До революції у Кобиздохівці жили не те щоб скромно, але існували певні забобони. Приміром, дуже довго не приживалися годинники. Бо до роботи будили півні, а особливо ледачих - гудок цукрозаводу. Тож справжній годинник, та ще й з зозулею в Кобиздохівці був лише один - у батюшки. І один годинникар - єврей Лейба.
Воно й непогано було Лейбі, що він один - немає конкуренції. А з іншого боку, коли годинник теж один, то як годувати сім’ю? Якщо годинник ходить добре, то це погано - хоч лягай і помирай. Коли він псується, і зозуля замість час кукати починає дурниці верзти, та ще й при попових дітях, то це добре. Лейбі є робота. Але як він зозулю до порядку призове, і вона буде те, що слід, співати, то з чого ж Лейбі жити? Га? Хто скаже?…
Отже, треба так ремонтувати, щоби годинник був, наче мала дитина після того, як її мама за шкоду лозиною потягне: ходив, як святий та божий, не так щоб і мало, але й не так щоб і довго - до наступної шкоди.
Але!… Як кажуть православні, не можна передавати куті меду, бо коли зозулю кепсько ремонтувати, то батюшка її викине і купить собі новий годинник. Що тоді накажете Лейбі? Тікати до повітового містечка? Там, щоправда, вісім годинників із зозулями і два кишенькових - у пристава та начальника пошти. Але ж і дев’ять годинникарів. До того ж, годинника приставу вони по черзі ремонтують безплатно, бо грошей навіть на хліб невистача, не те що на хабарі владі. А у начальника пошти справжнісінький хронометр „Павєл Буре”. Так він взагалі не ламається, антисеміт!
Ото й крутився бідний годинникар між професійною совістю і почуттям голоду. І бідна зозуля ламалася саме тоді, коли треба було, коли далі терпіти не можна, так їсти хотілося… Спасибі - батюшка не допетрав отої механіки!
Кобиздохівський священик, отець Варсифоній, усі Лейбині хитрощі, звичайно, бачив. І чесно брав гріх на душу, роблячи вигляд, що нічого не помічає. Бо ж куди йому, Лейбі дітися з отої „смуги осілості”, інакше як до вигону, а там праворуч.
І коли годинникар після чергової „імітації” тулився у отця Варсифонія на кухні, пригощаючись за роботу, батюшка виходив до нього і вони сиділи мовчки, двоє старих людей, бо що тут говорить і про що? Часом тільки Лейба зітхав і казав:
- Ой, Боже ж ти мій, Боже…
- Ой, вей, вей, - погоджувався батюшка.