Час іде, і потроху, все що ми говорили, обманюючи, стає правдою.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Герда Грас
Чогось особливого, несподіваного. Може, викладача-психопата, може, курсів з практичного тероризму та збройних нападів. Може, п’яного дебошу і сексуальних збочень. Всього, що робить життя небуденним. Ну що, такої відповіді ви чекали від мене? Ні?
Томаш Чайка
Звичайно, напруженого навчання, цікавих лекцій, знайомств з непересічними людьми. Ще — корисних та повчальних практичних занять, котрі допоможуть мені набути необхідні для роботи навички. Я звичайно, мав на увазі зовсім інше, втім, мої очікування не мають жодного значення.
Наступного дня, в п’ятницю, на дошці оголошень лекційного корпусу з’явилось нове повідомлення. В нас вже увійшло в традицію кожен день, як ранкову пресу до кави, передивлятись стенд з оголошеннями — іноді там можна було знайти досить приємні новини: такий-то захворів, таке-то заняття не відбудеться… Ще там висіли всілякі менш цікаві цидулки, як-то безпардонні вимоги якогось викладача здати письмову роботу. Іноді там з’являлись справжні перлини — оголошення про поїздки до міста, повідомлення про доставку пошти, різні новини з зовнішнього світу. Це був справжній — а для нас, єдиний — засіб масової інформації, такий собі мас-медіа місцевого значення.
І ось, у цьому самому ЗМІ, десь під вечір, поки всі ще були на парах, з’являється звернення. Коли мені про це сказали, я просто не повірила. Довелося переконатися на власні очі, але і власним очам я повірила не відразу. Звернення було від AONLC. Того нашого таємного товариства, яке тепер, схоже, перетворилося на терористичну групу.
Повідомлялося, що керівництво вищеназваної організації дуже незадоволене тим, що в Школі розповсюджується недоречні і облудні плітки про Лордів Конгрегації. Насправді, це шановане товариство є доброчинним фондом, який утримує Школу, тож, звичайно, поширення злісних наклепів їх зовсім не втішає. Отож, керівництво AONLC звертається до осіб, винних у розповсюдженні пліток, з вимогою публічно спростувати абсурдні наклепи на їхню організацію або якомога швидше залишити територію Школи. Інакше, попереджали Лорди, буде вжито жорстких заходів.
Який хід, а? Сила! На якусь мить мені навіть здалося, що все це — свята правда. Що ми просто випадково намацали істину, що це був якийсь неймовірний збіг або ж чиясь зла провокація, і ми дійсно необачно потопталися по меценатах Школи. Ну чого ж, якщо припустити, що Боян, котрий постійно годував нас історичною інформацією, знав про існування AONLC, йому б залишилось лише легенько підштовхнути нас в цьому напрямку… Чорт, це цілком реально!
Я насилу подолала раптову паніку і бажання негайно покаятись в усіх гріхах. Цей хід — знати б чий! — міг би бути заключним в цій дикій партії, якби не одне дрібоньке "але". Бланк, на котрому містилося звернення мав логотип — хрест і палаюче кільце. Логотип, намальований мною особисто однієї дуже продуктивної жовтневої ночі. Яким же треба було бути ідіотом, щоб використати його на документі, котрий цілком заперечував попередню версію?
Нарешті я знайшла в собі сили, щоб відірвати погляд від лордівського звернення і озирнути аудиторію. Повний аншлаг! Коло дошки оголошень зібрався чималенький натовп, очі палали, точилися суперечки, когось навіть пробило на істерику. Таа-ак… Я встала навшпиньки аби краще бачити, що відбувається. Ага, в куточку коло вікна Боян і Яна з’ясовували стосунки. Не сварилися, ні, просто говорили на порядок голосніше і емоційніше ніж просто знайомі; Яна червона і розхристана, щось доводила Боянові, той роздратовано заперечував її аргументи. Нарешті Яна, схоже, сказала йому якусь гадість і, розвернувшись, продефілювала геть з холу.
Я проштовхалася до Бояна.
— У тебе все гаразд? Розрепетувалися тут не знати чого…
— Та це… Яна якось дуже хворобливо зреагувала на те звернення. Уявляєш, обізвала мене психованим авантюристом. За що? — Боян смішно накопилив губи, — Почала мені розказувати, як її все дістало, і як треба вже звідси забиратись, доки не пізно. А я посмів заперечити.
— Це ж треба! Майже моїми словами! А їй то що? Це ж не вона злісні плітки розпускала…
— Їй? Не знаю, схоже, їй просто заманулося покричати.
— Ага, знайоме відчуття. А що ти думає про цей, е-ем, текст? — я кивнула на дошку оголошень.
— Що ж тут думати? Якби моєю метою було заплутати усіх, створити паніку, я б десь так і вчинив, — серйозно повідомив Боян, з відразою огледівши галасливий натовп коло стенду.
— О! Слушна думка. Не знаєш, нічого про Евана не чути?
Боян геть спохмурнів. На вчорашній вечері він всіляко демонстрував Евану, що так і не вибачив йому його ідіотських звинувачень у змові проти Дафни, хоча сам Еван дуже швидко забув про це. Тож Боян просто псував йому настрій всякими недоречними натяками, аж поки Еван не послав його куди подалі і пішов до себе. Ну, якраз після цього він і зник, так що Боян відчував себе трохи винним.
— Нічого нового з учорашнього вечора. Ми з Флаерті обшукали вже все, що можна. І хоч би щось…
— Що каже його сусід? Цей, Томаш, чи як його?
— Томаша не було при цьому. Він нічого не бачив, зараза…
— А він нічого не приховує?
— Може й приховує. Але що я йому зроблю? Голки під нігті? П’яти — на вугілля? Добре, що тортурне обладнання під рукою…
— Та не нервуйся так. Он, люди вже дослухаються.
— Ага, не просто дослухаються, ще й занотовуються, — мовила Дафна, котра нечутно підійшла до нас ззаду, — Ну що, колеги, ідемо каятись? Посипаємо голови попелом і надягаємо волосяниці? Може тоді нам повернуть Евана?
Голос її звучав різко і пронизливо, мов шкрябання нігтем по склу. Дивно, ніколи такого за нею не помічала. Виглядала Дафна не надто — бліда, криво намацькорена червоною помадою, губи стиснені, насуплені брови.
— Дафна, як твоє здоров’я? — відразу ж поцікавилась я.
— Не питай, — жорстко відповіла вона, стрельнувши на мене розпачливим поглядом, — але якщо в тебе є анальгін…
Аж он воно в чому справа!
— Дафна, а що таке? — не зрозумів Боян, — Ще далі наслідки викрадення?
— От ідіот! — вибухнула вона, — Тобі б такі наслідки!
Боян ошелешено завмер.
— Е, ти чого? Всі чогось на мене сьогодні кричать! Я вам що — громовідвідник драний?
Треба було втрутитись, поки всі знов не пересварились. Це вже просто якась епідемія!
— Боян, видихни, все гаразд! Дафна справді погано себе почуває. І це… давайте десь підемо звідси. Треба б нам поговорити без сторонніх.
— Давайте до мене, — запропонувала Дафна, — Герда пішла кудись готуватися до контрольної. Так що в мене вільно.
— Добре, я лише збігаю за анальгіном. Буду за кілька хвилин, можете починати без мене.
Дафна вдячно мені кивнула.
Я швидко піднялась до своєї кімнати аби здійснити благородну місію із врятування Дафни від наслідків первородного гріха. Насправді я ще хотіла кинути рюкзак з книжками і прихопити пакунок з печивом для стратегічних бесід за чаєм. І хто б міг подумати, до чого це призведе!
Підійшовши до дверей власної кімнати, я почула звідти якісь крики. Знов якась сварка, і де — в мене вдома! Ну що за пошесть! Я вже збиралась було увірватися до кімнати і доступно пояснити Тоні, що я думаю з цього приводу, але тут мене спинило усвідомлення того, чий саме голос чути з-за дверей. Герда! Це вона так до контрольної готується? Цікаво…
— …ти ж знаєш, чим це закінчиться! — кричала вона, — Ти б сам зізнався?! Ну, мовчиш?
Тоні їй щось тихенько відповів, нажаль, розібрати мені не вдалося.
— Ну так і що, що пропав? Це що, моя проблема? — потім тихше, — Я знаю. Вони просто хочуть їх залякати. Нічого ж нею не сталося, правда ж? Це ж було снодійне, а не ціанід…
Ого, які знайомі мотиви!
— Не знаю я, що вони хочуть з ним зробити! — знов розхвилювалася Герда, — Томаш мені нічого не казав! Може той булькатий покидьок просто хотів усунути Евана, як потенційного суперника…
Тут вже я не витримала. Штовхнувши двері, я увірвалася до кімнати незгірш за загін спецназу.
— Хто це хотів усунути Евана?! — гнівно запитала я.
Тоні і Герда вражено витріщились на мене. Герда сиділа на моєму ліжку, Тоні — навпроти; тепер він підскочив, намагаючись чи то зупинити мене, чи то втекти. Герда опустила очі, розглядаючи свої перманентно недоглянуті руки.
— Що тут в вас діється, га? — не вщухала я, — Або ви повідомите мені все, що знаєте про долю Евана або я зараз же — до декана…
— Не раджу, — тихо промовив Тоні, очевидно, прийнявши якесь рішення.
Вони з Гердою перезирнулися. Герда криво усміхнулась.
— Ну кажи вже, — зітхнула вона, — Все одно вона все чула.
Тоні кивнув.
— Так мабуть буде краще. Зрештою, всі мусять знати, де ми вчимося. Ірма, Дафну викрали за вказівкою декана. Підозрюю, що і Евана теж. Герда розказала мені, що вона особисто підлила Дафні снодійного в чай. Звісно, не зі своєї ініціативи — перед тим її викликав Фелоні, який разом з вашим професором Артом дав їй інструкції і порошок нітразепаму.
Я завбачливо сіла на стілець, а то би просто впала додолу від повноти почуттів. Нічого собі новини! Я вражено споглядала Тоні і Герду; не може ж бути, щоб вони це вигадали! Герда закусила губу і стиснула кулаки, марно намагаючись стримати тремтіння пальців, її мишачий хвостик трагічно звисав вздовж похиленої спини. Тоні сидів урочистий, мов на поминках, дивлячись мене з батьківською журливою напівусмішкою.
— Вони змусили мене це зробити, — додала Герда, — Погрожували, що виженуть мене з таким скандалом, що ніхто мене більше не візьме ні вчитись, ні на роботу. А в мене мати хвора, платити за навчання з не зможу…
Так що ж мені тепер, взяти її в обійми і розчулено заридати?
— Та-ак… — протягнула я, — А навіщо їм це?
— Ну, якщо повірити тому зверненню, яке було вивішено на дошці… — розпочав було Тоні.
— Та яке звернення?! — вибухнула я, — Це був чийсь ідіотський жарт!
— Ну добре, нехай так. А як тоді пояснити те тавро на передпліччі Дафни?
Влучно! Цього я пояснити не могла.
— Герда, ти знаєш, хто фізично здійснив викрадення?
— Ні, за інструкціями, які мені дав декан, я повинна була чекати у вітальні…
— А ти не могла б показати мені флакончик з-під снодійного? — Мені дуже хотілось, щоб Герда розгубилася, почала виправдовуватись, а потім зізналась, що вигадала це все…
Вона лише похмуро посміхнулась.
— Звісно. Ось він, — Герда витягла з кишені своєї безрозмірної кофти порожній флакончик, на якому було щось дрібно пописано латиною. Схоже, справді нітразепам. Вона знічено роззирнулась, — Ну от. Я мусила комусь розказати про це. Робіть з цією інформацією, що хочете, а я не бажаю залишатись тут більше ні дня. Хай їй чорт, цій Школі… Я домовилась з паном Флаерті — він ще сьогодні відвезе мене до Сент-Ендрюзу.
Герда піднялась і вийшла з кімнати, не озираючись, але й не поспішаючи; не знаю, в мене склалося таке враження, що вона до останнього моменту чекала, що ми її зупинимо. Ми мовчали. Мені, принаймні, нічого було сказати.
— Ти давно знав це? — глухо запитала я Тоні, коли двері за Гердою зачинились.
— Щойно дізнався. Ти ж не думаєш, що я міг би приховувати таке?
— Я — ні… Але справа не в тому. Чому це вона саме тобі вирішила покаятись?
— Мабуть тому, що я — єзуїт… — По обличчю Тоні поволі, мов мед по стільниці, розтеклася лукава безрадісна усмішка, — Думаєш я не знаю… Ти ж мене так називаєш, коли думаєш, що я не чую?
Я відчула, як десь всередині дитячим м’ячиком підстрибнула легка прохолода страху. Значить, він чув… Що ще він знає?
— Справді. Сподіваюсь, це тебе не ображає? Я завжди поважала єзуїтів. На відміну від Лордів Конгрегації, які, можуть мати до тебе деякі претензії… Не страшно?
— Ні. Я, на відміну від тебе ще не встиг наплювати їм на поділ.
— Це ти на що натякаєш?
— Та ні на що. Просто тенденція… Дафна, тепер Еван…
Я проігнорувала його завуальовану погрозу.
— Що, ти думаєш, вони зробили з Еваном?
— Здається мені, змусили розкаятись. Як, ти казала, називався той проект? "Repentance", себто, "каяття"?
Новина справила на Дафну та Бояна належне враження. Добре, що на той час Герда вже встигла зібрати манатки і поїхати, а то ще невідомо, чи відпустили б її неушкодженою. Хоча Дафна, як постраждала сторона, мала найбільше підстав для обурення, лаявся в основному Боян — зло, розпачливо і без задоволення. Дафна мовчала. Певно, їй тяжко і соромно було повірити в те, що пан Арт, з яким у неї склалися такі романтичні взаємини, був причетний до цього глузливого викрадення. Ще й тавро поставили, як злочинниці… або як хазяйській худобі. Не хотіла б я бути на її місці…
Нарешті Боян трохи оклигав після свого нападу нецензурного буйства і вирік цінну пропозицію — знайти Томаша і вибити з нього (в прямому чи переносному сенсі) правду про місцезнаходження Евана. Ідея була просто геніальна, однак, як всякий ідеал — нездійсненна. Іронія ситуації полягала в тому, що Томаш від’їхав цього ж таки вечора разом з Гердою і ще кількома особливо боязкими студентами, що не витримали саспензу. Звертатися по допомогу до викладачів вже наче як не випадало.
А тим часом починалася друга доба з того моменту, коли стало відомо про зникнення Евана. Залишалося лише сподіватися, що умови його утримання достатньо гуманні, втім, пригадуючи дафнину "вуздечку" і залізний ланцюг, залишалося лише сподіватися, що ми знайдемо його до того як… До того як станеться щось незворотне. Ми вирішили нести варту, обстежуючи будівлю і територію Школи на предмет ознак якоїсь підозрілої активності.
Першим блукати школою випало Бояну; ми з Дафною залишились в її кімнаті думати про вічне, чекаючи на свою чергу. Дафна нарешті проковтнула принесений мною анальгін і тепер сиділа, загорнувшись в свій тартановий плед, насуплена й нещасна, мов горобчик у негоду. В кімнаті у Дафни оселився бентежний дух переїзду — сусіднє ліжко було зібране, стіл, котрий до того був похований під кучугурою гердиних канцтоварів, бовванів незатишно чистою поверхнею. Все це створювало атмосферу очікування, передчуття змін…
Я не знала про що говорити, тож в кімнаті панувала м’яка як губка, тиша, в якій розчинявся навіть звук дихання та делікатне тенькання маленького настільного годинника. Не було чути звичного для цього часу шуму — кроків, розмов, сміху; взагалі було таке відчуття, наче наша Школа в облозі, і з хвилини на хвилину відбудеться напад. Біда була в тому, що ворог був не ззовні, а всередині, і це викликало тиху клаустрофобічну паніку, адже, принаймні цього вечора, нам звідси не вибратись…
Якщо наші професори справді вирішили вдатися до таких ненормативних педагогічних методів, як викрадення і тортури, то, боюсь, мали рацію ті, хто від’їхав сьогодні ввечері. Втім, ми ж не могли залишити Евана — хтозна, до чого викрадачі додумались на цей раз — середньовічні тортури мали досить широкий асортимент… Крім того, поки ми не з’ясували, що з ним сталося, ми не могли вести переговори з іншою стороною — у них автоматично була б — реальна чи декларована — перевага у вигляді заручника. Та і невідомо, скільки серед нас таких запроданців, як Герда і Томаш… Як не крути — ми і справді були в облозі.
Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.
— Що сталося, Боян? — підкинулась на ліжку Дафна, — Бачив щось?
Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.
— Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…
— Психований авантюрист… — схвально прошепотіла я, — Твоя Яна мала рацію!
Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.
— Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним "будуть змушені попрощатися". Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я — ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.
— Ну ти даєш… — вражено мовила Дафна, — а якби тебе застукали?
— Сказав би, що на трамвай чекаю! — вибухнув Боян, — А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?
— Боян, не заводься! — порадила я, — Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді — можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…
— Ага, дуже цінна, — Боян пожував губу, косячись на двері, — Він сказав — цитую — "На обід давно не подавали риби". Як вам, а?
— Він що, псих? — вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.
— Я спершу теж так подумав, — підтримав її Боян, — Лише її справді не було.
— Кого?
— Нікого. Риби.
— Якої ще риби?
— Та ніякої! — не витримавши, заволав Боян, — Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!
— Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, — мовила я, — Ми сходимо з розуму. Вам не здається?
— Схоже на те, — кивнула Дафна, — Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?
— … в якому не подають на обід риби, — затято мовив Боян.
— Боян, припини, заради всього святого!
— Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?
— Щось таке слизьке і смердюче, — відразу ж зголосилася Дафна.
Я спробувала підійти з іншої сторони.
— Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні м’ясо…
— В рибі багато фосфору, — додала Дафна.
На цьому ми вичерпалися. Ми сиділи, тупо споглядаючи один одного, в голові не було жодної думки. Боян закрив обличчя руками, ніби усунення нас з поля зору могло допомогти йому зосередитись. Дафна відкинулась на подушці зі смутним виразом примхливої великомучениці. Я її розумію, в такому стані хочеться лише пірнути під ковдру і тихенько страждати. Ще й пережити скільки неприємностей, починаючи з "вуздечки" і закінчуючи… Стоп! Ось воно!
— Боян… Ти пам’ятаєш, як ми зняли з Дафни ту залізяку?
Боян підняв голову.
— Ну. За допомогою ключа. Я ж казав Еванові…
— Та я не до того! Ключ! Ключ, який Дафна дістала в якості пророцтва!
— Пам’ятаю, а як же. Тільки риба…
— Та лиши ти дідькову рибу в спокої! Ви пам’ятаєте, яке "пророцтво" витяг з пирога Еван?
— Кільце, — мовила Дафна, — Ти, Боян, ще тоді згадав про Фродо Баггінса.
— А, справді, було таке. Так що?
— Боян, можеш знайти кільце? Може, це нам щось підкаже…
Він розплився в усмішці.
— Гм… А я вам казав, що наші професори схожі на назгулів?
— На кого? — здивувалась Дафна.
— А, та байдуже. Добре, зараз принесу.
Боян підхопився, криво усміхаючись, і, нашіптуючи "one ring to rule them all, one ring to find them…", вирушив по кільце. Дафна провела його очима.
— От блазень! Як він мене дратує останнім часом!
— Це напевне від того, що в тебе цигарки закінчились, — мудро зауважила я, — Боян не винний, такий вже у нього темперамент. Ти б бачила, як на нього Еван наскакував. Звинувачував у всьому підряд…
— Та ну? А в чому?
— Ну, він чомусь вирішив, що ідея з "вуздечкою" належить Боянові… Нісенітниця, звичайно.
— А що, як ні?
— Дафна, та ти що? Навіщо це йому?
— А навіщо це Герді? Навіщо — Томашу? А у власному сусіді, Тоні, ти впевнена? Я вже нічого не розумію! Кому тут можна вірити? А ти сама, ти ні з якими Лордами не домовлялася?! І взагалі, це справді був анальгін?!
Я вражено глянула на Дафну. Її дрібно трясло, її чорне скуйовджене волосся розсипалось по плечах, під очима, які сяяли якимсь нездоровим блиском, зачаїлись темні тіні.
— Господи, Дафна, з тобою все гаразд?
— Ні, не все… — вона закрила обличчя руками і, схоже, заплакала. Тільки це був незвичний плач, схожий на агонічне посмикування зламаного механізму… Мені стало якось моторошно. Пересиливши себе, я підсіла на ліжко Дафни і обняла її за плечі.
Якийсь час ми просиділи так, не рухаючись. Мені навіть здалося, що все на світі зупинилось, і віднині єдина міра часу — дафнині скорботні схлипування…
— Яка ж він наволоч… — нарешті тихо промовила вона крізь сльози.
Ах, от про що мова! Я вже готова була виректи якусь банальність на зразок того, що всі чоловіки — ниці брехливі покидьки, чим могла б спровокувати продовження істерики, та, на моє щастя, якраз в цей момент повернувся Боян.
— От воно! — переможно повідомив останній володар кільця, — Насилу знайшов! Уявляєте, де воно було?
— На дні Ородруїна, — похмуро мовила я.
— Майже. На дні пляшки з-під віскі. Виявляється, він, собака, приховав цю пляшку від громадськості…
— Боян, ближче до справи, будь-ласка. Що там з тим кільцем?
Він задумливо озирнув вузьке кільце з темного металу.
— Та звичайне собі кільце. Тільки за розміром малувате. І нічого на ньому не написано.
— Ану дай сюди! — витираючи мокву під очима, звеліла Дафна.
Боян передав їй трофей.
— Так. Ця штука не призначена для того, щоб її носити на пальці, — повідомила Дафна, — Форма незручна і, крім того, хто ж залізо носить?
— Залізо? Ти звідки знаєш?
— Бачиш, воно потемніло. Всередині навіть видно іржу.
— Значить, воно було у воді… — продовжила я, — Мені здається, я вже бачила подібні штуки. Тільки їх там було багато. І вода…
— І риба, — підхопив Боян.
— Ну чого зразу риба? — обурилась Дафна, — Он у каналізації теж вода, але спробуй там порибалити, побачиш…
— Дафна, а й справді! Я бачила таку річ у Флаерті.
— Точно! Сіть, якою він ловив рибу! Там були такі колечка… аби чіпляти сіть на линву…
Ми вражено перезирнулись.
— Ну, так що тепер?
— Е-емм, почекайте… — зголосилась я, — А де він ловить рибу? У затоці, так?
— Точно в затоці, він мені розказував, поки ми Евана шукали…
— Так от. Він же туди не вплав добирається? Значить, йому потрібен човен.
— А де він човен тримає? Не у власній же хаті?
Ще одна пауза. Нарешті, ми збагнули… Бункер!
На самому березі стояла оббита залізом хатинка, де Флаерті тримав своє рибальське причандалля. Ми прозвали хатку бункером, бо здалеку вона і справді виглядала наче якийсь військовий склад. Дістатись до бункера було досить складно: туди вела одна нещасна стежинка, якою зовсім не варто було блукати після дощу — у такої необачної особи були всі шанси дуже швидко дістатись прибережних скель.
Ми вирішили дочекатись світанку. Адже, скрутивши собі в’язи на підступній стежинці, ми Евану не допоможемо. Втім, по-людськи поспати ніхто з нас так і не зміг, ми наче відчували, що часу в нас обмаль.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Горан Вишток
Понад усе в психологічній науці мене цікавить біхейворизм. Хоча я непогано знаю основи напрямку, я ще й досі не можу вирішити, чи є природний талант, такий як у Мілотна Еріксона, вирішальним для успішності застосування біхейвористського методу на практиці. Хотілось би з’ясувати цей момент.
Дана Рибчек
Сподіваюсь вивчити основи психологічного впливу, котрі я зможу застосовувати для роботи в рекламній сфері. На мій погляд, переконати людину купити те чи інше можна у той же спосіб, в який політичні лідери завойовують прихильність мас: побільше красивої переконливої брехні.
Поспати мені не вдалося, зате заснути я встигла, заснути міцно і глибоко, як сплять зранку в дощ. Тож мені було особливо образливо вставати, не виспавшись, діставши лише облизня… Мене розбудила Дафна, яка схоже, взагалі не лягала. З обличчям суворим і затятим, як у злого сержанта, вона змусила мене підвестися і одягтися. Мені було настільки паскудно, що я на очі не бачила, і, як наслідок, перевернула стільця і стос книжок. Тоні підкинувся, відкрив одне око, осудливо хитнув головою і пірнув назад під ковдру. Як я йому заздрила!
Єдине, що могло б мене врятувати — чашка міцної чорної кави. На щастя, Дафна подбала про це. Правда, то була не заварна кава, а лише розчинна, що власне і кавою не назвати, зате Дафна всипала її стільки, що ложка в чашці стояла, як лелека на стрісі… Скоро моє нещасне серце несамовито закалатало, а очі відкрилися, як вікно в Європу, і таке було враження, що на віки вічні…
Але треба було йти. До нас приєднався Боян, котрий виглядав не краще за мене — неголений, з трохи розфокусованим поглядом, наче ще й досі додивлявся якийсь свій ранковий кошмар. Теж іще, рятівна бригада…
На дворі на нас чекала сива мряка в купі зі шпаркий вітром, котрий, схоже, вважав, що день втрачено, якщо не вдалося збити когось з ніг або принаймні здерти куртку… Ми шкутильгали стрімкою стежкою, хапаючись за траву, чахлі деревця та кущики, часом, вириваючи їх з коренем, здираючи шкіру з долоней… В якийсь момент я відчула, що ще крок — і все, прощавай жорстокий світ. Мені було настільки страшно, що я зупинилась, не в змозі іти далі. Боян, здається, зрозумів, в чому справа, тож він якось обійшов мене і пообіцяв, що, якщо раптом мені заманеться падати, він мене впіймає. Це мало допомогло. Я відразу ж уявила собі романтичну картину, як ми, обійнявшись, летимо в море… Але стояти так далі не мало ніякого сенсу, тож мені довелося зґвалтувати власний інстинкт самозбереження і рушити вниз. Це був, мабуть, один з найгероїчніших вчинків в моєму житті.
Не знаю як, але ми дійшли. Ми зупинились на камінні коло самого берега, намагаючись з’ясувати, де ж вхід до цього нещасного бункера. Говорити було неможливо — настільки гучно, розпачливо, билися хвилі об берег. До мряки долучилися морські бризки, які мокрими скалками втиналися в шкіру, різали очі, заважаючи розгледіти хоч щось. Довелося шукати вхід заледве не навпомацки. Правда, тут нам пощастило, двері не були зачинені на замок, тож, нам таки вдалося потрапити досередини.
В перший момент ми, звісно, не змогли нічого розгледіти. В бункері було темно, тож минула якась секунда, доки очі призвичаїлись до мороку. І от, коли перед нами почали проступати обриси предметів, Боян видав якийсь нечленоподільний гук, потім хрипко звелів нам з Дафною чекати за дверима. Ми були настільки вражені, що не встигли заперечити, і за мить знов опинились надворі, мокнути і слухати мелодійний гуркіт хвиль.
Як з’ясувалося, Боян мав всі підстави для такої поведінки. Коли він нарешті відчинив двері, ми, зайшовши, побачили таке, що мені перехопило подих. Як потім пояснив Боян, це була гаррота — стовп з діркою ближче до верхнього краю, крізь яку пропускалася линва. Жертву прив’язували до стовпа, шию перехоплювали линвою, а екзекутор, який стояв ззаду, повільно стискав зашморг. Втім, те що ми побачили, була нова "модель" — гаррота з таймером. Мотузка, яка перетискала горло жертви, була перекинута через блок, а на її кінці було цеберко, в яке тоненькою цівочкою бігла вода з дозатора, підвішеного до стелі. Коли ми зайшли до бункера, цеберко було вже майже повне…
Еван пробув тут півтори доби. Іще кілька хвилин, ну, може, півгодини, і могло би бути пізно. Він не міг говорити, йому, схоже, навіть дихати було боляче. Крім того, півтори доби бути прив’язаним до стовпа… В бункері досить сильно смерділо. І якщо Боян встиг відчепити Евана від гарроти і прибрати візуальні свідчення з-перед наших очей, то запах нікуди не дівся.
Як не дивно, Еван був у свідомості. Він навіть намагався нам щось сказати, але замість слів вийшло якесь моторошне шипіння. Все це взагалі виглядало досить страшно — Еван, замучений, з червоною смужкою на шиї, гаррота з цебром… Це уже навіть не викрадення! Це справдешній замах на вбивство! Якби ми запізнились, якби ми не відгадали ту ідіотську шараду з рибою, могло би статися щось набагато гірше! Який же покидьок вигадав це все?!
Нарешті Еван, якому так і не вдалося нам нічого повідомити, підняв рукав, і ми побачили те, що, певною мірою, очікували побачити…
AONLC
Лорди, кляті Лорди Конгрегації! Чорт, їх же не існує! Ми ж їх самі вигадали! Я відчула, що на очі навертаються сльози. Сльози безсилої люті.
Треба було якось відтранспортувати Евана нагору. Від нас з Дафною користі було, що з козла молока, дай боже самим не навернутись, тож Боян був змушений дертися нагору за підмогою. Повернувся він в компанії Горана і Міхала, котрі, вочевидь, розбуджені не надто делікатно, бурчали і скаржились на життя. Втім, побачивши гарроту і те, що залишилось від Евана, вони швидко змінили своє ставлення.
Поверталися ми в стані якось психологічного паралічу, похмурі, мов кримінальна хроніка. Еван нарешті відключився, і, ідучи за хлопцями, які несли постраждалого, я відчувала себе заледве не учасником поховальної церемонії. Тьху, не можна так… Дафна йшла, насупившись, заховавши руки в кишені, мов засуджений на допит… Еге ж, дуже втішні в мене аналогії. Та що робити! Було холодно, страшно, ніхто не знав, чим це все закінчиться, хто може бути наступним…
Ми з усією можливою делікатністю влаштували Евана у нього в кімнаті. Втім, було очевидно, що він потребує медичного огляду — його лихоманило, та й хтозна, чи не пошкоджено в нього щось життєво важливе… Ми деякий час думали, чи варто звертатись до пана Коннерса. Якщо він теж у змові з Лордами, то як можна довірити йому життя і здоров’я Евана? А з іншої сторони, ми самі не зможемо надати йому повноцінної допомоги… Позиції розділились. Збуджені і злі, ми знов заледве не повидряпували один одному очі, але потім якось домовились — покличемо лікаря, але хтось в цей час буде коло постраждалого, на випадок зловживань…
Подивившись на все це та вислухавши нашу заплутану історію про змову викладачів, проект "Repentance" та рибу, Горан запропонував влаштувати загальні збори тих, хто ще залишився в Школі, аби вирішити, що робити далі. Ідея здалася нам слушною. Горан взявся оповістити усіх про проведення військової наради, а Дафна пообіцяла посидіти коло Евана, поки його оглядатиме лікар. Оскільки моя функція на той момент вичерпалася, я вирішила, що маю право на маленьку компенсацію моральних збитків — кілька годин сну.
Коли я повернулася до кімнати, Тоні вже десь завіявся, тож ніщо не заважало мені блаженно стулити повіки і залишити позаду Школу, лордів-маніяків, колег-істериків, викладачів з їхніми дурними шарадами… Набридло! Боже, як це мені набридло!
Снилося мені щось у стилі кінофільмів Хічхока, тож прокинулась я не набагато щасливішою, ніж засинала. Як з’ясувалось, нарада вже от-от має початись. Зла і роздратована, я рушила на зустріч, нічого хорошого від неї не очікуючи. Як з’ясувалося, не дарма.
Зібратися колеги вирішили у нашій вітальні, що мене трохи потішило, бо я отримала змогу набрати собі гарячого чаю і сісти в улюблене крісло. На тому, власне, моя втіха і завершилась.
Прийшли майже всі сповіщені, так що в вітальні, розрахованій максимум людей на двадцять, зібралося близько тридцяти п’яти осіб. З’явились навіть бамбузлівці — як завжди, підозрілі і недоброзичливі. Мілтонівці були якимись розгубленими — для багатьох з них інформація про участь викладачів у злочинній змові була новиною, та ще й якою! Демінорівці, схоже, були в курсі, тож виглядали просто похмуро, а залишки нашої групи дивилися затято, мов партизани-смертники. Отож, атмосфера загалом була далека від теплої… навіть в буквальному розумінні — з вікон тягло, багато хто прийшов у теплих светрах та куртках, звідусіль чути було чхання і кашель, які гармонійно впліталися в аргументацію. Зокрема, аргументацію Горана, який наполягав на тому, що треба збирати речі і йти в Сент-Ендрюз, якщо треба, пішки, а там вже з’ясовувати в керівництва Університету, де правда, і де — кривда.
— Йти зараз, перед початком зимової сесії? — верескливо обурилась Дана з бамбузлівців, — Ми й так тут на пташиних правах, а якщо ми підемо зараз, нас просто виженуть!
— Як на мене, хай ліпше виженуть, ніж прив’язують до гарроти! — слушно зауважила Яна.
— А хіба це нас стосується? — Дана глипнула в нашу сторону, — Ви ж бачите, мова лише про тих, хто завдав образи Лордам!
Тут відразу здійнявся шум. Боян обурено вилаявся, я, Дафна, Едгар і Ангела, підтримали його не в набагато делікатніших виразах, від мілтонівців чути було "Хіба ж можна?!", "От хай вона і лишається!", але хтось кричав "Правильно!", "Так їм!" — схоже, Джані з Алексом. Ну, нічого дивного.
— Слухайте! — перекрикуючи натовп, продовжив Горан, — Раз така справа, ми можемо зібратись всі разом і піти поговорити з викладачами. Нас більше…
— Ідіот! Так іще гірше! — гукнув Алекс, — Хіба у нас є докази? Крім постраждалих, які нічого не бачили? Що ми їм скажемо?
Тут я не витримала.
— Є в нас докази! Ось, — я продемонструвала присутнім гердин флакончик, — Ось контейнер з-під нітразепаму, котрий Герда отримала особисто від декана для того, щоб обпоїти Дафну снодійним. В нас є два свідки, які можуть підтвердити слова Герди. Зрештою, в нас є свідчення Евана, котрий був у свідомості, коли його прив’язували до гарроти, і, коли він зможе говорити, він розповість, хто такі ці лорди!
Тут я звичайно, трохи прибрехала — я не мала жодного уявлення, що міг бачити Еван. Правда, з його потуг щось нам повідомити було зрозуміло, що він справді має якусь інформацію про викрадачів. Тоні кинув на мене нервовий погляд — певно не сподівався, що я приплету і його в якості свідка. Та що вдієш! Треба було якось довести цим ідіотам, що ми маємо до діла з кримінальною справою!
Ефект мого виступу був разючим. Бамбузлівців стулили пельки, а решта присутніх почала ледве що не скандувати "В поліцію!". Після ще одного кола дискусії було вирішено, що наступного дня ми відправимо в Сент-Ендрюз делегацію зі свідка — тобто мене — і двох супроводжуючих, Бояна і Горана. Решта, хто не хоче залишатися в Школі, можуть скласти нам компанію, попросити пана Флаерті підвезти їх або добиратись до міста своїм ходом.
В цілому, результат наради влаштував усіх. З відчуттям якоїсь моральної перемоги — чи не над собою? — ми рушили на вечерю, де, обговорюючи перспективи завтрашньої подорожі, віддали належне своїй останній, як я розраховувала, трапезі в цій Школі. Вечеря виявилася смачною — м’ясні рулетики в грибному соусі, кисіль і традиційне пісочне печиво. Мені було навіть шкода, що все закінчується. Школа подобалась мені, подобались викладачі, дикі і незбагненні курси… Невже так мусило статись? Я бачила, що і Дафна, і Боян поділяють мій настрій — сумувати утрьох було дещо легше, та все ж таки… Шкода.
Втім, як виявилося, моя ностальгія була дещо передчасною. Зайшовши ввечері до власної кімнати, я відчула, що щось негаразд. Не знаю, що спричинило це відчуття — темрява (хоч я залишала світло ввімкненим), неприродна тиша чи запах… запах лікарні. Коли чиїсь руки раптово випорснули з темряви, вчепились мені в горлянку і змусили вдихнути цей запах глибше, я відчула навіть легку образу: як Дафні, так снодійне в чай, а як мені — то хлороформ в писок… Грубо і вульгарно. Зате дієво. А ще я подумала, що даремно я так відверто просторікувала про докази та поліцію… Більше нічого, нажаль, я подумати не встигла.
— Політична містифікація (застосовується, переважно, для управління громадською думкою, використовується політиками та спецслужбами);
— Літературна містифікація (найчастіше, створення фіктивної персоналії автора, іноді — заплутування читача вигаданими посиланнями, джерелами, особами та ін.);
— Мистецька містифікація (повсюдно використовується для створення ажіотажу, стимулювання інтересу до окремих артистів, митців та мистецьких колективів);
— Наукова містифікація (фальсифікація наукових досліджень, публікація вигаданих "сенсаційних" відкриттів, використання фіктивних експертів та ін.);
— Комерційна містифікація (створення хибних переконань для стимулювання продажу);
— Історична містифікація (може включати фальсифікацію артефактів, хибну інтерпретацію історичних джерел та ін., див. "фальсифікація історії");
— Приватна містифікація (практичні жарти).
Як з’ясувалося згодом, я перебувала у несвідомому стані близько доби. Цей час минув для мене нецікаво і малоінформативно — пригадується лише якась низька і чомусь волога стеля та глухі голоси, які я чула немов з дна колодязя. Думаю, викрадачам довелося витратити на мене ще одну дозу хлороформу, оскільки сон мій був напрочуд довгим і липким, мов вчорашній кисіль. Коли дія наркозу вичерпалася, я ще довго не могла отямитись — було таке враження, наче очі, вуха, ніздрі заліплені слизьким болотним мулом, який я не могла вичистити, бо руки чомусь відмовлялися рухатись.
Наступним моїм враженням був холод. Гаспидський, нестерпний холод, який, певно, і привів мене до тями. Ще якусь хвилину я вгамовувала нудотну круговерть в голові, потім поступово зовнішні подразники таки змусили мене усвідомити свій стан та місцезнаходження.
Стояла глуха ніч; на небі, як на сутані монаха, не було ніяких недоречних прикрас — місяць з зірками, схоже, чекали в своєму захмар’ї на кращі часи, тож розгледіти, де я, мені не вдалось. Але я, безперечно, була надворі, а не в приміщенні — про це свідчив близький шум моря і пориви морозного вітру, не стримувані стінами чи якимись іншими умовностями. Далі, я відчула, що моє тіло, яке за самопочуттям більше нагадувало мішок з сіном, перебуває у якомусь неприродному положенні — скрючене на землі, тоді як руки чомусь були вивернуті за спину. Ага, збагнула я, руки, схоже, зв’язані. Я обережно провела аудит решти частин тіла — схоже, все на місці, більше нічого не зв’язано, немає навіть зашморгу на шиї. І це вже тішить.
Я спробувала підвестись. Власне, ніякого бажання вставати в мене не було — вестибулярний апарат іще перебував в стані легкої медитації, прозоро натякаючи мені на недоречність різких рухів. Втім, лежати на холодній землі посеред морозної осінньої ночі теж не було ніякого бажання. Виявилося, правда, що моя ініціатива з надбання горизонтального положення була дещо передчасною — мене відразу ж повело в сторону, і я впала назад на землю, боляче вивернувши зв’язані руки. Відразу ж після цього схили шотландських гір мали нагоду вислухати моє ставлення до життя без купюр…
Злість додала мені сили, тож я спробувала, пересуваючись навкарачки, дослідити місце свого перебування. Від моїх зв’язаних рук тягнулася мотузка — куди, не зрозуміло. Іще трохи потренувавшись у пересуванні на чотирьох, я надибала якийсь сторонній предмет. По ближчому вивченні, з’ясувалося, що це ліхтар. Радість моя, знов таки, була передчасною — вмикатись ліхтар не забажав. Це змусило мене пригадати одну цікаву обставину, яка була безпосередньо пов’язана з викраденнями Дафни і Евана. Як в першому, так і в другому випадку, у справі визволення постраждалих фігурували предмети, які вони виколупали з соуейнського пирога. Ключ і кільце. Ще вчора, роздумуючи над цим, я, будучи особою забобонною, поклала власну знахідку — батарейку — до кишені брюк. На щастя. Тепер, схоже, і для мого "пророцтва" знайшлося застосування…
Я спробувала вставити батарейку до ліхтаря. Нікому не побажаю я таких акробатичних вправ… Адже не так просто здійснити цю операцію зі щільно зв’язаними за спиною руками. Кілька раз я випускала батарейку з рук, лаючись, шукала її в торішній траві, знаходила, пробувала знов… Все ж таки, людський розум одержав перемогу — батарейка вставилася, куди треба, ліхтар ввімкнувся, і я змогла нарешті розгледіти, де я. Я роззирнулася, і все всередині похололо… Не те щоб мені й так не було холодно, але те, що я побачила, змусило мене абстрагуватись від зовнішнього дискомфорту.
А побачила, я, власне, урвище. Прямо під моїми ногами, метрів за тридцять внизу, билося об скелі море. Ще крок, і ми б зустрілись — я і зубаста, пінява прірва. Потім я збагнула — така проста розв’язка не передбачалася тими, хто спланував моє викрадення. Мотузка, що зв’язувала мої руки, тягнулася до міцного дерева, котре росло неподалік. Отож, якби я все таки зірвалася з краю, мотузка не дала б мені впасти, але, одним ривком вивернувши мені плечові суглоби, підвісила б мене над прірвою. Отак, дешево і сердито… Я вже бачила, як Боян, оглянувши місце подій, підбиває підсумок: Malleus Maleficarum, розділ другий, використання диби, одного з найпопулярніших методів тортур…
Не в стані встояти на ногах, я без сил опустилася на холодну землю… Хай йому біс, вилікують, якщо доживу. Я настільки яскраво уявила собі можливий хід подій, що в мене почали боліти плечі… Ще ніколи я не зустрічалася з виявами людської жорстокості настільки… безпосередньо. Ще ніколи лиха і болісна смерть не була настільки близькою. Так, мені дали шанс, але цей шанс був величиною з малесенький крок… Я раптом відчула, що мене огортає нездоланна слабкість, якийсь болісний безтямний транс на межі непритомності. Я нічого більше не можу вдіяти. Залишається лише чекати на порятунок. Це, звичайно, якщо хтось мене шукатиме. А це ще не факт.
Втім, мене шукали. І навіть знайшли. Допоміг у цій справі, схоже, ввімкнений ліхтар, який я навіть не подумала загасити. Його світло, мабуть і привело до мене рятівників. Але ні, рятівника. Одного. Це був Тоні. Я навіть не мала сил здивуватись.
— Ірма? — звернувся він до мене, намагаючись перекричати шум хвиль, — Ти мене чуєш?!
Безглузде запитання, мляво подумала я. Яка йому різниця, чую я чи ні?
— Насилу тебе знайшов! — продовжував кричати Тоні, перетинаючи мотузку чимось гострим. Отой самий інструмент, схоже, зрізав мені шмат шкіри, але я не зреагувала, — Ти як? Зможеш іти?
— Зможу… — хотіла сказати я, але замість того з мене вихопилося якесь хрипіння і надсадний кашель. Ось тобі і посиденьки на холоді!
Він допоміг мені піднятися, але власне то виглядало, як суцільна силова вправа з його сторони. Мені навіть складно було стояти. Не знаю, про що він думав, коли йшов сюди один — сам він мене точно не дотягне…
— Ірма, ти мусиш мені допомогти! — гукнув він мені у вухо, — Я тебе не донесу, так що, будь-ласка, спробуй іти, а я буду підтримувати. Розумієш, мені більше ні до кого було звернутись по допомогу.
— Що… Що сталося? — вичавила з себе я.
— Все. Все що могло статися, сталося, — похмуро відповів Тоні.
— Який сьогодні день? — шепотом поцікавилась я.
— Неділя, чотирнадцяте.
Ага, значить минула доба. Цікаво, що ж відбувалося в Школі за моєї відсутності?
Я справді зробила все від мене залежне аби допомогти Тоні, втім це було швидше психологічне знесилення, ніж фізичне, подолати яке не було ні можливості, ні бажання. На моє щастя, виявилося, що йти треба не так вже й далеко. Ми якось насилу дошкутильгали до Школи, зупиняючись для відпочинку кожні десять метрів. Коли ми дійшли до порогу, вже починало розвиднюватися.
Я присіла на перший ліпший стілець у вестибулі гуртожитку, прямо під симпатичним пейзажем тих самих гір, з яких ми щойно повернулися, і звеліла Тоні хоча б коротко розказати, що тут сталося.
А сталося наступне. З’ясувавши вранці, що свідок, тобто я, відсутній, Боян і Горан зчинили істерику і по безладних пошуках, які, звісно, ні до чого не привели, вирушили до декана. Той, природно, зовсім не зрадів їхньому візиту, особливо, враховуючи той збуджений стан, в якому вони перебували. Зчинилася сварка на межі збройного конфлікту… Взагалі, мені тяжко уявити, як це наші народні герої наважилися вчиняти з’ясування стосунків з Фелоні — я би при першому його гнівному погляді, впала додолу в конвульсіях… Втім, почувши шум, до хлопців приєднався пан Ольберт. Він підтримав Бояна і Горана, виступивши з вимогою до декана припинити проект і надати посильну допомогу в пошуках зниклої, тобто мене. Декан чомусь розлютився. Тоді пан Ольберт сказав, що не має наміру терпіти таку наругу і повідомив Фелоні, що їде до міста, де обов’язково поговорить з керівництвом Університету і поліцією.
Сторони обмінялися ввірчими грамотами про початок холодної війни і розійшлися. Втім, війна невдовзі різко змінила свої температурні характеристики… Десь за годину, ті, хто зібрався в загальній залі для обговорення ситуації, почули шум мотору — машина пана Фелоні розверталася аби виїхати з подвір’я. І в цей момент зі сторони адміністративного корпусу пролунав постріл.
Боян, Едгар і ще кілька хлопців відразу ж метнулися нагору аби з’ясувати, що сталося… У вітальні адміністративного корпусу, коло вікторіанського каміну, в калюжі крові лежало тіло. Тіло належало професорові Ольберту…
— Тоні! — не змогла стриматись я, — Це неправда! Як таке може бути? Невже вони наважились на таке?
Тоні лише скептично хитнув головою.
— Це правда. Я бачив все на власні очі. Але це ще не все. Слухай далі…
Вражені побаченим, хлопці стояли соляними стовпами, лише Едгар додумався перевірити пульс. Але тут почувся шум чиїхось швидких кроків — хтось біг по коридору. Хлопці відразу ж кинулися за втікачем, але той встиг вибігти з будинку і зникнути за поворотом дороги.
— Слухай, Тоні, а хто це був? Вони переслідували його достатньо довго, щоб встигнути, принаймні, ідентифікувати вбивцю, так чи ні?
— Так то так… Це був Алекс.
— А, так я й знала! Все щось цим бамбузлівцям бракувало! Вони, певно, були у змові з викладачами?
— Так, це ми з’ясували… Коли ми повернулися назад до Школи, бамбузлівців майже нікого не було — вони, певне, відчули, що пахне дустом, і накивали п’ятами… Правда, вдалося виловити Дану, яка не встигла втекти, бо збирала свої численні манатки. Її трохи притисли, ну і вона зізналася, що їхня група мала завдання затримати пана Ольберта. Затримати, наполягала вона, а не вбивати… Ми піднялися нагору до тіла, і тут з’ясувалося, що corpus delicti немає — від місця, де лежало тіло і до дверей тягнулася широка кривава смуга, хтось, схоже, витяг тіло аби позбутися доказів… Тоді ми зрозуміли, що вбивця — або вбивці — ще в Школі. Ну, тут почалася паніка, народ кинувся швидко збирати найнеобхідніше і тікати…
— Гм, так що, нікого не залишилось? Тільки ми і вбивця?
— Е-ее…, майже. Є ще Еван, якого ніхто не взявся донести і Дафна, яка за ним доглядає.
— Он як. Значить, всі решта просто кинули нас на призволяще? — вжахнулась я. Що було б, якби Тоні теж вирішив евакуюватися? Так би мені і сидіти на мальовничому урвищі до самого скону?
— Ну не зовсім. Боян і Едгар заприсяглися привести сюди поліцію… Тебе б знайшли, так чи так. Вийшло скоріше, бо я побачив з вікна світло ліхтаря… Ну ходи, піднімемось до Дафни. Тобі б взагалі, випити чогось гарячого, бо на тебе дивитись страшно.
Дивитись і справді було страшно. Коли я глянула на себе в дзеркало, я ледве знов не зомліла. На мене дивилося щось вельми схоже на заготовку для музею Мадам Тюссо — жовте і бліде, лише очі були щедро обведені червоним. Ну звісно, хлороформ… Я чула, що ця гидота токсична, що її заборонили для використання в медицині, та викрадачі, звісно, чхати хотіли на моє здоров’я і зовнішній вигляд…
Втім, Дафна відчутно зраділа, побачивши мене навіть такою. Схоже було, що вона знов ніч не спала, так що тепер ми з нею якраз пасували одне одній — замучені, з запаленими очима…
— Боже, Ірма, як добре, що ти знайшлася! — сказала вона зі відчутним полегшенням, — З тим, що тут відбувається, ми вже й не знали, що думати…
— Я теж дуже рада з того, що знайшлася… — я знесилено впала в крісло коло ліжка. Нарешті мені було тепло! Я відчула, що ще трошки, і мене можна буде намазувати на хліб.
Цікаво, що Дафна, котра ще вчора — чи то було позавчора? — здіймала істерику і кидалася на людей, сьогодні спокійна, як статуя Будди. Теж, певно, вичерпалася… Принаймні, я б не рушила з місця, навіть якщо б сюди ввірвався вбивця зі скривавленою сокирою…
— А що Еван? — кволо поцікавилась я, — Він нічого не казав?
— Було діло, — Дафна сумно кивнула на Евана, який солодко спав під її тартановим пледом, — Він приходив до тями. Відразу ж почав кричати, хоча ні, кричати він не міг, але створювалось таке враження, що кричав… Так от, кричав він щось на зразок "вони існують!", "я їх бачив!"
— Кого? — не відразу зрозуміла я.
— Та лордів.
— А, так хто вони? Що, деканат у повному складі?
— От не знаю, — байдуже промовила вона, — Все, що він бачив — це були дядьки в балахонах. Він же теж був ковтнув снодійного, так хтозна, що йому приверзлося…
Я тихо розсміялась. Дядьки в балахонах… Благодійний фонд… Кати, які підвішують людину до гарроти… Вбивці, котрі холоднокровно знищують одного зі своїх же… Я закатала рукав светра — звісно, він був тут, знак Лордів Конгрегації… А чого, непогана вийшла легенда, чи не так, професоре Арт? Чи заслуговуємо ми на залік?
Я обхопила голову руками. Це якесь божевілля… Такого просто не може бути. Я марю! Боже, зроби так, щоб це виявилося злим сном натщесерце…
Нажаль, всевишній не забажав здійснити моє прохання. Та й нащо йому завивати вузлом примхливу реальність, якщо все це можна вирішити набагато простіше?
За дверима почулися кроки обіцяної Бояном поліції.
Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?
Ірма Коник
Мені б хотілось отримати доступ до першоджерел та нових досягнень психологічної науки — адже до нас вони доходять зі значним запізненням та ще й у поганому перекладі. У нас чомусь дуже мало публікацій про психологічний експеримент — нажаль, цей метод ще й досі, за старою звичкою, вважають жорстоким, неетичним засобом отримання наукової інформації.
Ця історія розпочалася в Сент-Ендрюзі, тут вона мусить і закінчитись… Нас, втікачів зі Школи, котрих з’ясувалося близько двадцяти п’яти осіб, тимчасово розмістили на проживання в старому корпусі Коледжа Святого Сальвадора — якраз там, де я шукала собі застосування по приїзді до містечка. Умови тут, звісно, були не такі, як в Школі — ми жили по четверо в маленьких кімнатках із металевими двоярусними ліжками і маленькими вікнами, які виходили на вузьку і непривітну Норз-Стріт. Місто готувалося до зустрічі Різдва, студенти — до зимової сесії; навколо вирували будні, зовсім нам незрозумілі і чужі… На нас, застуджених і неприкаяних, дивились як на біженців — зі співчуттям і легким острахом. Звісно, невідомо ще, як-то на нас окошилися наші поневіряння…
Кілька днів, які ми провели в Коледжі Святого Сальвадора, пройшли для нас немов в легкому анабіозі. Ми звісно, спілкувалися, відвідували один одного, заліковували, як могли, психічні та фізичні травми, але ніхто не говорив про події останніх днів. Ми чекали на вердикт поліції, сподівалися, що нам, нетямущим, нарешті розтлумачать, що ж насправді відбувалося в Школі.
І ми таки дочекалися. Правда, пояснення прийшло не від поліції, а від керівництва Університету. Зранку в п’ятницю, дев’ятнадцятого листопада (боже, не пройшло і двох місяців від початку навчання в Школі!) нас повідомили, що після сніданку з нами всіма говоритиме ректор Університету. Ця новина вмить розтопила дзвінку кригу, якою ми обросли за ці кілька днів — під час сніданку ми не могли навіть їсти, нас нарешті прорвало варіантами, гіпотезами, підозрами… Втім, ні я, ні Дафна з Еваном не поділяли загальної ейфорії. В нас, схоже, напрацювалося одне на трьох недобре передчуття. Тоні чомусь не знаходив собі місця… А, до речі, слід сказати, що за цих кілька днів наші стосунки відчутно потеплішали — він приносив мені тістечка з найближчої пекарні, заварював чай і заводив довгі інтимні бесіди. Не те щоб мене це не тішило, але я не могла зрозуміти причини такої раптової зміни ставлення. Втім, я, схоже, навчилася цінувати маленькі невибагливі радощі існування, тож я й не запитувала. Запитуючи, ризикуєш почути відповідь… А кому воно треба?
Отож, після сніданку, ми, не відволікаючись, поспішили до вказаної аудиторії. Там на нас чекали кілька серйозних чоловіків в сірих костюмах і огрядний сивий дядько, який представився ректором Сент-Ендрюзівського Університету, Девідом Стрейтеном. Обличчя, знайоме до болю… А, ну звісно! Це ж той літній чоловік, який приїздив до нас на Роллс-Ройсі в компанії білявого юнака! Тут, правда, не зовсім зрозуміло, хто кого супроводжував, але хтось із них мусив бути тим самим загадковим Куратором…
Коли я повідомила про це Дафні, вона лише кивнула, сказавши, що чогось такого і очікувала.
Стрейтен привітався і почав свою промову. Він говорив трохи в ніс, що створювало досить кумедне враження — такий собі бюргер з солідним пивним черевцем та алергією на собак. Втім, те, що він говорив, зовсім не відповідало його доброзичливим манерам… Сірі чоловіки мовчали і слухали. Було таке враження, що слухати — то їхнє основне заняття в житті. Втім, не виключено, що так воно й було.
"Шановні студенти, — звернувся до нас ректор, — Шкодую, що не познайомився з вами раніше. Маю на увазі, познайомився особисто. Заочно, таки би мовити, я знаю вас усіх досить добре. Ми з вами вже деякий час працюємо разом, ми — учасники одного проекту, щоправда, ми брали участь в ньому з різних, так би мовити, сторін. Втім, я думаю, мені треба вам дещо пояснити, перед тим, як ми підемо далі…"
Він озирнув аудиторію, примруживши свої бляклі очі, мов підсліпувата бабця… Ми похмуро мовчали, тож ректор зітхнув і продовжив говорити.
"Цей проект з початку мав назву "Fair Play", тобто "чесна гра", але по ходу дії ми вирішили перейменувати його в проект "Repentance". Цей проект здійснювався за підтримки Міністерства оборони Великобританії та за особистого сприяння, так би мовити, представників правлячої династії…"
Його слова були зустріті глухим гомоном тихого шоку… Он як, значить, правлячої династії… Зрозуміло тепер, хто такий той білявий в масці… Тільки якого лиха їм від нас треба?! Пан Стрейтен кивнув, ніби наша реакція ідеально вписувалася в його сценарний план.
"Я коротко розкажу вам про суть проекту… В нашому суспільстві, традиційно, обман лежить поза сферою етики повсякденного спілкування. Втім час змінюється, змінюючи багато які норми і правила. Нині обман, містифікація, психологічна маніпуляція не лише стають нормою, але й сприймаються як необхідні характеристики для певних сфер суспільної діяльності. Для багатьох саме обман є засобом самореалізації та адаптації до суспільства. Нас, науковців, так само як і провідних представників певних служб міністерства оборони, цікавило, як саме впливає на людську психіку стан безперервної містифікації.
Отож, ви всі були відібрані для участі в експерименті, метою якого було дослідити вплив легітимації обману на поведінку та психологічний стан. Мушу сказати, що це не була перша наша спроба, але попередні експерименти не давали такого показового результату, якого було досягнуто цим разом. Як ми з’ясували, необхідна не лише легітимація обману, не лише активне заохочення до застосування його на практиці, але й елемент конкуренції, котрий провокує людину на нехарактерні для неї вчинки.
Так народилася ідея розподілу студентів на кілька груп, які повинні були змагатися між собою. За нашим планом, одна з груп повинна була створити основу для містифікації, інша — активно заважати першій втілювати її задум, протиставляючи їй свій варіант подій, третя — створювати сприятливий психологічний стан для містифікації, якою б вона не була, а четверта — розіграти найбільш переконливий сюжет. Ці групи, котрі ви краще знаєте за іменами керівників — відповідно до попереднього переліку, професора Арта, професора Бамбузла, доктора Мілтона та професорки Демінор — отримали кожна своє завдання, з якими, як на мене, всі впорались на відмінно…"
Я роззирнулася… "Відмінники" сиділи приголомшені, на обличчях декотрих застигла ідіотська силувана посмішка, яку іноді можна побачити на театральних масках… Дафна затулила лице руками, Боян прикусив губу, Еван м’яв руки немовби перед бійкою… Тоні… Чому він відвернувся?
"Втім…— тим часом продовжував ректор, — практика показала, що існує тенденція по зростанню, так би мовити, жорсткості застосовуваних засобів. Так, якщо група пана Арта, яка заклала фундамент містифікації, обмежилась підробкою листа та демонстрацією артефактів, то група доктора Мілтона, вдалася вже до безпосереднього психологічного тиску. Саме вони переконували колег поїхати із Школи, зазирали вночі у вікна, вони підклали шматок одягу дівчини, яка від’їхала, до вугільної ями, саме вони склали звернення від Лордів…
Голос Стрейтена розчинається в повітрі мов дим дешевих цигарок. Мене завжди нудило від їх запаху…
— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!
Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.
Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.
"… молодці, що тут скажеш, дуже винахідливо. Група панни Демінор вдалася вже до фізичного впливу — викрадення і, так би мовити, елементів тортур. Ще вони дуже артистично розіграли мотив злочинної змови викладачів. Повірте, за цим всім було надзвичайно цікаво спостерігати…"
Ось, значить як…
— Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?
— Можна, — серйозно відповів він.
— І ти… теж так робиш?
— Я? Звичайно.
Я, дурепа, не вірила, я не бажала вірити… Цікаво, що ти відчував тоді, притискаючи до мого обличчя ганчірку з хлороформом? Невже задоволення від служіння мистецтву?
"…А от група Бамбузла перевершила всі наші сподівання — вони наважились навіть інсценувати вбивство, аби лишень останнє слово було за ними…"
Ректор, здається говорив щось і далі своїм байдужим гугнявим голосом. Щось про компенсацію, про зарахування до Університету…
Тільки я дуже сильно сумніваюсь, що його слухали.
Хтось підхопився з місця, хтось обурено лаявся, хтось просто сидів в німому заціпенінні. Кожен з нас, схоже, почув для себе щось нове, кожен був — більше чи менше — приголомшений почутим…
Було таке враження, ніби я насилу прокинулась, прийшла до тями після довгої і тяжкої хвороби… Навколо мене були якісь незнайомі люди, з обличчями спотвореними, ні, не соромом, прикрістю від викриття обману.
А от мені було соромно. Мені було гидко. Мені хотілося якомога швидше потрапити під душ, щоб змити цей бруд. Все це лайно облуди, жорстокості, знущання… Тільки я відчувала, що цей бруд не змити, що він залишиться назавжди як рубці, як опіки…
Смішно, мені ще зовсім недавно хотілось експериментів і ось, будь-ласка, мрії збуваються…
Не було навіть сил обуритись. Вони, звісно, порушили всі можливі закони, але в нашому світі можна обійти що завгодно, тим більше "за особистого сприяння представників правлячої династії…"
А втім, ми самі винні. Ніхто ж нас не силував обманювати інших. Пригадую, мені це навіть подобалось…
Собі, мабуть, можна вибачити все. Але мені все ж таки цікаво, як саме виправдовує себе Тоні, мій добрий єзуїт, в котрого я майже встигла закохатись? Мені надзвичайно цікаво. Він дивиться повз мене, мій чарівний монстр. Відводить очі…
Ми змогли пережити випробування брехнею. Хто ж знав, що випробування правдою виявиться настільки нестерпним?
Ректор озирнув нас своїми риб’ячими очима. Уважно, зацікавлено, мовби спостерігаючи за новим видом зеленої тлі… А може ми і є — новий вид? Покоління без совісті і сорому, покоління містифікаторів… Мутанти людського роду…
Я тихо розсміялась. Ми — покоління переможців. За нами майбутнє.