші було по коліна, а полози час од часу діставали груддя, чиргикали, напинали постромки, аж хомут немилосердно чавив тіло. Білий кінь повернувся з молочарні зовсім охлялий. Ледь доплентався до стайні, коли Івась випряг, з нудьги хльоснувши черезсідельником по стегнах, — стайня незвично порожніла, тільки в кутку лежала конюхата кобила та жеребець, як завжди, сіпався в своїй загорожі. Не було видко чванькуватого молодика і коростявого мерина.
— У бригаду взяли, — тихо мовила кобила. Шептало чи не вперше чув її глибокий, скупий на барви голос. — Бригадир приходив, казав, що взимку на пожарні лише харч марно переводитимуть.
— І-гі-гі! — засміявся в сутінках огир. — Так і треба розумникам. У Степана дуже не помудрують. Той клепки полічить…