Було це чи на Різдво, чи вже на самий початок Великого Посту. Але точно, що на початку року. За отою шарпаниною навколо чергової адміністративної реформи з переділом кордонів і самі кобиздохівці, і районне начальство не зогледілися, що рік, котрий минув, був не простий - а останній. Завершальний рік чергової п’ятирічки, котру, згідно совєтських традицій, слід було закінчити достроково. А вийшло - як завжди: з запізненням і черговими боргами перед державою. Тому, коли голову Рохманчука терміново викликали в область, він навіть не став перепитувати, за що. Бо по-перше, здогадувався, а по-друге, нове керівництво в центрі запровадило новий стиль роботи - діловий і без розпатякувань. Прибути тоді-то і туди-то! І все! Старшим товаришам видніше, а ти здогадуйся. А як не здогадаєшся, то викручуйся на місці.
Головиха на прощання свого чоловіка попросила:
- Миколо, як тебе на повишеніє чи щось таке, то привези мені в подарунок годинника, того, що зараз жінки на грудях носять. А як посадять за Сашкові художества, то напиши одразу, не лінуйся. Я тобі посилку про всяк випадок уже сьогодні зберу.
В райкомі теж були не в курсі, тому супроводжував голову чоловік з органів, щоправда, член бюро. Ну, а в області, у головній хаті роздивився наш кобиздохівський, що він тут не один такий, хлопців нагнали мало не з усіх колгоспів - і зрадів, що є шанс ночувати вдома.
Спочатку всіх промаринували десь так годинки зо дві, щоб дозріли до каяття. Новий обласний вождь виявився товаришем суворим, тільки тримайся! І у наших подільських лісостепах було йому тіснувато - це відчувалося. Бо коли його перед пенсією перевели згодом до самого Чорного моря, то він там такого наробив, що всі турки півроку заїкалися. Питаєте, до чого тут турки, коли перший секретар обкому капеерес дочку заміж видавати надумався? А до того, що область не проста, а приморська, тому свайбу гуляли не в ресторації, як, скажімо, у якомусь сухопутному Чернігові, а на спеціально зафрахтованому пароплаві. І десь на третій день п’яного плавання, коли наш керівний тато добряче взяли на груди, щось відповідно бабахнуло його по голові. Він упав, встав і каже:
- Бажаю Синопську битву повторити! Міняємо курс. В Ялті почекають! Повний вперед на Стамбул! Усіх на абордаж! Помстимося за Севастополь!
Сам особисто за штурвал став - і таки поплив. І що ви собі думаєте? Якби абсолютно випадково не втрапив наш пароплав під їхнім Стамбулом на мілину, то точно перетопив би весь турецький військовий флот і на додачу - Шостий американський. А так - турецькі рятувальники зняли нашого недійшлого адмірала з борту і повернули на Батьківщину. Там йому влиндили по повній програмі і закінчив він кар’єру на одній з Дніпрових приток… капітаном драги. Було це вже за Леоніда Ілліча Брежнєва, тож можете оцінити своєрідність почуття гумору нашого генсека в той період, коли його ще ніхто не підтримував під білі рученьки, бо він ходив сам.
Але все це, наголошую, було пізніше і вже не у нас на Поділлі. А тоді, як голова Рохманчук втрапив новому „першому” під гарячу руку, було йому не до гумору і не до сміху. Бо всіх запрошених в кабінет, де засідало обкомівське бюро, почали викликати по одному, а звідти вже - хто сам виходив, хапаючись за серце, кого під руку виводять, а пару молодих голів колгоспу взагалі винесли бездиханними. Що то відсутність тренування!
Наш кобиздохівський дядько Рохманчук збагнув, що чекає на нього чергова накачка і діло це, як казали у нас в селі, не нове і нехитре. Головне - не вслухатися в усі оті дурниці, що тобі начальство каже. Нехай робить вигляд, що воно страшне, а ти, в свою чергу, прикидайся, що тобі страшно. Такий собі театр абсурду часів застою посеред „Епохи Відродження”.
Тож, коли нашого Рохманчука викликали, він сів собі на стілець і почав про своє думати. Спочатку - про те, чим його дружина пригостить, коли він їй отого годинника привезе. Потім про те, як же, врешті решт, їжачки розмножуються, а як „перший” заверещав на високих нотах, то раптом пригадалося голові його отрочество і кобиздохівські молодиці, котрі в ставку голяка купались, а він з хлопцями через очерети підглядав.
Відомий у минулих століттях австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд віддав би половину своєї професорської зарплати щоб встановити, чому це у голови Рохманчук накачка в обкому капеерес викликала саме зоофілічно-вуайєристичні асоціації. На рівні, звичайно, підсвідомості. І тут мушу констатувати, що світова наука втратила дуже багато від того факту, що докторі Фрейду і голові Рохманчуку не судилося зустрітися.
Воно би ота накачка і обійшлася, врешті решт, самою тільки суворою доганою. Проте, коли голова Рохманчук уже йшов до дверей, „перший” навздогін йому спокійно так вимовив, бо вже й викричався і кулака об стіл одбив:
- І коли ви вже у своїй Кабатні нарешті порядок наведете? Знов у вас вчора кооперацію серед дня обікрали!
Отут Рохманчука як громом прибило. Кабатня - це ж не його село, а сусіднє. Господи милосердний, так там теж колгосп „Світанок” називається, як і в Кобиздохівці! Тому, що Кабатню їм із сусіднього району прирізали разом з цією назвою колгоспу. Тому й вийшло два „Світанки”. І говорили ж не раз своєму начальству: давайте перейменуємо. А воно рогом уперлося, як той симентал:
- А нащо голову морочити, бомаги писати, нову печатку замовляти? От дасть жаба циці тому „Світанку”, що в Кабатні, так ми його до Кобиздохівки приєднаємо в статусі бригади. І ніяких тобі перейменувань!
Матінко царице небесна! Святий Миколо Спасителю разом з Георгієм Побідоносцем! За чужі гріхи, за отих недоумків кабатнянських - сувору догану записали! Оцього голова Рохманчук вже витримати не зміг, зупинився, обернувся до бюра і вигукнув:
- Так це ви мені за чужі гріхи задницю намантачили?
Кожен, хто мав справу з сінокосом, знає, що мантачка - це такий залізний брусок, яким косу оббивають - мантачать, одне слово. „Перший”, вочевидь, косу ніколи в руках не тримав, бо з усього вигуку голови Рохманчука зрозумів лише передостанній термін. Але почав наливатися кров’ю. На щастя, товариш супроводжуючий, котрий з органів, зреагував професійно - випхав нашого земляка за двері, ще й прошипів у вухо:
- Тобі, йолопе, строгача замало? То вийдеш звідси „широкою масою безпартійних”.
Рохманчук від такої перспективи скис і правди в обкомі партії більше не шукав. Сказав лише супроводжуючому, мовляв, вертайся сам, поінформуй район, а я - по магазинам. І справді, зайшов в універмаг, купив жінці подарунка, а звідти одразу до ресторану. Психологічну кондицію до норми адаптувати. Або, як по-простому, то напитися. Ну, з останнім питанням в Радянському Союзі до знаменитого антиалкогольного указу М.С.Горбачова проблем не було. Зайшов, дав кому треба на лапу, за столиком умостився, замовив, прийняв, знову прийняв, ще раз… рівень кондиції почав вертатися до норми. Ще трохи - і поїхав би дядько тихенько в Кобиздохівку рейсовим автобусом до своєї жінки, котра ще не знала, чого їй чекати - листа з в’язниці чи золотого годинника на ланцюжку в подарунок.
Але тут удруге в історії Кобиздохівки в нормальний хід подій нахабно втрутилася цивільна авіація. Схоже, що ця шанована в СРСР інституція таки поставила собі на меті помститися моєму селу за збитий колись „кукурузник”.
Старі люди казали потому, що не обійшлося без нечистої сили, або, як її називали у Кобиздохівці, „ганцихристів”. Не знаю, не був при тому. Але люди гомоніли і Рохманчук не заперечував, що виринули оті двоє в ресторані - як спід землі, рогів на них, щоправда, не було, а може голова й не розгледів, бо дуже голосно музика грала, а от крильця зафіксував - маленькі такі, на погонах пілотів цивільної авіації.
Що би я зауважив із цього приводу? На той історичний період наші люди в партію вже не вірили. То факт! Але ще терпіли - хто зі страху, хто за звичкою. В Бога вірило тоді ще виключно старше покоління. А от в чортів?… Хоча до розпаду Совєцького Союзу було ще далеченько, та народ уже надивився і наслухався такого, що цілком міг повірити в тих „ганцихристів”, котрі нашого голову якимсь побитом у ресторані відшукали, прикинувшись скромними трударями повітряних нив.
Щоправда, в залі було до біса вільних столиків, але може хлопцям для душевності не вистачало саме третього співрозмовника. Рохманчук, ну вже зовсім тепленький, запропонував випити за знайомство, що авіатори прийняли без заперечень. Більше того, вони не розчинились у прокуреному повітрі, коли голова за старокобиздохівським звичаєм перехрестив чарку і виголосив:
- Згинь, нечиста сило, зостанься чистий спирт!
Але далі - і це вже без бре’ - почалася суцільна чортівня. Бо нашому сільському керівникові одібрало пам’ять. А такого з ним не було навіть тоді, коли він якось випадково замість рідного тещиного „самограю” смиконув стакан Кобиздохівської фірмової з дустом.
Отямився Рохманчук на своєму власному городі. Над головою блимали і двоїлися зорі, а спину муляло щось тверде. За хвилину голова і собі поблимав очима, а тоді зорієнтувався, що лежить він на снігу, а муляє йому жіночий годинник на ланцюжку, котрий був куплений в області в подарунок дружині, але в якийсь незбагненний спосіб перебрався з кишені на шию. Лежав дядько, либонь, довго, бо з одного боку сніг під ним уже розтав, а з другого - штани теж були мокрі.
- Це ж треба було так набратися, - простогнав Рохманчук. - А все та Кабатня, щоб їй!… У них, бачиш, кооперацію обчистили, а я тут додому ніяк не дійду. Та ще й догану встромили… Ну, чекайте, попросите ви у мене комбікорму, то я вам чотири дулі дам замість нього. Будуть ваші корови, як ті зайці, взимку кору гризти.
Уявивши собі кабатнянських корів, що стрибають на задніх ногах по снігу між деревами, Рохманчук повеселішав і сказав:
- Ну, полежали - і годі. Пора до жінки під бік.
Одержавши чоловіка без розписки про невиїзд і на додачу ще й з подарунком, головиха зраділа і не стала допитуватися за звичаєм більшості дружин, де був, з ким пив і чого це його так довго трясця носила. Та й Рохманчука не дуже на відвертість тягло, бо сильно втомився. Головне - що ночував удома і з комфортом.
Обірвали той комфорт рано-вранці непрохані гості - два вчорашніх ганцихристи з крильцями, а з ними ще кілька таких же, переляканих, блідих і в темно-синіх шинелях з погонами цивільної авіації.
- Де, - питають головиху, ледь вона двері прочинила, - ваш небіжчик?
Головиха плюнула спересердя на такі недоречності і каже:
- То бабусі вашої кавалєри - небіжчики, а мій чоловік ондечки хропе, аж у районі чути.
- Кінчайте жарти, мадам, - не вірять авіатори, - чого це він має хропіти, коли вчора у нас з літака випав?
- То ви он звідки випали з вашими жартиками, - скипіла головиха і, повернувшись спиною, ще й задерла спідницю в порядку ілюстрації, - кажіть, чого треба, бо я або собаку спущу, або чоловіка на вас нацькую.
Невідомо, як би ще довго правили вони теревені, якби Рохманчук од того галасу сам не прокинувся і не вийшов на поріг у самих сімейних трусах до колін та валянках. Зобачивши його, авіатори враз замовкли і сіли на сніг, очманіло розглядаючи псевдонебіжчика. Потім усі разом кинулися обмацувати його.
- Чого ви мене лапаєте? Я вам не дівка! - заверещав голова, котрий боявся лоскоту, - Скажіть по-людському, чого треба?
- Ви хоч пам’ятаєте, як учора додому добиралися?
- Не зовсім, - знітився голова, поглядаючи на жінку, бо вона зацікавилася і нарешті опустила спідницю.
Цивільна авіація полегшено зітхнула:
- То пішли до хати. Бо розмова довга буде.
Першою Рохманчука від тої розповіді зомліла. А потім і голову занудило до потемніння в очах. А було від чого! Виявляється, випив він учора з пілотами і за знайомство, і за здоров’я, і за дітей, і за любов, і за батьків, і за жінок, і за безаварійність, і за виконання та перевиконання високих соціалістичних зобов’язань, а як дійшло до „на коня”, то вистачило тостів і на табун з лошатами. В результаті - допилися, що останній автобус на Кобиздохівку давно пішов, райкомівська машина із супроводжуючим ще після бюро додому повернулась, а таксисти Рохманчука брати не хотіли ні за які гроші. По-перше, далеко, по-друге, погода псується, а по-третє - у всіх обласних водіїв свої порахунки із кобиздохівцям. Це через те, що злоєхидні адамівські дядьки давно кепкували, ніби у кобиздохівських мужчин національним одягом є міліцейська форма. Я б не сказав, що до міліції йшли найкращі люди з мого села. Але що там їх було до біса - то факт. Особливо - в автоінспекції. Ну куди дінешся? Про таких у нашому селі частівку співають:
Тому, як вам припече з невідомих причин заночувати у нашому обласном у центрі на вокзалі, то ви тільки натякніть водіям, що хотіли би змотатися на Кобиздохівку - і жоден на вас не зглянеться. Навіть зараз, коли і таксі не проблема, і від шпаків, себто, лівих приватників навколо вокзалу аж чорно.
Ну, а що було пілотам робити в ті часи, котрі я, здається, дуже влучно назвав періодом „Відродження посеред епохи застою”? Пили з людиною разом, тож не покинеш тепер. Дісталися аеропорту, потихеньку прокралися на злітну смугу, де їхній АН-2 стояв, завантажили Рохманчука, котрий був уже в стані, близькому до анабіозу - і полетіли собі. Як вони збиралися у Кобиздохівці приземлятися, та ще й вночі, над тим вони не думали. Але полетіли. І навіть примудрилися знайти село у суцільному мороці і завірюсі. А далі - розштовхали таки Рохманчука і кричать йому:
- Он твоя Кобиздохівка! Де тут у вас літаки сідають? Бо нічого не видно…
Взагалі - емпеел, себто, місцева повітряна лінія діяла тільки влітку, та ще й вдень. Спеціального аеродрому не було, літачки сідали на вигоні, а щоб узимку, та ще й коли темно, та ще й в завірюху - такого тут не траплялося навіть у війну. Але голова спросоння навіть не втямив, у якому він транспорті.
- Спасибі, - каже, - що підвезли. Я зараз тільки гляну, чи жінка вже спить, і ми ще по одній - на коня!
Не встигли хлопці моргнуть, як Рохманчук дверцята від себе - і за борт. Тільки свиснуло. Висота сто п’ятдесят, швидкість теж сто п’ятдесят, тільки вже не метрів, а кілометрів. На годину. Пілоти миттю протверезіли і повернули на область. Вранці вони своєму начальству в ноги впали, розповіли, як на сповіді, а потім всі разом у службові „Волги” - і вйо на Кобиздохівку! Шукати покійника…
А він - маєте! - стоїть перед ними живий і неушкоджений. Тільки потім, як роздивилися добре, то синяк на спині помітили - від годинника. Акуратно так відтиснуло - і корпус, і ланцюжок, кожне кілечко.
Остаточно змалювалася ситуація, коли Рохманчуки вийшли разом з усіма на город і там побачили, що чималенька, з осені зібрана копиця сіна розкидана по всьому обійстю аж до землі.
Ну, головиха, звичайно, чоловікові добрячу дірку в тім’ї зробила - де це його чорти носили вночі, та ще й з чужими мужиками. Авіаторів начальство трусило, аж крильця з погонів позлітали. Ганяли, бачите, десь казенний аероплан усю ніч, а тепер баєчки розказують, що у них хтось там без парашута стрибав. Пілоти теж, схоже, Рохманчуку не до кінця повірили, хоча бачили на власні очі і розкидане сіно, і сліди, що вели тільки від копиці до хати. Ну, а головне - Рохманчука зняли з роботи і партквиток забрали теж. „Перший” так про все це сказав на бюро:
- Літав він чи не літав, стрибав він чи не стрибав, з парашутом чи без парашута, чи з мосту в воду, чи хоча б навіть у гречку - то не суть справи. Тут глибше треба дивитися, товариші. Політичніше, я б сказав. Не можна, щоб про комуністів безпартійна маса анекдоти розказувала. Досить з нас жартиків про Леоніда Ілліча… тьху, я Василя Івановича маю на увазі. Котрий Чапаєв… з Петькою… А цього літуна, значить, гнать - і все! Ні, якби ми перед тим не дали йому сувору догану, то ще б подумали. А так - тільки гнать!
Нічний політ після смуги відносного благополуччя відкрив у кобиздохівській історії цілу серію великих неприємностей. Як для всієї славетної громади - так і для окремих її представників. А почалося все з того, що замість нашого рідного, роду Рохманчукового, голови з діда-прадіда, прислали з центру ненашу людину, та ще й бабу!