— А що я таке сказала?..
— Що, що… Чуємо, не глухі.
Климко зупинився коло старої-престарої бабусі, яка гомоніла до перехожих тихим немічним голоском, але не жалібно, а так, ніби казку вела:
— Прийшла неміч, люди добрі. Оце дивіться на мене та й побачите, яка вона, тая неміч. Кажу земельці: розступися, забери стару… А вона не розступається. Прошу-прошу — не хоче й квит… — В пелені у бабусі лежало три картоплини, дрібна цибулинка і з десяток гривеників. Бабуся подивилася на Клима вологими вилинялими очима й сказала: — Іди, іди хлопчику, це я не тобі розказую…
Климко видлубав з кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пелену, а сам швидко пішов геть.
Над містом високо в небі прогули густі косинці ні мецьких бомбовозів, — може, з півсотні чи й більше. Во ни блищали проти сонця, як скляні. Старці принишкли, всі, навіть сліпі, попіднімали голови і тривожно питалися у зрячих сусідів:
— Багато?
— Багато…
На базарі теж запала тиша. Тільки з-під розламаного ларка при базарних воротах чийсь тонюній голос (були до війни морожениці з такими голосами, згадав Климко) набридливо скиглив:
— А хто ще желающі-інтересующі погадать? Зіночка гадає, що кого ожидає… Климко підійшов до ворожки і став навпроти, гріючи ноги в теплій на осонні пилюзі. Жінка сиділа на стільчику, тримаючи в пелені довгий, як пенал, ящичок, набитий засмальцьованими папірцями. З-під поли в неї визирала Зіночка — дрібненьке, схоже на пацюка звірятко в білих і жовтих латочках. Очиці у звірятка були маленькі й хитрі.
Климко торкнув Зіночку пальцем за писок і всміхнувся:
— Чого тобі? — сердито спитала ворожка. Щоки в неї були товсті, червоні, в густих синіх прожилках. Говорила вона, на превеликий Климків подив, басом.
— Нічого… — сказав Климко. — А ви за галети німецькі ворожите? Або за картоплю?
— Покажи.
Климко поставив торбу в пилюгу і витяг жменю картоплі.
— Дрібна, — сказала ворожка. — За таку — ні. Галетам вона зраділа:
— О! Буде до чайку! — І наказала звіряткові: — Зіночка, работай!
Звіряті прудко скікнуло до ящичка, принюхалося, пирхнуло і висмикнуло зубами один папірець, списаний нерівним первацьким почерком.
«По ранєй дорогі вам пристоїть свіданя з мужом», — прочитав Климко.
— Це не мені, це — жінкам, — сказав він, подаючи ворожці папірець.
Але вона, мовби враз оглухнувши, навіть не глянула на Климка, а забрала Зіночку під полу і, розгойдуючись на стільчику, заскиглила противним тонесеньким голосом:
— А ще хто желающі-інтересующі погадать?.. Климко вже хотів був іти далі, як з-поза ларка вивернувся дядько з червоною подряпиною від носа до вуха і хрипко спитав у ворожки:
— Ну, як сьогодні з клієнтом?
— Слабо, — сердито, басом прогула власниця Зіночки.
— Пр-ровіримо! — сказав дядько, мовби нахваляю чись на когось, вихопив з-за пазухи гарненьку зелену пташку з круто зігнутим дзьобом, посадив її на мізинець і, стрельнувши довкола прискаленим оком, весело гук нув:
— Евстрррелійський папуга!! Виддає предсказания— в око ліпить! Од-дин раз удовольство— сім літ продовольство! Ну, навались!!! Не може буть, сказав Суворов, щоб Чортов міст не перейшли! Хто перший — першому безплатно!..
— А хто ще желающі-інтересующі… — хотіла перебити його ворожка, але дядько з папугою накрив її голос:
— Н-ну, р-разом, не товпись, по порядку становись!
Климко засміявся і закашлявся, дивлячись на дядька з папугою: видно ж, що одірви й покинь! І раптом подумав: «Чого ж оце я граюся тут? Хіба за цим сюди йшов?» Він замашно стукнув себе кулаком по лобі, як це робив Зульфат, коли хотів покарати сам себе, і пішов у ряди.
За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них — боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами — і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.
Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю («Ось вона!» — зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники…
«Видно, й тут гроші не нужні нікому», — подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде…
Люди торгувалися не весело, як було до війни, а з якоюсь похмурою настирливістю, наче бороли один одного і ніяк не могли побороти:
— Скільки ж ви даєте?
— П'ять кухлів.
— Так спідниця ж — подивіться!
— Як хочете, не силую.
— Шість!
— Нє-є…
— Дитину хвору в Полтаву на тачці везу…
— Ну то давайте вже.
— Запальнички, замки, кресала, губка, кремінь!
—…А воно ж на ваті чи на клоччі?
— Що ви, що ви, дядечку! Осьдечки, дивіться: вата.
— Півпуда.
— Скільки?!!
— Сіль-крупка! Печатне мило загряничне! Тільки за марки!
—…То дійдемося ми з вами?
— Хіба що на тому світі.