(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
Станом на 24.02.1919 р. — луцький повітовий військовий комендант.
ЦДАВОУ — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 7.
(04.09.1883-27.07.1936) — помічник військового міністра УНР.
Народився в Орлі, походив з родини офіцера. Закінчив Житомирську класичну гімназію, Михайлівське артилерійське училище (1904), вийшов підпоручиком до 30-ї артилерійської бригади (Мінськ). Згодом перевівся до 18-ї артилерійської бригади (Люблін). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1910). З 1912 р. — капітан, старший ад'ютант штабу 5-ї піхотної дивізії (Житомир). Брав участь у Першій світовій війні: обер-офіцер для доручень штабу 10-го армійського корпусу, в. о. старшого ад'ютанта штабу фортеці Перемишль, начальник штабу 71-ї піхотної дивізії. З серпня 1916 р. — в. о. начальника штабу 3-ї Забайкальської козачої бригади. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 08.03.1918 р. — на службі в українській армії: помічник начальника Генерального штабу УНР. З 30.12.1918 р. — помічник начальника штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. У березні 1919 р. — помічник військового міністра УНР О. Шаповала. У травні—липні 1919 р. — начальник штабу IV-го Галицького корпусу УГА. Згодом служив у штабі УГА.
Какурін Микола, фото 1916 року (з видання: Какурин И. Как сражалась Революция. — Москва. — 1990.)
З березня 1920 р. — на службі в РСЧА: у розпорядженні Всероглавштабу. 3 14.07.1920 р. — у розпорядженні начальника штабу 16-ї армії РСЧА. З 01.08.1920 р. — начальник 10-ї стрілецької дивізії РСЧА. З 24.10.1920 р. — командувач 3-ї армії РСЧА. З 31.12.1920 р. — другий помічник командувача Західного фронту; начальник штабу військ, виділених для придушення Тамбовського повстання; командувач військ Вітебського району РСЧА. З 25.03.1922 р. — командувач військ Бухаро-Ферганського району. З 17.06.1922 р. — помічник командувача військ Туркестанського фронту, старший керівник тактики Військової академії РСЧА (згодом — академії ім. М. Фрунзе). 19.08.1930 р. був заарештований у Москві в справі колишніх білих офіцерів. 19.02.1932 р. був засуджений до страти, однак вирок змінили на 10 років виправно-трудових робіт. Покарання відбував у Ярославському ізоляторі, де невдовзі помер. Автор численних військово-історичних праць, зокрема — «Как сражалась Революция» та «Гражданская война в России: война с белополяками».
Какурін Микола, фото 1930 року (з архівної справи)
Тинченко Я. Ландскнехт без остраху та докору: військова кар'єра та доля Миколи Какуріна//3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — Київ. — 1999. - № 1/2; ДАСБУ. — Ф. 6. — Спр. 67093-фп. — Т. 54, архівно-слідча справа Какуріна М. Є.; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 47-зв. — 48; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 1.03.1923. — Москва. — 1923. — С. 96–97; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 56; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 6. — С. 9–11; Ключенко О. Генеральна Булава УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 5–10; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 116, 132, 133, 177; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 404.
(27.05.1893-26.04.1973) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Кременчук на Полтавщині. Закінчив військове училище (1915). Останнє звання у російській армії — поручик.
Калиновий Іван, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)
З 1918 р. — старшина Кінно-Гайдамацького полку ім К Гордієнка Армії УНР. З 14.04.1921 р. — помічник командира 5-го кінного полку ім К Гордієнка Окремої кінної дивізії Армії УНР.
У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, де закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1927). Працював інженером на Закарпатті. З 1929 р. — у Галичині (Збараж, Золотів). У 1930 р. на вимогу польської влади виїхав із Галичини і повернувся на Закарпаття. У 1939 р. брав участь в обороні Карпатської України. Незабаром виїхав до Берліну, де став одним із керівників Союзу Гетьманців-Державників.
У 1948 р. емігрував до США. Помер у м. Маплевуд.
Некролог//Українське Козацтво. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 3(25). — С. 40–42; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1974. — Ч. 5. — С. 93; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С 147.
(29.12.1889-12.09.1938) — командир авіадивізіону Дієвої армії УНР.
Видатний авіаконструктор, на честь якого було названо планету «Костянтин».
Народився в м. Валуйки на Вороніжчині. Походив з родини слобідських козаків. Закінчив Одеське військове училище (1912), Гатчинську авіаційну школу (1916). Служив у 3-й Сибірській стрілецькій гарматній бригаді, 2-му Владивостоцькому фортечному авіаційному полку, 26-му авіаційному загоні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. служив в авіації Армії Української Держави. З 03.12.1918 р. — командир 1-го Волинського авіаційного дивізіону. З лютого 1919 р. — командир повітроплавного загону Дієвої армії УНР та УГА, з травня 1919 р. — інспектор авіації УГА. Влітку — восени 1919 р. — завідувач авіаційного складу Дієвої армії УНР. З 1920 р. служив в авіації РСЧА у Києві, у 1922 р. закінчив Московський інститут Червоного повітряного флоту, працював завідувачем конструкторського бюро на Київському авіаційному заводі № 6. У 1925 р. закінчив механічний факультет Київського політехнічного інституту, а наступного року очолив авіаційне конструкторське бюро у Харкові. Працював над конструюванням та спорудженням літаків цивільної авіації, вважається засновником вітчизняної цивільної авіації. Під його керівництвом було створено понад 20 типів літаків. Літак К-5, конструкції Калініна, став найбільш популярним та розповсюдженим пасажирським літаком 30-40-х років. Літак К-12 вважається першим у світі бомбардувальником, крім того — родоначальником надзвукової авіації. У 1938 р. заарештований і страчений НКВС.
Калінін Костянтин, фото 1930-х років (з музею Харківського авіаційного заводу)
У 1990 р. Міжнародний планетний центр (США) затвердив для знов відкритої планети № 3347 назву «Костянтин». Як ішлося в тексті офіційного повідомлення — «На честь Костянтина Олексійовича Калініна (1889–1938) — видатного льотчика та талановитого конструктора, який розробив низку аеропланів різних типів, один з яких дістав Золоту медаль на Міжнародній авіаційній виставці у Берліні 1928 р.»
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 154; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 7. — С 286; Ляховецкий М. Б. Все в крыле: страницы жизни и творчества авиаконструктора К. А. Калинина. — Харьков. — 1986; Савин В. С. Планета «Константин». — Харьков. — 1994; История авиации, библиографический указатель. — Москва. — 2003. — С. 244.
(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився на Київщині. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 4-го Східно-Сибірського гірського артилерійського дивізіону (Нерчинськ). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 14.11.1918 р. — старшина Головної артилерійської управи Армії Української Держави. З 01.06.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник частини зброї Головної артилерійської управи Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232.
(29.12.1888-?) — підполковник Армії УНР.
Родом з Волині. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1920–1922 рр. — старшина окремої старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 18.
(1883-11.12.1920) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Полоцьку. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 8-го Фінляндського стрілецького полку (Виборг). Останнє звання у російській армії — капітан.
З 19.03.1918 р. — начальник відділу Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. Під час Гетьманату одержав звання військового старшини. З 01.06.1919 р. — член військової делегації УНР у Польщі. На початку листопада 1919 р. — делегат штабу Дієвої армії УНР до денікінців у справі мирних переговорів. Після зриву переговорів з наказу командування Дієвої армії УНР залишився при штабі УГА.
У січні 1920 р. виїхав до Одеси, звідки переїхав до Криму, де перебували сили Російської армії П. Врангеля. Після їхньої поразки залишився у Криму, був схоплений ЧК та розстріляний у Ялті.
Д-в М. Як звязковий старшина у Денікінців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 10. — С. 8—10; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 141, 429, 441
(1883-07.1920) — підполковник Армії УНР
Народився у м. Хорол Полтавської губернії. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 1-го Брест-Литовського фортечного піхотного батальйону. До грудня 1917 р. — старший ад'ютант штабу 19-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р. начальник міліції Чернігова. З 23.04.1918 р. — діловод канцелярії Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 04.05.1919 р. — начальник Загальної управи Військового міністерства УНР. 09.07.1920 р. через хворобу залишився у Кам'янці-Подільському. Після того, як місто покинули українські війська був схоплений червоними та розстріляний.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 95, 170–175.
(1.04.1889-21.05.1919) — командир авіаційного полку УГА та Дієвої армії УНР.
Осетин за походженням. Народився у м. Беслан (Північний Кавказ). Станом на 1.01.1910 р. — корнет 7-го гусарського Білоруського полку (Володимир-Волинський), згодом закінчив авіаційну школу та служив в авіації. Останнє звання у російській армії — ротмістр.
У 1918 р. служив в Одеському авіаційному дивізіоні Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. з наказу гетьмана П. Скоропадського у авіазагоні зі складу Одеського авіаційного дивізіону відбув у розпорядження військового секретаріату ЗУНР. З 1-го грудня 1918 р. — помічник командира Летунського відділу УГА, згодом переформованого в авіаційний полк УГА. Навесні 1919 р. — командир авіаційного полку УГА та Дієвої армії УНР. Загинув в авіаційній катастрофі під Тернополем. Похований у м. Тернопіль.
ЦДАВОУ. — Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 136. — С. 16-зв.; Франко П. Летунський відділ УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — Ч. 11. — С. 9—11, Зеник Р. Дещо про літунство УГА//Український Скиталець. — 1922. — Ч. 14. — С. 3–5
(6.04.1883 — після 1919) — інспектор піхоти Дієвої армії УНР.
Походив з селян Подільської губернії. Закінчив 2-класне Гайсинське міське училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (24.03.1906), вийшов підпоручиком до 311-го піхотного Челябінського полку. Згодом був переведений до 231-го піхотного Котельничеського резервого батальйону (Вятка), який 19.07.1910 р. був влитий до 193-го піхотного Свіяжського полку (Вятка). 30.07.1911 р закінчив Головну гімназично-фехтувальну школу. З 25.11.1913 р. — штабс-капітан. З 01.12.1913 р — начальник кулеметної команди полку, на чолі якої вирушив на Першу світову війну. Протягом війни одержав шість поранень (перше з них — через кілька днів після прибуття на фронт), однак всі вони викликали певні підозри, оскільки зачіпали лише м'які тканини і були цілком безпечні для життя. 29.08.1915 р дістав контузію і був відправлений на лікування до Вятки. 30.10.1915 р. був відрахований зі всіх муштрових посад у полку й отримав від офіцерського зібрання рішення, яке забороняло йому повертатися до полку. Подальша служба Ю. Капкана у війську достеменно невідома, оскільки існує два його послужних списки. Згідно першого (п/с 1-616) він дезертував з армії і з'явився лише після Лютневої революції: 14.04.1917 р він був зарахований до списків 471-го піхотного Козельковського полку. Згідно другого списку (п/с 128–238, складеного при призначенні Ю. Капкана командиром 1-го Українського полку) він перебував на службі у тилу: з 10.03.1916 р — молодший офіцер Кулеметного запасного полку, з 16.04.1916 р — капітан, з 08.01.1917 р. — підполковник, з 31.01.1917 р — командир 4-го батальйону 4-го кулеметного запасного полку (Саратов).
У квітні 1917 р. очолював українську громаду Саратовської залоги, від якої був делегатом на І Всеукраїнському військовому з'їзді. 18.05.1917 р. був обраний до складу його президії, ще за два дні став членом Українського Генерального Військового Комітету. З 20.05.1917 р. — командир 1-го Українського козачого полку ім. Б. Хмельницького. Однак, коли полк вирушив на фронт, несподівано відбув у відпустку. На III Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний командиром полку Захисту Революції, сформованого з учасників з'їзду, однак знову зник. За версією самого Ю. Капкана поїхав на фронт, щоб привести в Київ Богданівський полк, однак достеменно відомо, що полк ім. Б. Хмельницького повернувся в Київ з ініціативи та під командою старшин полку. У листопаді 1917 р — начальник 1-ї Сердюцької дивізії. З 20.12.1917 р. — на посадах «командувача всіма Українськими військами для оборони України від наступу Армії Ради Народних Комісарів». З 12.02.1918 р. був звільнений у відпустку на чотири місяці. У березні 1918 р. видав під своїм прізвищем «Статут стройової служби», який в українській армії отримав назву Капканівського статуту. В дійсності не мав до упорядкування Статуту жодного відношення — він був розроблений комісією старшин 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького без участі Капкана. З серпня 1918 р. — командир 1-го Залізничного полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — інспектор Залізнично-Технічних військ Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — інспектор піхоти Дієвої армії УНР. Станом на 21.11.1919 р. — начальник резерву старшин Дієвої армії УНР у м. Кузьмін (Поділля). Подальша доля невідома.
Капкан Юрій, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1934. — Ч. 4)
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 128–238. - п/с 1-616; ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 25; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Варшава. — 1937. — № 7. — С. 18; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 434. Галаган М. З моїх споминів. — Київ. — 2005 р.
(05.02.1879-19.02.1969) — генерал-хорунжий Дієвої армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Капустянський Микола, фото 1915 року (фото надано для публікації російським військовим істориком О Г. Кавтарадзе)
Походив з родини священика, з с Чумаки Катеринославської губернії. Закінчив 4-класну Катеринославську духовну семінарію. У 1900 р. був покликаний на військову службу до 134-го піхотного Феодосійського полку (Катеринослав). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1904), вийшов підпоручиком до 105-го піхотного Оренбурзького полку (Вільно). З 18.03.1905 р. був приділений до 8-го Східно-Сибірського стрілецького полку, що перебував на Далекому Сході. 07.04.1906 р. повернувся до 105-го піхотного Оренбурзького полку. Закінчив Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). У 1912–1914 рр. відбував ценз командування ротою у 105-му піхотному Оренбурзькому полку. Брав участь у Першій світовій війні: з липня 1914 р. — старший ад'ютант штабу 5-ї стрілецької бригади, з 19.10.1915 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 21-го армійського корпусу, з 31.03.1916 р. — штаб-офіцер для доручень штабу 3-го армійського корпусу. З 15.08.1916 р. — підполковник. З 09.02.1917 р. — в. о. начальника штабу 171-ї піхотної дивізії. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю (11.11.1915 р., за бій 8—09.09.1915 р). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 03.09.1917 р. — в. о. начальника штабу 104-ї піхотної (1-ї Української) дивізії. Учасник III Всеукраїнського військового з'їзду. З кінця грудня 1917 р. — начальник штабу 11-ї армії. З 03.01.1918 р до 19.01.1918 р. — начальник штабу Південно-Західного фронту. 05.02.1918 р був демобілізований. З 03.05.1918 р. — начальник штабу 2-ї пішої дивізії (колишньої 1-ї Української) Армії Української Держави. Під час Гетьманату одержав звання полковника. З початку листопада 1918 р. — начальник канцелярії Військово-наукового комітету Головного управління Генерального штабу Української Держави. З 25.12.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. 04.04.1919 р. був заарештований отаманом Оскілком за звинуваченням у співпраці з червоними, 28.04.1919 р. — звільнений. Згодом — помічник начальника 1-ї Управи штабу Дієвої армії УНР. З початку жовтня 1919 р. — начальник 1-ї Управи штабу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — т. в. о. начальника штабу Дієвої армії УНР. 25.11.1919 р. був інтернований польською владою. Перебуваючи у таборі для інтернованих у Ланцуті та переїхавши згодом до Варшави, написав на замовлення Військового міністерства УНР книгу «Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919 році» (в трьох частинах).
З 26.04.1920 р. — представник Генерального штабу УНР при польському Генеральному штабі. З 15.06.1920 р. — 3-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий.
Восени 1923 р. виїхав до Парижу. Був активним членом Української військової організації, представником УВО у Франції. 03.02.1929 р. на І з їзді ОУН був обраний до Проводу українських націоналістів, призначений керівником військового штабу ПУН.
Восени 1941 р. прибув до окупованого німцями Києва, де заснував Військовий клуб ім. П. Полуботка, намагався формувати українській військові частини у складі Вермахту. Наприкінці 1941 р. виїхав до Відня, згодом — до Львова, де в 1942–1944 рр. намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника.
Капустянський Микола, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З 1945 р. перебував на еміграції у Мюнхені, де помер та похований.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 5909; ЦДАВОУ — ф 1075. — Оп. 1. — Спр. 21; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 55-а; Оп. 5. — Спр. 2. — С. 12–17; Тинченко Я. Микола Капустянський: підсумок життя за 90 років// Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 21–57; Список Генеральною штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 646; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнісгь//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 56; Kopдуба Ф. Генерал-полковник Микола Капусгянський//Вісті Комбатант — Нью-Йорк. — 1969. -Ч. 3/4. — С. 16–20; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 93, 118,127,151,189,191.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 05.10.1918 р. — помічник командира 8-го легкого гарматного полку Армії Української Держави. У 1919 р. — командир 22-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
Народився у Полтаві. З 12.07.1918 р. — старшина Головного артилерійського управління військового міністерства Української Держави. З 10.01.1919 р. — начальник 1-го відділу Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. - ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232.
(10.11.1867—?) — колландир полісу Дієвої армії УНР.
Закінчив Житомирську чоловічу гімназію, Київський університет, Миколаївське кавалерійське училище (1889). Служив у 36-му драгунському Охтирському полку (Меджибіж). З 06.05.1904 р. — ротмістр. Станом на 01.01.1910 р. — спостерігач за інтендантськими складами у Володимир-Волинському повіті. З 14.12.1911 р. — старшина інтендантського управління Варшавської військової округи. З 26.02.1912 р. — підполковник. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 22.06.1918 р. — Гайворонський повітовій військовий начальник. Сформував повітову кінну сотню, на чолі якої у листопаді 1918 р. перейшов на бік Директорії. З повітової сотні розгорнув 1-й Курінь Смерті ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР, з якого 15.02.1919 р. було сформовано 28-й дієвий кінний полк ім. М. Залізняка (з травня 1919 р. — 8-й кінний ім. М. Залізняка полк). Очолював цей полк до жовтня 1919 р., коли на чолі більшої частини полку перейшов до поляків. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. - ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 8; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; Смовський К. Виправлення та доповнення//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 272; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — Ч. 2. — С. 101.
(01.10.1871—?) — начальник управи штабу Дієвої армії УНР.
Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1893), служив у 25-му саперному батальйоні. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 04.09.1918 р. — завідувач інженерної частини 6-ї російської армії, рештки якої перебували в Україні та розформовувалися. Згодом був приділений до Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 05.07.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник Технічної управи Головного інженерного управління штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 18.
(15.03.1893-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Вільно. Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1914). У складі 65-ї артилерійської бригади брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — капітан.
В українській армії з 16.02.1919 р. — командир 5-ї батареї Січових стрільців Дієвої армії УНР, згодом — 1-ї гаубичної батареї, що входила до 2-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Навесні 1919 р. полк було передано до складу Української Галицької армії — до 2-го Галицького корпусу, у складі якого 5-та батарея воювала спочатку проти поляків, а згодом — проти червоних. У січні 1920 р. батарею було передано до 4-ї Галицької бригади Едуарда Шепаровича, яка у квітні 1920 р. приєдналася до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. Рештки 2-го гарматного полку та 5-ї батареї Січових стрільців було передано на формування артилерії 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. 3 25.04.1920 р. — командир 13-го гарматного куреня 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 26; Спр. 923. — С. 51; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 99. — С. 25; Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 79. — С. 127; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180.
(06.08.1893–1945) — підполковник Армії УНР.
Походив з Харківщини. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.
З вересня 1919 р. до 1921 р. — курсовий старшина Спільної військової школи Армії УНР.
У 1921–1922 рр. — старшина Охорони Головного Отамана С. Петлюри.
З 1928 р. — контрактовий офіцер польсь кої армії: служив у складі 3-го уланського пол ку у Тарновських Гурах. Останнє звання у поль ській армії — майор.
У 1945 р. був схоплений та розстріляний радянськими карними органами у Кракові.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 49; Отрешко-Арський М. Спогад про Спільну військову школу//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. — Ч. 40. — С. 11–14; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102; Смовський К. Катинь та інші осередки//Український Комбатант. — На чужині. - 1956. — С. 18.
(1890-13.03.1970) — полковник Армії УНР.
Народився у Херсоні. У 1914 р. був мобілізований до армії, служив у 48-му піхотному запасному полку. Закінчив Оранієнбаумську кулеметну школу. З 1915 р. — молодший офіцер кулеметної команди Кавказької Туземної дивізії. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. Згодом — товариш Генерального Секретаря військових справ, завідувач мобілізаційного відділу УГВК. З 15.11.1918 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу військ Директорії. З січня до березня 1919 р. — член місії УНР у Туреччині. З 30.04.1919 р. — голова комісії з розслідування справи повстання отамана В. Оскілка. З 16.05.1919 р. — головний державний інспектор УНР. 3 грудня 1919 р. — посол УНР у Латвії, Естонії та Фінляндії.
З 1923 р. — на еміграції у США. У 1926–1933 рр. був редактором американської україномовної газети «Свобода». У 1950—60-х рр. — шеф українського відділу радіостанції «Голос Америки» у Вашингтоні. Помер та похований у м. Меточин (штат Нью-Джерсі, США)
Кедровський Володимир, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
Кедровський В. 1917 рік. — Вінніпег. — 1967; Кедровський В. Перше засідання Другого Всеукраїнського Військового Генерального Комітету//За Державність. — Каліш. — 1929. — Ч. 1. — С. 118–123; Кедровський В. Хто спричинив Проскурівський погром//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 199–205; Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 9–22; Євтимович В. Олелько Сергійович Остапура-Степовий//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С. 29–33; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 83, 210–213; Дороговказ. — Торонто. — 1970. — Ч. 46
(14.08.1883-26.08.1935) — начальник 1-го генерал-квартирмейстерства Українського Генерального штабу.
Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив 1-й кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище. Служив у 2-й Гренадерській артилерійській бригаді. Згодом служив у інших артилерійських бригадах. Перевівся до кавалерії — служив у 17-му уланському Новомиргородському полку. Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). Під час Першої світової війни служив на штабових посадах у штабі Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 23.11.1917 р. начальник 1-го генерал-квартирмейстерства Українського Генерального штабу.
У лютому 1918 р. перейшов на службу до більшовиків, був начальником штабу у командувача радянських військ М. Муравйова, разом з яким згодом перевівся на Східний фронт РСЧА. Протягом 15.08.1918 р. — 13.09.1918 р. обіймав посаду начальника штабу 2-ї армії РСЧА. Після придушення заколоту Муравйова перейшов на бік білих, де командних посад не обіймав.
Білоемігрант, помер та похований у Парижі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 26; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 638; Незабытые могилы. — Москва. — 2001. — Т. 3. — С. 258; Волков С. В Офицеры армейской кавалерии. — Москва. — 2004. — С. 249.
(?—?) — полковник Армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 64-го піхотного Казанського полку (Білосток), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1918 р. — викладач Інструкторської школи старшин. Під час Гетьманату був підвищений до рангу полковника. 06–07.03.1919 р. — начальник оборони Бердичева від більшовиків. З 21.03.1919 р. до середини літа 1919 р. — командир 3-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. З 13.10.1920 р. — начальник господарчої частини Кам'янець-Подільської спільної юнацької школи Армії УНР.
З 1923 р. жив у еміграції в Калішу. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. - ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 93-а; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С 99.
(26.12.1893–1924) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Попівка Липовецького повіту Подільської губернії. Вступив на військову службу у 1915 р. Під час Першої світової війни втратив ліву руку. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Кириця Йосип, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
В українській армії з 1919 р. У 1920 р. — командир 7-го запасного куреня 6-ї запасної бригади Армії УНР, командир сотні у 2-й бригаді 1-ї кулеметної дивізії (сотник). Станом на 01.10.1922 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР.
Помер у Польщі, похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 18-зв.; Спр. 923. — С. 41–44; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 3; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7; Пекарчук І. Правда про 10 і 11 листопада 1920 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 1. — С. 8–9.
(28.02.1888–1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з селян Полтавської губернії. Закінчив 3-класне Уманське міське училище. У 1909–1913 рр. відбував строкову військову службу у 3-му Кавказькому стрілецькому полісу (Тифліс). 27.07.1914 р. був мобілізований, закінчив 1-шу Тифліську школу прапорщиків (15.05.1915 р.). У складі 10-го піхотного Новоінгерманландського полку брав участь у Першій світовій війні. За бойові заслуги був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З травня 1917 р. — командир 1-го куреня 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького військ Центральної Ради. З березня 1918 р. — командир 1-ї сотні Богданівського куреня 1-го Запорізького полку Армії УНР. З травня 1918 р. — командир 1-го куреня 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Армії Української Держави. З листопада 1918 р. — помічник командира полку. З червня 1919 р. — командир 18-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького Дієвої армії УНР. У січні 1920 р. разом з рештками полку був схоплений в Умані Червоними гайдамаками отамана Волоха. Розстріляний з наказу Волоха.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 250–270; Военный Орден Святого Великомученника и Победоносца Георгия. — Москва — 2004. — С 556; Самійленко С. Дні слави. — Нью-Йорк — 1958; Лазуренко С Перший Український козацький ім. гет. Б. Хмельницького полк//Вісті Комбатанта — Нью-Йорк. — 1967. - № 2. — С. 19–24; Лазуренко С. Богданівці на фронті 1917 року//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1965. - № 33. — С 13–15; № 34. — С. 15–18; Лазуренко С. Від Києва до Дону (від 6.03 до 29.04.1918)//Тризуб. — 1967. - № 45. — С 16; № 46. — С. 19–20, 1968. - № 47. — С 18–21; № 48. — С 18–19; Лазуренко С. Богданівці на Демаркаційній лінії// Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. - № 37. — С. 6–10; Лазуренко С. Повстання проти гетьмана і Друга війна з большевиками 1918–1919 рр.//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. - № 39. — С 17–18; № 40. — С. 3–5; № 41. — С. 6–9; 1967. - № 42. — С 13–15.
(01.01.1879-5.06.1942) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Походив з дворян Чернігівської губернії. Народився у маєтку батька поблизу Батурина. Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901), вийшов підпоручиком до 21-го мортирного артилерійського дивізіону. Закінчив Михайлівську артилерійську академію (1909) та Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1913). З початку 1915 р. — старший ад'ютант штабу 32-ї піхотної дивізії. З осені 1915 р. — командир 4-ї батареї 32-ї артилерійської бригади. На цій посаді за бойові заслуги дістав звання полковника, Георгіївську зброю та орден Святого Георгія IV ступеня (30.01.1917 р). З серпня 1916 р. — штаб-офіцер управління артилерії Південно-Західного фронту, командир 6-ї важкої артилерійської бригади. З 20.06.1917 р. — генерал-майор. З 07.07.1917 р. — інспектор артилерії 41-го армійського корпусу. З 09.09.1917 р. — командувач 23-го армійського корпусу.
У листопаді 1917 р. перейшов до 34-го армійського корпусу, який був українізований. 05.12.1917 р. був відряджений до Києва — у розпорядження генерального військового секретаря С. Петлюри. У січні—лютому 1918 р. — помічник командира Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри.
Влітку 1918 р. перейшов до Добровольчої армії, обіймав посаду начальника артилерійського постачання. У 1920 р. — начальник Військово-технічного управління Російської армії П. Врангеля та, одночасно, радник П. Врангеля з українських питань.
У січні 1921 р. прибув до Тарнова як офіційний представник генерала П. Врангеля з метою переконати С. Петлюру визнати зверхність П. Врангеля у боротьбі проти Радянської Росії. Отримав категоричну відмову. Згодом переїхав до Парижу, де працював шофером таксі.
У 1924 р. на запрошення Військового міністерства Чехо-Словаччини у ранзі полковника вступив до Чехо-Словацької армії, одержав звання генерал-майора, командував 11-ю польовою артилерійською бригадою (Кошице). 01.09.1938 р. вийшов у відставку. Помер та похований у Празі на Ольшанському цвинтарі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 3. — Спр. 6. — С. 58; Милоданович В. Е. Генерал Василий Фадеевич Кирей//Военная Быль. — Париж. — 1959. — № 35. — С. 6—10; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році// За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 137–157; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 56; Цапко І. Перша українська військова місія в Криму (травень 1920)//Вісті Комбатанта. — 1963. — Ч. 3. — С. 19–26; Незабытые могилы. — Москва. — 2001. — Т. 3. — С. 277.
(04.01.1876 — до 1961) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Закінчив Оренбурзький Неплюєвський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1896). Служив у 9-й артилерійській бригаді (Полтава), у складі якої брав участь у Російсько-японській та Першій світовій війнах. З 16.07.1914 р. очолював батарею 9-ї бригади. Згодом був переведений на посаду командира 4-ї батареї 60-ї артилерійської бригади у ранзі підполковника. З 06.03.1917 р. — командир дивізіону 9-ї артилерійської бригади. За Першу світову війну одержав усі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївську зброю (23.01.1917 р., за бій 18 та 21.01.1915 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.
Кирій Іван, фото 1905 року (з приватної колекції О. Пересадька)
У складі 9-ї артилерійської бригади перейшов на службу Центральній Раді. З 19.05.1918 р. — командир 2-го дивізіону 12-ї легкої гарматної бригади Армії Української Держави. З січня 1919 р. — помічник командира Окремого Стрілецького Запорізького куреня з господарчої частини Дієвої армії УНР. З 18.02.1919 р. — старшина для доручень Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З 28.03.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник: частини пороху, хімічного майна та вибухових речовин Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Франції.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 10. — С. 15; Спр. 37. — С. 231–232; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 12. — С 19–22.
(? — до 1926) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918–1919 рр. — командир куреня 3-го Сірожупанного полку. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Рівному. У 1920–1923 рр. служив в Армії УНР.
Похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 90. — С 2-зв. — 3.
(29.07.1872-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Кобеляки Полтавської губернії. Закінчив гімназію та військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища за 2-м розрядом (1892), служив у 187-му піхотному резервному Роменському полісу. Брав участь у Російсько-японській війні, був поранений. Перебував у запасі з 07.04.1909 р. до 16.04.1910 р. Після повернення на службу — начальник службової команди Двинського майнового складу. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Китиця Павло, фото 1904 року (Иллюстрированная летопись Русско-японской войны. — СПб. — 1904. — Выпуск 9)
В українській армії з 1917 р. З 21.10.1920 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. — помічник начальника інспекторського відділу штабу 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1923 р. повернувся на батьківщину, станом на 1926 р. мешкав у м. Кобеляках. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 3; Спр. 923. — С. 41–44; Список капитанов армейской пехоты 1911. — СПб. — 1911. — С. 1671; ДАСБу. — Фп. — Спр. 406. — Т. 12. — С. 1–17.
(23.04.1884-23.06.1968) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Цікновці Камянець-Подільського повіту Подільської губернії. У 1906 р. був викликаний на військову службу рядовим до 9-го гренадерського Сибірського полку (Володимир). У 1910 р. закінчив школу підпрапорщиків. У складі 1-го гренадерського Сибірського полку пішов на Першу світову війну. На початку 1915 р. був відряджений до Петрограду, де склав іспити на ступінь однорічника 2-го розряду при Петроградській гімназії Петра І. Закінчив Оранієнбаумську школу прапорщиків (13.07.1915 р.), вийшов прапорщиком до 3-го маршового запасного батальйону.
Учасник II Всеукраїнського військового зїзду. На печатку листопада 1917 р. отримав повноваження від Ю. Капкана (т. зв. Головнокомандувача всіх збройних сил в Україні) на формування у Камянці-Подільському українського партизанського загону. Сформував його під назвою партизанського загону ім. Яна Кармелюка. На чолі загону був поранений у боях проти відступаючих з фронту збільшовичених частин російської армії. За часів Гетьманату П. Скоропадського був демобізілізований. Під час антигетьманського повстання знову сформував у Камянці-Подільському повітову сотню ім. Я. Кармелюка. У січні 1919 р. Її рештки влилися до Запорізької бригади ім С. Петлюри Дієвої Армії УНР. У січні—лютому 1919 р. — комендант Проскурова та Проскурівського повіту. Усунутий з посади у зв'язку з розслідуванням справи Проскурівського погрому 15–16.02.1919 р. 21.03.1919 р. після закінчення розслідування був знову призначений начальником залоги Проскурова. Після залишення українськими військами Проскурова — начальник Проскурівського партизанського загону, з яким у червні 1919 р. влився до 3-ї стрілецької (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР У березні 1920 р. був приділений до штабу 4-ї стрілецької бригади Армії УНР у ранзі підполковника Згодом — помічник командира Етапного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Ківерчук Юрій, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
З 1923 р. жив на еміграції у Скальмержище (Польща), з 1950 р. — у США. Помер у м. Сіракюзи (Нью-Йорк), похований у Баунд-Бруці.
РГВИА — Ф. 409. — Оп 1 — п/с 207–565; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп 1. — Спр. 97. — С. 37;ЦДАВОУ. - ф. 3172. — Оп 1. — Спр. 73. — С 29, Ківерчук Ю. Від автономії до суверенності — Торонто. — 1964. — Ч. 10 — С 27–37; Козловський О. Кармелюківці//За Державність — Торонто. — 1964 — Ч. 10 — С 210–219; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1968. - № 4 — С. 61.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
З 14.02.1919 р. — головний інтендант Запорізького корпусу Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24 — С. 189.
(01.01.1875-05.1919 р.) — начальник корпусу Дієвої армії УНР.
Закінчив кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище за 1-м розрядом (1894), служив у 166-му піхотному резервовому Рівненському полку (Київ). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 166-го піхотного Рівненського полку. 3 1911 р. — капітан 48-го піхотного Одеського полку. Брав участь у Першій світовій війні. Одержав усі нагороди до ордена Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та Георгіївську зброю (10.01.1915 р. за бій 12.12.1914 р.). У 1917 р. — командир 400-го піхотного Хортицького полку Останнє звання у російській армії — полковник.
З 29.06.1918 р. — помічник київського губернського коменданта. З 09.01.1919 р. — начальник X-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР у Могилеві-Подільському, де потрапив у полон до червоних. Розстріляний.
ЦДАВОУ — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 1098
(14.06.1875—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Народився у Полтаві. Закінчив Полтавську класичну гімназію, військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1895), служив у 7-й артилерійській бригаді. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1901), обіймав штабові посади у Київській військовій окрузі. З 06.12.1911 р. — полковник, начальник відділення Головного управління Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні: начальник штабу 15-ї піхотної дивізії, командир полку. З 21.10.1916 р — генерал-майор. З 11.05.1917 р. — начальник штабу 23-го армійського корпусу. З 14.07.1917 р. — начальник 20-ї піхотної дивізії. З 22.09.1917 р. — начальник штабу 11-ї армії Південно-Західного фронту. Був нагороджений Георгіївською зброєю.
В українській армії з 10.03.1918 р. — в. о. 1-го отаман-квартирмейстера Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З 08.06.1918 р (фактично — з 31.05.1918 р.) — в. о. начальника 5-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Доля після грудня 1918 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 40; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 42-зв. — 43; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914
(21.11.1860—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив кондукторські класи при Головному інженерному управлінні (1885), служив у Виборзькому фортечному інженерному управлінні. Останнє звання у російській армії — полковник.
Станом на 05.03.1919 р. — корпусний інженер 1-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР.
Список чинам военно-инженерного ведомства. СПб. — 1914. — С. 506.
(14.02.1878-?) — полковник Армії УНР.
Народився у Москві. Закінчив реальне училище, Московський кадетський корпус, Миколаївське інженерне училище (1900). З 05.10.1913 р. — підполковник. З 31.12.1916 р. — командир радіодивізіону 4-ї армії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Клейдер Юрій, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
23.12.1917 р. радіодивізіон 4-ї армії було українізовано. З 15.04.1918 р. — командир Одеського радіодивізіону Армії УНР. З 02.05.1918 р. — командир Подільського радіодивізіону. З 20.04.1919 р. — командир радіодивізіону Холмської групи Дієвої армії УНР. З 10.06.1919 р. — радіотелеграфний референт штабу Дієвої армії УНР. З 27.08.1919 р. — т. в. о. інспектора Технічних військ Дієвої армії УНР. З 30.04.1920 р. — помічник начальника Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 30.06.1920 р. — інспектор технічних військ і начальник Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 08.06.1921 р. — т. в. о. начальника Інженерно-технічної управи Військового міністерства УНР.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Сир. 79. — С. 161, Оп. 2. — Спр. 482. — С. 86–95.
(23.04.1896-?) — підполковник Армії УНР.
Походив з селян с. Піски Аохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Уманське сільськогосподарське училище. 07.08.1915 р. був мобілізований та зарахований до 5-го запасного артилерійського дивізіону. Закінчив одну з Київських шкіл прапорщиків (24.04.1916 р.), був призначений у розпорядження командира 243-го запасного піхотного полку. Останнє звання у російській армії — поручик.
Климач Юрко, фото 1929 року (Ген М Омслянобич-Павленко, Зимовий похід. — Прага. — 1939)
Учасник Першого Зимового походу — командир 2-го куреня Збірної бригади Київської дивізії. У 1920 р. — командир 29-го куреня 10-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР, на чолі якого 04–19.11.1921 р. брав участь у Другому Зимовому поході. 06.11.1921 р. у бою під Коростенем дістав поранення, внаслідок якого неправильно зрослися плече та рука. Станом на 15.09.1922 р. — командир Збірної сотні 4-ї Київської стрілецької дивізії.
У 1923 р. виїхав на еміграцію до Чехо-Словаччини. У 1932 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Згодом працював інженером. Після 1945 р. подальша доля невідома.
РГВИА — Ф. 409. — Оп 1. - п/с 207–345; ЦДАВОУ — Ф 1075 — Оп 2. — Спр. 927 — С 48–53; Спр. 923. — С 18–25; Петренка Листопадовий рейд 1921 р.//Лтгопис Черюнса Калини. — Львів — 1934 — Ч 6. — С. 6–8; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм. — 1972. — Kil 2. — С. 80, 164; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма — Київ — 2002. — С 280; Наріжний С Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С 143
(26.01.1875–1920?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Народився у Полтаві. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Павлівське військове училище (1895), слркив у лейб-гвардії Гренадерському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир бригади 16-ї піхотної дивізії. З 20.06.1917 р. — генерал-майор Під час Першої світової війни був поранений, отруєний газами, двічі контужений, нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та Георгіївською зброєю.
З 07.10.1917 р. — начальник 153-ї піхотної дивізії 34-го армійського (1-го Українського) корпусу, яку українізував та перетворив на 2-гу Українську. З 17.04.1918 р. — призначений начальником Подільського корпусу Армії УНР, однак на посаду не прибув. З 08.06.1918 р. — начальник Сердюцької дивізії Армії Української Держави.
У грудні 1918 р. був інтернований Директорією та незабаром відправлений до Німеччини разом із німецькими військами, що покидали Україну. Звідти переїхав до білогвардійської Північної армії генерала Міллера, у складі якої у 1919 р командував 5-ю Північною стрілецькою бригадою. Ймовірно, потрапив у полон до червоних, де загинув.
Клименко Віктор, фото 1918 року (ГАРФ)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 651. — С 42; Омелянович-Павленко М. Спогади українського коман-' дарма. — Київ. — 2002. — С. 64.
(25.12.1874—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив Київський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1894), Офіцерську артилерійську школу. Станом на 01.01.1910 р. — капітан Івангородської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 01.05.1918 р — командир 10-го мортирного артилерійського дивізіону Армії Української Держави. З 21.01.1919 р. — інспектор артилерії 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. і до жовтня 1919 р — діловод управління інспектора артилерії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 44; Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 29. — С. 10.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
З початку березня 1918 р. до 20.04.1918 р. — командир 2-ї чоти кінної сотні 2-го Запорізького полісу Армії УНР. З січня 1919 р. — командир 1-го Залізнично-Технічного гарматного полку Дієвої армії УНР (з травня 1919 р. — 25-й гарматний Залізничний полк). У грудні 1919 р. з рештками полку приєднався до Української Галицької армії. У 1920 р. був приділений до 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 12.11.1920 р. — приділений до Гарматного управління Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1696. — Спр. 11. — С. 20; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Дяченко П. Чорні Запорожці//Науково-довідкова бібліотека Головного архівного управління України. — С. 2–4.
(19.01.1891-2.06.1978) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Ічня Чернігівської губернії. Закінчив Олександрівське військове училище (1913), служив у 6-му стрілецькому полку, з яким пішов на Першу світову війну. У перших боях (23.08.1914 р.) був поранений в ліву ногу. З 25.09.1915 р., після одужання, служив у 16-му запасному батальйоні. З 10.10.1915 р. — курсовий офіцер 2-ї Київської школи прапорщиків. 04.02.1915 р. повернувся на фронт до 6-го стрілецького полку, прийняв командування 3-ю ротою. З 01.11.1915 р. — начальник команди зв'язку полку. 02.11.1915 р. нагороджений Георгіївською зброєю. З 08.05.1916 р. — начальник учбової команди полку. З 25.02.1917 р. — командир батальйону. 13.05.1917 р. був підвищений до звання капітана. З 02.11.1917 р. — начальник унтер-офіцерської школи 2-ї стрілецької дивізії.
Керівник українізації у 2-й стрілецькій дивізії. 05.12.1917 р. на чолі виділеного з дивізії українського куреня прибув до складу 121-го пішого Українського полісу 31-ї дивізії 10-го українізованого корпусу. З 14.01.1918 р. — помічник командира цього полісу.
18.03.—11.04.1918 р. навчався в Інструкторській школі старшин та був там курсовим офіцером 02.05.1918 р. був відряджений на формування Одеської інструкторської школи старшин. З 20.06.1918 р., після розформування школи, був призначений командиром 8-ї сотні 4-го Сердюцького полісу Сердюцької дивізії гетьмана П. Скоропадського. Один із ініціаторів переходу цього полісу 18–19.11.1918 р. під ст. Мотовилівіса на бік військ Директорії. 14.12.1918 р. поліс перейменовано на 4-й Січовий та включено до складу Січової дивізії військ Директорії. З 01.01.1919 р. — помічник командира, а з 31.03.1919 р. — командир 4-го Січового полісу Дієвої армії УНР (14.07.1919 р. поліс було перейменовано на 3-й Січовий, а за загальноармійською нумерацією — на 30-й). З 08.10.1919 р. — начальник 2-ї частини відділу навчання Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 29.03.1920 р. — начальник відділу заосмотрення штабу Армії УНР. З 03.07.1920 р. — начальник відділу статутів Генерального штабу УНР. 20.10.1920 р. був підвищений до рангу підполковника.
Кмета Архип, фото 1950-х років (з приватної колекції Р. Коваля)
На еміграції, у 1928 році, закінчив економічно-кооперативний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. З серпня 1927 р. — в. о. начальника 1-го організаційного відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії: служив у складі 5-го піхотного полку у Вільно. Останнє звання у польській армії — підполковник.
У вересні 1939 р., після вступу до Вільно литовських військ, був інтернований у Литві. У 1940 р. повернувся до Польщі.
У 1942–1943 рр. співпрацював з німецькими військовими у справі створення частин т. зв. Українського визвольного війська.
У 1944–1949 рр. перебував у Західній Німеччині. У 1950 р. емігрував до США.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп 2 — Спр. 53. — С. 118–123, Ф. 1078 — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 119, 137; Золоті Ворота Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Shandruk Р Arms of valor. — 1959; Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003, Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 155
(29.07.1874 — кін. 1928) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у м. Павлоград. Закінчив 2-класну сільську школу, навчався у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. У 1899 р. був покликаний до армії. Служив однорічником 2-го розряду у лейб-гвардії Санкт-Петербурзькому полку (Варшава). За поширення революційних ідей у 1901 р. потрапив на заслання. У 1904–1905 рр. добровольцем брав участь у Російсько-японській війні, одержав звання прапорщика запасу. Потому закінчив Єкатеринославське реальне училище (1906), електротехнікум, Московський комерційний інститут (1911), повернувся до Харкова, очолював електротехнічне підприємство з будівництва підйомників (ліфтів). У 1914 р. був мобілізований до армії, обіймав посаду начальника автоколони штабу 34-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
Один із ініціаторів українізації 34-го армійського корпусу та перетворення його на 1-й Український. У листопаді 1917 р. залишив корпус та виїхав на Харківщину формувати Вільне Козацтво. Навесні 1918 р. — отаман Вільного Козацтва Харківщини. Під час Гетьманату займався громадською діяльністю. У листопаді 1918 р., під час протигетьманського повстанням, утворив з прихильників Директорії Харківський Слобідський Кіш, який у середині грудня 1918 р. був переформований у Харківський Слобідський полк. Залишався командиром цього полку, який згодом увійшов до складу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР, до червня 1919 р., коли полк був розформований. Згодом виконував особисті доручення Головного Отамана С. Петлюри. У 1920 році був вибірним головою м. Кам'янець-Подільський.
У 1922 р. повернувся в Україну, до Харкова. Викладав у Технологічному інституті. 03.03.1928 р. був заарештований ДПУ, засланий на Соловки. Того ж року за невідомих обставин був убитий охоронцями табору.
Кобза Іван, фото 1919 року (Бюлетень Союіу бувших українських вояків у Канаді. — Торонто — 1960)
Міщенко Ю. Про отамана Івана Кобзу//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1966. — Ч. 41. — С. 13–14; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. — Ч. 54–55. — С. 38–39; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Вісті Комбатанта. — 1969. — Ч. 2. — С. 35; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 10. — С. 93–94.
(?—?) — сотник, начальник розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР.
У російській армії мав звання молодшого офіцера.
З 25.12.1918 р — начальник розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР. З 12.02.1919 р — помічник начальника розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. до жовтня 1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР.
Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 89–90.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан. У 1918 р. — командир сотні (значковий) у 2-му Сірожупанному полку Армії Української Держави, згодом — помічник командира 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку Дієвої армії УНР. З вересня 1919 р. до грудня 1919 р. — командир 4-го Сірожупанного рекрутського полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. 1969. — Кн. 1. — С. 356–358.
див. Медзвецький Микола Опанасович.
(20.04.1876—?) — полковник Дієвої армії УНР.
Народився у Житомирі. Закінчив 1-шу Тифліську класичну гімназію (1895), військово-училищні курси Московського піхотного юнкерського училища (1897), вийшов підпрапорщиком до Осовецької фортечної артилерії. Того ж року перевівся підпоручиком до Кавказької резервної артилерійської бригади. Брав участь у Першій світовій війні. З 28.05.1915 р. — командир 5-ї батареї 102-ї артилерійської бригади. З 18.12.1916 р. — полковник. З 03.04.1917 р. — командир 2-го дивізіону 102-ї артилерійської бригади. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (26.01.1917 р, за бій 3.06.1916 р.).
З травня 1917 р. — голова Української ради 102-ї артилерійської бригади. З 02.11.1917 р. — начальник 102-ї артилерійської бригади. З грудня 1917 р. — начальник 2-ї Української гарматної бригади 1-го Українського корпусу військ Центральної Ради. 26.01.1918 р. бригада була розформована. З 04.02.1918 р. — начальник 3-го відділу головного артилерійського управління Військового міністерства Центральної Ради. З травня 1918 р. — в. о. генерала для доручень при 2-му товаришеві військового міністра Української Держави. З червня 1918 р. — начальник 3-го відділу головного артилерійського управління Військового міністерства Української Держави. З грудня 1918 р — начальник постачання головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. З лютого 1919 р. — член надзвичайної місії УНР в Австрії та Угорщині. З листопада 1919 р. — в. о. референта військових справ при Окремому центральному українському союзі у Відні. 10.10.1920 р. повернувся на військову службу на посаду в. о. начальника гарматної бригади 1-ї кулеметної дивізії Армії УНР З травня 1921 р — у розпорядженні інспектора артилерії Армії УНР. З 24.08.1921 р. — т. в. о. начальника 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. 3 25.02.1922 р. — начальник групи інтернованих військ УНР у таборі Стршілково.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 112. — С. 24–30; Оп. 2. — Спр. 311. — С. 61–65; Спр. 653. — С 30
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 20.03.1919 р. та на 24.04.1919 р. — командир 4-го (53-го) пішого Холмського полку Армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 37; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. — № 5. — С. 9—61; 1936 — № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 9–56.
(31.12.1871—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Закінчив Полтавське реальне училище, Московське піхотне юнкерське училище (1891), вийшов підпрапорщиком до 6-го Східно-Сибірського стрілецького батальйону, у складі якого брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр. та Російсько-японській війні. За бойові заслуги дістав звання підполковника, всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївську зброю. Після війни служив помічником командира 10-го Сибірського стрілецького полку. З 06.12.1910 р. — полковник. З 03.09.1914 р. — помічник командира 12-го Сибірського стрілецького полку. З 27.05.1915 р. — командир 32-го Сибірського стрілецького полку. З 23.07.1915 р. — командир 407-го піхотного Саранського полку. За бій 22–23.05.1916 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. У 1917 р. — командир бригади 102-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
У 1918 р. — помічник начальника 14-ї пішої дивізії Армії Української Держави. Після приходу до влади Директорії — начальник 14-ї пішої кадрової дивізії (до 24.02.1919 р.). З 04.03.1919 р. — комендант Рівного.
У 1920 р. жив у Рівному, де перебував на обліку Російської місії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 71; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 755.
(8.11.1888 — після 1920) — відомий український військово-політичний діяч.
У 1917 р. — керівник формування Вільного Козацтва у Києві та особливий комендант міста.
Походив з селян м Білопілля Сумського повіту Харківської губернії. Закінчив 2-класне Актюбинське училище, механічне відділення Королівського Дармпггадтського політехнічного інституту. За фахом — інженер-механік металообробки (1910). У 1911–1913 рр. відбував обов'язкову військову службу рядовим у 1-му Кавказькому залізничному батальйоні, фактично працював інженером на залізниці. У 1913–1914 рр. — інженер з виробництва машин на машинобудівному заводі сільськогосподарських машин Гельферіх-Саде у Харкові та на Південно-Російському заводі. У 1914 р. — мобілізований до армії, був завідувачем технічного бюро відділу механічних майстерень комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Земського союзу.
Ковенко Михайло, кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)
З 09.03.1918 р. — представник Міністерства закордонних справ УНР при німецькому військовому аташе. З 15.11.1918 р. — начальник відділу формування Вільного Козацтва штабу військ Директорії. З 15.12.1918 р. — голова Верховної слідчої комісії для боротьби з контрреволюцією у Києві. У березні 1919 р. очолював невеликий особливий ударний загін Дієвої армії УНР у боях за Бердичів та Козятин.
З 1920 р. жив на еміграції у Румунії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3558 (персональний фонд М. М. Ковенка); Киркиченко Ю. До історії українського військового судівництва//За Державність. — Варшава. — 1936. — № 6. — С. 65–76; Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 рр. — Київ. — 2002. — Т. 1. — С. 191, 204–206, 235, 236, 261.
(16.10.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Кам'янець-Подільський. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1920–1921 рр. — півсотенний 2-го куреня ім. І. Мазепи 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Згодом — командир 4-го куреня ім. Дорошенка 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 97-зв.; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 41.
(1879 — після 1945) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1899), служив у 9-му драгунському Казанському полку (Житомир), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю за бій 25.09.1915 р. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 07.12.1917 р. був приділений до політичного відділу Генерального Військового Секретарства Центральної Ради. У 1918 р. — у складі Генеральної ради Українського Козацтва. З 05.01.1919 р. — начальник 1-ї кінної дивізії Дієвої армії УНР.
Козинець Пантелеймон, фото 20-х років (Белградский альбом. — С. 164)
Незабаром перейшов до Збройних Сил Півдня Росії, служив у кінноті ЗСПР та Російської армії П. Врангеля.
З листопада 1920 р. — білоемігрант, жив у Сербії.
У 1941–1945 рр. служив у т. зв. Російському корпусі, сформованому німецьким командуванням з колишніх білогвардійців для боротьби проти комуністичного партизанського руху на Балканах. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а — С. 6; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 70; Белградський альбом — Белград. — 1929. — С. 164; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва — 2004. — С. 263.
(10.10.1883—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився на Полтавщині. Був покликаний на військову службу у 1903 р. рядовим 3-го Ковенського фортечного піхотного батальйону. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 73-го піхотного Кримського полку (Могилів-Подільський). 30.01.1913 р. перейшов до 20-ї прикордонної Хотинської бригади, яка з початком Першої світової війни була переформована у Хотинський прикордонний піхотний полк. За бій 17.05.1915 р. був нагороджений Георгіївською зброєю, за бій 17.08.1915 р. — орденом Святого Георгія IV ступеня. З 20.12.1916 р. — штабс-капітан 6-го Фінляндського стрілецького полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Козинцев Андрій, фото 1919 (?) року (Белградский альбом. — С. 121)
З 06.10.1917 р в українській армії: помічник командира 1-го Українського запасного полку (згодом — полку ім. Дорошенка). У 1918 р. — помічник командира 9-го пішого Вінницького полку Армії Української Держави. З 22.08.1919 р. — штаб-старшина для доручень при військовому міністрі УНР В. Петріві. З вересня 1919 р. очолював Місію по справах військовополонених Дієвої армії УНР при польському командуванні. Припустився низки фінансових зловживань, за що згідно наказу Головного Отамана С. Петлюри від 22.03.1920 р. мав бути заарештований. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 43. — С. 92; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 91. — С. 3; Спр. 37. — С. 170–175; Личный состав чинов Отдельного корпуса пограничной стражи 1913. — СПб. — 1913. — С. 522; Белградский альбом. — Белград. — 1929. — С. 121.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з селян Катеринославської губернії. Під час Першої світової війни служив однорічником у Кавказькій Туземній дивізії. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
Восени 1917 р. перевівся до 3-го драгунського Новоросійського полку, що українізовувався. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. — виборний командир цього полку, перейменованого на 1-й Український драгунський Новоросійський. Згодом виїхав до Києва, де брав участь у січневих (1918 р.) вуличних боях проти більшовиків. Після відступу з Києва 09.02.1918 р. вступив до кулеметного відділу 3-го Запорізького куреня ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради (згодом — 1-й Кінно-Гайдамацький полк ім. К. Гордієнка). У червні 1918 р. підбурював склад полку до виступу проти влади гетьмана П. Скоропадського, через що полк було кадровано до сотні, а Козир-Зірка мусив переховуватись на Катеринославщині. На початку листопада 1918 р. з'явився у розпорядження командувача Окремого загону Січових стрільців Є. Коновальца та отримав від нього доручення на формування 1-го кінно-партизанського полку Січових стрільців. Після сформування полку очолив його на фронті під Києвом. Згодом полк розташувався в Овручі як залога, де відзначився погромами. У січні 1919 р. полк Козира-Зірки залишив місто перед наступом червоних і був переведений на Чернігівщину, однак тут відзначився таким мародерством, що українське командування віддало наказ про його роззброєння. Отаман Козир-Зірка самовільно виїхав у район ст. Бирзула, де у лютому 1919 р. разом з полком увійшов до складу Запорізької Січі отамана Божка (командував кіннотою). У травні 1919 р. був заарештований за звинуваченням у Овруцькому погромі та ув'язнений. Слідство проводилося у Кам'янці-Подільському, але не завершилося. У жовтні 1919 р. місто було зайняте Збройними Силами Півдня Росії і Козир-Зірку звільнили.
Козир-Зірка Олекса, фото 1919 року (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11)
За непідтвердженими даними у 1924 р. жив в Катеринославі, де працював у губернському ЧК. Подальша доля невідома.
Середа М. Отаман Козир-Зірка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 11–13; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 147; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 220–230.
(?—?) — військовий урядовець Дієвої армії УНР. У російській армії мав старшинське звання. У 1917–1918 р. — завідувач постачання полку ім. П. Дорошенка військ Центральної Ради. До 12.01.1919 р. перебував на посаді помічника командувача Південно-Західного району УНР. У подальшому лікувався після поранення у шпиталі Києва. З 17.02.1919 р. повернувся на військову службу на попередню посаду. З 09.03.1919 р. — начальник постачання Північної групи Дієвої армії УНР. 03.05.1919 р. був звільнений з посади. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 34, 87; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 1, 10, 99, ЦДАВОУ — Ф. 1077. — Оп. 6. — Спр. 12. — С. 91.
(1889—?) — командувач бронепотягу Дієвої армії УНР.
Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1909), вийшов корнетом до 4-го гусарського Маріупольського полку. Закінчив один курс Військової академіїГенерального штабу (1917). У 1917 р. — ад'ютант штабу 6-ї кавалерійської дивізії. Останнє звання у російській армії — штабс-ротмістр.
У 1918 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї кінної дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир Куреня Смерті в Дієвій армії УНР. У березні 1919 р. — командувач бронепотягу у Південно-Східній групі Дієвої армії УНР.
Після ліквідації Південно-Східної групи та її переходу до Румунії, вступив до Збройних Сил Півдня Росії. Служив у 4-му гусарському Маріупольському полку, згодом — у штабі 1-ї Звідної Донської Козачої дивізії ЗСПР З 17.03.1920 р. — підполковник ЗСПР. Після переходу до Російської армії П. Врангеля — офіцер Учбового кавалерійського дивізіону.
З 1921 р. — викладач Миколаївського кавалерійського училища (Югославія). З 1929 р. жив на еміграції у Белграді. З 1934 р. — голова белградського відділення Товариства Галіполійців. Подальша доля невідома.
Козубський Олександр, фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 57-зв. — 58; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта, — 1970. — Ч. 3–4. — С. 60–71; Ч. 5. — С. 7–14; 1971. — Ч. 1. — С. 21–26; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва — 2004. — С. 264.
(12.12.1871—?) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився на х. Очеретяний Олександрівського повіту Херсонської губернії. Походив з родини відставного підпоручика. Закінчив Псковський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1892), офіцерський клас Військово-електротехнічної школи. Після училища вийшов до 167-го резервного Острозького полку з приділенням до 2-го саперного батальйону. 17.10.1893 р. перевівся до 2-го саперного батальйону. З 04.03.1898 р. служив у Владивостоцькому фортечному телеграфі (в 1900–1901 рр. був у відрядженні у складі російських військ у Китайському поході).
З 01.12.1901 р. — знову у 2-му саперному батальйоні. З 02.11.1902 р. — у 20-му саперному батальйоні. З 01.02.1904 р. — начальник Осовецького фортечного телеграфу. З 02.02.1905 р. — командир роти у 12-му саперному батальйоні, який брав участь у Російсько-японській війні. З 17.10.1907 р. — у 8-му понтонному батальйоні. З 25.03.1909 р. — у 11-му саперному батальйоні. З 31.07.1910 р. — командир 2-ї іскрової роти (Вільно). 28.10.1914 р. був підвищений до звання полковника. Після початку Першої світової війни 2-га іскрова рота обслуговувала штаб та війська Північного фронту. 31.05.1916 р. рота була розгорнута у 5-й радіотелеграфний дивізіон. Під час війни мав два легких поранення, був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою.
Козьма Олександр, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 27.11.1917 р. начальник відділу зв'язку Українського генерального військового секретаріату Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — начальник зв'язку Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 15.03.1918 р. — командир Запорізького інженерного полку Армії УНР. З 28.05.1918 р. — корпусний інженер Запорізького корпусу Армії Української Держави. З 10.08.1918 р. — т. в. о. командувача Запорізького корпусу Армії Української Держави. З 05.09.1918 р. — дивізійний інженер Запорізької дивізії Армії Української Держави. З 16.12.1918 р. — інспектор технічних справ Лівобережного фронту. З 20.01.1919 р. перебував у резерві старшин. З 12.05.1919 р. — інспектор технічних справ Запорізької групи Дієвої армії УНР. З 01.10.1919 р. — інспектор технічних справ групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. 27.11.1919 р був інтернований польською владою у збірній станиці Ланцут. З 01.08.1920 р — штаб-старшина для доручень інспектора Технічних військ Армії УНР. З 28.08.1920 р. — помічник інспектора Технічних військ Армії УНР.
З 1921 р. жив на еміграції у Калішу. Викладав фізику та математику в Українській гімназії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 49–51; Оп. 2. — Спр 653. — С. 34–55; РГВИА Ф. 409. — Оп. 1. — Д. 37891. - п/с 359–893; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1918 р. — комендант 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 10.02.1919 р. був приділений до штабу Подільського корпусу Дієвої армії УНР. З кінця квітня 1919 р. — комендант штабу 9-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. У травні 1919 р. потрапив до польського полону. Був вивезений до Німеччини, де перебував у таборах російських біженців. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 31; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — ' 1938. - № 8. — С. 50, 56.
(10.07.1862-?) — полковник Армії УНР.
Закінчив військову прогімназію, Одеське піхотне юнкерське училище, служив у 15-му стрілецькому батальйоні (Одеса). Брав участь у Російсько-японській війні. З 14.02.1905 р. — підполковник за бойові заслуги. Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 7-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Новокиївське). Згодом служив у 20-му піхотному Галицькому (Житомир) та 17-му піхотному Архангелогородському (Житомир) полках. У складі останнього брав участь у Першій світовій війні. З 28.01.1915 р. — полковник. У 1917 р. — командир 1-го піхотного Невського полку.
З 09.11.1918 р. — хотинський повітовий військовий начальник. У 1920 р. — приділений до старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 653 — С. 117–121; Список подполковникам на 1913. — СПб. — 1913. — С. 130.
(08.02.1872-04.1920) — командувач групи Дієвої армії УНР.
Походив з дворян Чернігівської губернії. Закінчив 4-й Московський кадетський корпус (1889), Михайлівське артилерійське училище (1892), вийшов підпоручиком до 1-ї кінно-артилерійської батареї. У 1899 р. закінчив два курси Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом. 04.03.1904 р. був приділений за власним бажанням до 5-го Сибірського козачого полку. З 23.07.1904 р. — командир 1-ї сотні цього полку (підосавул). З 15.01.1905 р. — приділений до штабу Сибірської козачої дивізії. 15.06.1905 р. одержав звання осавула за бойові заслуги у Російсько-японській війні (був нагороджений всіма бойовими орденами до Святої Анни II ступеня з мечами). 11.12.1905 р. перевівся до 11-ї кінно-артилерійської батареї. З 20.01.1907 р. — командир 20-ї кінно-артилерійської батареї. З 22.11.1907 р. — командир 1-ї батареї 2-го кінно-гірського артилерійського дивізіону (Київ). Закінчив Офіцерську артилерійську школу (29.08.1911 р.). 11.09.1914 р. був підвищений до звання полковника. З 23.09.1914 р. — командир 2-го кінно-гірського артилерійського дивізіону. 26.11.1914 р. одержав Георгіївську зброю за заслуги у бою біля с. Балидорф (28.08.1914 р.). 31.07.1915 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за бій 29.05.1915 р. біля с. Жежева на Дністрі. 22.09.1916 р. був підвищений до звання генерал-майора. З 20.12.1916 р. — начальник 14-ї артилерійської бригади.
У березні—квітні 1918 р. — голова демобілізаційної комісії Румунського фронту. З 17.04.1918 р. — т. в. о. командувача 3-го Херсонського корпусу Армії УНР. З 10.08.1918 р. — у розпорядженні військового міністра Української Держави О. Рогози. За Гетьманату мав звання генерального значкового. З 22.12.1918 р. та станом на 10.02.1919 р. — командувач 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. У березні 1919 р. — командувач Південно-Східної групи (Південного фронту) Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. був членом т. зв. Революційної ради у Вапнярці. З травня 1919 р. — отаман для доручень начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 10.07.1919 р. — за сумісництвом начальник оборони району Кам'янця-Подільського. Навесні 1920 р. помер у Кам'янці-Подільському.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 33-622; ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; «Русский Инвалид». — СПб. — 1915. — № 49; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 77; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 29–30; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 58; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — Темпора. — С 82, 157.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російськії армії — полковник.
З 28.12.1918 р. — помічник корпусного інтенданта 1-го Волинського кадрового корпусу.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 12.
(06.03.1884–1944) — підполковник Армії УНР.
Закінчив 2-гу Київську гімназію, Михайлівське артилерійське училище (1906), служив у 4-му стрілецькому артилерійському дивізіоні (Одеса). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1913). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — помічник начальника оперативної частини штабу Південно-Західного фронту. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Колосовський Володимир, фото 1913 року (з приватної колекції)
З 10.03.1918 р. — начальник розвідкою відділу Генерального штабу УНР, зюдом — Української Держави. З 12.01.1919 р — військовий експерт делегації УНР на мирних переговорах у Парижі. Станом на 09.05.1919 р. — військовий агент УНР у Франції, Бельгії, Іспанії, Португалії (Париж).
З 1920 р. жив на еміграції у Німеччині, був довіреною особою одного з керівників Російського Загальновійськового Союзу генерала фон Лампе. Редагував журнал «Война и Мир», таємно пов'язаний з розвідувальним управлінням РСЧА. Деякий час з 1929 р. за рекомендацією М. Капустянського входив до складу військового штабу Проводу українських націоналістів. Помер під час Другої світової війни.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 48-зв. — 49; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 669.
(23.04.1880-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Кишиневі Бессарабської губернії. Закінчив 1-й кадетський корпус (Санкт-Петербург), Миколаївське інженерне училище (1899). Служив у Лібавській фортечній роті (1910). З 02.11.1914 р. — командир 1-ї роти 5-го саперного батальйону. З 11.12.1916 р. — підполковник. З 26.01.1917 р. — командир окремої інженерної роти. З 02.03.1917 р. — штаб-офіцер для справо-виробництва інженерної частини етапно-господарчого відділу штабу 7-ї армії. З 01.01.1918 р. — завідувач інженерної частини 7-ї армії.
З 20.09.1918 р. — бухгалтер електротехнічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 01.07.1919 р. — начальник канцелярії електротехнічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. 16.11.1919 р. був звільнений з посади через розформування управління. Був інтернований польською владою. З 24.04.1920 р. — співробітник Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 16.09.1920 р. — т. в. о. начальника електротехнічного відділу Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 166. — С. 1–6; Спр. 606. — С. 13-зв.; Спр. 37. — С. 226–229.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
З 24.11.1918 р. — командир гарматної бригади Окремого Чорноморського Коша.
Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 110.
(?—?) — сотник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
З 22.05.1919 р. — командир кінної сотні окремого загону Сірожупанників Дієвої армії УНР під час оборони Підволочиська. У спогадах В. Проходи помилково названий підполковником.
Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 24.
(17.10.1866 — після 1920) — учасник українського військового руху 1917 р.
Закінчив Псковський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1887), вийшов підпоручиком до 15-го стрілецького батальйону (Одеса). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1893). Служив на штабових посадах в Омській військовій окрузі. З 07.03.1900 р. — викладач Чугуївського піхотного юнкерського училища. З 09.04.1900 р. підполковник. З 27.08.1903 р. — начальник штабу 1-ї Кавказької козацької дивізії. З 28.03.1904 р. — полковник. З 08.12.1904 р. — штаб-офіцер управління 2-ї пішої пластунської бригади Кубанського Козацького війська, у складі якої у 1905 р. перебував у поході на Далекому Сході. З 26.06.1905 р. — командир 7-го стрілецького полку. З 09.04.1913 р. — генерал-майор. 22.12.1914 р. — 02.11.1915 р. — начальник штабу 23-го армійського корпусу. З 05.03.1916 р. — начальник 1-ї піхотної дивізії. 18.05.1917 р. був усунутий з посади з призначенням до резерву штабу Київської військової округи.
Кондратович Лука, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1934. — Ч. 4)
На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р до січня 1918 р. — завідувач комісії спеціальних служб УГВК.
Наприкінці 1918 р. опинився у Туркестані де очолював антирадянську військову організацію. Згодом був заарештований ЧК. Подальша доля невідома.
Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 9–22; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Голинков Д. Л. Крушение антисоветского подполья в СССР. — Москва. — 1978. — Кн. 1. — С. 253, 255, 256; 3 історії спеціальних служб України (1918–1920), зб. док. — Київ. — 1999. — С. 53.
(1875—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Народився в с. Западинці на Волині. Останнє звання у російській армії — полковник.
У грудні 1918 р. — начальник 2-ї дієвої дивізії військ Директорії. Станом на 05.03.1919 р. — приділений до штабу 2-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 1926 р. мешкав на Радянській Україні. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1 — Спр. 1. — С. 4–5. — Спр. 3. — С. 2-зв.; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 406. — Т. 15. — С. 10.
(14.06.1891-23.05.1938) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Зашкова Львівського повіту Галичини. Походив з родини сільського вчителя. Закінчив народну школу у Зашкові, Українську академічну гімназію у Львові (1909), навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У липні 1914 р. був покликаний на військову службу до 19-го Ландверного полку (Львів), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У травні 1915 р. потрапив до російського полону, перебував у таборах військовополонених Чорний Яр (на Волзі) та Дубовка (під Царициним). Останнє звання в австро-угорській армії — фенрих.
У липні 1917 р. виїхав до Києва, де ввійшов до складу т. зв. Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни. З початку грудня 1917 р. — командир Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців військ Центральної Ради, сформованого з полонених-українців австро-угорської армії (з 19.01.1918 р. — 1-й курінь Січових стрільців). З 17.03.1918 р. — командир 1-го полку Січових стрільців Армії УНР, який був роззброєний німцями 01.05.1918 р. З 18.08.1918 р. — командир Окремого загону Січових стрільців, відновленого у складі Армії Української Держави. Був одним з активних учасників протигетьманського повстання. З 21.11.1918 р. — начальник Осадного корпусу військ Директорії, що облягав зайнятий офіцерськими дружинами Київ. З 22.01.1919 р. — командувач Східного фронту Дієвої армії УНР. З 06.02.1919 р. — командувач Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командувач групи Січових стрільців Дієвої армії УНР. 05.12.1919 р. видав (за згодою командирів корпусу Січових стрільців) наказ про саморозпуск корпусу. Був інтернований польською владою у Луцьку. 16.03.1920 р. наказом С. Петлюри був підвищений до звання полковника з призначенням на посаду начальника дивізії у м. Німецьке Яблонне (Чехо-Словаччина). У жовтні 1920 р. звільнився з Армії УНР у безтермінову відпустку.
Незабаром виїхав до Відня, де наприкінці липня 1920 р. заснував Українську військову організацію (УВО, офіційна дата заснування — 1921 р.), що ставила за мету боротьбу проти польської влади на окупованих українських територіях. 28.01.-03.02.1929 р. на І Конгресі українських націоналістів у Відні очолив Організацію українських націоналістів (ОУН), був незмінним керівником Проводу ОУН. Загинув у Роттердамі (Нідерланди) від вибуху бомби, підкладеної радянським агентом.
Коновалець Євген, фото 1920 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)
В українській армії також служив рідний брат Є. Коновальця — хорунжий 1-го полку Січових стрільців, а згодом поручик 6-ї Січової дивізії Армії УНР Степан Коновалець.
Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974; Золоті Ворота Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Єрошевич П. З боротьби уіфаїнського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 33; ЦДАГПОу. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С.; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 90–91.
(02.03.1882-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Вінниця. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 8-го Закаспійського стрілецького батальйону (Кушка). У 1917 р. — командир ударного батальйону 3-го Сибірського армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 12.03.1918 р. — в українській армії. У 1920 р. — приділений у розпорядження начальника постачання 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 97–98;ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 9; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 38.
(10.06.1864-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Херсон. Закінчив Херсонську класичну гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище (1883), служив у 15-му стрілецькому полку 4-ї стрілецької бригади (Одеса). На нестройових посадах брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918–1919 рр. — хотинський та бердичівський повітовий військовий комендант Української Держави та УНР. З 18.10.1919 р. — начальник етапно-розподільчого пункту в м. Могилів-Подільський, з 15.06.1920 р. — скарбник управління постачання начальника Тилу Армії УНР. Доля після 1920 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 4 — Спр. 19. — С 100–101.
(23.07.1895-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Брест-Литовськ. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручник.
На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина 46-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 4.
(15.02.1889-16.02.1922) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Войтове Київської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1918–1919 рр. — помічник командира 1-го Запорізького панцерного дивізіону. Під час Гетьманату був підвищений до рангу сотника. З 15.07.1919 р. — помічник командира 6-го інженерного куреня 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З вересня 1919 р. — коман дир цього куреня. Учасник Першого Зимово го походу: начальник технічної частини штабу Збірної Запорізької дивізії, старшина штабу Ді євої армії УНР, лицар Залізного Хреста (ч. 10). З 06.05.1920 р. — начальник загального відді лу штабу Дієвої армії УНР. З 23.07.1920 р. представник управління постачання при штабі 6-ї польської армії. З 08.09.1920 р. — командир автоброньової батареї. З січня 1921 р. перебу вав в офіцерському резерві при 2-й Волинській дивізії Армії УНР. З квітня 1921 р. — командир цього резерву. Учасник Другого Зимового походу 04–19.11.1921 р.: дивізійний інженер Збірної Київської дивізії. 17.11.1921 р. потрапив у полон під час бою біля с. Миньки. Разом з іншими полоненими 7 співробітниками міністерств УНР та старшинами штабу Збірної Київської дивізії був вивезений до Харкова. 22.01.1922 р. був засуджений до розстрілу. Страчений 16.02.1922 р.
ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 71525. — Справа осіб, захоплених до полону у бою під с. Миньки; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 18–20; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 156–171; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 266, 422; Київ: жертви репресій. — Київ. — Меморіал. — 1997. — С. 208.
(13.11.1869—?) — генерал-хорунжий Дієвої армії УНР.
Народився у Могилеві-Подільському. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1891), Михайлівську артилерійську академію (1896), Офіцерську артилерійську школу (1901). У складі 45-ї артилерійської бригади брав участь у Російсько-японській війні, був важко контужений. За бойові заслуги одержав всі ордени до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївську зброю, звання полковника. З 15.11.1910 р. — командир 20-го мортирного артилерійського дивізіону. З 09.04.1914 р. — генерал-майор, начальник 2-ї Гренадерської артилерійської бригади. З 13.02.1915 р. — начальник 6-ї артилерійської бригади. З 12.05.1916 р. — інспектор артилерії 36-го армійського корпусу. 14.05.1918 р. формально демобілізований з російської армії.
З 12.09.1918 р. — генерал для доручень головного інспектора артилерії Армії Української Держави. З 26.02.1919 р. — т. в. о. головного інспектора артилерії Дієвої армії УНР. З 07.04.1919 р. — начальник артилерії Холмської групи Дієвої армії УНР. З 24.06.1919 р. — начальник відділу замовлень та прийомів Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. З 01.04.1920 р. — помічник начальника Головного артилерійського управління Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 311. — С. 4–7; ' Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 88.
(1877-09.06.1936) — полковник Армії УНР.
На військовій службі з 09.08.1898 р.: служив у лейб-гвардії Гренадерському полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 01.12.1917 р. — начальник управління технічного загону військ Центральної Ради. З 01.08.1918 р. — начальник військово-історичного відділу штабу губернського коменданта Поділля. З 01.09.1918 р. — начальник особливого відділу штабу 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — т. в. о. помічника начальника 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. 16.03.1919 р. захворів на тиф та залишився у Вінниці. У липні 1919 р., після повернення до Вінниці Дієвої армії УНР, — начальник нагородного відділу штабу Дієвої армії УНР. У подальшому — начальник 1-ї частини інспекторського відділу штабу Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. був інтернований польською владою. З 01.04.1920 р. — начальник відділу призначення на посади Військового міністерства УНР. Станом на 03.07.1920 р. — начальник 2-го відділу організаційної управи Генерального штабу УНР. З 01.11.1920 р. — начальник організаційної управи Генерального штабу УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Франції. Помер та похований у м. Ніца.
У Дієвій армії УНР також служив син М. І. Копилова — сотник Іван Копилов: у 1919 р. — командир 3-го куреня 1-го Синього полку Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 88–89, 119; Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 652. — С. 37; Волков С. В. Офицеры российской гвардии. — Москва. — 2002. — С. 246; Незабытые могилы. — Москва. — 2001. — Т. 3. — С. 445.
(24.01.1868-?) — полковник ветеринарної служби Армії УНР.
Закінчив Казанський ветеринарний інститут (1892), працював військовим ветеринаром в Омській військовій окрузі. З 16.08.1910 р. — ветеринарний лікар 12-го мортирного дивізіону. З 23.07.1914 р. — начальник Київського окружного військово-ветеринарного управління. З 14.06.1915 р. — статський радник.
У 1920 р. — ветеринарний лікар залоги м. Вінниця.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 191. — С. 17.
(18.02.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Походив з міщан м. Новоград-Волинський. Закінчив Київську 3-класну школу ім. Терещенка. 25.03.1915 р. вступив на військову службу рядовим 21-го саперного батальйону. 30.09.1915 р. закінчив 1-шу Київську школу прапорщиків, був направлений до 80-го піхотного запасного батальйону. 08.01.1916 р. прибув на фронт з поповненням 102-го піхотного Вятського полку. 22.06.1916 р. був поранений біля с. Бариші. Після одужання закінчив повторні курси офіцерів при штабі 2-го армійського корпусу (06.03.1917 р.), був направлений на формування 769-го піхотного Бучацького полку. 06.06.1917 р. відбув на навчання на Київські фотограмметричні курси.
У 1919 р. — командир сотні 2-го кінного Переяславського полку Дієвої армії У НР, у складі якого 11.12.1919 р. перейшов на бік Української Галицької армії, що тоді перебувала у союзі зі Збройними Силами Півдня Росії. На початку лютого 1920 р. з кількома старшинами та козаками своєї сотні почав формувати у Кам'янці-Подільському кінний загін ім. І. Сірка. З квітня 1920 р. — помічник командира 5-ї кінної сотні ім. І. Сірка 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР. З кінця травня 1920 р. — помічник командира 8-ї сотні ім. І. Сірка 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. 01.08.1920 р. з частиною кадрів сотні розпочав формування 4-го Ніжинського кінного полку ім. І. Сірка Окремої кінної дивізії Армії УНР, після сформування був командиром цього полку у 1920—23 рр. Подальша доля невідома.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 5-908; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 146; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М Залізняка полку//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С 213–225; 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С 206–225; Отрешко-Арський М. На Дністровському пляцдармі у січні—травні 1920 р.//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 79. — С 10–18; Ч. 80. — С 13–22.
(?—1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1918 р. — квартир'єр 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку Армії Української Держави. З 20.01.1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. З 12.03.1919 р. — командир 49-го пішого дієвого ім І. Франка полку Дієвої армії УНР. З 26.07.1919 р. — командир 10-го пішого полку Сірожупанників Дієвої армії УНР. З 01.12.1919 р. — командир 1-го пішого збірного Сірожупанного полку, у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. Загинув у бою під час Першого Зимового походу.
Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 25; 1936. - № 6. — С. 52; Варшава — 1937. - № 7. — С. 35; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 26–48; Ч. 7. — С. 43–52; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С 258–328.
(1880 — після 1947) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився в Одесі. Походив із селянської родини. Закінчив 6-класне міське училище, при Рішельєвській гімназії виримав іспит на звання однорічника 2-го розряду. У жовтні 1897 р. вступив до 60-го піхотного Замостянського полку (Одеса). Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1900), вийшов підпрапорщиком до 52-го піхотного Віленського полку (Феодосія). Закінчив Військово-інтендантську академію (1912), служив у Київському окружному інтендантському управлінні. З 1914 р. — в інтендантському управлінні 15-го корпусу. Під час Першої світової війни служив у інтендантських управліннях 8-ї та 3-ї армій. З 1916 р. — дивізійний інтендант 8-ї Сибірської стрілецької дивізії. З 1917 р. — помічник начальника інтендантського управління Північного фронту. Останнє звання у російській армії — полковник.
З літа 1918 р. — член комісії з розбору військового майна у Проскурові. З жовтня 1918 р. — помічник начальника постачання Корпусу кордонної охорони Української Держави. 03.05.1919 р. був призначений начальником постачання Північної групи Дієвої армії УНР, однак через два тижні повернувся на попередню посаду.
Восени 1919 р. виїхав до Одеси, де у лютому 1920 р. був мобілізований до РСЧА. На службі в РСЧА займав посади: голови Київської окружної віиськово-господарчої приймальної комісії, завідувача складів та майстерень Київського окружного військово-господарчого управління, викладача Київської вищої військово-педагогічної школи. У грудні 1922 р. був демобілізований.
Працював у Київському губфінвідділі. З кінця 1929 р. — інженер київської палати мір та ваги. У 1929–1931 рр. — за сумісництвом викладач військових дисциплін Київського інституту народного господарства. 26.01.1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). 29.04.1931 р. був звільнений з забороною на три роки жити в Україні, Москві, Леніграді, Північному Кавказі та прикордонних округах. У 1945–1947 рр. жив у Львові. Подальша доля невідома.
ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Косяченка О. І.; ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 34.
(?—12.1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Родом із Харківщини. На початку Першой світової війни вступив однорічником 2-го розряду до 10-го уланського Одеського полку, у складі якого брав участь у боях. Закінчив Володимирське військове училище (лютий 1917 р.). Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У 1919 р. служив у 1-й сотні 2-го кінного Переяславського полку Дієвої армії УНР. З 21.01.1920 р. — командир цього полку, перейменованого 29.01.1920 р. на 2-й кінний ім. М. Залізняка. З 12.04.1920 р. — у розпорядженні штабу Волинської дивізії Армії УНР. У червні—липні 1920 р. — інструктор кінного відділу Кам'янецької спільної юнацької школи. З 01.08.1920 р. — помічник командира 4-го Ніжинського кінного полку ім. І. Сірка Армії УНР. Загинув на дуелі.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. — Д. 285–718; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. - 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937. — Ч. 7. — С. 213–225; 1938. — Ч 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С. 206–225.
(28.12.1869-192?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Умань. Закінчив реальне училище, Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище (1892), вийшов корнетом до 31-го драгунського Ризького полку (Кремінець). Закінчив Офіцерську кавалерійську школу, станом на 01.01.1910 р. — ротмістр 11-го драгунського Ризького полку. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 01.11.1920 р. — завідувач господарства 6-го кінного ім. Костя Гордієнка куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР. Помер у таборі Каліш.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 102–103; Список ротмистрам армейской кавалерии на 1909. — СПб. — 1909. — С. 130; Самутин П. Командний складі VI-ої Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 4. — С. 82.
(12.03.1865—?) — отаман для доручень Головного інженерного управління Дієвої армії УНР.
Народився у м. Хасав-Юрт Терської області. Закінчив Одеське реальне училище, витримав іспит на звання офіцера при Миколаївському Інженерному училищі (1883), служив у 4-му гренадерському Несвізькому полку. Закінчив офіцерський клас Військово-Електротехнічної школи. З 01.01.1898 р. — завідувач перемінного складу Військово-Електротехнічної школи. З 25.12.1909 р. — полковник. Серед російських військовиків був відомий публікаціями у військово-інженерній галузі. Під час Першої світової війни — член Інженерного комітету Головного інженерного управління. 01.02.1918 р. демобілізувався з військової служби. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
За Гетьманату одержав звання генерального хорунжого Армії Української Держави. З 15.11.1918 р. служив у Головному інженерному управлінні Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 01.07.1919 р. до жовтня 1919 р. — отаман для доручень Головного інженерного управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 560; Российские военачальники. — Санкт-Петербург. — 1997. — С. 37.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У 1920 р — помічник командира 3-го куреня 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. У 1922–1923 рр. вів партизанську боротьбу на радянському Поліссі. У жовтні 1923 р. повернувся на територію Польщі. Подальша доля невідома.
Філоненко Є. Волинські повстанці в крівавих днях 1920–1924 років//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 215–235.
(04.10.1873-?) — полковник Дієвої армії УНР.
Закінчив Кременчуцьке реальне училище, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського училища (1893), вийшов підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку (Варшава). З 1906 р. служив в інтендантському управлінні Київської військової округи. Станом на 01.01.1910 р. — секретар Київського окружного інтендантського управління. З 13.06.1910 р — полковник, головний наглядач Варшавського складу майна. З 1914 р. — місцевий інтендант Двинської військової округи.
З грудня 1917 р. — начальник інтендантського управління Військового міністерства Центральної Ради. Станом на 29.09.1919 р. — працівник Головного інтендантського управління Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Список полковникам на 1914. — СПб. — 1914. С. 864; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37.
(06.07.1891-?) — підполковник Армії УНР.
Родом з Чигиринського повіту Київської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — старшина штабу 6-ї Січо вої дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 2.
(09.04.1884–1937) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Іваньків Переяславського повіту Полтавської губернії. Закінчив гімназію, Віленське піхотне юнкерське училище (1905). 26.09.1916 р. — 15.01.1918 р. — курсовий старшина та лектор з адміністрації Віленського військового училища у Полтаві. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З січня 1920 р. служив у 1-му рекрутському полку у Могилеві-Подільському, у чині козака. З 15.03.1920 р. — командир чоти цього полку. З 12.06.1920 р. — старшина 22-го стрілецького куреня 3-ї Залізної дивізії. З 11.12.1920 р. — приділений до штабу 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії.
Помер у м. Каліш, похований у Щепіорно.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 267. — С. 18; Спр. 653. — С. 67–72; Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі, 1920–1939. — Львів. — 2000. — С. 132.
(25.06.1873-16.09.1944) — начальник дивізії у 1-му Українському корпусі П. Скоропадського.
Народився у Києві, походив з родини лічних почесних громадян. Закінчив Київську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1893), служив у 76-му піхотному Кубанському полку (Тульчин). Наприкінці 1903 р. був переведений до 27-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні та обороні Порт-Артура. 20.12.1904 р. у складі захисників Порт-Артура потрапив до японського полону. Після повернення з полону служив в Одеській військовій окрузі. У грудні 1905 р. повернувся до 27-го Східно-Сибірського полку. За відвагу в боях під час оборони Порт-Артура був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (25.02.1907 р.). З 06.05.1914 р. — полковник, помічник командира 27-го Східно-Сибірського полку. З початком Першої світової війни був призначений командиром 223-го піхотного Одоєвського полку. З 01.04.1915 р. — командир 2-ї бригади 56-ї піхотної дивізії. З 25.08.1916 р. — командир бригади 153-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
З 18.07.1917 р. до січня 1918 р — в. о. начальника 104-ї (1-ї Української) дивізії 1-го Українського корпусу.
Навесні 1918 р. прибув на Дон у розпорядження командувача Добровольчої армії. Був ініціатором створення у Добровольчій армії частин вихідців із Сибіру для надання допомоги білим арміям Східного фронту. Після налагодження сполучення між Добровольчою та Сибірськими арміями через Каспійське море вирушив з формуваннями сибіряків у розпорядження адмірала Колчака. Восени 1919 р. — березні 1920 р. — у складі Сибірських армій, учасник т. зв. Сибірського Льодового походу. 30.08.1920 р. був нагороджений відзнакою «За Великий Сибірський похід».
Крамаренко Петро, портрет 1907 року (з видання: Юнкерам-чугуевцам на память о своих георгиевских кавалерах. — Харьков. — 1911)
З 1921 р. — на еміграції. Працював на Китайській східній залізниці (т. зв. КВЖД). Помер та похований у Харбіні.
Волков Е. В., Егоров Н. Д., Купців И. В. Белые генералы Восточного фронта гражданской войны — Москва. — Русский путь. — 2003. — С. 122.
(1885 — після 1923) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Києві. Закінчив військове училище. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 175-го піхотного Батуринського полку (Умань). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 2-м розрядом (1914, переведений у 1915 р.). Брав участь у Першій світовій війні: старший ад'ютант штабу 44-ї піхотної дивізії, старший ад'ютант штабу 21-го армійського корпусу, штаб-офіцер для доручень штабу 28-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 15.03.1918 р. — в українській армії: начальник 1-ї частини відділу навчання військ Головного управління Генерального штабу УНР, згодом — УкраїнськоїДержави. З 02.01.1919 р. — начальник оперативної частини штабу Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. — старшина штабу Української Галицької армії, у складі якої навесні 1920 р. потрапив до РСЧА.
У РСЧА у 1920–1921 рр. обіймав посади: начальника оперативного управління штабу Української трудової армії, викладача тактики повторних курсів штабу 14-ї армії. З 05.05.1921 р. — завуч 92-х піхотних курсів РСЧА. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 51-зв — 52; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ — 2002. — С 329; Список лиц с высшим общим военным образованием состоящих на службе в РККА к 1.03.1923. -Москва — 1923. — С 119;Капустянський М Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є Уривки зі спогадів — Київ — 2004. — С 409–412.
(11.01.1878-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Єлисаветграді Херсонської губернії. Закінчив Єлисаветградську класичну гімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1903), вийшов підпоручиком до 7-го Красноярського резервного батальйону. Згодом перевівся до 27-го Східно-Сибірського стрілецького полку, у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений, за бойові заслуги позачергово був підвищений до рангу поручика. Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1914). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — в. о. начальника штабу 47-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — підполковник.
В українській армії з 20.03.1918 р.: начальник штабу 7-ї пішої дивізії Армії УНР, згодом — Української Держави. З 28.12.1918 р. — начальник штабу Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. — помічник начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У 1920 р. перебував у Криму, у резерві офіцерів Російської армії П. Врангеля. Був членом Української громади Криму, яку очолював генерал Янушевський. Мав бути начальником штабу Української дивізії, яку планував створити генерал Янушевський у складі Російської армії П. Врангеля. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 49-зв — 50; Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С 73; Список Генеральною штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 674.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У грудні 1919 р. перебував серед інтернованих польською владою українських вояків у Луцьку. З лютого 1920 р. служив у 1-й (згодом — 6-й) Січовій дивізії. Станом на 28.02.1922 р. — у складі 5-ї Херсонської стрілецької дивізії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 108.
(1.02.1870—?) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Свидове Козелецького повіту Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 1918 р. — командир паркової групи Окремого (Алмазівського) кінно-гірського дивізіону Армії УНР, згодом — Армії Української Держави та Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. У 1920–1921 рр. — командир паркового дивізіону у складі Окремого (Алмазівського) кінно-гірського дивізіону Армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Калішу. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. С. 152; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 17.
(06.08.1892-08.08.1979) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).
Походив з дворянської родини, з м. Гадяч Полтавської губернії. Закінчив 1-й кадетський корпус (Санкт-Петербург), Павлівське військове училише (1911), вийшов підпоручиком до 93-го піхотного Іркутського полку (Псков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За бій під Лодзю 07.11.1914 р. був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (отримав три кульових поранення). У 1917 р. — підполковник за бойові заслуги. З грудня 1917 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу Київської військової округи.
Крат Михайло, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
Крат Михайло з дружиною, фото 1946 року (надано для публікації Сергієм Білоконєм)
З квітня 1918 р. — помічник Гадяцької земської управи. З листопада 1918 р. — командир 33-го пішого Охтирського полку військ Директорії. З 16.01.1919 р. начальник Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З середини лютого 1919 р. — помічник начальника Запорізької дивізії (з середини травня — 6-та Запорізька дивізія Дієвої армії УНР). З 18.08.1919 р. — командир 8-го Чорноморського полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: начальник штабу Збірної Запорізької дивізії. У 1920 р. — член військової делегації УНР до головнокомандувача Російської армії П. Врангеля. Восени 1921 р. — командир 1-го дивізіону Окремого (Алмазівського) кінно-гірського гарматного дивізіону Армії УНР.
З 1924 р. перебував на еміграції у Польщі. Працював бухгалтером.
У 1941–1945 рр. був членом Дирекції Союзу Українських Кооперативів у Холмі. З березня 1945 р. — приділений до штабу Української Національної армії П. Шандрука. 12.05.1945 р. з наказу генерала П. Шандрука прийняв командування 1-ю Українською дивізією УНА. Був підвищений до рангу генерал-хорунжого.
У 1945–1948 рр. перебував на інтернуванні в Італії. У 1948 р. разом із вояками дивізії переїхав до Великобританії. У грудні 1951 р. — емігрував до США. Жив у Детройті. Похований на цвинтарі Баунд-Брук.
Черняк Ніна, Михайло Михайлович Крат, рукопис; Крат М Рід Кратів//Вісті Комбатанта. — 1981. — Ч. 3. — С. 73–76; Крат М Про перехід на слркбу Україні//Вісті Комбатант — 1981. — Ч. 2. — С 69–71; Крат М. Вапнярська операція//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 66–80; Крат М. Як то було у Зимовому поході//Українське Козацтво. — 1974. — Ч. 4(30). — С 26–29; Крат М Дивізія «Галичина» й Холмщина//Вісті Комбатант — Ч. 110. — С. 46–47; Крат М.1920 рік//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С 79–90; О. Ш. Село Наливайки//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С. 64–75; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002; Вишнівський О. Трагедія 3-ї дивізії Дієвої армії УНР. — Мюнхен — Дітройт. — 1963; Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Некролог//Вісті Комбатант — 1979. — Ч. 4. — С. 49–50, Підгайний Б. Генерал Михайло Крат//Вісті Комбатант — Нью-Йорк. — 1979. — Ч. 5/6. — С 71–74; Шанковський А. Залізний Запорожець//Вісті Комбатант — Нью-Йорк. — 1980. -4 1. — С 17–34; Романюк А. Генерал Михайло Крат//Вісті Комбатант — Нью-Йорк. — 1980. — Ч. 1. — С 71–73; Некролог// Сурмач. — Лондон — 1979. — С 3.
(?—?) — начальник резервних військ Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 10-го Сибірського резервного Омського полку (Омськ). Навесні 1917 р. — командир полку, був усунутий з посади за революційні виступи (належав до партії соціалістів-революціонерів). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 24.12.1918 р. — начальник резервних військ Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 74. — С. 27–28.
(13.11.1872—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Закінчив реальне училище, військово-училищні курси Московського піхотного юнкерського училища за 1-м розрядом (1893). Служив у 74-му піхотному Ставропольського полку (Умань), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 15–16.03.1915 р.) та Георгіївською зброєю. У 1917 р. — полковник, командир 467-го піхотного Кінбурнського полку. З 24.06.1917 р — відрахований з посади через хворобу.
З травня 1918 р. до початку грудня 1919 р. — командир 12-го пішого Брацлавського полку Дієвої армії УНР (до часу його розформування). Подальша доля невідома.
Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників// Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С 29, 34; Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С 1124
(11.11.1877 — після 1922) — начальник корпусу Дієвої армії УНР.
Закінчив Темір-Хан-Шурське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1898), служив у 39-й артилерійській бригаді (Александропіль). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1906). З 26.11.1908 р. — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії. З 1913 р. — підполковник, штатний викладач Імператорської Миколаївської військової академії. Брав участь у Першій світовій війні. Восени 1917 р. — начальник штабу 25-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.
Навесні 1918 р. з частиною управління 25-го корпусу перейшов на службу УНР (корпус перейменовано на 1-й Волинський), обійняв посаду начальника штабу корпусу. 29.10.1918 р. звільнений зі служби. З початком протигетьманського повстання повернувся на посаду начальника штабу 1-го Волинського кадрового корпусу, значна частина якого підтримала Директорію. З 30.12.1918 р. до 13.01.1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР.
У 1922 р. перебував у еміграції. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.
(25.03.1893—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився у Києві. Закінчив Луцьку гімназію, Іркутське військове училище (01.04.1915). Служив у 84-му піхотному Ширванському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні, командував ротою. У 1917 р. — в. о. старшини для доручень штабу 21-ї піхотної дивізії, помічник начальника розвідчого відділу штабу 21-ї піхотної дивізії О. Удовиченка. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1919 р. обіймав посади: помічника та начальника розвідчого відділу штабу Правобережного фронту Дієвої армії УНР, начальника розвідчого відділу штабу Гуцульського Коша, начальника розвідчого відділу штабу 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З травня 1920 р. — персональний ад'ютант начальника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР генерала О. Удовиченка.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі та Франції.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С. 30–31.
(09.01.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Балтському повіті Подільської губернії. Закінчив Гомельську класичну гімназію, Павлівське військове училище (1913). Служив підпоручиком у 3-му Фінляндському стрілецькому полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1916–1917 рр. — командир 26-ї окремої самокатної сотні та 5-го самокатного батальйону. Під час війни був поранений та двічі контужений. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 18.12.1917 р. — командир Української самокатної сотні військ Центральної Ради. У 1918–1919 рр. працював журналістом у газетах «Відродження», «Українська Ставка», «Український Козак». З 06.06.1919 р. — начальник прес-квартири штабу Дієвої армії УНР, начальник штабу коменданта тилу Дієвої армії УНР. З 21.04.1920 р. — начальник дислокаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. У подальшому — начальник закордонного відділу головного управління Генерального штабу УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві.
У червні 1943 р. очолював у Варшаві комісію з набору добровольців до Стрілецької дивізії СС «Галичина». Восени 1943 р. виступив з ініціативою створення у складі німецької армії т. зв. Українського визвольного війська (УВВ).
З 1945 р. перебував на еміграції у Західній Німеччині.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37 — С 447; Спр. 155. — С. 207; Спр. 169. — С. 150; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 249–256, 258, 301, 353, 524.
(20.03.1870-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Київ. Станом на 1.01.1910 р. — капітан 22-го піхотного Ніжегородського полку (Остроленка). Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1920–1922 рр. — старшина окремої старшинської сотні 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С 18.
(1880—?) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Микуличі Речицького повіту Мінської губернії. Закінчив Віленське військове училище (1905). Станом на 01.01.1910 р — поручик 2-го Зегржанського фортечного піхотного полку. У складі 299-го піхотного Дубненського полку брав участь у Першій світовій війні. З 28.10.1917 р. до 10.01.1918 р. був командиром 515-го піхотного Пінежського полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 2.07.1920 р. — у резерві старшин Головного інтендантського управління Військового міністерства УНР, з 28.09.1920 р. — приряджений до начальника Тилу Армії УНР. З 08.01.1921 р. — командир старшинської чоти при штабі Тилу Армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121; Ф. 3172. — Оп. 4. — Спр. 19. — С. 102–103.
(3.11.1868-після 1924) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Мала Дівиця Прилуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Прилуцьку гімназію (1888), Московські військово-училищні курси (1893), Офіцерську військово-електро-технічну школу (1896), Офіцерську повітроплавну школу (1901). У складі 7-го саперного батальону брав участь у Китайському поході 1900–1901 рр У складі 1-го Східно-Сибірського саперного батальйону брав участь у Російсько-японській війні 1904–1905 рр. З 01.10.1909 р — підполковник. З 20.04.1914 р. — командир 4-ї авіаційної роти. З 20.03.1915 р. — командир фортечної Новогеоргіївської повітроплавної роти. 07.08.1915 р у складі залоги Новогеоргіївської фортеці потрапив у німецький полон. Повернувся з полону 12.10.1918 р.
Крицький Павло, фото середини 20-х років (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)
З 20.10.1918 р. — помічник командира Херсонсько-миколаївського науково-повітроплавного загону Армії Української Держави. З 12.11.1918 р. — начальник відділу повітроплавного управління Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 15.12.1918 р. — т. в. о. інспектора повітроплавства УНР. З 15.01.1919 р. — інспектор повітроплавства УНР 16.11.1919 р, після розформування інспекції, був приділений до закордонного відділу Генерального штабу Дієвої армії УНР. Був інтернований польською владою. З 10.01.1920 р — булавний старшина для доручень при командирі 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 24.04.1920 р. — у резерві старшин 2-ї запасної бригади, співробітник Військово-технічної управи Військового міністерства УНР. З 09.11.1920 р. — начальник штабу Технічних військ Армії УНР.
Навесні 1924 р. переїхав до Львова, де працював інженером за фахом. Помер у Львові.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 165. — С. 51–52; Спр. 653. — С. 34–55; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 40, 47–48; Єрмолаєв Л. Спомин//Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С. 7–9.
(27.10.1892 — до 1925) — підполковник Армії УНР Народився у м. Лебедин Харківської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1920–1921 рр. — командир 1-го збірного куреня 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Був поранений у праву ногу. Помер та похований у таборі Щепіорно.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 39–42.; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 18–20.
(03.10.1888–1925) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Новогеоргієвськ Херсонської губернії. Закінчив Мінську гімназію. У 1914 р. мобілізований до російської армії. Брав участь у Першій світовій війні у складі 111-го піхотного Донського та 694-го піхотного Пінського полків. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 11.06.1918 р. — старшина 4-го пішого Холмського полку Армії Української Держави, згодом — старшина 3-го Берестейського полку Армії Української Держави. Закінчив Інструкторську школу старшин (3.01.1919), з 17.01.1919 р. — старшина Звягельського пішого полку Дієвої армії УНР, з 18.02.1919 р. — старшина 3-го пішого Берестейського полку Дієвої армії УНР, з 17.1.1919 р. — старшина 1-го пішого збірного Північного загону Дієвої армії УНР у складі якого брав участь у Першому Зимовому поході. З 18.02.1920 р. — начальник господарської частини штабу Дієвої армії УНР. Станом на 28.02.1922 р. — приділений до штабу 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.
Похований на українському військовому цвинтарі у Щепіорно.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55. - 108; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 101. — С. 26–27.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
З середини лютого 1919 р. — дивізійний інтендант 17-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. до жовтня 1919 р. — дивізійний інтендант 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 14–15; № 6. — С. 22–23; № 7. — С. 16, 24; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність// За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 51.
(1872—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Закінчив артилерійське училище (1896). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 31-ї артилерійської бригади (Білгород). У 1915 р. — підполковник, командир 1-ї батареї 69-ї артилерійської бригади. Під час Першої світової війни нагороджений Георгіївською зброєю (09.03.1915 р., за бій 27–28.08.1914 р.). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — командир 2-го важкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. до жовтня 1919 р. — командир 1-го гарматного полку 1-ї гарматної Північної бригади Дієвої армії УНР.
Русский Инвалид. — СПб. — 1915. — № 62; Список капитанам артиллерии на 1913. — СПб. — 1913; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
(?—?) — український командувач Південно-Західного фронту.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Восени 1917 р. — комісар Центральної Ради на Південно-Західному фронті. З початку 1918 р. — командувач Південно-Західного фронту з наказу військового міністра Центральної Ради Миколи Порша. З березня 1918 р. — голова комісії по демобілізації Південно-Західно-го фронту. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1077. — Оп. 6. — Спр. 10. — С. 2, 106.
(1885(?)—01.02.1921) — генерал-поручик Армії УНР (посмертно).
Народився в слободі Ряській Костянтиноградського повіту Катеринославської губернії. Походив із родини священника. Закінчив Костянтиноградську гімназію, Полтавську духовну семінарію. Вчився у Катеринодарському політехнічному інституті, з 3-го курсу вступив однорічником 2-го розряду до 1-го Катеринодарського козачого полку. Закінчив Новочеркаське козаче училище (1909), вийшов хорунжим до 1-го козачого Нерчинського полку Забайкальського козачого війська (урочище Київське, Далекий Схід). У складі цього полку на чолі 3-ї сотні брав участь у Першій світовій війні (полком командував на той час П. Врангель). Останнє звання у російській армії — військовий старшина (помічник командира 1-го Нерчинського козачого полку).
З листопада 1917 р. — приділений до Українського Генерального Військового секретаріату. З грудня 1917 р. — працівник Військового міністерства Центральної Ради, учасник вуличних боїв у Києві проти більшовиків у січні 1918 р. З березня 1918 р. — губернський комісар на Полтавщині. Відмовився визнати владу гетьмана П. Скоропадського і 05.05.1918 р. був усунутий з посади та заарештований. З 29.11.1918 р., після протигетьманського повстання, знову став губернським комісаром Полтавщини та командувачем 6-го Полтавського корпусу військ Директорії. З кінця січня 1919 р. — помічник командувача Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 29.05.1919 р. — начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів на тиф. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 19.05.1920 р. — помічник військового міністра УНР, генерал-хорунжий. Помер від тяжких наслідків перенесеного плямистого тифу, похований у Тернополі. Посмертно підвищений до звання генерала-поручика.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 698. — С. 4–15; Некролог//Український Вістник. — Львів. — 1921. — Ч. 7. — С. 3; Некролог//Наша Зоря. — 1921. — Ч. 4; Євтимович В. Здобуття «Праги»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 3. — С. 5—18; Вінтоняк І. Укр. Галицький курінь у Полтаві, 1918 р.//Украінський Скиталець. — Йозефів. — 1922. — Ч. 13. — С. 1–3; Ч. 14. — С. 9–11; Ч. 15. — С. 9–11; Ч. 16. — С. 2–4; Несвіцький О. Полтава у дні революції та в період смути 1917–1922. — Полтава. — 1995. — С. 55; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 34; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 66.
(1889-22.11.1921) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Веркіївка Чернігівської губернії. Закінчив учительську семінарію, 3-тю Київську школу прапорщиків. Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1920 р. — старшина головного інтендантського управління Військового міністерства УНР. Учасник Другого Зимового походу (у складі 2-ї Волинської дивізії). Взятий до полону у бою під с. Малі Миньки 16.11.1921. Розстріляний у м. Базар.
ДАСБУ. — Фп. — Спр. 74629. — Т. 1. — С. 41; Отмарштейн Ю. До історії повстанчого рейду ген. хор. Ю. Тютюнника в листопаді 1921 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 6. — С. 12–20.
(21.02.1896—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився у м. Стодихва Ковенського повіту Волинської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик кінноти.
Кузьмін Олександр, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1919 р. — старшина 1-го Окремого запасного залізничного куреня Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. — серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку. У 1920 р. — командир сотні 4-го кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 15.04.1921 р. — командир 6-ю кінного полку Окремої кінної дивізії. З 1923 р. жив на еміграції у Познані. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 148; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 15.
(30.08.1884-27.04.1975) — підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).
Походив з міщан Тульчина Подільської губернії. Закінчив Тульчинську духовну семінарію, Одеське піхотне юнкерське училище (1908), вийшов підпоручиком до 75-го піхотного Севастопольського полку (Гайсин), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. закінчив один курс Військової академії Генерального штабу. Згодом — старший ад'ютант штабу 19-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 04.12.1917 р. — начальник штабу 64-ї Української дивізії. З 02.04.1918 р. — у резерві старшин Генерального штабу військ Центральної Ради. З 20.04.1918 р. — молодший ад'ютант штабу 2-ю Подільською корпусу Армії УНР. З 30.05.1918 р. — обер-старшина для доручень штабу Сердюцької дивізії Армії Української Держави. З 16.12.1918 р. — штаб-старшина оперативного відділу штабу військ Директорії. З 30.07.1919 р. — помічник начальника оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 17.11.1919 р. перебував у відпустці. Станом на 04.08.1920 р. — булавний старшина 3-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР, приділений до штабу Армії УНР. З 03.11.1920 р. — начальник розвідчого відділу Генеральною штабу УНР. З лютого 1921 р. — начальник Партизансько-Повстанською штабу Юрка Тютюнника. З червня 1921 р. — помічник начальника штабу у справах розвідки. З кінця 1921 р. — головноуповноважений Українського центрального комітету у Галичині.
Кузьмінський Олександр, фото 60-х років (Пам'ятна книга. П'ятдесятиліття Союзу бувших українських вояків в Канаді. — Гамільтон. — 1987)
У 1939 р. виїхав до Австрії. У 1951 р. емігрував до Канади. Жив у Едмонтоні та Торонто, працював інженером. Помер у Торонто, похований на цвинтарі Йорк.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 139; Ф. 1075 — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 37; РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 376–191; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924; Герчанівський Д Вигнати окупанта. — Мюнхен. — 1963; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 356; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 193; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 211, 243.
(26.12.1865—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у м. Вільно. Закінчив Миколаївське інженерне училище (1887), служив у 1-му понтонному батальйоні. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. — старшина Харківської автомайстерні Армії Української Держави. З 01.09.1919 р. — начальник загальнорахівної частини самохідної управи Головного інженерного управління Військового міністерства УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 13.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан.
З січня 1918 р. — командир сотні 1-го українського Залізничного полку військ Центральної Ради, згодом — Армії Української Держави. У подальшому — командир цього полку (до жовтня 1918 р.). З січня 1919 р. до 26.06.1919 р. — командир 1-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. У подальшому служив у 2-й дивізії «Запорізька Січ» та у 5-й Селянській дивізії Київської групи Дієвої армії УНР. З 12.09.1920 р. — начальник постачання 1-ї Кулеметної дивізії Армії унр.
З 1921 р. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; ДАСБУ. — Фп. — Спр. 51-908. — Т. 1. — С. 6–7, 22-22-зв.
(06.12.1884-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Торчин Луцького повіту Волинської губернії. Закінчив Волинську духовну семінарію. З 1905 р. служив рядовим у 124-му піхотному Воронізькому полку (Харків), з 1911 р. — у 21-му Сибірському стрілецькому полку. З початком Першої світової війни дістав звання прапорщика, 08.11.1914 р. потрапив до німецького полону.
Кухиківський Микола, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
У 1916 р. був одним з ініціаторів створення українських національних гуртків у німецьких таборах для військовополонених російської армії. Став одним з організаторів 1-го Українського полку ім Т. Г. Шевченка (1916–1917), який формувався з військовополонених-українців. З січня 1918 р. служив у 1-й Українській (Синьожупанній) дивізії. На початку 1919 р. — начальник розвідчого відділу штабу Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР З березня 1919 р. — комендант бронепотягу «Запорожець». З 15.06.1920 р. — старшина для зв'язку між Головним Отаманом С. Петлюрою та Головою Ради Міністрів. З 05.10.1920 р. — підполковник.
З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві, з 1945 р. — у Мюнхені. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 98; ЦДАВОУ. — Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1593. — С. 39; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 72: Зубенко 1. Наші лицарі й мученики — Каліш. — 1922. — Ч. 1. — С. 27.
(18.06.1869–1938) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Закінчив 1-й Московський кадетський корпус, 3-тє військове Олександрівське училище (1889), служив у 19-й артилерійській бригаді. Згодом перевівся до 2-ї Гренадерської артилерійської бригади (Москва). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1900), служив на штабових посадах у Київській військовій окрузі. З 06.12.1904 р. — підполковник. З 06.12.1908 р. — полковник. З 24.01.1909 р. — начальник штабу 9-ї кавалерійської дивізії (Київ). З 09.04.1910 р. — начальник штабу 12-ї кавалерійської дивізії (Одеса). У 1915–1916 рр. — командир 12-го гусарського Охтирського полку. З 12.07.1916 р. — генерал-майор, начальник штабу 3-го кавалерійського корпусу. З 07.02.1917 р. — генерал для доручень командувача 8-ї армії.
З 04.06.1918 р. — начальник 4-ї кінної дивізії Армії Української Держави. З грудня 1918 р. був приділений до штабу Дієвої армії УНР, інспектор кінноти. З 09.07.1919 р. — командир 1-ї Окремої кінної бригади Дієвої армії УНР. З серпня 1919 р. — викладач Житомирської юнацької школи. Станом на 26.09.1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР. З 13.09.1920 р. — лектор Камянець-Подільської спільної юнацької школи.
Кульжинський Сергій, фото 1918 року (ГАРФ)
З 1922 р. жив на еміграції у Познані. Дружина С. Кульжинського, Софія, у листі до В. Євтимовича 01.04.1934 р. скражилася на важке матеріальне становище, а у листі від 15.01.1936 р. передавала В. Євтимовичу вітання від генерала.
За даними П. Мірчука, історика УПА, у 1944 р. генерал Кульжинський був інспектором кінноти Української повстанської армії, хоча документальних підтверджень цього немає. Ймовірно, П. Мірчук міг сплутати С. Кульжинського з колишнім командиром 6-го кінного полку Армії УНР Д. Білогубом (Вернигорою), який дійсно обіймав цю посаду.
ЦДАВОУ. — Ф. 1876. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 89–90, Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 93-а; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 41-зв. — 42; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226; Отреш ко-Арський М. Спільна воєнна школа Дієвої армії уНР//Тризуб. — Нью-Йорк. — Ч. 1973. — Ч. 72. — С. 10–17.
(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
Фельдфебель лейб-гвардії 3-ї артилерійської бригади. За бойові заслуги був підвищений до старшинського рангу. У 1917 р. — капітан.
З 09.02.1918 р. — начальник постачання Гайдамацького Коша Слобідської України. З 25.03.1918 р. — острозький повітовий військовий комендант, за Гетьманату був звільнений з цієї посади. У лютому — березні 1919 р. — начальник Коростенського загону Північної групи Дієвої армії УНР. З 21.03.1919 р. — начальник 18-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Доля після квітня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 96; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. — № 5. — С. 28; Варшава. — 1937. - № 7. — С. 19, 21; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерія в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 153.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 74-го піхотного Ставропольського полку (Камянець-Подільський). Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1920 р служив у 2-й Волинській дивізії Армії УНР. У 1921 р. — командир 2-го Запасного куреня 2-ї Запасної бригади Армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С. 110–111.
(04.12.1870 — після 1919) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Походив з Полтавщини. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1890). Станом на 01.01.1910 р. — підполковник, офіцер-вихователь Петровського Полтавського кадетського корпусу. Учасник Першої світової війни, був поранений, нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, відзнакою Святого Георгія IV ступеня. З 19.02.1917 р. — генерал-майор. Остання посада — командир 62-ї піхотної дивізії.
З 08.06.1918 р. — начальник 6-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 20.11.1918 р. — начальник 11-ї пішої дивізії Армії Української Держави.
13.01.1919 р. був офіційно звільнений з української служби. Фактично виїхав до Криму (до білих) ще наприкінці листопада 1918 р. З 02.01.1919 р. — у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії, перебував у Криму.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 651. — С. 85; Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73.
(19.09.1895-18.06.1962) — сотник Армії УНР (полковник в еміграції).
Народився у м Сердиця під Львовом Закінчив Львівську гімназію. У серпні 1914 р. був виликаний до австро-угорської армії, служив в артилерії. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант. Потрапив до російського полону.
Курах Михайло, фото 1920 року (Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974)
У серпні 1917 р. таємно залишив самарський табір військовополонених разом з ешелоном вояків-украінців, що прямували на поповнення 34-го армійського корпусу (1-го Українського). Після прибуття до корпусу був призначений начальником канцелярії. У грудні 1917 р. вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, один із організаторів Січової артилерії. З кінця лютого 1918 р. — командант передків 1-ї батареї Січових стрільців. Після розформування Січових стрільців з наказу німецького командування 30.04.1918 р. разом із кадрами батареї виїхав до Запорізької дивізії Армії Української Держави. Був помічником командира 4-ї батареї Запорізького легкого гарматного дивізіону, сформованої з галичан. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців, разом із батареєю виїхав до Білої Церкви — місця формування загону Був помічником командира 1-ї батареї Січових стрільців. З 21.11.1918 р. — командир 2-ї гарматної батареї Січових стрільців. З середини січня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців 06.12.1919 р. очолював 1-й (з середини липня — 28-й) гарматний полк Січових стрільців Дієвої армії УНР.
У грудні 1919 р. з наказу Січової Ради вступив до Української Галицької армії. Згодом повернувся до Галичини. З 1921 р. жив у Львові, був керівником відділу пропаганди Української військової організації.
У 1939 р., після окупації Галичини радянськими військами, залишився у Львові за завданням ОУН. У червні 1940 р. був висланий разом із родиною до Архангельської області. У 1941 р. був відправлений на поселення до Казахстану, в колгосп «Жана-Туратс» Красногорського району. Був довіреним польського посольства у цьому районі, головою обласного правління Союзу польських патріотів. Заарештований 27.11.1944 р. за звинуваченням у польській націоналістичній діяльності. Повністю зізнався щодо своєї участі в УВО та ОУН. У лютому 1945 р. був переданий із НКВС Казахстану до НКВС УРСР, втратив у в'язницях дружину та 2 дітей.
У 1946 р. як польський громадянин згідно угоди між радянським урядом та головою польського еміграційного уряду генералом Сікорським був відпущений до Польщі. У 1947 р. виїхав до Австрії. Восени 1956 р. переїхав до США, був активним громадським діячем. Помер від серцевого нападу у Нью-Йорку, у помешканні рідного брата Івана.
ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М С; ЦДАВОУ. — Ф. 4019 — особистий фонд Кураха М.; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1962. - № 3/4. — С. 101; Панченко І. Харківський Слобідський Кіш//Українське Козацтво. — Ч. 54–55. — С. 38–39.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1920 р. — начальник Могилів-Подільсь-кого повітового жандармського відділу.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 45.
(30.05.1872-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище за 1-м розрядом (1891), служив у 47-му піхотному Українському полку (Могилів-Подільський). Станом на 01.01.1910 р — капітан, старший ад'ютант управління Варшавської місцевої бригади. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 11.09.1919 р. — у розпорядженні начальника Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204, Список капитанам армейской пехоты на 1911. — СПб. — С. 621
(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан.
З 09.02.1918 р. — помічник командира 2-го Запорізького куреня (з 15.03.1918 р. — полку) Армії УНР. У грудні 1919 р. — серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку. У травні 1920 р. — командир 16-го запасного куреня 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 13.09.1920 р. — приділений до штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. 28.02.1922 р. був переведений з 5-ї Херсонської дивізії до 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 32, 108; Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 26, 27; Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригада/За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 137.
(1878—?) — сотник Дієвої армії УНР.
Народився у м. Уїздці Дубенського повіту Волинської губернії. На військовій службі з 1901 р Останнє звання у російській армії — поручик (кінноти).
В українській армії з 1917 р У 1919 р. був помічником командира, а у вересні—жовтні — в. о. командира 26-го (2-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. У 1921 р. — командир кадрів 5-го кінного полку 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР. У 1922 р. — приділений до штабу 6-ї Стрілецької дивізі Армії УНР.
В Дієвій армії УНР служив також Кухарчук Яків Гордійович — хорунжий, у 1919 р. — ольгопільській повітовий комендант.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С. 53–55; Самутин П. Командний склад VI-oї Січової стрілецької дивізії 1920 р.//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч. 4. — С. 84.
(1890?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підпоручик.
Станом на 13.03.1922 р. служив у 2-й Волинській дивізії. У боях Визвольної війни був тричі важко поранений.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С 39–42.
(04.11.1895–1944?) — сотник Армії УНР.
Народився у с. Волинець під Львовом. Закінчив Цісарсько-королівську українську академічну гімназію у Львові, був одним із засновників української молодіжної організації ¦Пласт». Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У серпні 1914 р. одним із перших вступив до Легіону Українських січових стрільців. Станом на 01.01.1916 р. — четар 5-ї сотні Легіону. У вересні 1916 р. потрапив у російський полон. Перебував у таборі для військовополонених у Дубровці, під Царициним. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант.
13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 19.01.1918 р. — командир запасної сотні 1-го куреня Січових стрільців. З 26.11.1918 р. — начальник відділу у штабі військ Директорії. З початку грудня 1918 р. до середини лютого 1919 р. — командир 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Згодом — член української дипломатичної місії у Швеції. З 10.06.1919 р. — командир Коша Січових стрільців Дієвої армії УНР (запасної частини, де навчалися новобранці). З липня 1919 р. — помічник командира Коша. У грудні 1919 р. — серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку.
Кучабський Василь, портрет 1920 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)
Навесні 1920 р. виїхав до Чехо-Словаччини. У 1921 р. повернувся до Львова, навчався на юридичному відділі Українського університету. Був одним із активних членів Української військової організації. Неодноразово заарештовувався польською владою. У 1923 р. виїхав до Берліна, закінчив філософський факультет берлінського Фрідріх-Вільгельмського університету. Автор численних праць з історії Визвольних змагань, зокрема — «Золоті ворота. Історія Січових стрільців».
Під час Другої світової війни жив у Любліні. Останні відомості про В. Кучабського — від червня 1944 р. Подальша доля невідома.
Кучабський Ю. Василь Кучабський. — Пустомити. — 1996; Крезуб А. Кіш Січових стрільців//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 19–21; Ч. 12. — С. 16–18; УСС, Українські січові стрільці. — Львів. — 1935. — С. 150.
(1.03.1887—?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Відень. Офіцер австро-угорської армії. Під час Першої світової війни служив у 22-му полкові стрільців, що складався переважно з українців. Дістав важке поранення у голову.
Кучера Август, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)
У 1919 р. служив в Українській Галицькій армії. Наприкінці 1919 р. — командир 3-ї Бережанскї бригади (потім — полку) УГА. У 1920 р. — помічник командира 1-го кінного ім. М. Залізняка полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. З 30.04.1921 р. — командир Запасного кінного полку Окремої кінної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 151; Спр. 927. — С. 36; Ф. 2188. — Оп. 2. — Спр. 59. — С. 310;Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; Ч. 9. — С. 206–225.
(10.11.1878-21.11.1942) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у м. Олександрівськ Катерино славської губернії (нині — Запоріжжя). Закінчив Олександрівське міське училище, Одеське піхотне юнкерське училище (1904). Служив у 15-му стрілецькому полку. Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). З 08.1916 р. — підполковник. У 1917 р. — начальник штабу 10-ї Сибірської стрілецької дивізії. Під час Першої світової війни був контужений (08.07.1917) та отруєний газами (10.07.1917).
Кущ Віктор, фото 20-х років (За Державність. — Каліш. — 1934. — Ч. 4)
З серпня 1918 р. — начальник оперативного відділу штабу 1-го Волинського корпусу Армії Української Держави. З 13.11.1918 р. — начальник штабу 13-ї пішої кадрової дивізії. З 01.01.1919 р. — начальник організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 07.03.1919 р. — начальник частини розвідки розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР. З 01.05.1919 р. — начальник штабу 1-го дієвого корпусу Дієвої армії УНР. З 02.06.1919 р. — начальник штабу 1-ї Північної дивізії Дієвої армії УНР. З 27.07.1919 р. — начальник штабу Запорізької групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. З 19.03.1920 р. — т. в. о. начальника мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР. З 19.03.1920 р — начальник організаційного управління Генерального штабу УНР. З 07.07.1920 р. — начальник 1-го генерал-квартирмейстерства штабу Дієвої армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. З березня 1927 р. — начальник Генерального штабу при Військовому міністерстві уряду УНР в екзилі.
З серпня 1927 р. — головний редактор військово-наукового часопису «Табор», що видавався до початку Другої світової війни. Помер у Варшаві, похований на православному цвинтарі Воля.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2 — Спр 37 — С 443; Ф. 1078. — Оп Z — Спр 264 — С 65–66; Ф. 1078. — Оп Z — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 48–49; Список Генерального штаба на 1914 — СПб. — 1914 — С 644; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежнісгь//За Державнісгк — Варшава — 1938. - № 8. — С 9-64; 1939. - № 9. — С 20, 31–32, 37; Прохода В. Записки непокірливого — Торонто. — 1969. — Кн 1. — С 405–413, Shandruk Р Arms of valoi: — 1959: Омелянович-Павленко M Спогади українського командарма — Київ — 2002 — С 215.
Симон Петлюра серед старшин та вояків 3-го Гайдамацького полку Армії УНР, поч. березня 1918 року (ЦДАКФДУ)