Отже, шановний читачу, на тебе чекає зібрана мною на сьогодні колекція пристрастей. Частина екземплярів цієї колекції неодмінно видасться тобі знайомими чи навіть банальними, як-от: “Пристрасті по-українськи”, чи “Пристрасті по-російськи”, ще інші можуть здатися невиправдано екзотичними: “Пристрасті по-італійськи”, “Пристрасті по-німецьки” чи особливо “Аристократичні пристрасті”. Спробуй бути поблажливим як у першому, так і другому випадках і не висувай надто строгих вимог до записок, які ти тримаєш у руках. Адже це зовсім не трактат, дослідження і не літературний твір. Це звичайнісінька колекція, у якій речі зберігаються такими, якими вони є насправді, і у завдання колекціонера зовсім не входить прикрашати чи вдосконалювати екземпляри, як це роблять із своїми творами письменники чи автори мемуарів.
Ця колекція в жодному разі не претендує і на вичерпність чи всеохопність. Боже борони, щоб мені колись довелося писати розділ під назвою “Гомосексуальні пристрасті”, “Пристрасті без взаємності” чи ще гірше “Пристрасті зоофіла”.
Насамперед я хочу зупинитися на суто філологічному аспекті заторкнутої мною теми.
Отже, чому саме слово “пристрасті”? Доживши до поважного як для панночки з порядної галицької родини 25-річного віку і досі не створивши навіть сім`ї, не кажучи вже про народження дитини, я змушена була почати серйозно розмірковувати над причинами і наслідками такого прикрого факту. При цьому я дійшла висновку, що однією із причин, які часто фатальним чином впливають на перебіг нашого життя, є неправильний слововжиток.
Візьмімо хоча б кохання. Щоразу, переживаючи любовну пригоду і відчуваючи легке, або і сильне збудження при зустрічі із представником чи представницею протилежної статі, ми подумки питаємо себе: “Воно?” І в більшості випадків відповідаємо: “Нє-а”. А в тих нечисленних ситуаціях, коли навіть після вдвадцяте заданого собі запитання серце ваше не перестає сполохано тріпотіти, і ви вже майже готові сказати: “О!”, на вас знову опускається Його Величність сумнів, і ви відповідаєте: “А я знаю…”
Принаймні, так воно було зі мною. Напевно, якби мені свого часу на життєвому шляху серед численних пристрастей,захоплень чи просто симпатій трапилося хоч одне справжнє кохання, все це не закінчилося би аж так сумно. А, можливо, варто було просто назвати хоча б одну із пристрастей словом “кохання”, а назвавши, повірити у сказане, і тоді все було би інакше. Воістину, “як много важить слово!”
Таких ситуацій, ясна річ, можна було б уникнути, якби ми чітко уявляли собі, на що сподіваємося, вживаючи те чи інше слово. Ну, наприклад, як відрізнити кохання від пристрасті і що з них сильніше чи достойніше? Мені однозначно видається, що кохання, а вам?
Подумайте самі. Що привабливого нормальна людина може знайти для себе в таких страхітливих буквосполученнях: «пр», – так, ніби вам дали по писку; «ст»– важке, мов сон незайманицi; ну а про «стр» i говорити соромно. Таке слово може видертися з горла, яке от-от задусять, але аж нiяк не з переповненого жагою i адреналіном закоханого серця. Порівняти хоча б із звучанням слова: «кохання». Зовсім інша річ. М’яко, повільно, наспiвно, ніжно. Округло, мов дівочі перса. Стрімко, мов спраглий пестощів прутень. Слово, яке хочеться повторювати самому, хочеться, щоб хтось повторював його для вас, про вас, або принаймні у вашій присутностi.
Що не кажіть, якість звучання помітно відрізняється. Та i зміст слова “пристрасть”, якщо вдуматися, доволі таки незрозумілий. Так, ніби чоловік ніяк не второпає, що до чого, а точніше хто при кому. Він «при страстi», вона при ньому, чи почуття, принаймні сильні, тут взагалі непричетні. Як на мене, що чоловiк «при страстi», що «без страстi», – різниця невелика. Погана це ознака, коли людина носить свої почуття при боці. Як гаманець, пейджер або носову хусточку. Мало в цьому, як на мене, темпераменту.
Звичайно, є у слова «пристрасть» i милозвучнiшi синоніми: “жага”, наприклад. Або “захоплення”. Але на те вони i синонiми, щоб відрізнятися за змістом. Мені здається, що почуття, яке ми називаємо “пристрастю” несуттєво, але все ж таки відрізняється від того, яке мається на увазі під словом “жага”, не кажучи вже про “захоплення”. А почуття, – це речі, що вимагають точності. Особливо, коли йдеться про їх чисельність. Уявіть собі, що вам потрібно вжити слово «жага» в множині. Злякалися? Iз захопленням, – ще гірше. Йому що множина, що однина, абсолютно все-одно. А мені зовсім неоднаково, про що саме Вам розповідати: про одне захоплення, три чи 15? А були б ви моїм чоловіком чи принаймні коханцем, думаю, тоді б ви теж прониклися розумінням важливості цього аспекту української граматики.
Якщо припустити, що мова має безпосередній вплив на дійсність, то багато речей можна пояснити. Напевно, найкраще взяти для цього поетичні тексти, адже у них, як відомо, відображаються найхарактерніші риси національної ментальності. Уявіть собі народ, чий поет, освідчуючись коханій жінці у віршованій формі, пише: “Не дивися так привітно” чи «Не милуй мене шовково». Вже не кажучи про «Утекти од тебе світ за очі». Щось подібне зустрічаємо хіба у спорідненій ментальності “старшого брата”: “Нє жалєю, нє заву, нє плачу”.
Це у класиків. Здавалося б, у процесі еволюції почуття, точніше форма їх висловлювання у поезії мала би шліфуватися, ставати тоншою, ніжнішою. Але не з нашим щастям.
Уявіть собі, наприклад, поетичний образ: “…чи кохання хотів що не торкане ще пролітає над ринком де рила і туші”. Уявили? І схочеться Вам торкати те кохання поміж рилами?
Чи інший образ. “Встромляю в панну спис тюльпанний”, – і це пише поет в кінці ХХ століття, перед тим попередивши довірливу дівчину: “Ні подиху, ні слова поміж нами”, а потім ще й задоволено завершує: “А я в траву щасливий упаду”. Справді, як мало часом потрібно для щастя.
– Якби зустрiлися ми знову,
Чи ти злякалася б чи нi?
Запитує український поет.
– Ми стрiнемось. Ми будем ворогами. Я вже на тебе меч приготувала, – відповідає українська поетеса.
Треба визнати, вони одне одного варті.
Українська жiнка така ж непередбачувана, як i сама українська пристрасть. Тому не варто складати собі про неї стереотипне уявлення на зразок:
…ти прийдеш до мене самотня, настрашена i сумна, розграбована на всі свої 160 см зросту… (Стус)
Звичайно ж, можна на якийсь момент примусити українську жінку показати свою слабість і зізнатися:
… Я дуже тяжко Вами вiдболiла…
чи навіть застати її в момент розгубленості:
… I як тепер тебе забути?
Але не думайте, що це надовго. Хвилина слабості мине, і Ви неодмінно почуєте щось на зразок:
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені (Ліна Костенко)
I спробуйте лише заперечити. Точніше, краще навіть не ризикуйте. Тим більше в письмовій формі. Аби вам не відповіли відомою ще зі школи цитатою, яка знищить всі залишки вашої чоловічої гідності: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квiте!»
З іншого боку, чого чекати від життя, а точніше, від чоловіка українській жінці, що виросла в українських реаліях, і в кращих традиціях української ментальності непристосована до цих реалій, ще й вихована на українській поетичній ліриці, яка з чоловічого боку стверджує: ”Любові усміх квітне раз – ще й тлінно”.
Переважна більшість поетес просто зневірюється, дехто навіть просить:
– Дивися, – починала і закінчувала моя мама кожну із процедур вживання їжі, – Толя вже все з“їв, а ти ще думаєш над тарілкою.
Дорівнятися до Толі, який у 30-градусну спеку із виразом неймовірного блаженства на обличчі поглинав дві порції холодних макаронів, запиваючи їх теплим киселем із сушених грушок, а потім ішов на пляж і заїдав це все ще 4 порціями хліба з маслом, який давали на сніданок до чаю, я, ясна річ не могла.
Одним словом, жодної симпатії Толя в мене не викликав, навіть незважаючи на повну відсутність дітей нашого з ним віку у пансіонаті.
Коли мені ставало зовсім нудно, я не здавалася, і замість того, щоб іти до Толі, починала перечитувати захоплений батьками з дому журнал “Наука і життя”. Іншої літератури мама не взяла свідомо, аби я “не псула очі”. Лікар-окуліст порадила зробити мені паузу в читанні, щоб не довелося носити окуляри.
Особливо часто я перечитувала статтю, присвячену новим відкриттям у галузі кристалохімії, мождиво, тому, що вона містилася на самому початку номера, а одного разу, коли батьки в черговий раз намагалися примусити мене з“їсти котлету за обідом, я навіть процитувала напам“ять шматок цієї статті, який починався словами: “Геокристалохімії, як новому напрямку розвитку традиційної кристалохімії, належить пріоритет у розгляді еволюції мінералів у гір ських породах різних геологічних формацій, а також велика роль у розв“язанні проблем синтезу речовин з заданими властивостями із врахуванням енергії кристалічних граток, дослідженням ізоморфізму, поліморфізму за допомогою рентгеноструктурного, електроногорафічного та нейтронографічного хімічного і комплексу фізичних методів дослідження. А ви тут дурницями переймаєтеся”, – почули на завершеня мої ошелешені батьки.
Шматок цього монологу долинув і до толиних вух, бо вони з мамою саме проходили повз наш столик, закінчивши обідати. Після цього батьки заховали від мене журнал “Наука і життя”, а Толя більше не запрошував на партію гри у бадмінтон.
Шкодувати про свою тодішню зарозумілість і юнацьку глупість я почала значно пізніше, за кілька років, коли у 8-му класі зрозуміла, що вперше закохалася.
Майкл Джексон, поезія і “Ласковий май”.
Насправді травень того року для жіночої частини нашого класу видався зовсім на ласкавий. Відбувалося явище своєрідної епідемії. Смаки моїх однокласниць поділилися рівно навпіл: одна половина була неймовірно закохана у Майкла Джексона, інша – у Джорджа Майкла, ще кілька нечисленних представниць обрали об“єктом своїх симпатій соліста повально модної на той час групи “Ласковий май”. І невідомо, кому з них усіх велося найгірше.
Симптоми цього захворювання незалежно від вибору об’єкта закоха
ності завжди були одні і ті ж. Абсолютно всі, включаючи навіть найстаранніших відмінниць, раптом кардинально змінювали свій зовнішній вигляд, зменшували довжину шкільної форми до мінімально допустимої, а то і далі, припиняли носити у волоссі обов’язкові для будніх днів голубі і для святкових – чисто білі стрічки, цупили у мами мешти на високих обцасах, і, ігноруючи незручності, пов’язані із невідповідністю розміру, намагалися носити їх спершу після школи, а далі і на заняття.
Наступний етап хвороби відзначався яскраво помальованими у найнеймовірніші відтінки рожевого нігтями, густо нафарбованими, а подекуди і накладними віями, тоненько вискубаними бровами, дехто навіть наважувався на світло-рожеві тони помади. Це у школі. Після школи ж макіяж ставав значно інтенсивнішим і примушував думати про героїв Джеймса Купера, спідниці ставали настільки короткими, що з-під деяких курток їх могло бути не видно зовсім, до цього додавалися мамині парфуми у міцних кількостях і випалені у під’їзді перші цигарки.
Останння, найбільш серйозна стадія захворювання приносила з собою стіни, рясно обклеєні плакатами із журналу “Ровесник”, який виписували тоді всі представники відповідного віку, індивідуальні колекції плакатів із інших видань і ще більш кардинальні зміни у зовнішності. Останнє залежало від різновиду захворювання.
Мої однокласниці, які старанно колекціонували зображення Майкла Джексона, переважно фарбували волосся у чорний колір і робили сильну хімічну завивку. Ті ж, які збирали колекції зображень Джорджа Майкла, звертали на зачіску меншу увагу, зате дбали про наявність у своєму гардеробі якомога більшої кількості чорних гольфів, джинсів і маринарок, які вони носили у сполученні із гладко зачесаним назад волоссям і кількома парами кульчиків у вухах.
Прихильниці творчості “Ласкавого мая” взагалі звертали менше уваги на зовнішній імідж, частково наслідуючи в цьому своїх кумирів, а частково через гірше матеріальне становище своєї родини у порівнянні із родинами дівчаток, закоханих у “західну попсу”. Ознаки їхнього захворювання були зовні найменш помітними, неспостережливе око взагалі могло сприйняти їх за цілком нормальних підлітків.
Уникнути цієї епідемії закоханості не вдалося і мені, щоправда, ознаки її проявилися чи не найпізніше зі всіх у класі і не зовсім так, як мені цього хотілося б. Я вже навіть почала переживати за те, чи правильно відбувається у мене процес статевого дозрівання і чи відбувається він взагалі. Тому кожного ранку, прокинувшись, першим ділом бігла в туалет, де в мене були старанно розвішані вирізані із юнацького журналу “Ровесник” плакати із зображеннями Майкла Джексона та Джорджа Майкла, а також невеличка газетна вирізка із чорно-білим груповим фото “Ласкового мая”. Там я намагалася зрозуміти, при погляді на котрого із цих чоловіків, серце моє починає битися сильніше.
Соромлячись свого запізнілого розвитку, я навіть намагалася штучно стимулювати процес і протягом дня активно думати про кожного із претендентів на моє серце по черзі. Деякий час я втішала себе тим, що спершу повинна звикнути до вигляду об“єктів своєї симпатії, далі намагалася приходити в туалет двічі, – спершу до сніданку, а далі – після, думаючи, що, можливо, на голодний шлунок кохання розвивається повільніше, ніж на ситий. Ще через тиждень я встановила собі регулярність відвідування – щопівгодини, але спричинилося це лише до того, що мама запитала, що у мене зі шлунком і примусила випити дві якість таблетки. А серце моє при вигляді сніданку все-одно билося значно сильніше, ніж коли погляд мій зупинявся на котромусь із об“єктів палкого кохання всіх моїх однокласниць.
Ситуація починала ставати критичною, коли одного дня, у шкільній їдальні, випадково зупинивши свій погляд на Толікові, я відчула, що серце моє нарешті закалатало так, ніби я щойно пробігла кілька метрів за втікаючим трамваєм. Спершу я не повірила своїм відчуттям, і уважніше придивилася до колишнього однокласника, який саме наминав третю порцію сосисок із картопляним пюре. Але що пожадливіше він запихав до рота квашену капусту, кавалки якої зависли у нього на підборідді, то більше мені хотілося дивитися на це, не відриваючи погляду. Треба визнати, що за час нашого подорослішання, Толя суттєво виріс, але змінився мало. Він і далі був найвищим у класі, округле черевце і далі нависало над шкіряним ременем шкільного костюма, на кожній перерві він бігав до їдальні і ніколи не грав із однокласниками у футбол. Вибрати менш достойний об“єкт для свого першого кохання я навряд чи змогла б.
Прийшовши того дня додому, я зрозуміла, що сталося найгірше: замість недорозвинутості у мене виявилася патологія. Якщо я, хоча і з великими труднощами, але все ж таки ще могла собі уявити зізнатися колись найближчій товаришці у тому, що ніяк не можу закохатися у Майкла Джексона, хоч як не стараюся, то розповісти тій же ж товаришці навіть у найбільшій таємниці, що я закохалася у Толю-акселерата, я не зможу аж ніяк.
По-перше, про це відразу ж дізнається вся школа, бо яка ж товаришка втримає щось подібне у таємниці. По-друге, і це найгірше, про це може довідатися і сам Толя. А цього я вже не переживу ніколи.
Єдиною можливістю вийти із ситуації, що склалася, із честю, я бачила самогубство. До нього я і вирішила вдатися, поки мій сором не став загальновідомим.
Але здійснити це було не так просто, бо у наявності повинні були б бути як мінімум два чинники: по-перше, нікого вдома, по-друге, відповідний настрій. Чекаючи, поки обидва ці фактори співпадуть у часі, я вирішила поки що виливати своє горе у віршах, знаючи ще з шкільних уроків літератури, що половина шедеврів світової лірики була написана саме через нещасливе кохання.
– Дуже перепрошую, шо потурбувала. Я тільки хотіла спитать, чи ти не хочеш вареничків. Я зробила свіжі.
– Бабушка, ми ж щойно пообідали.
– Ну, я перепрошую. Я просто хотіла спитать. Ти правильно робиш, шо учишся. Учись, учись. А то шо буде, як не поступиш. Тато розсердиться, і мама розстроїться. Ми ж всі так за тебе волнуємося. Тато, так той аж пообіщав, шо з дому вигоне, якшо не поступиш. Ну учись, учись. Я не буду мішать. Наука, вона в жисті понадобиться.
Бабця зачиняла двері, але не довше, ніж на наступних півгодини. Мама не менш старанно стежила за моїм як мінімум п“ятиразовим харчуванням і абсолютно ігнорувала всі мої спроби уникнути важкокалорійної долі. Тато намагався зав“язати корисні для вступу знайомства. Ніхто і не підозрював, що невдячне чадо замість того, щоб день і ніч думати про особливості закінчень іменників другої відміни у родовому відмінку однини, думає над цим тільки протягом дня, а вночі веде подвійне життя, старанно приховуючи його від оточення.
Пізно вночі, коли всі в квартирі вже міцно спали, я писала листи. Мені дуже не хотілося обманювати батьків, і сумління гризло мене тим сильніше, чим більше вони старалися зробити все можливе і неможливе для залагодження моєї майбутної кар“єри, але з іншого боку не стригтися ж через це в черниці. Вітя, як і передбачала однокласниця, при ближчому знайомстві виявився не зовсім дебілом і навіть не настільки, як це виглядало у його першому листі. Він познайомив мене зі своїми рокерами, і ті запропонували писати для них тексти пісень, на що я відразу і з радістю погодилася, майже щодня дарував квіти, мав добре збудоване тіло, вродливе обличчя, захоплювався кожним моїм словом і обіцяв кохати мене все своє життя. Після довгих вагань я таки наважилася піти на компроміс із власним сумлінням і зробити все, аби батьки „більше не бачили мене з цим патлатим», як і було домовлено. Чи мали вони при цьому на увазі те, що і я сама не повинна його бачити, так і залишилося невисловленим. А „все, що не сказано письменником прямо, дає нам можливості для найрізноманітніших здогадів»,– пояснював мій колишній репетитор і майбутній викладач нової української літератури.
Намагаючись послабити докори сумління, я примусила коханого урочисто пообіцяти:
а) після закінчення вечірньої школи обов“язково вступити до якогось вузу;
б) підстригтися;
в) з жанру рок-музики перейти до жанру музики акустичної і почати займатися грою на класичній гітарі;
г) не наполягати на початкові нашого інтимного життя до першої шлюбної ночі;
д) прочитати найважливіших класиків української літератури.
Після того, як рок-група „Лазарет», де Вітя був ударником, написала до мене колективного листа з проханням відмовитися від виконаня пунктів б) і в), я, не без вагань, погодилася. На знак подяки „Лазарет» присвятив мені свою першу платівку під назвою „Суд мертвих над живими».
Батьки суворо контролювали, чи я дотримую своєї обіцянки. Доводилося детально звітуватися про кожне, навіть 10-хвилинне запізнення додому, тато встановив паралельний телефонний апарат, аби мати можливість прослуховувати телефонні розмови, що видавалися йому підозрілими, мама регулярно переглядала мої записи, прибираючи кімнату. Мене повністю звільнили від будь-яких господарських обов“язків, навіть за хлібом більше не посилали після того, як одна з таких прогулянок протривала більше трьох годин.
Кожна вільна хвилина повинна була бути присвячена підготовці до вступу. Дозволялася одна півгодинна пауза на обід і ще одна на вечерю. Все решта – за письмовим столом. Такої інтенсивності навчального процесу не досягнув, напевно, навіть Ленін у період своїх студій на засланні.
Щоправда, це не заважало закоханому рокерові щоночі приходити до балкону з двома порожніми ящиками з-під молочних пляшок. Він обережно поціляв камінцем до шибки, видирався на складені один на один ящики і терпляче чекав.
– Зізнайся, ти почуваєш себе Ромео? – питала я.
– Ким? – дивувався ще не до кінця перевихований рокер і тягнувся а привітальним поцілунком (після деяких вагань я таки дозволила себе цілувати, але це так і залишалося протягом довгого часу єдиним, що я дозволила).
– Треба буде ще скласти для тебе список творів світової літератури. Щоб можна було з тобою про щось спілкуватися.
– Ще один список? – зітхав Вітя. Він вже другий місяць мужньо боровся з „Хіба ревуть воли, як ясла повні», паралельно намагаючись отримати задоволення від “Сонячної машини” і проникнутися глибиною бориславської трилогії Івана Франка, і все це давалося йому значно більшими зусиллями, ніж чотиригодинна репетиція чи двогодинне тренування.
– Скажи, – питав він.– А після того, як я ще і світову літературу прочитаю, ти вийдеш за мене заміж? Ну, ясно, коли вже поступиш в свій університет.
Я кепкувала із його наївності і пояснювала, що ми ще занадто юні, щоб створювати сім“ю, занадто мало знаємо одне одного, що потрібно говорити по-перше „вступиш», по-друге „до університету», по-третє прочитати всю світову літературу просто неможливо, тим більше ще до одруження.
Вітя на все погоджувався, обіцяв чекати і читати, скільки буде потрібно, не задавати більше дурних питань, завтра ж взяти в бібліотеці Шекспіра, і, взагалі, звернути увагу на своє моральне обличчя. В кінці кожного з побачень ми обмінювалися листами.
Теорія і практика. Перші полеміки довкола цноти
Це сталося на той момент, коли популярний журнал “Ровесник” закінчив друкувати з номера в номер “Поради виживання для підлітків”, до моїх випускних та вступних іспитів залишалося ще зовсім небагато, а наші посиденьки в точкаріку перетворилися на своєрідний дискусійний клуб. Центральною темою цих дискусій, окрім, зрозуміло, перспектив розвитку музики напрямку важкого року, була, зачеплена Ді Снайдером тема дошлюбного сексу. Дискусії ці відбувалися переважно в одному і тому ж складі: ритм-гітарист “Лазарету” Гоша, соло-гітарист Льоша, дівчина Льоші Валя, “драмсист” Вітя і я.
Щоправда, проблеми, яких в основному торкався Ді Снайдер: венеричні захворювання, небажана вагітність чи наркотики, наразі викликали в нас мало уваги. Першим, що необхідно було з’ясувати, було питання, чи має дошлюбний секс право на існування, чи маємо ми право на дошлюбний секс, і якщо так, то чому погляди на це Ді Снайдера і наших батьків так сильно відрізняються.
Як і належиться групі справжніх українців (часткова російськомовність у даному випадку ніяк не вплинула на ситуацію), ми розділилися на три фракції, що стояли на принципово різних позиціях. Льоша і його дівчина Валя вважали, що дошлюбний секс не лише має право на існування, а і є необхідним елементом для створення по-справжньому міцної сім’ї, абсолютно погоджуючись у цьому із точкою зору Ді Снайдера і вважаючи погляди наших батьків надто консервативними і застарілими.
Я, а із солідарності зі мною і Вітя (хоча переконання останнього і не були дуже міцними) вважали, що бездумно мавпувати звичаї і традиції західного світу, не живучи в ньому, не варто. І навіть якщо певні національні традиції і видаються нам надто консервативними та застарілими, поважати та дотримуватися їх все-одно потрібно. Принаймні з поваги до батьків.
Ритм-гітарист Гоша на той момент ще не сформував остаточної позиції. А у зв’язку з тим, що дівчини у нього не було, то не особливо поспішав її формувати. Хоча, можливо, йому просто не хотілося нікого ображати, стаючи на протилежний бік.
Таким чином у нас встановилася нічия: 1:1. І так тривало, аж до того моменту, поки Льоша і Валя не вирішили від теоретичних міркувань перейти до практики і завершити платонічну фазу своїх стосунків.
Відбутися це мало, ясна річ, в точкаріку, зрозуміло ж, увечері, і не могло обійтися без дружньої підтримки всіх посвячених. Адже незважаючи на свою сексуальну розкутість, ні Льоша, ні Валя не мали попереднього досвіду і хвилювалися за те, як пройде “перший раз”. Приготування були ретельними і почалися ще за тиждень до знаменної події. Льоша, Гоша і Вітя старанно прибрали в точкаріку, принесли з дому чисте простирадло і застелили ним імпровізоване ліжко, відрегулювали освітлення, зробивши його більш інтимним, заздалегідь запаслися алкоголем і цигарками, поставили замок, який зачиняв би двері зсередини (лінивий Гоша спершу спробував засумніватися у необхідності аж такої трудомісткої операції, але йому пояснили, що займатися таким при відчинених дверях так само незручно, як і при зачинених ззовні, що Ді Снайдер на їх місці теж вставив би замок, тоді Гоша змирився). Після тривалих дискусій хлопці дійшли навіть до того, що принесли до точкаріка кілька касет із “попсовою” музикою на зразок “Металіки”, бо Валя навідріз відмовилася вперше займатися сексом під треш-рокові ритми. Льоша, щоправда, трохи посумнівався, чи не буде це зрадою його музичних ідеалів, але потім вирішив, що для першого разу можна змиритися, а далі видно буде.
Протягом вечора, коли все мало статися, Гоша і Вітя домовилися чергувати біля під’їзду, час від часу підходячи до дверей точкаріка на випадок непередбачуваних ситуацій.
Я категорично відмовилася брати будь-яку участь у цих приготуваннях, засудивши саму суть акції, і присвятила вечір підготовці до контрольної з іспанської.
Репетитор, яка готувала мене до вступу, була дочкою українських батьків, але народилася у Франції, а потім 15 років прожила у Парагваї. Звали її Естела Давидівна, студенти з острахом ставилися до її строгості, а на кафедрі романських мов вона вважалася найкращим фахівцем з французької та іспанської. Естела Давидівна свого часу закінчила львівський університет, слабо володіючи українською. Точніше письмовою українською. Розуміти і розмовляти вона могла без проблем, але лекції записувала, спершу перекладаючи їх французькою, а потім, готуючись до іспиту, переписуючи все ще раз мовою оригіналу. Відтоді у неї сформувалося переконання, що іноземну мову неможливо вивчити, не порівнюючи і не співставляючи її із ще однією, спорідненою мовою. Таким чином вона сама оволоділа польською і російською, бо вдосконалюючи українську, потребувала порівнянь, а обмежитися однією польською або однією російською видавалося їй недостойним доцента університету. Такі ж високі вимоги ставила вона і до своїх студентів та абітурієнтів, яких вона за доволі високими на той час розцінками готувала до вступу.
Тому коли я перший раз з’явилася у її крихітній і захаращеній книгами квартирі, де окрім неї мешкала ще старенька сибірська киця і мовчазний папуга у старанно вичищеній клітці, Естела Давидівна відразу ж попередила мене, що іспанську граматику ми будемо вивчати за підручником із французької. На її думку, він краще подавав граматичну структуру, яка, як відомо, у всіх романських мов дуже подібна. А крім того, я повинна привчати себе до думки, що жодну мову неможливо вивчити, не порівнюючи її із спорідненою.
Таким чином, того вечора, коли у точкарику відбувалися вищеописані і епохальні з точки зору проходження сексуальної революції у нашому дворі події, я старанно вписувала у розкладений на підлозі (бо не поміщався на письмовий стіл) аркуш ватману зразки відмінювання дієслів, розподіляючи їх на “індікатіво”, “субхунтіво” та “інфінітіво”, “формас сімплєс”, “формас компуестас” та “герундійо”, “пресента”, “футуро”, “імператіво”, “кондісьйональ”, “претеріто перфекто”, “претеріто індефінідо”, “претеріто антерійор”, “імперфекто”, “плюсквамперфекто”, “кондісьйональ перфекто”, “футуро перфекто”, “герундйо перфекто”, “інфінітіво перфекто” і звичайний “партісіпйо пасадо”. Зразком при цьому мені слугував інший, зменшений у масштабі один до десяти, аркуш із підручника французької мови, де всі вищеописані речі пророблялися із кожною із відмін французьких дієслів. Моїм завданням було проробити те саме з представниками трьох дієвідмін дієслів іспанських, вживаючи часові форми і закінчення за аналогією і заодно вивчаючи їх напам’ять.
У момент, коли цей процес був близький до завершення, а мій стан – до відчаю, на балконі моєї кімнати почувся знайомий звук, який означав, що Вітя хоче зі мною поговорити. Я здивовано глянула на годинник – ще навіть не було першої, а в такий час ми ніколи не зустрічалися на балконі, побоюючись, що батьки ще не сплять. Потям я обережно визирнула із дверей кімнати, і переконавшись, що батьки вже лягли, вирішила ризикнути.
Вийшовши на балкон, я вдихнула ковток свіжого нічного повітря і відчула, як з голови прудко вилітають старанно визубрені “убе”, “убісте”, “убо”, “убієра абідо”, “убієсе сідо” і “абріамос естадо”. Це відчуття чомусь нагадувало те, коли від черевиків відвалюються великі кавалки налиплого і засохлого бруду. Було трохи шкода витрачених намарне зусиль, але відчувалося і певне полегшення. Я зрозуміла, що контрольну мені завтра не написати, і заспокоїлася.
– Прівєт, ізвіні, шо пабєспакоїл, я па срочній справі. Ти знаєш, Льошка с Валькай севодня ета, ну в тачкарікє. І у ніх праблєма. Ми с Гошкай нє знаєм, як памочь, у Ді Снайдера пра ета тоже нєт, может ти чєво підкажеш.
– Тс-с-с, – сказала я, – обережно, бо батьки можуть прокинутися, ти знаєш котра година?
– Ну я же сказав, ізвіні, проста праблєма у людєй, треба срочна. Панімаєш, Льошка купіл прєзєрватів, а він бальшой аказався, злазе, сходили в аптєку, там гаварят мєньше нема. Ти случайна нє знаєш, ані па размєрам прадаютса, ілі ета у Льошкі с размєрамі нє всьо в парядкє. Знаєш, він пєрєжіває па цьому поваду.
Відверто кажучи, розміри презервативів, які мені доводилося на той час бачити в наших аптеках, вражали мене не менше. Навіть ставало трохи лячно, яким чином все це може поміститися в мені всередині, про відчуття в той момент, коли це станеться вперше я взагалі намагалася не думати. Але зізнатися в своїй неосвіченості Віті я аж ніяк не могла, і тому відповіла, намагаючись надати своєму голосові максимальної зверхності:
– Такі проблеми неминуче чекають на кожного, хто вважає себе дорослішим, ніж він є насправді. Я, нажаль, нічим не можу зарадити. Мою позицію в цьому питанні ти знаєш.
Вітя зітхнув, і пішов втішати друга-Льошу. Більше з приводу дошлюбного сексу ми не дискутували. Перемога виявилася за нами із рахунком 1:0. Контрольну я написала на четвірку і дуже втішилася.
Суд мертвих над живими. Грати на вікнах першого поверху. Звинувачення невинних.
Нарешті для мене завершилися іспити випускні, вступні, іспити долі. Разом з іншими щасливцями, зарахованими на один із найпрестижніших факультетів університету, я повинна була їхати на сільсько-господарську практику збирати хміль. Батьки, знаючи мою непристосованість до фізичної праці і життя в польових умовах, намагалися зробити все можливе, аби звільнити мене від цього випробування. Сама я в принципі нічого не мала проти. Цікаво було познайомитися з майбутніми однокурсниками (як виявилося пізніше, в кількісному співвідношенні 97 до 3 більшість становили однокурсниці), спробувати себе в ролі колгоспниці. Але, як це часто буває з люблячими батьками, їм видніше, що для дитини краще.
Мало не напередодні того дня, коли повинно було вирішитися, чи їду я збирати хміль, „Лазарет» отримав пропозицію випустити музичну платівку. Це було нашою спільною великою перемогою, до якої ми готувалися під час довгих і виснажливих репетицій. На той час я якось непомітно настільки органічно влилася у склад групи, що вже навіть не задавала собі запитання, а чим я власне там займаюся.
Почалася наша співпраця із пропозиції, зробленої мені ритм-гітаристом Гошею, написати для першого альбому “Лазарета” справжній рокерський текст “шоб так душевнєнько, як в Асадова, але хардово як в “Секс-пістолс”. Я спочатку засумнівалася, чи зможу, але потім Гоша приніс мені свою власну спробу написати подібний текст під назвою “Суд мертвих над живими”, який починався словами:
– Вибачте будь-ласка, ви не підскажете, де тут вулиця Семена Петлюри?
– Ні,– буркаю я і поспішаю якомога швидше дістатися до кав“ярні, омріяного гарячого напою, добре опаленого приміщення, де можна палити, немає книжок, студентів, і зимової сесії.
– А як Ви думаєте,– не вгаває мій співрозмовник,– Може існувати у Львові така вулиця?1
– Я про це не думаю.
– Перепрошую, що я Вам так набридаю, але я звернув на Вас увагу ще в бібліотеці. У Вас такий незвичний підхід до підбору літератури: вірші Горація, драми Франка, підручник з політекономії і „Основи бейсіку“. Можна Вас запитати, чим це вмотивовано?
– Небажаною вагітністю,– буркаю я і пришвидшую крок. Невже цей придурок ніколи не здавав сесії. Зрештою, яка йому різниця?
– Дивно, а я думав, це пов“язано із сесією. Коли світить сонце, мені завжди починає здаватися, ніби я ще вчора сам був студентом.
Я з недовірою оглядаю його лисину. Він простежує напрямок мого погляду, і нервово посміхається. Потім теж пришвидшує крок, і не виявляє ні найменшого наміру прощатися.
– Мене звати Женя. Я – кандидат математичних наук, працюю на кафедрі прикладної математики в політехнічному інституті. А Ви?
Він зробив таку тривалу паузу між «Я» і «кандидат», що здалося, ніби він зібрався сказати як мінімум «професор», чи хоча б «доктор».
– У мене післязавтра починається сесія, тому я маю дуже багато роботи, а Ви забираєте в мене дорогоцінний час.
Можливо, він краще зрозуміє, якщо розмовляти ввічливо.
– Я приношу свої вибачення. Але можна буде побачити Вас після сесії?
– Це поки що нікому не заборонено. Стукайте,– і Вам відчинять.
– А куди стукати? Я ж навіть не маю Вашого телефону.
– Пісня така є, Називається „Хата старого Хрона“. І в ній приспів: “Стукайте, – і Вам відчинять.“ До побачення.
І я зайшла до найближчої кав“ярні, голосно гримнувши дверима. Ввічливо таки не вийшло.
„Ніхто, крім Господа, не знає доль і призначень людських. Ніхто з нас, грішних, не відає, що ми діємо і навіщо», – як казав один мій знайомий. Незабаром доля дала мені можливість переконатися, наскільки він має рацію.
Мене завжди цікавило, навіщо на факультеті філології обов“язковим є курс основ програмування в бейсіку. При тому, що курс цієї дисципліни був виключно теоретичним, і навіть тих із нас, хто найкраще оволодів глибинами премудрості поділу алгоритмів на типи і передачі інформації за допомогою двійкової системи, і близько не підпускали до справжніх комп“ютерів, яких у ті часи було аж п“ять у цілому університеті, вже не кажучи про якийсь там «Віндовс для чайників» чи хоча б «Волков-едітор». Вмикати комп“ютери вміли далеко не всі із нас, але іспиту з основ програмування не минув ніхто. Ним для українського відділення мала стати письмова контрольна, призначена на 3 січня.
Напевно, зайвим буде згадувати про те, що останньої передекзаменаційної суботи мені не вистачило для ознайомлення з основами програмування, як і про те, що 3 січня, в принципі не найкращий день для здачі іспитів. Протягом всієї новорічної ночі мене непокоїло небезпідставне передчуття, що першого свого іспиту під час першої ж сесії мені не здати.
Першим, кого я побачила серед членів екзаменаційної комісії, був мій недавній знайомий. Я похолола, згадавши про „Пісню старого Хрона“, але Женя, впізнавши мене, привітно посміхнувся, і втаємничено підморгнув. Протягом наступних двох годин я старанно намагалася уникати його погляду і одночасно збагнути хоча б приблизно, чого саме хоче від мене листок із екзаменаційним завданням. Врезультаті, намагаючись максимально дотримуватись оригіналу, я каліграфічним почерком переписала все, що стояло в тексті завдання, і здала свої „розв`язки“ екзаменаційній комісії. Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що моїх батьків свого часу вдалося переконати відмовитися від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових, я виявила в своїй навпроти словосполучення: „Основи програмування“ кількісний числівник: «П’ять“.
– Ну як, здала решту іспитів?– запитав голос із телефонної слухавки. – Вже ж закінчилася сесія. Чи не правда?
– Правда.– розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за „старого Хрона“, чи зробити вигляд, що нічого інакшого я і не сподівалася.
– То що, тепер можна буде випити разом з тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?
– Напевно,– я ще так і не прийшла до якогось однозначного плану майбутніх дій.
– Давай завтра о шостій на Драгоманова. Домовилися?
– Угу.
– Тоді до побачення.
Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці.
– Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? – почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи.– Я вже тобі казав, що працюю в політесі на кафедрі прикладної математики,– продовжував він, ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, при роботі на семінарах з вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання.
– Доречі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково, і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Тож якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію,– нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту.
– Do you speak englisch?
– Не дуже.
– Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну а ти чим займаєшся?
– Відпочиваю після сесії.
– А взагалі.
– Філологією.
– Українською?
– Так.
– Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.
– Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.
– А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?
– Угу.
– А в мене вдома,– по-російськи.
– А я думала, по-англійськи.
– Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров“ю. Знаєш, є таке хороше слово: “Полукровка.“ Так от, мені здалося, що ти полукровка.
– А як ти це визначаєш?
– Ну, знаєш, в мене самого мама – росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.
– Як Мауглі.
– То в тебе точно нікого немає? Навіть в третьому коліні?
– В мене тільки два коліна.
– Я серйозно.
– І я.
– А що ти любиш читати?
– Книги.
– Ну, зрозуміло. А які саме?
– Різні.
Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах з його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках?
– А светри тобі мама в“яже? – питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.
– Мама,– не червоніючи зізнається Женя.– У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім“ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три,– він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую.– Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив“язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім,– він знову потай зиркає на мене. В мене мороз пробігає по шкірі. Цього ще тільки бракувало. Зразок розв“язання алгоритму «Одруження». Крок перший – знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему наукової дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість – п“ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч. Незапланований (хочеться вірити), справити якомога сильніше враження, по можливості допомогти, аби зробити відмову від наступної зустрічі неможливою або хоча б незручною. Третій крок: запрошення на каву, виявлення наявності спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне – нічого не переплутати місцями. Ну, а потім мені і самій вже просто незручно буде не вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, в душі – історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала би моя бабця: “Хароший мальчик.“ Трохи, правда, лисуватий, і з рота попахує. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисина свідчить про темперамент.
– Ти знаєш, що тут стояло раніше?– перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру, і наблизилися до ратуші.– У 1598 році з південного боку ратуші з“явилося велике кам“яне корито,– почав він тоном диктора з телевізійних новин.– Пам“ятаймо, що до початку ХІХ сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто мало свої власні одиниці міри, довжини, об“єму і ваги. А у Львові еталоном служило оте корито.– Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив свій власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.
– А коли корито забрали звідси? – не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.
– Не знаю, напевно десь в ХІХ ст.– він на хвилю губиться, але незабаром незворушно продовжує, – На західному боці ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий „стовп ганьби“ – спочатку дерев`яний, а згодом – кам`яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них прикріплювали, виставляючи «на ганьбу“, дрібних крадіїв, п`яниць, хуліганів. Тут же ж виконувалися і смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року,– один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.
– А Самійло Немирич?
– Хто? – розгублено перепитує Женя.
– Інший національний герой запорізького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.
– Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування – це страшний злочин, ти сама, як жінка, як ніхто повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…
Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, Тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно два, то цей здатен на всі п“ятнадцять.
– Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно знайдених істориками свідчень на суді, він ніяк не міг визначитися:
„чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка“. Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом`якшує провину”.
Я не можу зрозуміти, чи він справді не відчуває, наскільки марні його намагання справити на мене враження, чи просто робить вигляд, що не розуміє.
– Ну, я не знаю, – на повному серйозі намагається знайти переконливе пояснення Женя. – Взагалі-то тут страчували тільки дворян. Але щоб за пляцки… Ні, я не чув.
В принципі, я не маю рації. Нічого поганого цей чоловік мені не зробив. Навпаки. Тільки завдяки йому я не провалилася на іспиті із Основ програмування, довідалася про корито, що використовувалося як міра ваги, про те, де в площі Ринок західний бік, а де південний, про те, що Іван Підкова – національний герой запорізького козацтва, і що страчено його було саме тут, на спеціальному помості, навіть незважаючи на те, що він не був дворянином. А, може, він був дворянином? Бог його знає. Хороший він, цей Женя. Маму любить, дружини не має, і кров у нього,– напівросійська, благородніша, не зовсім наша провінційно-галицька. І звідки йому знати, як сильно він мене дратує. Навіть не він сам, а його самовпевненість, така типово чоловіча переконаність, що ступінь кандидата математичних наук відразу ж примусить будь-яку жінку з відкритим ротом слухати все, що б він не сказав, відразу ж і навіки розкрити йому свої обійми, народити двійко чепурних дітей, і з радістю замінити маму в почесному чеканні вечорами з в“язанням в руках, бігудями на голові і любов“ю в серці.
– Може, зайдемо кудись на каву?
– З радістю.
Ми заходимо до кнайпи в приміщенні Ратуші, і я замовляю собі до кави 100 грамів перцівки і канапку з салом, аби дозволити собі розкіш помилуватися виразом жениного обличчя під час моєї трапези. Найбільше, чого мені в цей момент не хочеться,– це справити на нього враження „порядної дівчини“. Аби приховати деяку розгубленість, викликану особливостями мого харчування, він квапливо продовжує свою історичну лекцію:
– „Стовп ганьби“ не був єдиним місцем покарання. 1594 року до стіни однієї з середринкових крамниць прибили довгу цепь з обручем. До неї припинали, перепрошую, сварливих жінок…
Ще одна характерна риса Ринку – тротуари, що, за твердженням відомого мандрівника Груневега, були найширшими у всій Європі: ними могли йти назустріч одна одній аж дві пари. Проте всю площу не змоглися замостити. Бруд був жахливий, адже каналізації у місті не існувало – усе сміття викидали прямо на вулицю. Розказували, що коли імператор Йозеф ІІ приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, загрузла не де-небудь, а на Ринку. Імператора вийняли з карети на руки, а карету витягали волами. Упорядковувати Ринок почали тільки наприкінці ХУІІІ ст. Замостили, поставили фонтани, десь у 60-х роках ХІХ ст. Ринок получив газове оствітлення; аж в 1952-му його замінили електричним.
Я перехиляю в себе „перцівку“, могутнім вольовим зусиллям намагаючись не скривитися при цьому, ковтаю канапку, і запалюю цигарку.
– Мені здається, що тобі нецікаво,– не витримує нарешті Женя розгубленості мого погляду.
– Ні, ну чому ж. Продовжуй обов“язково. Ти дуже цікаво розповідаєш.
– Не знаю, з тобою мені чомусь хочеться говорити про щось більш особисте.
Шматок канапки застрягає мені в горлі. Я закашлююся.
– Знаєш, в тобі є щось незвичайне. Щось більше, ніж в решті дівчат твого віку.
– Слухай, а коли з“явилися на площі Ринок ці фонтани? Я щось читала про першу систему водопостачання, криниці для багатих і бідних. Не пам“ятаю докладно.
– Так, ні для кого не таємниця, що однією з найбільших проблем сьогоднішнього Львова є водопостачання. Ця проблема має вже 600 років. Попри те, що середмістя Львова стоїть на воді (в ХУ ст. на Ринку був ставок), уже документами 1497 року згадується перший водогін, яким текла до міста джерельна вода. Річ у тім, що вода середмістя непридатна для вживання.
Поступово кількість водогонів зростала. Вони сходилися на Ринку в колодязь зі східного боку ратуші, яка була прикрашена величезною бронзовою статуєю німфи Мелюзіни і називалася її іменем. А вже звідти дерев“яними трубами вода подавалася в будинки.
Та місто росло, одного колодязя стало замало. 1697 року спорудили ще один, на південно-західному розі площі. Його прикрашала статуя Нептуна. 1744 року з“явився третій колодязь – на південно-східному розі. Воду з цих колодязів брали не всі, а тільки найбагатші домовласники. Решта ж пила воду з криниць, викопаних на території міста, тобто погану.
1793 року на Ринку спорудили чотири фонтани. Для двох з них використали старі колодязі (сьогодні вони називаються „Діана“ і „Нептун“). Кожен фонтан дістав восьмигранну чашу, увінчану статуєю персонажа давньогрецької міфології. І кожен з них був розташований у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. Фонтани робив відомий скульптор Гартман Вітвер.
– Слухай, звідки ти це все знаєш?
– Багаторічна праця,– гордо зачервонівся Женя.– Систематичне збирання і дослідження окремих публікацій, спеціальної літератури, пошуки в архівах. Колись я вирішив, що субота буде в мене бібліотечним днем. Відтоді я намагаюся жодної суботи не пропустити. Це для мене справжня насолода – день без математики.
– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?
– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходяться поруч з тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не скучно.
– Так не буває.
– Мені чомусь здається, що буває.
– Давай підемо звідси. Мені час додому.
Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя, підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.
– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.
– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.
– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або
неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?
– Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.
– Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов“язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці „треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…” Тридцять три роки,– це ще не сорок, але вже і не двадцять. Я вже цілком сформована людина, я не маю бажання відмовлятися від своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно, або не робити взагалі.
Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.
Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я є хорошим співрозмовником, і я знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не достатньо добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти є приваблива зовнішньо, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.
Напевно, це варто було би сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що поробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця в віці, як і зовнішність чоловіка для жінок несуттєва. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.
Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від тим більшої кількості комплексів, чим менша кількість волосся залишається у них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи:
– Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині уламки скла.
– Ну, то не варто далі створювати загрози здоров“ю. Скло в шлункові,– річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання.
За кілька років.
Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес у еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і належиться добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руку виключно чоловікам. Жінці ж за особливо урочистих обставин або у випадку прояву особливої уваги він міг поцілувати руку, але не більше.
Цю давню чоловічу традицію, жінки далеко не всюди сприймають з таким же філософським спокоєм, як у нас, на
Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки.
Одна молода німкеня разом із своїм українським чоловіком приїхали до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями, вони зустріли знайомого і зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався із присутніми згідно давньої чоловічої традиції. Молода німкеня, очевидно не знаючи, що у нас так прийнято, сприйняла цей жест як зневагу у свій бік, і не довго думаючи, розвернулася і пішла геть, попередньо вигукнувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом приблизно двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним за це відразу. Для цього йому довелося присягтися, що він:
1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо;
2) що жити так далі неможливо;
3) що це питання повинно обов“язково вирішитися на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх решта рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка повинна, не чекаючи на добровільну інціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи;
4) що він, тобто її чоловік ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться і.т.д.
Все закінчилося щасливо, але відтоді я чомусь почала звертати увагу на процедуру привітання у чоловічому товаристві. Цікаво, що саме спонукало Женю подати мені руку зараз?
– Як твої справи? – запитав він.
– Дякую, добре, – відповіла я.
Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході для нього, і при виході для мене.
– Ти куди зараз? – запитав він.
– У справах, – відповіла я.
– Може, вип“ємо разом кави?
– Давай, тільки недовго.
– Ну, а як ососбисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політеху, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася?
– А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати.
– Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року.
– Вітаю. І хто вона?
– Ще не знаю.
– Тобто як?
– Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я і вирішив, якщо не одружуся до кінця цього року…
– Вибач, але мені вже час іти.
– То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо?
– Звичайно. Я тобі подзвоню.
Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє вам подзвонити, то він або зробить це незабаром, або вже не зробить ніколи.
Страсті по-русскі
Десять основних ознак дівочої цноти
Спеціальна література, яку мені вдалося знайти на цю тему, була переважно практичного спрямування і вважала своєю основною метою навчити чоловіків правильно поводити себе під час здобування цнотливиці. Все, що стосувалося жіночої, а точніше дівочої поведінки, обмежувалося порадою “розслабитися і довіритися чоловікові”. Подібні публікації вражали своєю логічністю та вичерпністю.
Майже всі вони починалися словами: “Втрата цноти ніколи не проходить для жінок непомічено”. Важлива інформація для тих, хто вважав інакше.
Визначати, чи маєш справу із цнотливицею, рекомендувалося наступним чином: “Якщо дівчина під час першого статевого акту з вами істерично б’ється в конвульсіях, намагається вирватися, голосно кричить, довкола губ у неї з’являється піна, очі широко розплющені і у них відбивається жах, острах або переляк, це може означати дві речі. Перша: ви щось робите не так, як потрібно. Друга: ваша партнерка ще неторкана”. Опинившись перед такою дилемою, чоловік повинен запитати у партнерки, що саме він робить не так, і “якщо замість зв’язної відповіді із горла в неї виривається тільки придушений хрип”, то правильною є версія друга. Напевно, тут варто не прогавити момент, аби приглушений хрип не зовсім не припинив вириватися з горла вашої обраниці. Бо тоді без лікаря можете не впоратися.
Далі пропонується наступна послідовність дій. “Ніколи не обирайте позу № 2 (жінка зверху), а найкраще обирайте позу № 1 (жінка знизу). Так Вам буде зручніше позбавити партнерку цноти”. Це теж важливо знати, бо в позі № 2 у партнерки могло би скластися враження, ніби вона сама себе позбавляє цноти. Щоправда, з вашою допомогою.
“Не дивуйтеся, якщо проникнути в розкішницю неторканої дівчини Вам буде важче, ніж увійти у звичайну жінку”. Мало хто попереджує, що дивуватися потрібно якраз у протилежному випадку.
“Якщо Вам здається, що цноту ваша партнерка вже втратила, а вона все ще продовжує голосно кричати, стогнати, битися в конвульсіях, кликати на допомогу, втрачати свідомість, бити Вас ногами, вживати нецензурну лайку, а із її розкішниці при цьому стікатиме кров просто на простирадло, не дивуйтеся. Просто вона відчуває деякий дискомфорт. Але це не страшно. Спробуйте бути ніжним і поясніть їй, що так буває завжди, але Вам все-одно було дуже приємно”. Мало хто при цьому зазначає, що варто пояснити партнерці ще й те, що так буває не завжди, а лише на самому початку, з часом це може минутися, і приємно буде не лише Вам, а і їй.
Таким чином, якщо підбити підсумок і спробувати виділити десять основних ознак, які відрізняють поведінку неторканої дівчини під час першого статевого акту, то виходить наступне:
– переляк у широко розплющених очах;
– борсання, пручання і намагання вирватися;
– голосні крики під час спроби чоловічого пеніса увійти
в розкішницю;
– нерозбірливий хрип замість відповіді на запитання, що саме Ви робите не так;
– утруднене проникання в розкішницю;
– конвульсії;
– нецензурна лайка;
– піна довкола вуст;
– кров на простирадлі;
– втрата свідомості (частіше партнеркою, ніж партнером).
Часом до цього додається ще блювота і деякий дискомфорт, який жінка відчуває під час статевого акту, але лякатися цього не варто. Отже, якщо Ви помітили за своєю новою партнеркою всі ці ознаки, або принаймні, деякі з них, то акуратно поміняйте простирадло на церату або целофан, не звертайте уваги на крики, лайку, хрип, втрату свідомості, биття ногами і виділення із статевих органів, ігонруйте всі труднощі на шляху свого просування, не давайте вдарити себе ногами по життєво важливих органах, і уважно продовжуйте свою справу, пам’ятаючи, що так буває завжди. Потім очистіть статеві органи від крові, в разі необхідності дайте понюхати партнерці нашатрного спирту і поясніть, що Вам все-одно було приємно. Спробуйте при цьому ще й бути ніжним.
Прочитавши це все, я прониклася глибоким співчуттям до чоловіків, яким доводиться стільки всього пережити, аби позбавити партнерку цноти і наперед співчувала тому, хто буде змивати зі свого пеніса мою кров, підносити мені до носа нашатирний спирт і затуляти вуха, слухаючи мою нецензурну лайку під час статевого акту. А потім ще й переконувати мене, що йому все-одно було приємно. До вибору такої людини варто було поставитися із належною серйозністю і врахувати при цьому не лише зовнішність, спільність інтересів, а і вік, психологічну витривалість, терплячість, вміння переборювати труднощі. А це все, як відомо, риси, що визначаються не лише індивідуально, а і залежно від тої чи іншої ментальності чи навіть національності.
Власне національність. Ставлення до цього елемента людської біографії здавна відзначалося на теренах нашої батьківщини неабиякою важливістю і серйозністю. Толерантність у відношенні до представників іншої національності зовсім не означала всетерпимості і вседозволеності. Не те щоб мене виховали в ультранаціоналістичному дусі, чи там забороняли підтримувати знайомства із представниками російсько-єврейських меншин. Зовсім ні. Але якось воно вже так заведено, що порядній панні не треба зайвий раз певних речей пояснювати. Порядна панна сама знає, що до чого, і в життю не дасть позбавити себе цноти якомусь там жидові чи москалеві. Такої честі повинен удостоїтися чистокровний українець. А найкраще – шлюбний чоловік. Воно то так, але зі всього прочитаного мною на цю тему випливало, що якраз честі чи приємності у цьому процесі мало. А враховуючи те, що від часу експерименту, проведеного у точкаріку Льошею і Валею, у наших аптеках не лише з’явилися презервативи, що своїми розмірами не викликали комплексу неповноцінності у представників молодшого покоління і чоловіків тонкої кості, змінилися і мої погляди на питання дошлюбного сексу, тим більше, що мода на дошлюбну невинність поступово пройшла, то, у мене виникла думка, що, можливо, краще позбавити чистокровного шлюбного чоловіка від цієї малопривабливої церемонії.
Крім того, я зовсім не була певна, чи маю я моральне право долучати до численних страждань і дискомфортів пересічного українця ще й таке серйозне випробування. Таким чином аргументів на користь представника неукраїнської національності було явно більше, залишалося вирішити лише, представника якої саме нації для цього обрати?
Розмірковуючи таким чином, я зловила себе на думці, що надаю питанню національності надто великого значення. Якщо підходити з історичної т. зору, то хто тільки не гнобив нашу знедолену українську землю. Якщо ж дивитися на речі з іншого боку, то яке відношення можуть мати до цього всього мої однолітки? Таким чином дилема перетворювалася на нерозв’язну. Крім того, не можна ж все розраховувати наперед. Тому я вирішила покластися на волю обставин.
Про страсти по-русски або «кохайтеся чорнобриві…»
Віталік став першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“. Так принаймні вважала моя бабця.
З ним, як і з його другом Васею я познайомилася на одному із днів народжень. Вася серйозно захоплювався астрологією і навіть заробляв на прожиття, складаючи професійні астропрогнози. Особливим успіхом користувалися на той час еротичні гороскопи, з яких пари могли довідатися про сумісність своїх темпераментів.
На тому ж дні народженні був присутній ще й друг та духовний вчитель Васі, Віктор, який допомагав йому у виконанні особливо відповідальних або складних замовлень.
Аби пожвавити забаву, Вася запропонував розбити присутніх на пари за допомогою жеребкування, і “па пріколу” скласти для кожної пари еротичний астропрогноз. Всі погодилися, і так ми з Віталіком вперше потрапили у пару.
Віктор і Вася усамітнилися в окремій кімнатці і відразу ж почали малювати якусь складну і заплутану карту, для якої всі пристуні з точністю до секунди мали пригадати дату і годину свого народження, потім дату і годину свого зачаття, далі дати народжень і зачать своїх батьків, географічні координати місць, де всі ми були народжені і зачаті, описати тип своєї реакції на „повний, неповний і „ущербний“ Місяць, Сонце в сузір`ї Марса, Венеру в зеніті і час зміни зодіакального знаку“. На переважну більшість цих питань я могла відповісти в кращому випадку приблизно, Вася з Віктором незадоволено хитали головами і попереджали, що кожна неточність у моїх відповідях знижує достовірність прогнозу. У процесі роботи вони вели між собою жвавий діалог, зміст якого залишився для мене таємницею:
– Бачиш, ти казав, що не піддаєшся сильному Меркурієві, а сам повернув листок зліва направо,– звертався Вася до свого духовного вчителя.
– Нічого подібного, це пов“язано в мене не з Меркурієм, а з третьою фазою Місяця. Що, вже забув?
– Не знаю, не знаю,– сумнівався Вася. – У третій фазі Місяця ти
завжди зачісуєшся справа наліво, а не як сьогодні. Мені здається, що твій імунітет до Меркурія дещо послабшав.
Коли гороскоп було завершено, я змогла довідатися, що найбільший вплив на мої вчинки має п“ята фаза Стрільця, на мої настрої, – спадаючий Місяць, а на мою сексуальність, – активна Венера. На Віталіка ж найбільше впливають відповідно третя фаза Сатурна, шоста Меркурія і пасивна Венера. Все це гарантує нам обом бурхливий темперамент із вкрапленнями флегматизму, схильність до розпусти, не позбавлену пуританських рис і поміркованості у ставленні до протилежної статі, підвищену агресивність і деяку апатичність, високу інтелігентність і духовну обмеженість, консерватизм у смаках і звичку екстравагантно одягатися, прагнення до стабільного сімейного життя і нездатність до тривалого партнерства, схильність до гурманства і байдужість до алкоголю.
Як на мене, все це трохи суперечило одне одному, але обидва астрологи явно дотримувалися з цього приводу іншої думки. “Коли у тебе настане пасивна фаза, то у нього буде, навпаки, активна. І так Ви постійно будете заводити одне одного”, — пояснив мені Віктор і додав: “У вас ідеальні шанси для щасливого кохання. Єдине, що вам загрожує, — це перевиснаження від надмірних любощів. Але з вашими раціональними складами мислення вам вдасться щасливо цього уникнути”. Це не могло не викликати у нас із Віталіком взаємного зацікавлення одне одним. Наступної ж п`ятниці Віталік подзвонив мені і ми домовилися зустрітися.
Так почалося це кохання, у якому відразу ж почали виявлятися наші “раціональні склади мислення”. Протягом перших же тижнів нашого знайомства у нас виробився неписаний графік, згідно якого, Віталік дзвонив мені щодня рівно о 20.01 і ми розмовляли про події дня рівно до 21.01, щосуботи і щонеділі пнктуально о 16.02 ми зустрічалися на кінцевій зупинці трамваю № 3 біля Галицького ринку, здійснювали прогулянку міським парком під назвою Погулянка і рівно о 18.03 приходили до Віталіка в гості. Мама частувала нас чаєм із домашнім пирогом, ми усамітнювалися у віталіковій кімнаті і протягом найближчих чотирьох годин, до 22.04 слухали альбом групи Pink Floyd The Wall, грали в шахи, спілкувалися або дивилися телевізор. Потім Віталік відпроваджував мене додому. Зміни в цьому раз і назавжди усталеному розпорядку відбувалися тільки тоді, коли у Віталіка була відпустка, або коли траплялося щось несподіване. За весь час нашого знайомства він лише двічі подзвонив мені о 20.23. Одного разу у місті не було світла, і Віталік спізнився, бо змушений був іти з роботи пішки. Наступного разу спершу подзвонила його мама і сказала, що до Віталіка щойно викликали швидку, бо у нього виявлено сильне харчове отруєння. Часом наші вечірні розмови могли не відбутися взагалі, але так бувало тільки тоді, коли я надто пізно приходила додому, а Віталік рано лягав спати перед наступним трудовим днем.
Аби поглиблювати наші спільні інтереси, ми обмінювалися книжками, зрідка ходили в кіно, Віталік вчив мене англійської мови і основ Бейсіку. Ні мої, ні Віталікові батьки не мали нічого проти наших стосунків. Мої, щоправда, значно частіше заходили до кімнати, не постукавши, коли Віталік приходив до нас у гості, ніж Віталікові, коли я приходила у гості до них. Але в принципі, обидві сторони були цілком задоволені нашим вибором.
Більше того, в обидвох наших сім“ях ішла активна підготовка до того, що моя мама називала “логічним завершенням кожних нормальних стосунків”. Моя бабця турбувалася закупівлею ковдр, подушок, прострадел, наволочок, рушників і навіть повзунків із теплої байки, інша моя бабця закручувала в банки солонину, готувала перини і пухові подушки, віталікова мама закрутила на зиму подвійну порцію салатів і повидла. Тато по суботах озброювався лінійкою і лекалом, міряючи відстань між меблями і прикидаючи, що і куди можна було б пересунути і переобладнати.
Але нас із Віталіком турбували інші проблеми. Тут не можна обминути увагою той факт, що Віталік був не лише першим хлопцем, з яким я зустрічалася „серйозно“, а і першим чоловіком, з яким я вирішила „зайти аж так далеко“, як називала це моя бабця. На момент нашого знайомства я вже не стільки розмірковувала над національним аспектом проблеми втрати цноти, скільки над тим, щоб якомога швидше здійснити це. Чим далі, тим більше я соромилася своєї недосвідченості, не стільки перед Віталіком, скільки перед товаришками, які розповідали впевненим і досвідченим тоном про свої численні пригоди, враження і переживання. Мені теж хотілося брати участь у цих розмовах, але не розповідати ж їм про те, що ми з Віталіком зустрічаємося вже майже півроку, а він так досі і не наважився мене поцілувати.
Чому я обрала саме Віталіка для здійснення своїх планів, мені важко сказати. Напевно, правильніше було би зробити це з людиною, значно старшою за мене, із більшим досвідом, до якої я ставилася би з більшою байдужістю. Моя знайома, наприклад, просто підійшла в трамваї до чоловіка, про якого вона знала тільки те, що він неодружений і викладає в одному із львівських вузів. Вона привіталася і сказала: “Я знаю, що Ви можете мене багато чому навчити, тому я хочу з Вами переспати. Чи не могли би ми зробити це зараз?”
Таким чином її проблему було вирішено вже протягом найближчої години, і потім вона розповідала мені, що відчула велике полегшення, позбувшись багатьох комплексів і відчуття невпевненості в собі. Я дуже поважала її за це, але сама ніколи б ні на що подібне не наважилася.
Тема пристрасті у загальнонаціональному контексті української нації. Спроба дискурсу.
«В української нації є три комплексні проблеми, прочитала я колись не пам`ятаю, чиє саме і в якій в газеті – Це відродження української нації, відродження української мови і відродження української державності».
Всі “три комплексні проблеми” були у наших із Віталіком стосунках гостро актуальними.
Віталікові батьки народилися в Омську, і протягом 30 років життя на Україні ще так і не оволоділи місцевою мовою у достатньому для нормального спілкування обсязі. Ситуація доволі типова, що не заважає
їй призводити до розпалення міжнаціональної ворожнечі. На рівні простонародному, коли в центрі Львова хтось звертається до щирого українця із питанням: «Как пройти да Опернава?», може статися, що нахаба врезультаті опиниться у зовсім іншому місці, де стан його здоров`я примусить на деякий час забути про слухання арій і замислитися над можливостями заповнення певних прогалин у власній освіті.
На рівні більш інтелігентному все, звичайно ж, відбувається тактовніше, м“якше, толерантніше, і закінчується просто ігноруванням. Галицька панєнка доброго хованє, як відомо ніц не може мала мати спільного з тотими москалєми. В кожному разі не до такого ступеня. Моє добре галицьке хованє і незакінчена філологічна освіта спершу таки давалися взнаки, і я намагалася українізувати сім“ю свого коханого. Спершу в невеликих порціях і ніби випадково: за допомогою маловідомих переписів з галицької кухні мовою оригіналу для мами, україномовних газет і журналів для тата, впертого вживання важкодоступнох навіть для деяких україномовних лексики на зразок:
– Дєла у вас, кажісь, патихоньку, к свадьбє. Нє грєх і радітелям пазнакоміться.
Після цього вона деякий час намагалася у моїй присутності перейти на ламану українську, аби потренуватися перед знайомством із майбутніми родичами. Але я не поспішала сприяти здійсненню її планів щодо знайомства, добре уявляючи, що скаже мій батько, довідавшись про те, якою мовою розмовляє вдома мій потенційний наречений (досі, під час коротких зустрічей з моїми батьками дорогою від вхідних дверей до дверей моєї кімнати, і часом звідти до туалету Віталікові вдалося жодного разу не викрити себе) про те, що прізвище його Брокман, а мати його називається Сафія Гершкавна, як, зрештою, і не поспішала вважати Віталіка потенційним нареченим.
Тож мовне зацікавлення Софії Гершківни поволі згасало, аж поки не згасло зовсім, Віталік не перейшов на українську ні з поваги до мене, ні під впливом Лукаша, я деякий час повагалася, чи не перейти мені на російську з поваги до Віталіка, його батьків, чи, наприклад, Пушкіна. Але вагання закінчилися, і кожен продовжував розмовляти, як йому було зручніше. Таким чином, проблема відродження української мови, друга за важливістю для всієї української нації, залишилася на нашому локальному рівні невирішеною. З усіх можливостей її кардинального розв“язання було обрано ганебний компроміс: українське не перемогло, а москальське не здалося чи навпаки.
Що ж стосується проблеми № 1 всієї української нації, то справа виглядала ще складнішою. На початку наших стосунків, тобто, коли ми вперше, вдруге, і навіть ще вп“яте залишилися наодинці, я намагалася стримати себе і не виявляти ніякої ініціативи, як і належиться галицькій панєнці доброго хованє, терпляче чекаючи, поки Віталік намагатиметься мене поцілувати, помацати за груди, залізти рукою під спідницю, нарешті розщіпнути станик, а я дотримуватимуся бабциних настанов і наслідуватиму поведінку героїнь із прочитаних романів, де дівчата червоніють, ховають очі, бороняться від наполегливих рук залицяльника, сором“язливо шепочуть: «Не треба, ну прошу тебе, не треба!», міцно стискають губи, зуби, ноги і все, що лише надається до стискання, заплющують очі, напружують язик, цнотливо опираючись поцілункові і поступово послаблюють опір. Процес здобування кожної жінки триває по-різному: роками, місяцями, а часом – тижнями чи навіть днями. Кажуть, що довше жінка борониться, то солодшим є для чоловіка момент перемоги, то більше він цінує здобуте і краще ставиться до своєї «здобичі».
Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою чи домашня тварина. Та і не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованє і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.
Але час ішов, ми залишилися наодинці вчетверте, вшосте, всьоме, нарешті опинилися самі в порожній квартирі, але Віталік і не збирався долати мого опору, точніше, навіть викликати цього опору, не намагався ні поцілувати мене, ні помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спідницю.
Довго так тривати не могло, і одного із наступних разів, коли ми зустрілися вдванадцяте, при цьому вдруге залишившись самі в порожній квартирі, я не витримала, і порушила всі правила хорошого тону, обірвавши на півслові якусь чергову розумну істину із Віталікових вуст невмілим, зате рішучим поцілунком. Від несподіванки Віталік не встиг вчасно зреагувати, і ми зіштовхнулися зубами.
– Може це непорядно, але я так більше не годна. Зараз же поцілуй мене, – наказала я суворим голосом, хоча із знала, що згідно професійно складеної астрологічної характеристики, і справді не дуже порядна, хоча разом з тим і консервативна у поглядах та байдужа до чоловіків. Потім я строго подивилася на Віталіка і голосом, ще більш суворим, повторила:
– Ну!
Віталік завагався:
– Та я… – почав він розгубленим тоном, але я вирішила не чекати продовження фрази, і знову заліпила йому писок поцілунком. Був би при цьому мій тато або бабця, вони згоріли б зо встиду за нікчемні наслідки мого доброго галицького хованє, але на їх, чи на моє, а, можливо, і на наше спільне щастя, при цьому не було нікого, крім нас із Віталіком і пса на канапі в сусідній кімнаті.
Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам все краще.
Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити і до подальших дій: йому – намагатися помацати мене за груди, мені – опиратися. Але, оскільки, судячи із Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.
Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити з все те, чого колись навчилася разом із іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.
Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть вдома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.
Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо ті несміливі ласки, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні, щось подібне я колись читала. Але порівнювати я не мала з чим, а припущення мене не задовільняли.
Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій, ми, треба визнати, поступово досягали все більшої майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися, і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.
– Зачєм ти ета? – запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок з кишені.
– А как ти думаєшь? – несподівано для себе перейшла я на «общепанятний».
– Но нам вєдь і так харашо, – спробував боронитися мій партнер.
– А так может бить лучше, – я залишилася невблаганною.
Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися і собі.
То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який всупереч сподіваннням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди і думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися: якщо цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з“явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з“явиться відраза до мене, і мені так ніколи і не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…
Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його, і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.
– Я не магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.
– Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.
– Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь, і побіг виконувати наказане. Тимчасом я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання гумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі, і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, гумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.
– На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.
Можливо, тим, хто замість викрутки, використовує у подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають в цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу вам брати на озброєння мій досвід.
Можливо, мають рацію індійці, коли дефлорують дівчаток ще у віці немовлят. Тоді відчуття болю не змішується із чуттєвою насолодою, і не викликає пізніше відчуття страху та закомплексованості. Це питання для психоаналітиків.
Тому повернімося до Віталіка, викрутки, цноти і пов“язаних з цим проблем. Я уважно простежила за тим, щоб Віталік взяв у руки викрутку, лягла на диван у «Позицію № 1 із подушкою під сідницями», як це рекомендував все той же Ді Снайдер, розслабила внутрішні м“язи, міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, розслабитися, але відчути нічого так і не вдалося. Тоді я розплющила очі.
Віталік сидів навпроти, напружено стискаючи у міцно стуленому кулаці викрутку і дивився в стіну.
– Ти що? – запитала я.
– Зараз, зараз, – від хвилювання він навіть перейшов на іноземну мову. – Зараз, зараз. Закрий очі.
«Не закрий, а заплющ», мало не вирвалося в мене, але я вчасно стрималася і вмостилася зручніше на подушці, знову розслабила внутрішні м`язи, заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Мені довелося повторити всю процедуру ще двічі, аж поки моєї розпластаної на подушці цноти торкнулося щось гумове і прохолодне. Спершу було просто лоскітно, далі стало приємно. Мої внутрішні м`язи розпружувалися вже без вольового зусилля з мого боку, я відчула стан легкого збудження і почала уявляти собі, як цей предмет вдирається в мене, викликаючи спершу сильний спалах раптового болю, потім перетворює цей біль на пекучий і пульсуючий, і з холодного і лоскітливого стає пекучим, катуючи мене аж до найвищої больової точки, на якій в мені щось напнеться до краю і обірветься, приносячи полегшення, а, можливо, і повертаючи теперішню насолоду.
– Там тєлєфон. Я падайду – з полегшенням зітхнув Віталік, коли мою мрійливість обірвав несподіваний різкий звук.
Віталік підійшов до слухавки, але перш ніж встиг її підняти, дзвінок обірвався і затих. Потім він ще раз зітхнув, тепер вже без полегшення, і поплентався назад, до дивану.
– Закрой глаза, – сказав він рішуче, я слухняно заплющила, і не встигла ще навіть глибоко зітхнути, вже не кажучи про розслаблення внутрішніх м“язів чи концентрацію на своїх відчуттях, як у мене всередину проникло щось тверде, так ніби мені вставили занадто велику клізму чи під час чергового візиту до гінеколога лікар переплутав гінекологічний пінцет із обтягнутою презервативом викруткою. Якщо ви, звичайно, в стані уявити собі різницю чи настільки забудькуватого гінеколога.
Жодного моря крові, втрати свідомості чи хоча б бажання застогнати, вже не кажучи про якісь там крики. Віталікові у зв“язку з цим, здається, довелося пережити значно більше.
Потім він пішов на кухню і приніс звідти пляшку вина і склянки. Ми випили, не досягнувши такого бажаного зараз сп’яніння, але відчувши, що посміливішали. Потім поцілувалися і постояли якийсь час, міцно притиснувшись одне до одного і відчуваючи, як хвиля збудження і страху пульсує нашими жилами.
Віталік взяв мене на руки і поніс до дивану. Я лягла на подушку, вмощуючись якнайзручніше, і цього разу зовсім не мала наміру заплющувати очі. Навпаки, я із задоволенням спостерігала, як Віталік натягає презерватив на предмет, пардон, частину тіла, яка викликає в мене значно більше емоцій, ніж будь-яка, навіть найтвердіша викрутка.
Потім ми доторкнулися животами, і я знову відчула вже знайоме лоскотання, повільне втискання, проникнення в мене, яке цього разу зовсім не нагадувало клізму, вже не кажучи про забудькуватого гінеколога. З“явилося навіть відчуття легкого болю, точніше просто пекучості, що хвилями рознесла збудження по вісх клітинах. За першим поштовхом був другий, третій, а потім сталося щось дивне.
Віталік раптом зітхнув, скотився з мого спітнілого живота і відвернувся до стіни.
– Ти що? – запитала я.
– Нічєво. Адевайся. Хватіт на сєводня.
Зараз я знаю, що в медицині існує терапія для цього захворювання, яке може бути наслідком пережитого психічного шоку і називається coitus praecox. Або «тут навіть коїтус не коїться», як сказав про це один поет.
Віталік, напевно, вже теж про це знає, оскільки давно і щасливо одружений.
А тоді ми просто вирішили, що не пасуємо одне одному, і розійшлися. Бєз лішніх страстєй.
Щастя серед баняків, достойне Гамлета
“Ти дуже не перебирай”, – вчила мене бабця, – “Бо і не замітиш, як луччі года пройдуть, а якшо в університеті замуж не вийдеш, то потом так і останешся дівувать”. Так вважала не лише бабця. Майбутнє українського філолога у ті часи безпосередньо пов`язували із працею в школі, тобто входженням у замкнуте, переважно жіноче середовище, у якому важко було сподіватися знайти свого обранця. Тому бабця, очевидно, мала рацію, і поспішати таки було варто. З іншого боку, вона ж сама продовжувала тему: “Спіши нагуляться, бо шо зараз ухопиш, те і твоє. Як сімейна жисть начнеться, там вже не до того буде. Каструлі, пельонки, більше нічого і не побачиш”. Не вірити їй причин у мене не було, але не можу сказати, що подібна перспектива видавалася мені особливо привабливою.
А як же з ідеєю вуйка Платона про дві половинки, які знаходять одна одну і навіки зливаються у вічній і абсолютній гармонії? Чи з ідеєю ренесансної особистості, про яку нам з таким захопленням розповідали спершу під час курсу лекцій із історії філософії, потім історії зарубіжної літератури, і навіть політології? Людина такого плану повинна бути всебічно освіченою і присвятити все своє життя нестримному саморозвитку і самовдосконаленню. Не думаю, щоб малися на увазі баняки і пеленки. Хоча, хто їх знає, цих філософів.
“Назвіть хоч одну жінку, яка досягнула б таких вершин людської думки, як Паскаль, Ньютон або Арістотель!” – пропонував зі сторінок своєї книги “Стать і характер” Отто Вайнінгер, і, ніби побоюючись, що хтось все ж таки назве, сам поспішно додавав: “Світова історія не знає таких прикладів”.
Але це ще не найстрашніше, на думку цього високоповажного пана, чим відрізняється жіноча половина людства від половини чоловічої. Наприклад, брехливу і підступну суть жіночої
натури автор праці вислідковує із постійного прагнення причепурюватися. Адже чоловік, на його думку, ніколи не опуститься до вищіпування брів, підточування нігтів, закручування волосся на папільйотки чи вибудовування на голові складних конструкцій із шиньонів, шпильок та локонів. Не кажучи вже про якісь там рюші, корсети чи мереживні пеньюари. Коли жінка намагається бути спокусливою, її основною метою є обдурити чоловіка, тобто спершу примусити з собою одружитися, а потім виконувати всі її примхи.
При цьому пан Вайнінгер виділяє два основних типи жінок: тип жінки-матері і тип жінки-повії. Обидва цих типи наділені підлими жіночими властивостями: тупістю, обмеженістю, хитрістю, підступом, брехливістю і прагненням використати почуття чоловіків із власною метою. Але метою жінки-матері є використати чоловіка, щоб народити і виховати дитину, а жінка-повія не в стані думати ні про що більше, окрім власної насолоди.
Я уявила собі середньостатистичну українку, яка намагається використати свого середньостатистичного українця, якого вже примусила з собою одружитися, аби він виконував всі її примхи.
Для цього буде необхідно зробити як мінімум кілька речей:
а) вичистити з-під нігтів залишки картопляного лушпиння і старанно відбілити шкіру від характерного жовтого кольору, який залишається після приготування овочевих страв;
б) сходити в перукарню, вибілити волосся перигідроллю і зробити свіжу хімічну завивку з тим, щоб вдома накрутити її на бігуді, змочені у пиві (можна зробити зачіску і в перукарні, але це дорожче, тому невідомо, який саме ефект справить на чоловіка);
в) натерти обличчя шкірками від огірків, змити і намастити тональним кремом, який зверху старанно припудрити. При цьому бажано, аби колір крему не сильно відрізнявся від відтінка пудри;
г) старанно обвести контур ока чорним олівцем, густо нафарбувати вії тушшю, а повіки, – тінями.
д) намалювати губи червоною або рожево-перламутровою помадою.
е) вискубати брови, волосинки над верхньою губою і на підборідді;
є) зробити манікюр;
ж) можна позичити у сусідки мереживний пеньюар, корсет або і шиньйон, який теж потрібно вибілити у перигідролі і накрутити на змочені в пиві бігуді;
з) вчасно повідомити чоловіка, що старалися вона саме для нього, і що вечері сьогодні не буде, бо приготувати її вона не встигла.
Досягнувши своєї мети, кожна з цих двох типів середньостатистичної українки отримає своє: одна народить чоловікові дітей і виховуватиме їх на радість Отто Вайнінгерові, не в стані своїм обмеженим розумом навіть усвідомити всю свою обмеженість. Інша досягне “власної насолоди”, якщо, звичайно, не перейматиметься в цей момент тим, аби в пориві пристрасті не пом’яти зачіски, не розмазати макіяж, не подерти мереживний пеньюар. Ну а яка українка тим би ся не переймала?
Я вже не кажу, чого вартуватиме їм обидвом відмити обличчя від подвійного шару крему, пудри, олівця і туші, а волосся від засохлого на пиві лаку, якщо чоловік повернеться додому після 9-ї вечора, коли воду в кранах вже відключать.
“Якщо все це щастя”, – подумала я, дочитавши книгу “Стать і характер”, — “то чи варто аж так прагнути стати щасливою?” Коли це питання виникло у мене вперше, я чомусь згадала про датського хлопця на ім’я Гамлет, який мучиться над подібною, тільки по-чоловічому більш глибокодумною і філософською дилемою вже протягом кількох століть на сценах країн всього світу, і наскільки мені відомо, досі не знайшов достойної відповіді. І це при тому, що він все ж таки принц, а не український філолог. Що тоді за нас казати?
Пристрасті по-німецьки. Маріо.
Клеа, П“єр, Жеральдін і маленька кухня. Ризиковане рішення або як потрапити до Баден–Бадена?
Одного зимового дня, зазирнувши до поштової скриньки, я не знайшла там конверт, заадресований на моє ім“я. Зворотня адреса була мені незнайомою:
Familie de Laporte
76593 Gernsbach
BRD
У конверті був лист, написаний незрозумілою мені мовою. Я показала листа знайомій, що навчалася на німецькій філології.
– До тебе пише сім“я банківського службовця, який працює в Баден-Бадені, має дружину-домогосподарку і трьох дітей. Старшу дівчинку звати Клеа, їй 7 років, вона ходить до школи. Молодші, П“єр і Жеральдін,– дворічні близнята. Сім“я запрошує тебе до себе на 1 рік допомагати матері доглядати за дітьми. Вони обіцяють забезпечити тебе житлом, харчуванням і кишеньковими грошима сумою 400 DM на місяць. Ти отримаєш медичне страхування і можливість відвідувати курси німецької. У твоєму розпорядженні буде кімната, ванна, і невеличка кухня. Десь за тиждень вони передзвонять, щоб довідатися, чи згідна ти приїхати.
– Так не буває навіть у романах,– сказала б на моєму місці кожна нормальна людина.
– Так не буває навіть у романах, – сказала я.
Мох батьки були значно менш лаконічними, і після невдалих спроб переконати мене логічно, почали погрожувати:
– Зрештою, – заспокоювала я сама себе і стурбованих рідних,– світова історія знає приклади ще більш ризикованих авантюр. Мені не доведеться ні перетинати на санчатах межу полярного кола, ні шурувати пішки через Сибір у напрямку Москви, ні ночувати під ворожими кулями в окопах. Вже не кажучи про те, що вдома на мене не чекає заплакана Пенелопа.
Батьки, як і варто було сподіватися, не поділяли мого наївного оптимізму, а щодо Пенелопи, то навіть образилися, звинувачуючи мене у невдячності, черствості і юнацькому егоїзмові. Небезпідставно, треба визнати. Але хто ж в такому віці, прагнучи пригод, свободи і несподіванок, на порозі, так би мовити, великих звершень і нечуваних завоювань, думає про такі дрібниці, як тривоги і неспокої зболілого батьківського серця. На жаль, ніхто. Конфлікт поколінь, як всім відомо,– річ екзистенціальна, і такою дрібницею, як поїздка чи непоїздка до Німеччини, Франції, США чи навіть Об“єднаних Арабських Еміратів, його не вирішиш. Як і не уникнеш.
Магічне слово Баден-Баден
Хто із нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча би руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, виходцем із напівміфічного для середньоститистичного європейця західно-українського регіону? Хто не прагнув в“їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і всезагальним поклонінням, чи хоча би перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі із блискучою шенгінською візою у паспорті. Мріяв кожен.
Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі, і при слові Україна не лише сумно потакували:”Я, Я, Тшернобиль”, а і захоплено кивали б: “Б`ютіфул, Галичина”? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: “Уї, уї, Галіція”
і, перейшовши на ламану іспанську спробував поцікавитися, чому подорожній так дивно вибрав напрямок. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме “Галіцію” має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, мужньо ризикуючи викликати обурення останнього і накликати на себе заборону перетнути французький кордон і на все життя залишитися у країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж обурений такою поведінкою мого знайомого, тому все врезультаті закінчилося добре.
Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукаючи зануритися у теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Із шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів це місто поставало переді мною таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями у римському стилі, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими міліонерами. Хтось розповідав мені, що у одному із центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половиини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу середньої величини гантелі.
Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже у первозданному вигляді ще з римських часів, терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби помолодшав років як мінімум на десять.
А знамените баденське казино, у якому програвав солідні суми ще сам Достоєвський Федор Михайлович, а сам Тургенєв Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги.
А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста.
Цікаво, як все це виглядає насправді?
Подорожні нотатки.
Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами
всього-навсього через розбиту тарілку, невинесене вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартирі чи просто за надто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться, і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні», – це вже щось зовсім інакше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим і не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи у щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Про те, що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових
розлук, кожна з котрих буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.
Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від“їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б того, просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти котру у мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мебе раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п“ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно і часто чхати, а під кінець передався і всім решта членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця із власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато в безуспішних спробах обминати калюжі, везучи скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, підстаркуватий домашній пес із прокушеним напередодні в одній із любовних баталій вухом, кругленький герр Крафт зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, всезагальне чхання.
Можливо, це мені лише здається, і ніякого трагізму в ситуації таки не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі, тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми і провели останніх 2 години перед від“їздом.
Водій нашого чистого і зручного автобусу називався герр Крафт, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів, і похвилинно переходив у спілкуванні із мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це з одного боку піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті в свою чергу ще за пам“яті обидвох моїх бабусь витворяли таке, що ставитися до них по-дружньому було б як мінімум непатріотично.
У перший момент така поведінка водія мене насторожила, але потім я двічі вловила у його розмові «заген зі мір бітте», ще двічі «во канн іх…», і заспокоїлася, потішившись своїм швидким просуванням у справі опанування мовою, яка незабаром мала ввійти у моє повсякдення.
Нарешті всі приготування закінчилися, герр Крафт зачинив “кофферраум”, як відтепер називався багажник, потиснув усім проводжаючим руки на прощання, пообіцяв, що «всьо будєт в полнам парядкє і ваабще а`кей», попросив «нє пєрєживать», і автобус обережно зрушив з місця, спритно втиснувшись до вузької щілини воріт автостоянки біля готелю «Карпати» у напрямку «нах вестен».
Тим, хто все ще сподівається, що описи набридлої буденності на цьому закінчаться, раджу відразу ж завершити читання, аби уникнути неминучого розчарування. Втекти від щоденної рутини, на жаль, неможливо в такий простий спосіб, як звичайний перетин кордону. Навіть двох, трьох, чотирьох, п“яти, шести чи й більше кордонів. Все це не дасть вам можливості опинитися у якомусь зовсім незвичайному, зовсім інакшому, зовсім дивовижному світі, повному пригод, екзотики і яскравих вражень. Хіба би ви потрапили кудись до тропічних лісів, диких племен і загострених томагавків. Але навіть там ви нікуди не подінетеся від таких нудних обов“язків, як чищення зубів, лікування застуди чи проблем із випорожненням шлунку. Останнього, доречі, не уникнути, якщо ви здійснюєте багатогодинну подорж в автобусі і харчуєтеся канапками або сухим печивом. Всі сподівання на те, що у комфортабельному імпортному транспорті з туалетом і рукомийником це відчуття не таке неприємне, як при подорожуванні ЛАЗом, – марні сподівання.
Але менше з тим. Відчуття того, що ми от-от виїдемо за межі знайомих до обридлості львівських околиць, і в моєму житті нарешті почнуться справжні пригоди, зустрічі із незвичайними людьми, спостереження екзотичних краєвидів, змушене було пережити фіаско ще в автобусі.
Якщо вам здається, що у цих недоступних двоповерхових втіленнях західної цивілізації, котрі досі змушують невибагливого пострадянського споживача відчувати комплекс власної неповноцінності своїми до блиску відполірованими вікнами, безшумним розсуванням дверцят і надійно амортизованим шурхотінням новеньких коліс, їздять самі лише мільйонери та безтурботні мешканці бананових країн, то ви глибоко помиляєтеся. Серед пасажирів герра Крафта лише один відгукувався на «заген зі мір бітте» незрозумілим, зате жвавим мовним потоком, котрий лише подекуди спинявся об «дер, ді, дас» , немов балакучий гірський струмок об виступаюче каміння. Всіх решта можна було відразу безпомилково ідентифікувати як співвітчизників, і міркування з яких вони вирішили здійснити таку далеку подорож, були, як виявилося згодом, ще несерйознішими, ніж мої власні. Мені навіть стало соромно за перебільшене відчуття власного геройства, коли я довідалася, що хлопець із сидіння навпроти їде до Гайльбронна на запрошення, котре він купив під німецьким посольством, заплативши за нього двісті баксів і ще п`ятсот йому коштувала віза. Сума доволі вражаюча як для року 1995 від Різдва Христового. Чому він їде саме до Гайльбронна, хлопець пояснити не зміг, зате подальший план його дій вразив мене ще більше. По приїзді Альоша збирався податися до найближчого відділення Червоного Хреста і попросити політичного притулку як преслідуваний в Україні єврей. Протягом двох тижнів, доки німецька влада розглядатиме його прохання, а туристична віза все ще буде чинною, він збирається знайти можливість фіктивно одружитися, щоб через п`ять років здобути німецьке підданство. Я не наважилася запитати, що саме штовхнуло його на такий рішучий крок. І розмова наша закінчилася словами:
– Ех, девчьонка! Да развє ти, бля, паймьош! Я вєдь, сука, втарой па вєлічінє кришей бил, бля, ва всьом Львовє. Хуйня, бля, но любой кабак, сука, в центрє горада, с патрахамі, бля, купіть мог. Но надаєла, заєбісь! Хачу, сука, челавеческай жизні.
Маріка, на вигляд, трохи старша за мене випускниця Дрогобицького педінституту, їхала до чоловіка. Вона трохи хвилювалася, бо ж не бачила його від часу одруження, котре відбулося наступного ж після знайомства дня протягом загалом триденного візиту її коханого до Дрогобича навесні минулого року у складі туристичної групи.
“Не знаю, як воно буде. Всьо ж таки рік пройшов. Може, він уже передумав, і не хоче. Інтересно, чи він не дуже помінявся за то всьо врем`я”.
Зміст останньої фрази я зрозуміла лише тоді, коли побачила, як чоловік її зустрічав. Судячи за мимовільним зітханням, що вирвалося з марічиних грудей на порозі автобуса, він, очевидно, не дуже змінився. Або ж навпаки, дуже, в кожному разі, не на краще.
Марічиного обранця звали Клаус, йому було «трошка за п`ядесять» згідно розповіді дружини, і пара ця нагадала мені улюблений в дитинстві мультик про Вінні-Пуха, Хрюшу і повітряну кульку. Тільки в руках у Маріки була не маленька кулька, а велика чорна валіза. Цікаво, як склалося їхнє подружнє життя. Сподіваюся, те, що Маріка забула в автобусі свій розмовник «Начинаем говорить по-немецки», не дуже перешкоджало щасливо його розпочати.
Остання пасажирка була мовчазною жінкою передпенсійного віку. Єдиним, що вона розповіла про себе польським прикордонникам, було те, що їде до доньки на весілля. Це, щоправда, не викликало в останніх особливої довіри, тим більше після того, як в одному із дбайливо зв“язаних докупи клунків під сидінням автобусу знайшли чималу кількість білого порошку без запаху. Перетнути кордон омріяної країни всезагального достатку їй так і не вдалося. Принаймні, не в автобусі герра Крафта.
Перші підбаденські враження
Герр Де Ляпорте виглядав дещо молодшим за свої 35 і вже чекав на наш автобус разом із крихітним синім Twingo і старшою донькою, семирічною Клеа. З трьох пасажирів, які все ще не полишили автобуса до прибуття на кінцеву зупинку в Карлсруе, він відразу ж безпомилково визначив свою майбутню «опер» (саме так називалася відтепер моя професія), і, ввічливо посміхаючись, простягнув мені руку:
– Наталья?
– Я, я, – розгублено мекнула я у відповідь, сама до кінця не усвідомлюючи, що саме маю на увазі: український особовий займенник чи німецьку стверджувальну частку.
Семирічна Клеа зацікавлено розглядала мою безпорадну постать, про всяк випадок, міцно тримаючись за татову ногу. Тато в цей час говорив, жваво, привітно, усміхнено, і, що найгірше, явно звертаючись до мене.
– Бітте шон,– було останнім реченням привітальної промови герра Де Ляпорте, і єдиним зрозумітим мною словосполученням.
– Данке шон,– відповіла я, як того вчив «Немецкий для начинающих», і ми з моїм майбутнім «хазяїном» в черговий раз мило посміхнулися одне до одного.
На щастя, герр Де Ляпорте не виявив бажання відразу ж продовжити наше змістовне спілкування, а, будучи чоловіком практичним, як воно і належиться батькові трьох дітей, залагодив усе необхідне без зайвих слів: протягом лічених хвилин герр Крафт одержав гроші за моє перевезення, мою валізу було перетранспортовано із автобусного “коферрауму” до крихітного багажного відділення «Twingo», Клеа було посаджено на заднє сидіння, мене, – на переднє, і під позивні ще незнайомої мені радіостанції SWF, наше авто рушило у бік Гернсбаха.
Намагаючись зрозуміти хоча б щось у жвавому мовному потоці з уст герра Де Ляпорте, котрий все з тою ж привітною посмішкою на обличчі показував рукою то в напрямку праворуч, то попереду, то час від часу ліворуч, очевидно, намагаючись ввести мене в курс основних приваб довколишньої місцевості, я не могла позбутися нав“язливого відчуття, що не полишало мене від часу перетину останнього кордону. Все, що оточувало мене в цій країні, нагадувало дитячі уявлення про те, як мала би виглядати казкова країна ельфів. Можливо, причина такої асоціації крилася в крихітності, неправдоподібній охайності, ніби випрасуваності німецьких селищ. Можливо, – у яскраво розфарбованих гномиках, без яких важко уявити собі німецький садок, чи навіть квітник. Можливо, так здавалося через білі фіранки на вікнах чи всюдисущий свіжий запах прального порошку, котрий виділяють тут навіть авта. Сам герр Де Ляпорте попри поважність своїх рухів і особливу манеру говорити, яка притаманна банківським клеркам всюди, навіть у голлівудських фільмах, і за якою людина, котра досі не бачила жодного живого банківського клерка, безпомилково може впізнати першого ж побаченого, здавався якимось не зовсім справжнім у своєму крихітному «Twingo» з порозкиданими на задньому сидінні плюшевими іграшками. Можливо, причиною була моя перевтома і збудженість після безсонної ночі, виснажливої дороги, перед невідомістю першої зустрічі з рештою Де Ляпортів.
Очевидно, все це спричинилося до уривчастості спогадів про перебіг подальших подій того вечора.
Фрау Де Ляпорте була огряднішою за свого чоловіка, виглядала дещо старшою за свої 35 і посміхалася так само привітно і ввічливо. Обидвоє близнюків своєю круглістю і рожевощокістю нагадували гномів у садку, і в момент моєї з“яви дещо принишкли. Але, побачивши, що справа йде до вечері, відразу ж перестали звертати на мене увагу. Треба визнати, апетит у цих створінь був вартим подиву і ще довго викликав у мене щиру повагу.
Можливо, це було пов“язане зі специфікою національної традиції харчування, точніше із специфікою харчування сім“ї Де Ляпортів, яку не можна було зовсім назвати традиційно національною. Вже хоча би тому, що свої корені родинне дерево мало у Франції, а до сусідньої Німеччини перебралося лише кілька століть тому, під час відомих кожному школяреві із книжок Олександра Дюма розборок між католиками і гугенотами. Де Ляпорти і досі не зрадили своїм релігійним переконанням і старанно опікувалися справами протестантської громади Гернсбаха.
Притаманна протестантській самосвідомості строгість і стриманість виявлялася у кожній найдрібнішій деталі сімейного побуту. В першу чергу у їжі. Строго розписаний по годинах графік харчування не порушувався протягом року нашої співпраці жодного разу і мені навіть важко уявити собі, що саме могло б спонукати перенесення обіду більше ніж на півгодини або зміну традиційного вечірнього меню.
Отже, щоранку, рівно о 06.01 фрау Де Ляпорте спускалася до кухні і вмикала кавоварку. Очікуючи, поки поштарка принесе газету, вона завантажувала білизну до пральної машини, складала список закупів на день, планувала справи, заплановані на сьогодні. Рівно о 06.23 до запаху кави, що долинав із низу, долучався легенький шурхіт опущеної в скриньку газети, фрау Де Ляпорте тихенько повертала ключ у замковій щілині, потім інший ключ у щілині поштової скриньки, далі так само тихенько зачиняла вхідні двері, і поверталася до вітальні. Рівно о 07.03 до сніданку спускався ще герр Де Ляпорте, і вони прочитували газету, з“їдали кожен дві скибочки дієтичного чорного хліба із тоненьким шаром маргарину і мармеладу для хворих на діабет, випивали по чашці позбавленої кофеїну кави із молоком пониженої жирності і тривалим терміном зберігання, а потім герр Де Ляпорте їхав на роботу, а фрау Де Ляпорте ішла нагору одягати дітей. Рівно о 08.01 за сніданком збиралася решта мешканців будинку: Клеа, якій надавалося право вибрати між двома скибочками дієтичного хліба на сніданок і порцією мюслів із молоком, близнюки, яким різали хліб на зовсім дрібненькі шматочки і права вибору не надавали, і я. Мені теж дозволялося вибрати між хлібом і мюслями, кавою з молоком чи без і прочитати газету. Довший час найважчим для мене було останнє.
Рівно о 12.14 поверталася зі школи Клеа, і відбувалася церемонія сімейного обіду. У меню передбачалися численні варіації: макарони із томатним соусом і тертим сиром, макарони із сметаною і тертим сиром, відварені картопляні кльоцки, підсмажені рибні палички або варені овочі. Все, крім макаронів, треба було спершу витягти із морозильника, а потім розігріти згідно інструкції. На десерт часом подавалися консервовані фрукти. Під час обіду завжди дзвонив герр Де Ляпорте і цікавився сімейними справами.
За вечерею (рівно о 19.21) сім“я переважно збиралася вся разом, герр Де Ляпорте ще раз переглядав ранкову газету, ми разом із фрау Де Ляпорте сервірували на стіл дієтичний хліб із розрахунку дві скибочки на люлину, порізані плястерками сир і варену ковбасу із пониженим вмістом жиру, маргарин, часом трохи свіжи овочів.
Треба визнати, що така система харчування була спершу трохи незвичною для мене, і протягом перших двох тижнів сприяла схудненню на 6 кілограмів, врезультаті чого я набула ідеальної для топ-моделі ваги 48 кілограмів при зрості 1 метр 68 сантиметрів. Вдома це мені нізащо не вдалося б. Щоправда, мене постійно нудило і я відчувала леге запаморочення в голові і слабість в ногах. Але це, очевидно, було пов“язане з акліматизацією, і я не звертала на це особливої уваги. Через кілька тижнів я зовсім звикла і навіть зникло легке відчуття голоду, що переслідувало мене на початку.
Інша ситуація була із нащадками сім“ї Де Ляпорте, відчуття голоду у яких не зникало, здається, ніколи. Незважаючи на сувору заборону і жорстокий контроль із боку матері (всі члени сім“ї були злегка схильні до повноти, і вона намагалася змалку привчити дітей до правильного і раціонального харчування) Клеа часто вдавалося за сніданком чи за вечерею схопити потай від матері третю скибку хліба, яку вона жадібно проковтувавла, навіть не намащуючи маргарином чи варенням, а за обідом потай покласти собі додаткову порцію макарон і швиденько з“їсти їх, не поливаючи соусом, поки мати відволіклася на телефонну розмову.
Молодші ж діти були позбавлені такої можливості, і тому намагалися відшукати щось їстивне всюди. Від них треба було ховати смітник, із якого вони любили діставати і споживати рештки їжі, ховати все їстивне, включно із черствим хлібом, а часом, коли активність їх особливо підвищувалася, вони намагалися випробувати на їстивність і речі, мало для цього придатні: оівці, туалетний папір, стиральні гумки, крейду, тощо. Одного разу надгризеними виявилися навіть мої черевики.
Спершу мені було дуже шкода цих вічноголодних створінь, і я намагалася потай від мами почастувати їх печивом, шоколадом чи цукорками. Але фрау Де Ляпорте довідалася про це, і після ввічлової, але серйозної розмови я вирішила більше не ризикувати втратити місце праці.
Того дня, коли ми разом із Клеа і гером Де Ляпорте повернулися із вокзалу у Карлсруе, вечерю через спізнення автобуса було перенесено аж на півгодини, і, очевидно, на честь свята, крім традиційного дієтичного хліба із сиром і вареною ковбасою, їли ще суп із шампіньйонів, зварений із сухого порошку виробництва фірми Knorr.
Довкола круглого столу у вітальні панувала зацікавлена мовчанка, дитячі погляди вивчаюче спостерігали за кожним моїм рухом, фрау і герр Де Ляпорте намагалися підтримувати невимушену розмову, час від часу звертаючись до мене і отримуючи милу посмішку і тактовне мовчання у відповідь. Клеа, почервонівши, щось питала, шепочучи на вухо матері, близнюки поводили себе незвично тихо (це я мала можливість зрозуміти вже значно пізніше, коли довідалася, як саме вони поводять себе зазвичай) і мовчки дивилися на мене зі своїх високих спеціальних стільчиків, які обмежували їх рухи і не давали можливості самостійно вивільнитися. Вони мовчки і старанно розмазували зупу-пюре по своїх пластмасових тарілках, які спеціальними гумовими пластинками прикраплювалися до перекладин на стільчиках і так само мовчки витирали гумові ложки і вимащені пальці об цератові комбінезони однакового із тарілками малинового кольору, навіть не намагаючись, як завжди, повитирати рештки їжі об волосся одне одного або розплювати вміст тарілки на підлогу довкола себе.
За такими мирними заняттями ми і провели наш перший спільний вечір, я знаками попросила дозволу передзвонити додому, мені ствердно і доброзичливо кивнула фрау Де Ляпорте, а за нею і герр Де Ляпорте, я передзвонила, і мені показали кімнату, де я мешкатиму.
Останнім моїм сильним враженням того багатого на події дня стало блискавичне засинання на простирадлах із свіжим запахом прального порошку.