(17.05.1885–1978) — сотник Армії УНР.
Народився у м. Винники біля Львова. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. У 1908 р. вступив однорічником до 4-го піхотного полку австро-угорської армії (Відень). З 1912 р. — фенрих. З 1914 р. — лейтенант. З 1915 р. — обер-лейтенант.
22.11.1918 р. вступив до Української Галицької армії, обіймав посаду муніційного (тобто — патронного) референта Державного секретаріату Військових справ ЗУНР. У червні 1919 р. у складі спільної делегації УГА та Дієвої армії УНР брав участь у переговорах з польською стороною. З 14.07.1919 р. — молодший старшина оперативного відділу штабу 3-го Галицького корпусу. 01.10.1919 р. перейшов на службу до Дієвої армії УНР на посаду помічника начальника закордонного відділу Головного управління Генерального штабу. З 01.01.1920 р. — начальник закордонного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 03.05.1920 р. — начальник мобілізаційного відділу Головного управління Генерального штабу УНР.
Магаляс Семен, фото 1920 року (Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1972. — Ч. 4)
У лютому 1921 р. повернувся до Львова, став одним із засновників Української військової організації. З лютого 1922 р. — директор канцелярії товариства «Просвіта».
У 1941 р., після вступу німецьких військ до Львова, — секретар львівської міської управи. У 1942–1944 р. — начальник 4-ї дільниці Львова.
З 1945 р. — на еміграції у Німеччині. З 1949 р. — у США. Помер та похований у Нью-Йорку.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, С. 456; Спр. 169. — С 213; Сотник Семен Магаляс//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1972. — Ч. 4. — С 91–93; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 217, 218; ВК — 1978. — Ч. 4.
(19.01.1885-08.1926) — полковник Армії УНР.
Магеровський Борис, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
Народився у м. Полтава. У 1915 р. — прапорщик 239-го піхотного Костянтиноградського полку. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня за бій 10–11.05.1915 р. Перебував у німецькому полоні.
З 12.03.1918 р. — командир 5-го Українського (Синьожупанного) полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії. У 1919 р. — помічник командира 1-го Синього полку Дієвої армії УНР (згодом — 7-го Синього полку 3-ї Залізної дивізії). Був поранений. З 15.08.1919 р. — в. о. командира 7-го Синього полку Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. захворів на тиф. У 1920 р. — командир кінної сотні 9-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 27.12.1920 р. — командир 21-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Помер та похований у Рівному.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 73–79; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 37; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С 68-101.
(9.09.1895—?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Києві. На військову службу вступив у 1915 р. Останнє звання у російській армії — підпоручик (артилерії).
В українській армії з 1917 р. У 1920— 21 рр. — командир батареї 4-ї гарматної бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Станом на 15.09.1922 р. — приділений до штабу 4-ї Київської стрілецької дивізії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 923. — С. 18–25; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 22. — С. 11.
(1889—05.03.1949) — військовий старшина Армії Української Держави.
Народився у Камінці-Подільському. Закінчив Суворівський кадетський корпус (Варшава), Київське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 168-го піхотного Миргородського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні Закінчив два курси Військової академії Генерального штабу (1917). У 1917 р. — старший ад'ютант штабу 11-ї піхотної дивізії, помічник старшого ад'ютанта оперативної частини штабу 8-ї армії. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 10.03.1918 р. — помічник начальника розвідчого відділу Генерального штабу УНР. З 20.04.1918 р. — старшина для доручень розвідчого відділу Генерального штабу УНР, одночасно — викладач тактики Інструкторської школи старшин. За Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. З 09.01.1919 р. — у розпорядженні штабу Лівобережного фронту Дієвої армії УНР. Станом на 06.03.1919 р. — працівник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 11.04.1919 р. — начальник дислокаційної частини оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.
З 1921 р. перебував на еміграції у Німеччині, співпрацював з журналом «Война и Мир». Згодом мешкав на еміграції в Аргентині.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 53-зв. — 54; Левченко С Інструкторська Школа Старшин//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С 124–125; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 4. — С. 296.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
З 03.02.1919 р. — військовий слідчий Південно-Західного району Дієвої Армії УНР.
10.03.1919 р. здав посаду. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 149.
(25.04.1871 — після 1929) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Камянці-Подільському. Закінчив Варшавське реальне училище (1888), Одеське піхотне юнкерське училище (1890), вийшов підпрапорщиком до 28-го піхотного Полоцького полку (Петраков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 1915 р. — підполковник, помічник командира 8-го стрілецького полку. З 28.07.1916 р. — полковник, командир 7-го стрілецького полку. З 28.09.1916 р. — командир 21-го стрілецького полку. З 12.06.1917 р. — командир 48-го запасного полку в Одесі. За час Першої світової війни був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня (за бій 03.05.1915 р.).
З 12.10.1917 р. — начальник Української гайдамацької бригади в Одесі, очолював її до розформування 11.01.1918 р. З 01.07.1918 р. — член Єлисаветської ліквідаційної комісії. З 01.10.1918 р. — командир 3-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 20.12.1918 р. — помічник начальника 5-ї пішої дивізії військ Директорії. 01.06.1919 р. у Тернополі потрапив у польський полон. 20.01.1920 р. — начальник 1-ї запасної бригади Дієвої армії УНР. З 18.05.1920 р. — начальник 2-ї запасної бригади Армії УНР. З 12.09.1920 р. — помічник начальника 1-ї Кулеметної дивізії Арллії УНР. З 05.09.1921 р. — помічник начальника 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР.
У 1923 р. виїхав в Україну, за що Військовим міністерством УНР був позбавлений військового звання. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 112. — С. 9–14; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Спр. 1067. — С. 36–46; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. — № 1. — С. 83; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7.
(02.03.1876-?) полковник Армії УНР.
Походив з дворян Києва. Закінчив 3-тю Київську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1899), вийшов підпрапорщиком до 132-го піхотного Бендерського полку (Київ), у складі якого у 1905–1909 рр. перебував у відрядженні на Кавказі для при душення революційних виступів. У 1914 р. старший ад'ютант штабу 33-ї піхотної дивізії. Під час Першої світової війни був поранений. Нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня. З березня 1917 р. обіймав посади старшого ад'ютанта та в. о. начальника штабу 42-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Мазюкевич Володимир, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 03.01.1918 р. — помічник начальника штабу військових формувань Центральної Ради, очолюваних Ю. Капканом, і помічник начальника штабу Особливого коменданта Києва. З 08.03.1918 р. — начальник господарчого відділу Головної шкільної управи Військового міністерства УНР, згодом — Української Держави. З 26.12.1918 р. до 09.04.1919 р. — вартовий отаман Південно-Західного (він же — Холмсько-Галицький) фронту Дієвої армії УНР. У червні 1919 р. потрапив у польський полон. З 18.05.1920 р. — начальник штабу 7-ї запасної бригади, а з 12.07.1920 р. — начальник 7-ї запасної бригади Армії УНР. З 17.08.1920 р. — начальник штабу командувача запасних військ Армії УНР. З 12.09.1920 р. — начальник штабу 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З 09.08.1921 р. — начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 112. — С. 31; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 30; Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7; Пузицький А. Ще в справі 10 і 11 листопада 1920 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 4. — С. 8–9.
(05.08.1892-?) — підполковник Армії УНР.
Народився на ст. Селенгінська Забайкальської області. Закінчив Глухівський учительській інститут, Оренбурзьке козаче училище (12.06.1914), вийшов хорунжим до 3-го Верхньо-удинського козачого полку Забайкальського козачого війська. З 03.05.1917 р. обіймав посаду старшого ад'ютанта штабу 3-ї Окремої Забайкальської козачої дивізії. Був нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава II ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у козацьких військах російської армії — підосавул.
07.09.1918 р. вступив до Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку Армії Української Держави, у складі якого 18.11.1918 р. перейшов на бік військ Директорії. З 05.12.1918 р — начальник штабу 1-ї пішої дивізії Січових стрільців. З 07.03.1919 р — начальник кінного вишколу корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 25.05.1919 р. — помічник командира Кінного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 14.08.1919 р. — старший помічник командира 2-го кінного полку ім. М. Залізняка. 21.11.1919 р. був інтернований польською владою. З 23.02.1920 р. — в. о. начальника штабу Окремої пішої бригади Армії УНР у Могилівському та Ямпільському повітах. З 01.04.1920 р. до 1922 р. — помічник начальника штабу 2-ї стрілецької (згодом — 3-ї Залізної) стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 60–61; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57–60.
(?—?) — сотник Армії УНР.
На військовій службі з 20 липня 1914 р. Останнє звання у російській армії — поручник.
3.01.1919 р. зорганізував та очолив Холмсько-Галицький кіш Дієвої армії УНР, у складі якого потрапив до польського полону (10.02.1919). Втік з полону. 1.03.1919 р. був призначений командиром 49-го пішого дієвого полку ім. І. Франка. З 11.03.1919 р — командир 50-го пішого дієвого Звягельського полку Дієвої армії УНР. З 29.03.1919 р — повітовий комендант м. Дубно, а з 1.06.1919 р — повітовий комендант м. Крем'янець. Від 6.06.1919 р. — старшина для доручень при державному інспекторі 4-ї Сірої дивізії, з 7.07.1919 р. — помічник державного інспектора 1-ї Північної дивізії, з 17.09.1919 р — помічник державного інспектора 4-ї Сірої дивізії Дієвої армії УНР, 8.11.1919 р. — державний інспектор цієї дивізії. Був захоплений до полону білими, потому — інтернований у Польщі. Від 4.04.1920 р. — старшина 6-ї Січової дивізії Армії УНР, з 6.07.1920 р. — командир 1-ї сотні 49-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. Доля після 1923 р невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 100–101.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Київщині. У російській армії — штабс-капітан (у спогадах О. Вишнівського помилково згадується як полковник).
У січні 1919 р. — комендант ст. Бровки. З 01.03.1919 р. — начальник бойової ділянки на т. зв. Київському фронті Дієвої армії УНР. З 22.08.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 75–76; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204
(16.03.1876-22.02.1924) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Походив з козаків Всевеликого Війська Донського. Закінчив Донський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1897), служив у 17-й Донській козачій батареї. Закінчив два класи Миколаївської академії Генерального штабу за 2-м розрядом (1903). Згодом — помічник інспектора класів Володимирського Київського кадетського корпусу. З серпня 1910 р. — помічник інспектора класів Володимирського військового училища. Останнє звання у російській армії — полковник.
З березня 1918 р. — начальник Інструкторської школи старшин. Під час Гетьманату одержав звання генерального хорунжого. З 24.09.1918 р. — за сумісництвом начальник 2-ї Київської юнацької військової школи.
У грудні 1918 р. виїхав на Дон. З 19.09.1919 р. — начальник штабу інспектора кавалерії Донської армії. З 18.11.1919 р. — начальник Атаманського козачого училища Збройних Сил Півдня Росії.
Помер та похований у Софії.
Євтимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7–10; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т 4. — С. 323.
(01.10.1893-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Лисянка Київської губернії. Закінчив реальне училище, Олександрівське військове училище (1914). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Макушенко Олекса, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
У квітні—листопаді 1918 р. — командир куреня в Армії Української Держави. У січні 1919 р. сформував технічну сотню 1-го Синього полку Синьожупанної дивізії Дієвої армії УНР. У лютому 1919 р. був поранений у боях проти більшовиків, після одужання обіймав посаду начальника команди зв'язку 1-го (згодом — 7-го) Синього полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. У травні 1920 р. сформував та очолював 25-й Синій курінь 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. У липні—серпні 1920 р. — в. о. представника командування Армії УНР при штабі 3-ї Російської армії генерала Пєрмікіна.
З 01.09.1920 р. — старшина для доручень штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С. 28–29; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 57–60; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101.
(20.01.1897-16.02.1968) — сотник Армії УНР, видатний український поет.
Народився у с. Новоархангельське Херсонської губернії. Закінчив Єлисаветградське реальне училище, навчався у Петроградському політехнічному училищі. Був мобілізований до армії, закінчив школу прапорщиків у Києві (1916). У складі 2-го Туркестанського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні, був ад'ютантом начальника штабу 1-ї Туркестанської дивізії полковника Є. Мєшковського. Останнє звання у російській армії — поручик.
З лютого 1918 р. — у розпорядженні уповноваженого Центральної Ради у Луцьку, з квітня 1918 р. — діловод оперативного відділу Головного управління Генерального штабу УНР, з травня 1918 р. — т. в. о. обер-старшини оперативного відділу Головного управління Генерального штабу Української Держави, з кінця 1918 р. — старшина для доручень помічника начальника Генерального штабу УНР, з січня 1919 р. — ад'ютант помічника начальника штабу Дієвої армії УНР, з квітня 1919 р. — ад'ютант начальника штабу Дієвої армії УНР, восени 1919 р. — ад'ютант командувача Дієвою армією УНР. З кінця грудня 1919 р. перебував у польському полоні у м. Рівне та таборі Ланцут. У червні—липні 1920 р. — приділений до штабу 4-ї запасної бригади Армії УНР, у серпні—вересні 1920 р. знаходився на лікуванні у шпиталі, з жовтня 1920 р. — старшина для доручень організаційного відділу штабу Армії УНР.
З 1923 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині, закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах, працював інженером-гідротехніком. З 1939 р. — у Польщі, з 1944 р. — у Німеччині, з 1949 р. — у США.
Маланюк Євген, фото 20-х років (Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — Ч. 1)
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 24. — С. 262; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 102. — С. 56, 70; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 96; Маланюк Є Книга спостережень: проза. — Торонто. — 1964. — Т. 1. — 1966. — Т. 2; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004.
(01.10.1894-09.07.1969) — полковник Армії УНР.
Народився у Чугуєві Харківської губернії. Навчався на медичному факультеті Харківського університету. У 1915 р. був мобілізований до армії, закінчив Олександрівське військове училище (1916). У складі 7-го піхотного Ревельського полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З грудня 1917 р. служив у 4-му Сердюцькому полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради, у складі якого брав участь у січневих вуличних боях 1918 р. у Києві. З 09.02.1918 р. служив у 1-му Запорізькому курені Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З 17.03.1918 р. — командир 16-ї сотні ім. І. Богуна 2-го Запорізького полку. З грудня 1918 р. — командир 2-го куреня 4-го Запорізького ім. І. Богуна полку Дієвої армії УНР. З 02.01.1919 р. — в. о. командира цього полку, з середини березня 1919 р. — заст. командира полку, за кілька днів знов прийняв полк і командував ним до кінця червня 1919 р. З кінця червня 1919 р. — командир 19-го пішого Республіканського полку Дієвої армії УНР. Через кілька днів після прийняття полку був важко поранений, але у липні 1919 р. повернувся на посаду командира полку. У жовтні 1919 р. був вдруге поранений. У грудні 1919 р. перебував серед українських вояків, інтернованих польською владою у Луцьку. З лютого 1920 р. — командир 48-го куреня 2-ї (згодом — 6-ї Січової) дивізії Армії УНР. З червня 1920 р. — командир Запорізької запасної бригади Армії УНР. З серпня 1920 р. — у розпорядженні штабу 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР, а з грудня 1920 р. — начальник підстаршинських курсів 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.
Малець Віктор, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
У 1923 р. виїхав до Чехо-Словаччини, закінчив Українську господарську академію у Подєбрадах (1928). З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у 20-му піхотному полку у Кракові. У 1936 р. закінчив Вищу військову школу. Під час німецько-польської війни у вересні 1939 р. був начальником штабу піхотної групи, що захищала Краків. Останнє звання у польській армії — майор.
Восени 1941 р. разом з похідними групами ОУН-Мельника прибув в Україну, був директором Смілянського, а потім Кіровоградського окружного управління Цукортресту. У травні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина», деякий час працював у Військовій управі з формування дивізії. У березні 1945 р. був призначений начальником 2-ї резервової бригади, що мала бути сформована у складі Української національної армії. Був інтернований у складі частин УНА у Західній Німеччині.
Малець Віктор, фото 1945 року (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)
З 1949 р. — на еміграції у Великобританії. Був представником Військового міністерства УНР в екзилі та головою Української комбатантської ради у Великобританії. Помер у Лондоні, похований на цвинтарі Ганнерсбері.
Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького імені полковника Богуна полку//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 15; Ч. 4. — С. 21–22; Костюк А. Полк. Віктор Малець (1894–1969)//Вісті Комбатанта. — 1969. — Ч. 5. — С. 56–57; Некролог// Сурмач. — Лондон. — 1969. — С. 115; Некролог/Двісті братсва вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1969. — Ч. 133. — С. 63.
(28.10.1858-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Шостка Глухівського повіту Чернігівської губернії. Закінчив 2-гу Санкт-Петербурзьку військову прогімназію, Піротехнічну артилерійську школу (1879), Михайлівське артилерійське училище (1883). Станом на 01.01.1910 р. — підполковник 1-ї Туркестанської артилерійської бригади (Ташкент). З 12.07.1914 р. — полковник. У 1914–1917 рр. — командир 6-го Туркестанського стрілецького артилерійського дивізіону та 3-ї збірної артилерійської бригади. За Першу світову війну був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою та Георгіївською зброєю (18.09.1915 р., за бій 25.12.1914 р. — 09.01.1915 р.).
З 10.06.1918 р. — завідувач артилерійських складів Чернігівщини та 5-го Чернігівського корпусу Армії Української Держави. З 09.1918 р. — завідувач артилерійських складів Київщини та 4-го Київського корпусу Армії Української Держави. З березня 1919 р. — завідувач постачання Головного артилерійського управління Дієвої армії УНР. 01.06.1919 р. у Тернополі потрапив у польський полон. З 13.09.1920 р. — завідувач артилерійської частини штабу Армії УНР. Станом на 01.10.1922 р. — командир 5-ї гарматної бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 62–63; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Спр. 923. — С. 51; Список подполковников 1913. — СПб. — 1913. — С. 116.
(21.11.1890 — після 1970) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Голованівськ Балтського повіту Подільської губернії. Закінчив Уманську чоловічу гімназію. У 1908 р. вступив однорічником 2-го розряду до 74-го піхотного Ставропольського полку. У 1912 р. звільнився з армії. У 1914 р. був мобілізований. У листопаді 1914 р. склав іспит на звання прапорщика при 3-й запасній піхотній бригаді у Києві. Згодом — молодший офіцер 74-го піхотного Ставропольського полку. Був тричі поранений. Останнє звання у російській армії (з 16.08.1915 р.) — підпоручик.
Мандзенко Йосип, фото 30-х (?) років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
У бою 22.08.1915 р. потрапив у австрійський полон, перебував у таборах Гарт та Иозефштадт, де став одним із ініціаторів створення гуртка офіцерів-українців. З лютого 1918 р. — сотенний 7-ї сотні та полковий ад'ютант 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку, у складі якого у серпні 1918 р. повернувся в Україну. У подальшому — начальник харчової дивізійної валки Сірожупанної дивізії. З жовтня 1918 р. — командир 5-ї сотні 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 16.05.1919 р. у складі полку потрапив у Луцьку до польського полону. Перебував у таборі Ланцут. З травня 1920 р. — начальник філії головного інформаційно-реєстраційного бюро у Вінниці. З 21.06.1920 р. — старшина Охорони Головного Отамана С. Петлюри. У 1921 р. — старшина 50-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
З 1928 р. служив контрактовим офіцером польської армії у 58-му піхотному полку у Познані. З 1938 р. — у 37-му піхотному полісу у Кутно. Останнє звання в польській армії — капітан.
У червні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина».
Після Другої світової війни жив на еміграції у США. Автор спогадів під псевдонімом «Йосип Сірий».
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С. 29; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 7; Мандзенко Й. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 5—17; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 72–117.
(15.11.1894-16.01.1983) — сотник Армії УНР (генерал-поручик в еміграції).
Народився у м. Голованівськ Балтського повіту Подільської губернії. Закінчив Уманську чоловічу гімназію, 1-шу Київську школу прапорщиків (28.12.1915), вийшов до 145-го піхотного запасного батальйону. З 12.06.1916 р. брав участь у боях на фронті Першої світової війни у складі 1-го лейб-гренадерського Катеринославського полку. Був тричі поранений, контужений. Був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня. З 12.02.1917 р. — поручик, начальник команди саперів 1-ї Гренадерської дивізії.
Був одним із організаторів Українського куреня 1-ї Гренадерської дивізії, командував сотнею цього куреня. Після повернення в Україну демобілізувався. 10.11.1918 р. був мобілізований до 11-го пішого Уманського полку Армії Української Держави. З 10.02.1919 р. — старшина комендантської сотні штабу Запорізького корпусу Дієвої армії У НР. З 18.03.1919 р. — комендант станції Рудниця. З 26.03.1919 р. — в. о. командира комендантського куреня штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 14.04.1919 р. — помічник начальника інспекторсько-господарської частини штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. З 15.05.1919 р. — начальник корпусного обозу. З кінця червня 1919 р. до 17.10.1919 р. хворів на гострий тиф, невдовзі — на плямистий тиф. Потрапив у полон до білих, був вивезений до Одеси, а звідти — до Польщі, де повернувся до української армії. З початку червня 1920 р. служив в Охороні Головного Отамана С. Петлюри. У 1921 р. — старшина 50-го куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
З 1928 р. — контрактовий офіцер польської армії. Служив у складі 58-го піхотного полку. Останнє звання у польській армії — майор.
У 1939 р. потрапив у німецький полон. Був комендантом табору військовополонених у м. Люкенвальде під Берліном. У березні 1945 р. у ранзі полковника служив у 2-й Українській піхотній бригаді, сформованій на базі 800-го полку «Бранденбург», яка незабаром влилася до 2-ї Української дивізії Української національної армії. Згодом командував 1-м парашутним відділом УНА.
Мандзенко Кость, фото 30-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
Після Другої світової війни жив на еміграції у Західній Німеччині та США. Урядом УНР в екзилі був підвищений до рангу генерала-поручика. Помер та похований у Чикаго.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 87. — С. 26; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 7; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 130–924; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1983. - № 2. — С. 86; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 496, 504, 525; Побігущий Є. Мозаїка моїх споминів. — Мюнхен — Лондон. — 1982. — С 51, 56.
(10.04.1869-06.05.1937) — начальник 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради.
Народився у Києві. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 2-ге військове Костянтинівське училище (1888), вийшов підпоручиком до 4-ї артилерійської бригади. Згодом перейшов до 24-ї артилерійської бригади. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1896). Служив у штабах Варшавського та Приамурського військових округів. З 06.12.1904 р. — полковник. Брав участь у Російсько-японській війні, був начальником штабу кінного загону генерала П. Міщенка. Учасник оборони Порт-Артуру. Нагороджений Георгіївською зброєю. З 04.08.1906 р. — начальник штабу 2-ї Східно-Сибірської стрілецької дивізії. З 08.06.1909 р. — командир 23-го Східно-Сибірського стрілецького полку (Хабаровськ). З 12.11.1914 р. — генерал-майор З 20.05.1916 р. — начальник штабу 56-ї піхотної дивізії. З 23.07.1917 р — генерал-лейтенант, начальник 16-ї піхотної дивізії.
З 29.11.1917 р. — начальник 2-го Січового Запорізького (51-го армійського) корпусу військ Центральної Ради. У 1918 р перебував у резерві Генерального штабу Української Держави.
З 04.07.1919 р. — у резерві офіцерів Генерального штабу при ставці адмірала Колчака в Омську. З 27.08.1919 р. — «керуючий розвантаженням від зайвих офіцерів головних управлінь військового міністерства та ставки Колчака».
З 1920 р. — білоемігрант. Помер та похований у Харбіні.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 39-зв. — 40; Ф. 4061. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–7; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914, Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу//Табор. — Варшава — 1927. — Ч. 4. — С. 71–87;Волков Е. В.Егоров Н. Д Купцов И. В. Белые генералы Восточного фронта гражданской войны. — Москва. — Русский путь. — 2003. — С. 133; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 4. — С. 372.
(26.06.1889-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Камянець-Подільський. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1917–1918 р. — командир сотні полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради. У 1919 р. — командир сотні Житомирської юнацької школи Дієвої армії УНР 16.05.1919 р. потрапив у польський полон у Луцьку 19.09.1919 р після повернення з полону був відправлений у розпорядження начальника Спільної юнацької школи Дієвої армії УНР. У 1920 р. — стройовий старшина Камянецької спільної юнацької школи. У 1921 р. служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР. Під час Визвольних змагань втратив ліву руку. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 13–15; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 927. — С. 39–42; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 33.
(23.08.1860-?) — підполковник Армії УНР.
Народився — у с. Троїцьке Рязанської губернії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1920–1921 рр. — старшина штабу 4-ї бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 17.
(21.07.1869 — після 1935) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з селян Волинської губернії. Закінчив 7 класів Київської класичної гімназії. 10.07.1888 р. на правах однорічника 1-го розряду вступив до 129-го піхотного Бессарабського полку. 16.09.1888 р. був зарахований юнкером до Київського піхотного юнкерського училища, з якого вийшов у 1890 р. підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку (Луцьк). У 1894 р. та 1895 р. успішно складав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу, але через відсутність вакансій не був зарахований. 12.10.1900 р. знову успішно витримав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу та був зарахований на геодезичне відділення. 03.09.1902 р. закінчив 2 класи академії за 2-м розрядом без приділення до Генерального штабу. Повернувся до свого полку. З 21.07.1904 р. — капітан. 18.11.1904 р. — 19.05.1905 р. тимчасово виконував обов'язки командира 54-го піхотного запасного батальйону.
3 21.05.1907 р. — підполковник. З 23.11.1908 р. — командир 1-го батальйону 43-го піхотного Охотського полку. 05.10.1913 р. був підвищений до звання полковника. Першу світову війну почав командиром 43-го піхотного Охотського полку. З 30.11.1914 р. — командир 44-го піхотного Камчатського полку. З 16.11.1916 р. — начальник 1-ї піхотної Заамурської прикордонної дивізії. З 15.08.1917 р. — начальник 159-ї піхотної дивізії. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (09.03.1915 р, за бій 27.08.1914 р.), відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
З кінця березня 1918 р. — член комісії зі створення української армії. З 17.04.1918 р. — начальник 4-го Київського корпусу Армії УНР. З 20.07.1918 р. — у розпорядженні Військового міністерства Української Держави. За Гетьманату — генеральний хорунжий Армії Української Держави. З 05.01.1919 р. — начальник 4-го Київського корпусу Дієвої армії УНР. З 05.04.1919 р. — начальник Сірожупанного корпусу Дієвої армії УНР. 17.05.1919 р. у Луцьку потрапив до польського полону. Як генерал був звільнений з табору, жив у Варшаві, згодом — у Луцьку. Наприкінці жовтня 1920 р. був знову зарахований до Армії УНР: з 06.11.1920 р. — викладач тактики Кам'янецької спільної юнацької школи. 06.07.1921 р., перебуваючи у таборах для інтернованих українських вояків у Ланцуті, добровільно виконував обов'язки декана військового факультету створеного у таборі Українського народного університету.
У березні 1922 р. виїхав до Варшави. У серпні 1922 р. повернувся до Києва. 04.04.1935 р. був заарештований за т. зв. поширення контрреволюційних чуток, але 17.05.1935 р. звільнений. Подальша доля невідома.
ЦДАГПОУ. — Ф. 263. — Спр. 17388-фп, архівно-слідча справа Мартинюка І. С.; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. — Д. 47928. - п/с 368; ЦДАВОУ — Ф 1075. — Оп 1 — Спр. 68. — С. 68–69; Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 43. — С. 73;Списокполковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 880; «Русский Инвалид». — СПб. — 1915. - № 61; Прохода В Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 114; Військовий факультет Українського народнього університету в таборі Ланцут — Стрілково//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 19–20; Ч. 5. — С. 20–22; Ч. 6. — С. 18–19.
(09.05.1895-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Полтава. Останнє звання у російській армії — підпоручник.
На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр. — викладач школи підстаршин 4-ї бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 12.
(17.08.1897–1940) — підполковник Армії УНР.
Народився в Києві, у родині залізничника. Закінчив реальне училище, з початком Першої Світової війни пішов добровольцем на фронт. Був тричі поранений. Нагороджений відзнаками Св. Георгія IV, III та II ступеня. За бойові заслуги підвищений до звання прапорщика.
Марущенко-Богдановський Адріан, фото 1920-х років (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)
У 1917 р. — хорунжий полку ім. Наливайка військ Центральної Ради. З січня 1918 р. — молодший старшина Гайдамацького Коша Слобідської України. У 1919 р. ад'ютант інспектора кінноти, помічник командира 1-го кінного Лубенського полку Дієвої армії УНР з господарчої частини. Після переходу частини полку на бік білих 20.11.1919 р. приєднався з залишками полку до 2-го кінного Переяславського полку Дієвої армії УНР. Був ад'ютантом полку, на цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході. З 13.09.1920 р. — ад'ютант командира 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Дієвої армії УНР. З 15.04.1921 р. — начальник штабу 1-ї бригади Окремої кінної дивізії Дієвої армії УНР. Автор історії 1-го кінного Лубенського ім. М. Залізняка полку та спогадів. У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. У 1923–1925 рр. навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах, закінчив Гірничо-ливарну академію в Кракові. Помер від сухот у Польщі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653 — С. 141; Марущенко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. — Ч. 5. — С. 209–226, 1936. — Ч. 6. — С. 193–228; 1937. — Ч. 7. — С. 213–225; 1938. — Ч. 8. — С. 177–214; 4 9. — С. 206–225; Марущенко-Богдановський А. З пережитого//Табор. — 1928. — Ч. 2. — С. 63–65, Марущенко-Богдановський А. Штурм Арсеналу//Табор. — 1927. — Ч. 5. — С. 20–23; Марущенко-Богдановський А. Лист до редакції//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Смовський К. Виправлення та доповнення//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 242–248; Коваль Р. Багряні жнива Української революції//Київ. — 2006. — С. 255–258
(13.08.1882—?) — командир загону панцерних потягів Дієвої армії УНР.
Закінчив Миколаївське інженерне училище (1904), два класи Миколаївської інженерної академії, служив у 2-му саперному батальйоні (Вільно). Останнє звання у російській армії — полковник.
Станом на 16.08.1919 р. і до жовтня 1919 р. — начальник 2-го загону панцерних потягів. Подальша доля невідома.
Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 45; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
(10.10.1871–1924) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Волинцево Путивльського повіту Чернігівської губернії. Закінчив військове училище. Брав участь у Російсько-японській війні. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан Благовіщенського резервного батальйону. У складі 37-го Сибірського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Був двічі поранений та двічі контужений. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1917 р. — командир полку у 1-й Українській (104-й пішій) дивізії 1-го Українського (34-го армійського) корпусу. З травня 1918 р. — командир 6-го пішого Лубенського полку Армії Української Держави. З 10.09.1918 р. — помічник командира 12-го пішого Могилівського полку Армії Української Держави. З 01.10.1918 р. — помічник командира 5-го пішого Кременецького полку. У червні—липні 1920 р. перебував на посаді начальника постачання Армії УНР. У 1921 р. — помічник голови та т. в. о. головного контролера Армії УНР. У 1921 р. — в. о. командира 2-ї запасної бригади Армії УНР. З 06.01.1922 р. — начальник 1-ї запасної бригади.
Похований на українському військовому цвинтарі у Щипіорно.
ЦДАВОУ — Ф. 3523 — Оп. 1. — Спр. 2. — С. 34; Середа М. Сторінка з історії визвольної боротьби/Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 11. — С. 15–17.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії штабс-капітан.
Протягом 1919 р. — командир 17-го (3-го) Гайдамацького полку (з перервами). У грудні 1919 р. хворим на тиф був захоплений гайдамаками отамана Волоха та разом із ними потрапив до більшовиків. Зміг уникнути мобілізації до РСЧА. Навесні 1920 р. прибув до Павлограду, де став одним з керівників місцевої підпільної української антирадянської організації. У липні 1920 р. був схоплений ЧК та, ймовірно, страчений.
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 260; Дукельский С. ЧК на Украине. — Альберта. — 1989. — С. 107.
(17.01.1865—?) — генерал-поручик Армії УНР.
Народивсяу с. Кириківка Охтирського повіту Харківської губернії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1887), служив у 37-му піхотному резервовому кадровому батальйоні. З 19.06.1902 р. — старший ад'ютант штабу Варшавської військової округи. З 06.12.1904 р. — підполковник. З 06.12.1907 р. — полковник. З 30.08.1914 р. — начальник інспекторського відділу штабу головнокомандувача армій Північно-Західного фронту. З 15.01.1915 р. — помічник чергового генерала штабу головнокомандувача армій Західного фронту. З 10.04.1916 р. — генерал-майор. З 18.11.1917 р. — черговий генерал штабу Південно-Західного фронту. За Першу світову війну мав всі ордени до Святого Святослава І ступеня.
З 24.04.1918 р. — помічник начальника Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. З 03.12.1918 р. — т. в. о. начальника Головного штабу Української Держави, згодом — УНР. 3 17.01.1919 р. — член Військової Ради УНР, невдовзі — приділений до Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 01.11.1919 р. — член комісії з вироблення законопроектів проходження військової служби в Дієвій армії УНР. З 19.03.1920 р. — начальник Головного управління персонального складу Генерального штабу УНР. З 07.06.1920 р. — помічник начальника Головної мобілізаційно-персональної управи Військового міністерства УНР.
У 1920—21 рр. читав лекції у Камянецькій спільній юнацькій школі. Постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерал-поручика.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 66–67; Оп. 2. — Спр. 652. — С. 39; Спр. 653. — С. 93-а; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 288.
(21.11.1880-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Тирасполь Херсонської губернії. Закінчив Одеське військове училище (1905), вийшов підпоручиком до 73-го піхотного Кримського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю, відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 25.06.1918 р — помічник командира з господарчої частини 1-го Сердюцького полку Армії Української Держави, з 1.01.1919 р — завідувач обмундируванням Київської інженерної юнацької школи, з травня 1919 р. перебував у польському полоні, з 22.09.1919 р. — завідувач господарською частиною Кам'янецької пішої юнацької школи (до 14.11.1919). Навесні 1920 р. — у резерві старшин при штабі 4-ї бригади Армії УНР, з 18.07.1920 р. — приділений до комендатури штабу Армії УНР, з 4.10.1920 р. — приділений до начальника Тилу Армії УНР Доля після 1920 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 4. — Спр. 19. — С. 6–7.
(24.02.1879—?) — помічник військового міністра УНР.
Народився на Полтавщині. Закінчив Полтавське земське 5-класне училище, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1904). Брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Миколаївську інженерну академію за 1-м розрядом. З 20.05.1912 р. — капітан. З 04.11.1912 р. — молодший виробник управління будівництва Гродненської фортеці. З 01.01.1913 р. — молодший виробник управління будівництва Ковненської фортеці. Останнє звання у російській армії — підполковник.
На II Всеукраїнському військовому з'їзді 05–11.06.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З грудня 1917 р. — головний начальник постачання Військового Секретаріату Центральної Ради. З березня 1918 р до 20.07.1918 р. — начальник: Головного інженерного управління Військового міністерства УНР, згодом — Уіфаїнської Держави. Звільнений за власним проханням За часів Гетьманату був підвищений до звання полковника. З грудня 1918 р — начальник Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 25.08.1919 р. — 2-й помічник військового міністра УНР у справах постачання. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 37. — С. 213; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18 (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3; Список чинам военно-инженерного ведомства на 1914. — СПб. — 1914. — С. 309.
(09.08.1893-?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Полтава. Закінчив Полтавський кадетський корпус, Чугуївське військове училище (1914), вийшов підпоручиком до 34-го піхотного Сєвського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р. — командир кулеметного куреня Одеської гайдамацької бригади. У 1918 р. — старшина 42-го пішого Валкського полку Армії Української Держави. Навесні 1919 р. — командир сформованого з бессарабських повстанців Рибницького полку Дієвої армії УНР. З 11.06.1919 р., після влиття полку до 9-го Стрілецького полку 3-ї дивізії (згодом — Залізної) Дієвої армії УНР — заступник командира цього полку. Станом на 1011.1920 р. — начальник штабу 9-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Мацак Юхим, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 1924 р. і станом на 1952 р. жив на еміграції у Франції, під Парижем.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 37; Ф 5235. — Оп. 1. — Спр. 1593. — С. 126–127; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь в Галичині//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 12 — С. 10–12; Вишнівський О. Пігмеї духом і мораллю. — США. - 1965.
(?—?) — український військовий діяч.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Учасник українського військового руху з 1917 р. У 1917 р. — ад'ютант 1-го Київського полку Георгіївських кавалерів, один із ініціаторів його українізації та перейменування на 4-й Сердюцький ім. Івана Богуна полк. У 1917 р. — командир полку імені Наливайка, один із лідерів партії соціалістів-самостійників. У січні—лютому 1918 р. — командир Наливайківської сотні 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. У лютому 1918 р. декілька днів перебував на посаді командира 2-го Запорізького куреня. З 01.03.1918 р. перебував у Києві на партійній роботі. З 14.12.1918 р. — ад'ютант коменданта Києва. Навесні 1919 р. — при штабі Північної групи Дієвої армії УНР, був одним із ініціаторів повстання отамана В. Оскілка 29.04.1919 р Після поразки повстання виїхав до Польщі. Подальша доля невідома.
Тарнавський А. Історія 4-го Запорізького імені полковника Богуна полку//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 1. — С. 22; Шпилинський О. Замітки до історії 3-го пішого полку «Імені Гетьмана Наливайка»//Табор. — 1929. — Ч. 12. — С. 54–69; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 83.
(04/05.02.1868— 10.09.1929) — генерал-поручик Армії УНР.
Народився у с. Нижня Кропивна Гайсинського повіту Подільської губернії. Закінчив 4-класне Могилів-Подільське реальне училище, Житомирську класичну гімназію (1889), Московські військово-училищні курсі (1891), вийшов підпоручиком до 2-ї вилазочної батареї Новогеоргіївської фортечної артилерії. Закінчив геодезичний відділ Миколаївської академії Генерального штабу за 1-м розрядом (1899), працював геодезистом та топографом у штабах Туркестанського та Приамурського військових округів. З 01.05.1905 р. — у геодезичному відділі військово-топографічного управління Головного штабу. З 06.12.1907 р. — полковник. З 27.04.1911 р до листопада 1917 р. — начальник Військово-топографічного училища у Санкт-Петербурзі. З 06.12.1913 р. — генерал-майор. Нагороджений всіма орденами до Святого Станіслава І ступеня, а також орденом Румунської Корони І ступеня (1917). З 24.11.1917 р. — начальник управління Київської військово-топографічної зйомки.
З 10.03.1918 р — начальник головної геодезичної управи Українського Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. З 23.12.1918 р. до 6.08.1922 р — начальник Головного геодезичного управління Генерального штабу УНР. Одночасно з 19.03.1920 р. — член Військової Ради УНР, з 29.04.1920 р. — т. в. о. голови Військової Ради УНР. У 1920 р. читав лекції у Кам'янець-Подільській спільній юнацькій школі.
Медзвецький Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)
З 1922 р. працював у Краківській обсерваторії. З 1929 р. — член Головного управління вимірів та ваги у Варшаві. Помер та похований у Варшаві на цвинтарі Воля.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 653 — С. 93-а; Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 13; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 47–48, Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Український Інвалід. — Каліш. — 1929. — Ч. 24–27. — С. 49; Некролог//Табор. — Варшава, — Ч. 11. — С. 96; Незабытые могилы. — Москва — 2001. — Т. 3. — С. 345.
(12.12.1890-01.11.1964) — полковник Армії УНР.
Мельник Андрій, портрет 1920 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)
Походив із селянської родини с. Воля Якубова під Дрогобичем у Галичині. Закінчив Стрийську гімназію (1910), навчався у Лісовій академії у Відні.
У серпні 1914 р. вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців, командував роєм, 1-ю чотою 1-ї сотні 2-го куреня Легіону УСС, 6-ю сотнею. У вересні 1916 р. під час бою на горі Лисоня потрапив до російського полону. Перебував у таборах для військовополонених у Росії в Царицині (табір Дубовка). Останнє звання в австро-угорській армії — обер-лейтенант.
13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 19.01.1918 р. — помічник командира 1-го куреня Січових стрільців військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — помічник командира 4-го (1-го) полку Січових стрільців Армії УНР. Після розформування полку німцями 30.04.1918 р. залишився у Києві. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців у м. Біла Церква, повернувся на попередню посаду помічника командира. З 15.11.1918 р. — начальник штабу військ Директорії. З 22.01.1919 р. — за сумісництвом начальник Генерального штабу Дієвої армії УНР. 23.07.1919 р. залишив посаду начальника штабу Дієвої армії УНР та став помічником командувача Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. Восени 1919 р. — начальник охорони українсько-польської демаркаційної лінії. Після саморозпуску Корпусу Січових стрільців на початку грудня 1919 р. важко хворим на тиф приєднався до штабу Дієвої армії УНР. Разом з хворими Василем Тютюнником та Євгеном Мєшківським був перевезений до Рівного, тоді — польську територію. З 16.03.1920 р. — військовий аташе УНР у Чехо-Словаччині.
У 1921 р. виїхав до Відня. У червні 1922 р. склав випускні іспити у Лісовій академії, працював інженером-лісовиком у лісових маєтках графа Шептицького. 10.04.1924 р. був заарештований польською владою за участь у терористичній діяльності УВО, кілька років перебував в ув'язненні. Після звільнення у вересні 1928 р. працював інспектором лісових господарств галицьких маєтностей греко-католицької церкви.
Після смерті Євгена Коновальця у травні 1938 р. був обраний головою Проводу ОУН. У вересні 1938 р. за підробними документами виїхав з Галичини до Берліна, а звідти до Відня, де 11.10.1938 р. був оголошений головою Прово ду ОУН. Згодом — керівник ОУН (Мельника).
У січні 1944 р. був заарештований геста по, перебував під слідством у Берлінській в'яз ниці. Після закінчення слідства був інтерно ваний у м. Гіршегг, у подальшому перебував у концтаборі Заксенхаузен. 18.10.1944 р. був звільнений.
У 1947 р на третьому Великому Зборі українських націоналістів був обраний пожиттєвим головою ОУН (Мельника).
Помер та похований у Люксембурзі.
Золоті Ворота Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Спогади про Андрія Мельника, Нестеров, 6. р.; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА — Мюнхен. — 1964. — Ч. 115; ЦДАГПОу. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С.; Некролог//Вісті Комбатанта — Нью-Йорк. — 1965. — № 1. — С. 56; Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 88, 89, 175, 197, 220, 247, 425, 426.
(?—?) — полковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан артилерії.
У 1920 р. викладав артилерійську справу у Кам'янецькій спільній юнацькій школі. З 01.08.1920 р. — начальник персонального відділу Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55.
(07.08.1889-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Яблунівка Київської губернії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
На службі в Дієвій армії УНР з 1919 р. У 1920–1922 рр — старшина управління постачання 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С 26.
(15.02.1886—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у с. Оспушня Товмацького повіту у Галичині. Закінчив Станіславську гімназію. У 1907–1910 рр. відбув військову службу у 57-му піхотному полку австро-угорської армії. Склав іспит на звання фенриха. Закінчив факультет права та економіки Львівського університету. 01.08.1914 р. був мобілізований до 35-го стрілецького полку. 22.03.1915 р. v складі залоги фортеці Перемишль потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — фенрих.
06.06.1918 р. приїхав в Україну, викладав у Роменській гімназії. 27.01.1919 р вступив за мобілізацією до 19-ї пішої Дієвої дивізії Дієвої армії УНР, був старшим осавулом штабу дивізії. З початку лютого 1919 р. і до кінця квітня 1319 р. — командир 56-го пішого Дієвого Немирівського полку Дієвої армії УНР. Подальша лоля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4543. — Оп. 1. — Спр. 17. — С. 80
(12.02.1870-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Верхньодніпровськ. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1920 р. був понижений у званні до козака (кінноти), однак незабаром звання підполковника було повернуте. З 11.12.1920 р. — приділений до штабу 20-го куреня 7-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 653. — С. 67–72; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 34;
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Німець за походженням, народився у Петраковській губернії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 25.01.1919 р до жовтня 1919 р. — помічник начальника розвідчого відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Стр. 37. — С. 201–204.
(1887-15.07.1962) — старшина Дієвої армії УНР.
Походив із козаків Всевеликого Війська Донського. Закінчив Донський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище, Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1915). У 1917 р. — старший ад'ютант відділу генерал-квартирмейстерства штабу 1-ї армії. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 01.04.1918 р. — помічник начальника частини по службі та навчанню військ Генерального штабу Української Держави. Під час Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. У січні—травні 1919 р. — завуч Київської інженерної школи, у складі якої 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. Станом на вересень 1919 р. — штаб-старшина для доручень Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих. З 28.11.1919 р. — на службі у Збройних Силах Півдня Росії: начальник штабу 6-ї Донської пластунської бригади, з 25.03.1920 р. — у резерві Донського корпусу ЗСПР.
З 1923 р. — на еміграції в Югославії. Був головою суду честі 4-го відділу Російського Загальновійськового Союзу.
З 25.10.1941 р. — ад'ютант, а з 04.01.1942 р. — командир 2-го полку Російського корпусу, сформованого німцями на Балканах.
Після закінчення війни емігрував до США. Помер та похований у Ново-Дівеєвському Успенському монастирі, штат Нью-Йорк.
ЦДАВОУ. - ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 51-зв. — 52; Зварич І. Київська інженерна юнацька школа//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 91— 107; Незабытые могилы. — Москва — 2004. — Т. 4. — С. 511; Русский Корпус на Балканах во время II Великой войны, 1941–1945. — СПб. — 1999. — С. 413.
(12.02.1882-9.07.1920) — генерал-хорунжий Армії УНР (посмертно).
Народився у Києві, походив із дворянської родини Полтавської губернії. Закінчив два класи Полтавської духовної семінарії, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1905), вийшов підпоручиком до 198-го піхотного резервового Олександро-Невського полку (Санкт-Петербург). Незабаром перевівся до 197-го піхотного Лісного полку. Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1912). Брав участь у Першій світовій війні: з липня 1914 р. — молодший ад'ютант мобілізаційного відділу штабу військ Гвардії та Петроградської військової округи. З 11.11.1914 р. — старший ад'ютант та в. о. начальника штабу 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. У 1915 р. — старший ад'ютант штабу 1-ї Фінляндської стрілецької дивізії. Нагороджений Георгіївською зброєю (10.11.1915, за бій 14–16.01.1915). З грудня 1915 р. — старший ад'ютант штабу 105-ї піхотної дивізії. З червня 1916 р — штаб-старшина для доручень штабу 32-го армійського корпусу. З вересня 1916 р. начальник зв'язку штабу 11-ї армії. З березня 1917 р. — начальник штабу 105-ї дивізії. З вересня 1917 р. — начальник штабу 1-ї Турке станської стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Мєшківський Євген, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З 10.03.1918 р. — начальник оперативного відділу Генерального штабу УНР, згодом — Української Держави. За часів Гетьманату був підвищений до звання полковника. Після початку протигетьманського повстання виїхав з відрядженням до Одеси, по дорозі був схоплений повстанцями. Звільнений за особистим розпорядженням С. Петлюри. З 10.12.1918 р. — ' начальник штабу Української Галицької армії. З 26.02.1919 р. — начальник штабу Південно-Східної групи (згодом — Східного фронту) Дієвої армії УНР. У травні—липні 1919 р. — військовий представник УНР у Румунії. З 22.07.1919 р. — начальник штабу Волинської групи Дієвої армії УНР. З 20.11.1919 р. — начальник штабу Дієвої армії УНР. На початку грудня 1919 р. захворів на тиф, 06.12.1919 р. був евакуйований до шпиталю у Рівному, на той час — польську територію. З лютого 19.04.1920 р. — начальник мобілізаційної управи Генерального штабу УНР. З травня 1920 р. — начальник 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу УНР. 05.07.1920 р. був смертельно поранений у бою під Чорним Островом. 09.07.1921 р. був посмертно підвищений до звання генерала-хорунжого.
Миколаєнко Іван, фото 20-х років (надано для публікації істориком Сергієм Білоконем)
Героїчний бій під Чорним Островом — Торонто. — 1961; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 467. — С 141; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 47-зв. — 48; Список Генеральною штаба на 1914. — СПб. — 1914. — С. 649; Список Генерального штаба 1917. — Петроград. — 1917. — С. 131; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність// За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 41, 43, 44; Ключенко О. Генеральна Булава уГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 4. — С. 5—10; Ключенко О. Генералітет УГА//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 4–7; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 61, 82, 133, 224, 240, 291–307; Зубенко І. Наші лицарі й мученики. — Ка-' ліні — 1923. — Ч. 2. — С. 15–16.
(2406.1895-2.11.1974) — підполковник Армії УНР.
Народився у Маріупольському повіті Катеринославської губернії. Закінчив Катеринославське реальне училище (1913), навчався у Катеринославському гірничому інституті, закінчив Чугуївське військове училище (1915). З липня 1915 р. перебував на фронті: молодший офіцер 133-го піхотного Феодосійського полку. Закінчив Оранієнбаумську кулеметну школу. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З жовтня 1917 р. — командир сотні у Катеринославському Гайдамацькому Курені військ Центральної Ради. У січні 1918 р. брав участь у вуличних боях у Катеринославі проти більшовиків. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин, був призначений до складу 11-ї пішої кадрової дивізії (Лубни), де завідував всіма кулеметними командами. З жовтня 1918 р. — ад'ютант отамана Катеринославського Коша Українського Козацтва М. Омеляновича-Павленка. З листопада 1918 р. — командир Катеринославської сотні Вільного Козацтва, на чолі якої незабаром влився до Катеринославського полку Січових стрільців під командуванням Самокіша. Командував куренем у цьому полку. У березні—квітні 1919 р. хворів на тиф. Згодом служив старшиною 2-го (згодом — 20-го) Запорізького полку ім. гетьмана І. Мазепи Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — командир сотні охорони при Штабі Головного Отамана. З вересня 1919 р. — лектор з кулеметної справи Житомирської спільної юнацької школи. З 06.12.1919 р. — ад'ютант командувача Дієвої армії УНР М. Омеляновича-Павленка. На цій посаді брав участь у Першому Зимовому поході та боях другої половини 1920 р.
З 1921 р. перебував на інтернуванні та еміграції у Польщі.
З 1950 р. жив на еміграції у США. Помер та похований у Баунд-Бруці.
Миколаенко Іван, фото поч. 60-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Тризуб. — Нью-Йорк. — 1975. — Ч. 78. — С. 23–24, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002; І. Д. Арешт отамана Божка та розброєння бунчукового куреня Запорозької Січі//Тризуб. — Нью-Йорк. — 1967. — Ч. 45. — С. 9—11; Некролог//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1972. — Ч. 5/6. — С. 115–116.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник (?).
Походив з селян Олександрівського повіту Херсонської губернії.
Станом на липень та на вересень — жовтень 1919 р. командир 3-го Залізнично-Технічного полку Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1696. — Оп. 1. — Спр. 10. — С. 16–17.
(05.08.1881—?) — начальник корпусу Дієвої армії УНР.
Народився у с. Васютинці Літинського повіту Подільської губернії. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1904), служив у 12-му саперному батальйоні, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (11.04.1915, за бій 6—10.10.1914). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 17.04.1918 р. — губернський комендант Харківщини. З 16.11.1918 р. — командувач 7-го Харківського корпусу. У квітні—травні 1919 р. — командир 1-го Волинського технічного полку Дієвої армії УНР у Луцьку. 16.05.1919 р. потрапив до польського полону, але незабаром утік та повернувся до Дієвої армії УНР. З 12.06.1919 р. — командир окремого загону Сірожупанників, що діяв у складі 6-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 02.10.1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З кінця жовтня 1919 р. — приділений до штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР для формування військ залізничної охорони. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1078 — Оп. 2. — Спр. 22. — С. 234–237; «Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 88; «Відродження». — Київ. — 19(6)041918; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 25; Список генералам штаба и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 52.
(?—?) — підполковник Дієвої армії УНР.
Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив військове училище, Імператорську Миколаївську військову академію (1912, переведений до Генштабу у 1914). У 1917 р. — начальник штабу 153-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1918 р. — начальник мобілізаційного відділу штабу 2-ї кінної дивізії Армії Української Держави. Під час Гетьманату був підвищений до звання військового старшини. З 21.01.1919 р. — начальник штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 10.02.1919 р. — командувач 1-го Волинського корпусу Дієвої армії УНР. Станом на 03.03.1919 р. — знову начальник штабу 2-го Подільського корпусу Дієвої армії УНР.
У березні 1919 р. був захоплений червоними і мобілізований до РСЧА. Служив на штабових посадах.
У липні 1919 р. перейшов на бік Дієвої армії УНР. З 01.09.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих. З 13.09.1919 р. — у резерві штабу Збройних Сил Півдня Росії. З жовтня 1919 р. — начальник штабу 34-ї піхотної дивізії. У листопаді 1920 р. виїхав із Криму разом з частинами Російської армії П. Врангеля. У подальшому — білоемігрант.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 50-зв. — 51.
(?—01.1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
Народився на Чернігівщині. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан івангородської фортечної артилерії.
З 06.02.1919 р. — командир 5-го (колишній 1-й Чорноморський, з середини липня — 30-й) гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. Помер від тифу у таборах для інтернованих у Польщі.
Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців за Золоті Київські Ворота. — Нью-Йорк. — 1965; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Чорний С. До «Бої Сірих за Коростень» ген-хор. А. Пузицького в 2-му збірнику «За Державність»//За Державність. — Каліш. — 1932. — № 3, Виправлення.
(23.08.1868-?) — генерал-поручик Армії УНР.
Походив з почесних громадян Санкт-Петербурга. Закінчив 3-тє військове Олександрійське училище (1886), Михайлівське артилерійське училище (1888), Михайлівську артилерійську академію. Після закінчення училища служив у 37-й артилерійській бригаді. 28.05.1893 р. був приділений до гвардійської артилерії, служив на військово-інженерних посадах у Санкт-Петербурзькому арсеналі. З 28.05.1904 р. — полковник. З 16.04.1909 р. — штаб-офіцер для доручень при управлінні генерального інспектора артилерії. З 16.11.1911 р. — технік Санкт-Петербурзького патронного заводу. З 16.11.1912 р. — старший технік Брянського арсеналу. З 06.12.1913 р. — начальник Хабарівського арсеналу. З 06.04.1914 р. — генерал-майор.
З 26.07.1917 р. служив в Україні начальником Київського арсеналу. З 01.10.1918 р. — старший гарматний технік Головного артилерійського управління (ГАУ) Армії Української Держави. З 22.10.1918 р. — член науково-технічного артилерійського комітету ГАУ Армії Української Держави. З 01.05.1919 р. — начальник відділу прийому технічної управи ГАУ Дієвої армії УНР. З 24.06.1919 р. — керуючий справами мобілізації та прийому ГАУ Дієвої армії УНР. З 16.11.1919 р. перебував поза штатом у зв'язку з розформуванням ГАУ. З 09.02.1920 р. — член організаційного комітету ГАУ Армії УНР. З 25.04.1920 р. — начальник відділу прийому Артилерійської управи Військового міністерства УНР. З 01.08.1920 р. — т. в. о. голови Артилерійського комітету Артилерійської управи Військового міністерства УНР. За постановою Гонорової ради від 03.08.1921 р. був підвищений до звання генерала-поручика. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 79. — С. 158–159; Оп. 2. — Спр. 311. — С. 66–67, 109–110; Оп. 2. — Спр. 730. — С. 15–16; Список полковников 1914. — СПб. — 1914. — С. 41.
(08.11.1885—?) — полковник Армії УНР.
Походив з міщан Херсонської губернії. Закінчив Єлисаветградське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (прискорений випуск 22.04.1905 р.), вийшов підпоручиком до 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). Згодом склав іспити на переведення до артилерії. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 16-го артилерійського парку. Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 16.04.1920 р. — командир 4-ї запасної бригади Армії УНР у Кам'янці-Подільсько-му. 18.05.1920 р. був призначений командиром 3-ї запасної бригади, що мала бути сформована на Київщині. З 14.10.1920 р. — командир 1-ї Запасної бригади Армії УНР.
У 1921—22 рр. перебував на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 6753; ЦДАВОУ. 'Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 137.
(17.01.1897-11.11.1921) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Бердичів. Останнє звання у російській армії — поручник.
У 1920—21 рр. — викладач школи підстаршин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу: помічник командира 4-го збірного куреня Київської Повстанчої дивізії. Загинув у бою під ст. Чоповичі.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 46; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 165; Яновський В. «За Україну, за її долю…»//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 172–191.
(?—1919) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р. служив у 2-му Українському козацькому полку ім. П. Полуботка. Станом на 22.12.1917 р. — командир Куреня Смерті 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради, на чолі якого брав участь у боях з більшовиками під Конотопом та Бахмачем. З 16.11.1918 р. — командир кінного дивізіону Окремого Чорноморського Коша військ Директорії, незабаром переформованого у 1-й Чорноморський кінний полк. На початку лютого 1919 р. загинув за нез'ясованих обставин.
Швець А. Історія Полуботківського полку//Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 5(13). — С. 27; Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99— 118; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С. 73; Криловецький І. Мої спогади з часів збройної визвольної боротьби//За Державність. — Торонто — 1964. — Ч. 10. — С. 220–230.
(29.01.1881-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у Володимирі-Волинському. Закінчив Рівненське реальне училище, Військово-топографічне училище (1903). Брав участь у Російсько-японській війні. Згодом служив у Геодезичному управлінні. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 1917 р. — старшина Геодезичного управління Генерального штабу Центральної Ради. У 1920–1921 рр. — викладач топографії Спільної юнацької школи. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 450; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР//Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С. 9–18.
(1890—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з козацької родини с. Піщана Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Мав інженерну освіту. В російській армії не служив.
З грудня 1918 р. очолював повстанчий загін с. Піщана, що входив до складу військ отамана Григор'єва. Після повстання Григор'єва проти радянської влади та поразки, приєднався до загону отамана Ю. Тютюнника, який у липні 1919 р. влився до Складу Дієвої армії УНР. Очолював сформований з Піщанського загону 3-й піший Полтавський полк 12-ї Селянської дивізії Київської групи отамана Ю. Тютюнника. У грудні 1919 р. з рештками полку повернувся в рідне село.
У 1920-х рр. працював учителем у Донбасі. Кілька разів приїздив у Харків до Ю. Тютюнника. Подальша доля невідома.
Рейд отамана Мірошниченка: ст. Хирівка — с. Кирилівка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — Ч. 1. — С. 10.
(1879-1.08.1958) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Штормінегоф Ліфляндської губернії, лютеранин. Закінчив Санкт-Петербурзьку піротехнічну школу (1901), працював військовим техніком в Усть-Двинській фортечній артилерії. Склав іспити на звання підпоручика артилерії при Михайлівському артилерійському училищі (1907). Служив артилерійським офіцером Усть-Двинської фортечної артилерії. З 1914 р. — командир батареї. З січня 1915 р. — начальник господарчої частини 3-го артилерійського полку Морської фортеці Петра Великого. Останнє звання у російській армії — капітан.
Міхельсон Петро, фото кінця 20-х років (Latvijas armijas augstakie virsnieki. — Riga. — 1998)
3 12.08.1918 р. — сотник Головного артилерійського управління (ГАУ) Армії Української Держави. 02.12.1918 р. був підвищений до рангу підполковника. З 22.10.1918 р. — помічник начальника частини персонального складу ГАУ Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — начальник 1-го відділу управління мобілізації та прийому ГАУ Військового міністерства УНР. З 07.07.1920 р — т. в. о. начальника загального відділу Артилерійської управи Військового міністерства УНР.
У вересні.1921 р. відбув на батьківщину — до Латвії. 13.01.1922 р. був прийнятий на військову службу до латвійської армії у званні капітана. Працював військовим техніком у військовому арсеналі. З листопада 1922 р. — у Лієпайській артилерійській лабораторії. З 1923 р. — підполковник. З 1929 р. — полковник. У березні 1937 р. був звільнений у запас.
У 1944 р. емігрував до Німеччини, згодом — до Австралії. Помер та похований у м. Аделаїда.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 730. — С. 13–14; Спр. 37 — С. 231–232; Latviias armijas augstakie Yirsnieki. -Riga. - 1998. -S. 331–332.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Полтавщині. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 173-го піхотного Камянецького полку (Черкаси). Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1919 р. — начальник повітової комендатури. З 21.09.1919 р. до листопада 1919 р. — приділений до резерву Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204.
(24.08.1894-12.01.1962) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Бабаї Харківської губернії. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З березня 1918 р. служив у 2-му Запорізькому полку Армії УНР. З грудня 1918 р. — у 3-му (згодом — 21-му) Запорізькому полку ім. Наливайка Дієвої армії УНР. З червня 1920 р. — ад'ютант куреня ім. Наливайка 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.
31923 р. — на еміграції у Варшаві, з 1950 р. в Австралії. Помер та похований у Канберрі.
Мойсеєнко Варфоломій, фото 1920 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим — Нью-Йорк. — 1956)
Енциклопедія Української Діяспори. — Київ — Нью-Йорк — Чікаго — Мельборн. — 1995. — Т. 4 (Австралія-Азія — Африка). — С. 126; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1962. — Ч. 105; ЦДАВОУ — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 38.
(25.03.1896-07.02.1971) — сотник Армії УНР.
Народився у м. Кам'янець-Подільський.
У 1917 р. — хорунжий 1-го Гайдамацького куреня в Одесі. З січня 1918 р. служив у полку ім. Сагайдачного у Києві, брав участь у вуличних боях у січні 1918 р. З 09.02.1918 р., після розформування полісу, вступив до 1-го Запорізького куреня (згодом — полку) Окремої Запорізької бригади військ Центральної Ради. 01.04.1918 р. разом з іншими старшинами 2-го куреня 1-го Запорізького полку був виділений на формування 4-го Запорізького полісу ім Богдана Хмельницького Армії УНР. До кінця 1919 р — ад'ютант цього полку. З 08.11.1920 р. — ад'ютант начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.
Монкевич Борис, фото 1921 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956)
Після ліквідації таборів інтернованих вояків Армії УНР жив на еміграції у Варшаві.
Після Другої світової війни емігрував до Канади. Автор кількох праць з історії запорізьких частин та досі неопублікованих спогадів. У Канаді був довголітнім членом Ради гетьманського руху. Помер та похований у Монреалі.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928; Монкевич Б. Чорні Запорожці. — Львів. — 1929; Монкевич Б. Слідами запорожців//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5; 1928. — Ч. 7; Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6. — С. 4–7; Монкевич Б. Нічний наступ Чорних Запорожців на с. Багринівці//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1933. — С. 14–16; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 445; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 100. — С. 2.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 53-го піхотного Волинського полку (Кишинів). Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1918 р. служив в Армії Української Держави — помічник командира 34-го пішого Лубенського полісу, з грудня 1918 р. — командир цього полісу. З лютого 1919 р. — командир кадрів 28-го пішого Стародубського полку у складі Запорізького корпусу Дієвої армії УНР У червні 1919 р. на чолі 28-го Стародубського полку ввійшов до складу Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. З кінця травня до початку липня 1919 р командував 5-м пішим полісом Січових стрільців, що був створений з 28-го Стародубського та колишнього 5-го радянського стрілецького полісу, який перейшов на бік Дієвої армії УНР. На початку липня 5-й Січовий поліс Дієвої арллії УНР було розділено на два: 5-й (з колишніх радянців) та 28-й Стародубський. Залишався колландиром стародубців аж до саморозпуску Корпусу Січових стрільців 06.12.1919 р. Подальша доля невідома.
Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Самутин П. Організація українського війська за часів Української Держави у 1918//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. - № 5. — С. 12–15.
(17.01.1888—02.1920?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.
Народився у м. Симбірськ. Походив з родини польських засланців — вихідців з України. Закінчив Бєльську чоловічу гімназію, Одеське піхотне юнкерське училище, служив у 123-му піхотному Козловському полку (Курськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. закінчив один курс Академії Генерального штабу. Згодом — старший ад'ютант штабу 38-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 19.11.1918 р. та у лютому — березні 1919 р. — начальник штабу 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: начальник штабу Збірної Волинської дивізії. Під час походу був залишений хворим на тиф в одному з сіл. Подальша доля невідома.
РГВИА — Ф. 409 — Оп. 1. - п/с 2984; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, Загальний список старшин Генштабу складений 21.111918. — С. 57-зв. — 58; Прохода В. Записки ло історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С 84— 117, Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 10–11; Бутович М Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С 31–34; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 247–328.
(04.09.1885-?) — полковник Армії УНР.
Народився у Києві. Станом на 01.01.1910 р. — поручик Івангородської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1919 р. — командир батареї 5-го гарматного полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований польською владою у Луцьку.
З 1923 р. жив на еміграції у Щепіорно. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3527. — Оп. 1. — Спр. 5. — С. 17.
(13.12.1881-29.07.1925) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з селян с. Городище Сквирського повіту Київської губернії. 30.09.1902 р. був покликаний на військову службу до 165-го піхотного Луцького полку (Київ) на правах однорічника 2-го розряду. 31.08.1903 р. вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища, яке закінчив 26.02.1906 р. першим — з занесенням на мармурову дошку. Після закінчення училища служив у 131-му піхотному Тираспольському полку. 07.12.1906 р. — 02.06.1907 р. викладав російську мову у школі підпрапорщиків 33-ї піхотної дивізії. 20.06.—05.09.1907 р. був відряджений у справі охорони кордону в с. Каракурт Карської області. 02.02.1908 р. перевівся до Ковненської фортечної артилерії. 26.09.1911 р. після вступних іспитів був зарахований до Олександрівської Військово-юридичної академії. З 31.08.1913 р — штабс-капітан. 26.05.1914 р. закінчив академію за 1-м розрядом. Поступив у розпорядження Головного Військово-судового управління. З початком Першої світової війни за власним бажанням повернувся до Ковненської фортечної артилерії, де прийняв роту. Брав участь у боях за фортецю Ковно. З 24.10.1915 р. був переведений на військово-прокурорську посаду до корпусного суду 4-го армійського корпусу. З вересня 1915 р. обіймав посади військового слідчого 35-го, 31-го, 1-го Гвардійського корпусів, Окремої армії. З 21.08.1917 рр. — товариш військового прокурора Південно-Західного фронту. З 06.08.1917 р. — підполковник.
Мошинський Євген, фото 1919 року (ЦДАКФДУ)
З 01.01.1918 р. — начальник кодифікаційного відділу Судового управління Генерального військового секретаріату УНР. З 09.08.1918 р. — начальник юрисконсульського відділу Головної військово-юридичної управи Військового міністерства Української Держави. З 01.09.1918 р. — товариш прокурора Київського військового вищого суду. З 23.03.1919 р. — начальник Законодавчої управи Головного військово-юридичного управління Військового міністерства УНР. З 14.06.1919 р. — начальник Головного військово-юридичного управління та головний військовий прокурор УНР. З 31.01.1920 р. — начальник Головного військово-юридичного управління. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий.
Машинський Євген, фото поч. 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
Помер та похований у м Лунинець на Поліссі.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 15-182; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 72–74; Оп. 2. — Спр. 823. — С. 16; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 67
(10.06.1878-09.12.1963) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив Київське піхотне юнкерське училище, вийшов підпоручиком до 98-го піхотного Юр'євського полку (Двинськ). У 1917 р. — інтендант 10-го армійського корпусу. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 29.01.1919 р. — інтендант 10-го Дієвого корпусу Дієвої армії УНР. У березні 1919 р. — головний індентант Запорізького корпусу Дієвої армії УНР.
З літа 1919 р. — у Збройних Силах Півдня Росії, працював в інтендантському управлінні Севастопольської фортеці.
Помер та похований у м. Елуж (Бельгія).
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 4. — С. 25, Середа М. Отаман Козир-Зірка//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 11. — С. 11–13; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 4. — С. 664.
(6.03.1894 — після 1957) — полковник Армії УНР.
Народився у с. Вересоч на Чернігівщині. Закінчив Чернігівську класичну гімназію, юридичний факультет Київського університету, 1-ше Київське військове училище (01.05.1915), Севастопольську авіаційну школу (10.07.1917 р.). Під час Першої світової війни — прапорщик 70-го піхотного Ряжського полку. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (18.09.1916) та Георгіївською зброєю (8.03.1917, за бій 14.07.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 13.09.1918 р. — старшина 4-го Сердюцького полку Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — помічник інспектора авіації Київського району Дієвої армії УНР. З 09.04.1919 р. — командир Київського авіаційного загону Дієвої армії УНР. З 20.08.1919 р. — експерт у справі закупівлі авіаційного майна у Німеччині, Чехо-Словаччині та Австрії. З 13.09.1920 р. — т. в. о. начальника та начальник Управи Повітряного флоту Військового міністерства УНР.
З 1922 р. жив на еміграції у Чехо-Словаччині. Закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1927). Згодом працював лісником на Закарпатській Україні. З 1938 р. — активний член Союзу Гетьманців-Державників, був начальником організаційного відділу та заступником керівника Союзу у Чехо-Словаччині.
Мурашко Василь, фото 1930-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942)
У 1942 р. за сприяння П. Скоропадського відвідав Київ та Лохвицю. Був відкликаний німцями з України, оскільки виступив з критикою німецького режиму на окупованих українських територіях. З цієї ж причини після повернення до Чехо-Словаччини відмовився від подальшої діяльності в СГД. Переїхав до Судет, де наприкінці 1944 р. — початку 1945 р. підтримував чеський антифашистський партизанський рух. Влітку 1945 р. був заарештований СМЕРШем, провів 9 місяців під слідством, але був звільнений завдяки наполяганням чеських партизанів. У подальшому мешкав під м. Підмокле у Чехо-Словаччині.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 46–47; ЦДАВОУ. — Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 838. — С. 160–161; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 48; Прохода В. Записки непокірливого. — Новий Ульм. — 1972. — Кн. 2. — С. 34, 62–64; Киів. — 1996. — Кн. 3. — С. 197–198. Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С. 147.
(?—?) — український військовий діяч.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917–1919 рр. — член партії соціалістів-самостійників. З 18.12.1917 р. до початку січня 1918 р. — начальник 2-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. Під час протигетьманського повстання очолив 1-й Білоцерківський запасний полк, згодом сформував т. зв. Особливий загін у складі військ Директорії. У січні 1919 р. прибув з загоном до Лубен, де з власної ініціативи розстріляв колишнього начальника 11-ї пішої дивізії генерала Олександровича, який був прихильником П. Скоропадського. Навесні 1919 р., за спогадами сучасників, збожеволів. Подальша доля невідома.
Р. С. Осінь 1918 р. на Харківщині//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 3. — С. 8–9.
Українські старшини, представники німецького та австрійського командування під час параду 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії Армії УНР на Софійській площі, квітень 1918 року. Праворуч крайній — командир 4-го пішого полку Січових стрільців Євген Коновалець (ЦДАКФДУ)
Керівник 1-і козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії складає звіт представникам австро-угорського командування про перехід дивізії до складу Армії Української Держави, серпень 1918 року (ЦДАКФДУ)