(10.11.1886–1932) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з міщан Харківської губернії. Отримав домашню освіту, закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1906), вийшов підпоручиком до 29-го піхотного Чернігівського полку (Забалканський штаб, Польща). Напередодні Першої світової війни закінчив Севастопольську авіаційну школу, служив військовим льотчиком XVIII корпусного авіаційного загону. За повітряні бої у січні — лютому 1915 р. був нагороджений Георгіївською зброєю (02.06.1915). З кінця 1916 р. — підполковник, начальник повітряної охорони ставки Верховного Головнокомандувача російських військ у Могилеві. З початку листопада 1916 р. — командувач київської військової округи. З 13.12.1917 р. — завідувач авіаційною справою у військах Центральної Ради. З 25.12.1918 р. — до листопада 1919 р. — командувач управління повітряного флоту Дієвої армії УНР, одночасно — начальник Тилу Дієвої армії УНР. З 19.03.1920 р. — т. в. о. начальника Управи авіації та повітроплавання Армії УНР. З 11.07.1921 р до 03.11.1921 р. — в. о. Військового міністра УНР.
У 1928 р. виїхав до СРСР. За деякими свідченнями працював сторожем на Кубані, помер від голоду під час Голодомору.
У деяких довідниках помилково подається рік народження В. О. Павленка — 1888 р.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп 1. - п/с 6553; ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 91. — С. 71–73; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 223; Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 16; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 44, 66.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 45-го піхотного Азовського полку (Старокостянтинів). Останнє звання у російській армії — полковник.
Павленко Віктор, фото поч. 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
На Першому Всеукраїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р. — представник Українського Генерального Військового Комітету при Ставці Верховного Головнокомандувача.
З 27.10.1918 р. — помічник командира 7-го пішого Проскурівського полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 7-го пішого Проскурівського полку військ Директорії. З 26.07.1919 р., після розформування полку, перебував у резерві старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 201–204.
(? -?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Київщині. Останнє звання у російській армії — полковник.
Станом на 04.1919 р. — начальник 1-го відділу Адміністративної управи Головного штабу Дієвої армії УНР. З 03.07.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу. Станом на 26.09.1919 р. — приряджений до штабу Дієвої армії УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Спр. 653. — С. 34–55.
(02.01.1887-194?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Горохів Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. У складі 14-го Фінляндського стрілецького полку брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — прапорщик (?).
У 1917 р. один з організаторів та учасник І, ІІ, III Всеукраїнських військових з'їздів. У 1917 р. був членом Всеукраїнської ради військових депутатів у Києві. З 08.08.1917 р. — член Центральної Ради. У грудні 1917 р. — січні 1918 р. — ад'ютант командувача Київської військової округи М. Шинкаря. З 20.02.1918 р. — повітовий військовий начальник Звенигородського повіту (усунутий з посади у травні 1918 р.). Влітку 1918 р. був одним з організаторів Таращансько-Звенигородського повстання проти влади гетьмана П. Скоропадського. З 22.12.1918 р. — ревізор-інструктор Директорії у справі реформування повітових військових управлінь. У березні 1919 р. — організатор та командир 1-го Звенигородського полку Дієвої армії УНР. З квітня 1919 р. — командир 2-го партизанського загону, що діяв на тилах радянських військ. У 1918–1919 рр. — отаман повстанського загону на Звенигородщині, який у серпні 1919 р. влився до складу Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. — начальник розвідки Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу.
З 18.05.1920 р. до лютого 1921 р. — начальник контррозвідчого відділу штабу Армії УНР.
У 1920-х рр. прийняв священицький сан, був настоятелем парафії у Берсзинському повіті на Волині.
У 1943–1944 рр. — польовий священик штабу Української повстанської армії. Був схоплений НКВС. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 557 — С 109, 202; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп 1. — Спр. 101. — С 66, Греків О. Весна 1918 року в країну/За Державність. — Торонто. — 1964 — Ч. 10. — С 23–26; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ — 2002. — С 280, 375, 422; Капусгянський М Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році, Маланюк Є Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С 101, 113,132,133, 140,157,158,171,174,182,215, 226; Українська Центральна Рада, зб. док. — Київ — 1996. — Т. 1 — С 237.
(?—?) — сотник Армії УНР.
Падалка Микола, фото 1921 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — 4 9)
На військовій службі з квітня 1916 р. Останнє звання у російській армії — поручик.
З 05.05.1917 р. — начальник команди розвідників 1-го Українського козацького полку ім. гетьмана Б. Хмельницького. З 15.01.1918 р. — приділений до Гайдамацького Коша Слобідської України. 15.04.1918 р. демобілізувався. З 07.11.1918 р. — помічник коменданта Старокостянтинівського повіту. У березні — квітні 1919 р. — звягельський повітовий військовий комендант. З 11.04.1919 р. — призначений полковником для доручень, помічником командувача Північної групи Дієвої армії УНР у справах мобілізації. З 03.05.1919 р. — у відпустці через хворобу. З 11.10.1919 р. — старшина закордонного відділу Генерального штабу Дієвої армії УНР. З 09.07.1920 р. — молодший старшина відділу військової підготовки Генерального штабу УНР.
У 1920—30-х рр. жив у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. -G 32; 145; Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 102; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. - № 6. — С 13–64; Варшава — 1937. - № 7. — С. 9–56.
(30.01.1896-07.1944) — сотник Армії УНР.
Народився у с. Бесідка Київської губернії. Закінчив Колегію Павла Галагана у Києві, навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету. Закінчив Миколаївське артилерійське училище у Києві (01.04.1916). Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — поручик.
10.12.1918 р. вступив до Дніпровської гарматної бригади військ Директорії, у складі якої брав участь у боях проти польської армії на Галицькому фронті, а згодом (після того, як у травні 1919 р. бригаду було передано з УГА до Дієвої армії УНР) — проти більшовиків. У грудні 1919 р. — захворів на тиф. У 1920–1921 рр. служив у 1-й Запорізькій гарматній бригаді Армії УНР.
У 1922 р. виїхав до Чехо-Словаччини, У 1927 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах.
З 1928 р. служив контрактовим офіцером у польській армії. У 1934 р. закінчив Вищу військову школу. Останнє звання у польській армії — майор. Під час Німецько-польської війни 1939 р. на чолі 3-го дивізіону 26-го полку легкої артилерії брав активну участь у боях проти німецьких військ, був поранений, потрапив до полону.
Палієнко Микола, фото 1943 року (Євген Побігущий-Рен. — Мозаїка моїх споминів. — Мюнхен-Лондон. — 1982)
У 1940–1943 рр. працював інженером на цукроварні. У червні 1943 р. вступив добровольцем до стрілецької дивізії військ СС «Галичина», командував вишкільним артилерійським полком цієї дивізії. Згодом очолював дивізіон важкої артилерії. Загинув у бою під Бродами.
Горбач О. Микола Палієнко//Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА. -вересень 1951. — Ч. 7(9). — С. 13; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90— 102; Побігущий Є. Мозаїка моїх споминів. — Мюнхен-Лондон. — 1982. — С. 121, 133, 146, 152, 161, 163; Наріжний С. Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С 149
(1890—?) — повстанський отаман.
У листопаді 1918 р. був ув'язнений у Косому Капонірі у Києві за участь у повстанні проти П. Скоропадського. У ніч з 13 на 14 грудня 1918 р. брав участь у повстанні ув'язнених під керівництвом отаманів Тютюнника і Вовка, в результаті якого повстанці захопили Печерськ. З 15 грудня 1918 р. — командир Особливого Ударного корпусу військ Директорії, який складався з учасників повстання проти влади гетьмана П. Скоропадського у Києві. На чолі корпусу брав участь у придушенні більшовицького повстання у Житомирі 09.01.1919 р. Після цього тривалий час рейдував у запіллі Дієвої армії УНР, аж доки на початку березня 1919 р. загін не був роззброєний на ст. Ярмолинці Окремим стрілецьким Запорізьким куренем П. Шандрука. Згодом перебував під слідством за погромництво. Подальша доля невідома.
Середа М. Отаман Палієнко//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1929. — Ч. 3. — С. 22–24; Р. С. Окремий стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 12. — С. 19–22.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан. У 1916–1917 рр. перебував у таборах військовополонених в Австро-Угорщині.
З лютого 1918 р. — командир сотні у 1-му козацько-стрілецькому (Сірожупанному) полку. У вересні 1918 р — звільнений з 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії за протигетьманську пропаганду. Служив у залізничній охороні Конотопсько-Бахмацького району. З 15.11.1918 р. — начальник постачання штабу військ Директорії. З 17.11.1918 р. — начальник Сірожупанної дивізії військ Директорії. З 19.11.1918 р — командувач повстанських військ на Чернігівщині. З 17.01.1919 р. — знов начальник Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. 12.03.1919 р. був усунутий з посади командира дивізії через звинувачення у бездіяльності під час боїв за Бердичів. 19.03.1919 р. — зарахований до резерву армії до кінця розслідування справи залишення Бердичева і Житомира. У квітні 1919 р. — помічник начальника 18-ї Дієвої дивізії Дієвої армії УНР. Заарештований 07.05.1919 р. у справі повстання отамана В. Оскілка. У 1920–1921 рр. у ранзі підполковника був приділений до штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 97. — С 35; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 83–117; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1935. — № 5. — С. 10; Варшава. — 1937. - № 7 — С 23–24, 52, 54–55; Бутовмч М Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С 32–41; Ященко М. Що то було?//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 125–136; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. — № 8. — С. 93–94; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 115. — С. 14; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С 258–260, 315–321
див. Неїлов (Неїло-Палій) Борис Васильович.
див. Сидорянський (Палій-Сидорянський) Михайло Данилович.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1917 р — ад'ютант 4-го Сердюцького Георгіївського полку ім. І. Богуна військ Центральної Ради. Брав участь у січневих вуличних боях проти більшовиків у Києві у січні 1918 р. З 09.02.1918 р. — старшина Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. У 1919 р. — ад'ютант Житомирської юнацької школи та помічник командира 3-го пішого Подільського полку Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р. був інтернований у Рівному польською владою. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — От, 2. — Спр. 90. — С 2-зв. — 3.
(07.12.1886-?) — полковник Армії УНР.
Народився у Києві, кубанський козак за походженням. Закінчив Костянтинівську реальну школу, Одеське піхотне юнкерське училище (1906), вийшов хорунжим до 3-го Кубанського пластунського батальйону. З початком Першої світової війни був переведений до 78-го піхотного Навагінського полку, в якому командував ротою та батальйоном. Закінчив Двінську школу авіаційних спостерігачів (січень 1916 р.), служив військовим льотчиком 13-го авіаційного загону. 15.06.1917 р. отримав звання підполковника за бойові заслуги. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Англійським військовим хрестом Короля Георга. Неодноразово був поранений та контужений, двічі пережив авіакатастрофу.
З 01.03.1918 р. — командир Київського авіаційного загону Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 02.02.1919 р. — начальник організаційного відділу штабу авіації Дієвої армії УНР. 3 червня 1919 р. — начальник електротехнічного відділу базисного технічного складу штабу авіації Дієвої армії УНР. З грудня 1919 р. жив у Кам'янці-Подільському. У березні 1920 р. був приділений до штабу 2-ї запасної бригади Армії УНР. З 26.04.1920 р. — командир Учбового куреня Польової жандармерії Армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр 68. — С. 91–92; Оп. 2 — Спр. 919. — С. 314–316.
(1893—?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Сквира Київської губернії. На військову службу вступив у 1914 р. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
В українській армії з 1917 р. У червні липні 1919 р — командир 1-го пішого полку 5-ї Селянської дивізії, який наприкінці липня було переформовано у 15-й піший полк ім. Т. Г. Шев ченка Дієвої армії УНР. Очолював цей полк до середини вересня 1919 р. З листопада 1919 р. командир збірного куреня, що складався з решток 15-го полку ім. Т. Г. Шевченка. У 1920 21 рр. служив у 4-й Київській дивізії Армії УНР. Станом на 01.02.1922 р — командир 1-го куреня Окремої бригади прикордонної охорони Армії УНР Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 923. — С. 1–6; Антоненко-Давидович Б. На шляхах і роздоріжжях. — Київ. — 1999 — С. 64–178
(26.06.1874 — після 1922) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Народився у м. Єйськ Кубанського Козацького війська. Закінчив Єйське реальне училище, Казанське піхотне юнкерське училище (1898), вийшов підпоручиком до 7-го гренадерського Самогітського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907). Служив на штабових посадах у Казанській військовій окрузі. Брав участь у Першій світовій війні. У 1916–1917 р — полковник, командир 203-го піхотного Сухумського полку. З осені 1917 р. — начальник штабу 129-ї піхотної дивізії. Останнє звання у російській армії — генерал-майор.
З 19.07.1918 р. — начальник штабу 4-го Київського корпусу Армії Української Держави. З 12.10.1918 р — начальник штабу 7-го Харківського корпусу Армії Української Держави. Станом на 19.12.1918 р — начальник добровольчого загону у Харкові, який короткий час входив до складу військ Директорії, але згодом перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.
З січня 1919 р. — у резерві командного складу ЗСПР. Білоемігрант.
Панченко-Криворотенко Павло. фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадіе)
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 44-зв. — 45; Список Генеральною штаба на 1914. — СПб. — 1914.
(19.04.1878-?) — полковник Армії УНР.
Походив з родини священика Седлецької губернії (Польща). Народився у с. Корощино Більського повіту Хомської губернії. Закінчив Холмську чоловічу гімназію, Санкт-Петербурзьке піхотне юнкерське училище за 2-м розрядом (1904). Вийшов підпоручиком до 188-го піхотного резервного Красноставського полку. 06.09.1906 р перевівся за власним бажанням до 187-го піхотного резервного Холмського полку. 30.06.1910 р, у зв'язку з ліквідацією резервних піхотних полків, був приділений, а потім — переведений до 149-го піхотного Чорноморського полку (Володимир-Волинський), у складі якого в 1914 р. вирушив на Першу світову війну. В 1915 р потрапив до австро-угорського полону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Паньківський Федір, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1916 р. — керівник гуртка офіцерів-українців військовополонених у таборі Брюкс. З середини серпня 1918 р. — командир 1-го куреня 2-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку Армії Української Держави. З 17.11.1918 р. — командир 2-го Сірожупанного полку військ Директорії. У квітні 1919 р. — начальник Сірожупанного відділу, сформованого з 2-го та частково 1-го і 3-го Сірожупанних полків Дієвої армії УНР. Після Луцької катастрофи 16–17.05.1919 р. зібрав з решток 2-ї Сірожупанної дивізії 2-й збірний Сірожупанний полк Дієвої армії УНР. 3 04.06.1919 р. — помічник командира 10-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: воював у складі 4-го збірного пішого Сірожупанного полку. У 1920–1921 рр. — помічник командира 10-го куреня 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 288–305; ЦДАВОУ — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 6; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 72–117;Прохода В.Записки до історії Сірих або Сіро>купанниісів//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 5. — С 47–62; 1928. — Ч. 6. — С 22–48; Ч. 7. — С. 43–52; Ч. 8. — С. 53–63.
(1874—?) — полковник Армії Української Держави.
Закінчив артилерійське училище (1897). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 10-ї артилерійської бригади (Лодзь). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 15.03.1918 р. — командир 1-го Запорізького легкого гарматного полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. Подальша доля невідома.
Список капитанам артиллерии на 1913. — СПб. — 1913. ЦДАВОУ. — Ф. 1074. — Оп. 2. — Спр. 24. — С. 1–2.
(09.03.1868-20.04.1932) — генеральний значковий Армії Української Держави.
Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1886), служив у 9-й артилерійській бригаді (Полтава). Закінчив Михайлівську артилерійську академію за 1-м розрядом. З 04.02.1894 р. — курсовий офіцер Офіцерської артилерійської школи. З 28.03.1907 р. — полковник. З 27.07.1907 р. — начальник артилерії Лібавської фортеці. Станом на 01.01.1910 р. — генерал-майор, генерал для доручень при генерал-інспекторі артилерії російської армії Великому Князю Сергію Михайловичу. З 06.04.1914 р. — генерал-лейтенант. З 15.01.1915 р. — начальник Свеаборзької фортеці. З 07.08.1917 р. — інспектор артилерії IV Кавказького корпусу.
З кінця 1917 р. — помічник начальника Українського Генеральною штабу. З 07.09.1918 р. — інспектор артилерії 1-го Волинського корпусу Армії Української Держави. 31.12.1918 р. — звільнений з посади. З січня 1919 р. до осені 1919 р. — т. в. о. інспектора артилерії Дієвої армії УНР.
З 1921 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині, викладав у Російській реформованій реальній гімназії у м. Моравська-Тршебова. Помер та похований у цьому місті.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 8; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Порша дня 18. (5 ст. ст.) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 5. — С. 2–3; Список полковникам на 1907. — СПб. — 1907. — С. 524; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 5. — С. 369.
(?—06.07.1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик. З січня 1919 р. до початку квітня 1919 р. — командир 2-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. очолював сотню у Кам'янецькій спільній юнацькій школі. Під час одного з боїв під Проскуровим потрапив у полон до червоних. Розстріляний.
Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 72–117; Ярмак О. Смерть командира полковника Пархомюка// Вісті Комбатанта. — 1966. - № 3. — С. 35–38.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 224-го піхотного резервового Скопінського полку (Вороніж). Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1918 р. — дивізійний інтентант 1-ї пішої кадрової дивізії. За Гетьманату П. Скоропадського одержав звання військового старшини.
З січня 1919 р. — корпусний інтендант 9-го дієвого корпусу, згодом — головний інтендант Північної групи Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 8
(1888–1957) — український військово-політичний діяч.
Рідний брат відомого українського громадсько-політичного діяча Петра Певного.
Народився у Полтаві. У 1917 р. служив у складі 150-го піхотного Таманського полку російської армії. Останнє звання у російській армії — прапорщик. Влітку — восени 1917 р. — член Центральної Ради. У листопаді 1917 р. — лютому 1918 р. — комісар Центральної Ради на Південно-Західному фронті, у лютому — квітні 1919 р. — інспектор національно-культурнополітичних справ Південно-Західного району та Північної групи, з 16.04.1919 р. — державний інспектор Північної групи, далі — т. в. о. головного державного інспектора та помічник головного державного інспектора УНР. У 1920 р. залишився в Радянській Україні. У 1931 р. засуджений у справі Спілки Визволення України до ув'язнення на Соловках. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 143
(17.11.1879-30.10.1931) — підполковник ветеринарної служби Армії УНР.
Народився у с. Плесна Заславського повіту Волинської губернії. Закінчив Волинську духовну семінарію, Юрєвський ветеринарний інститут з відзнакою (1906), служив молодшим ветеринарним лікарем лейб-гвардії Гусарського полку. У 1914–1915 рр. — ветеринарний лікар на ст. Вапнярка. З червня 1915 р. — старший ветеринарний лікар для доручень при начальнику управління тилової харчово-продовольчої худоби. З вересня 1916 р. — надвірний радник.
Пекарський Микола, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7)
З 17.04.1918 р. — головний ветеринарний лікар Одеського залогового ветеринарного шпиталю. З 30.12.1918 р. — ветеринарний інспектор 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР. З лютого 1919 р. — завідувач ветеринарної частини штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР. З 01.05.1919 р. — начальник адміністративно-господарчого відділу Головного військово-ветеринарного управління Військового міністерства УНР. З 01.03.1920 р. — ветеринарний лікар 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 01.07.1920 р. — начальник Ветеринарної управи Військового міністерства УНР.
На еміграції жив у Варшаві. Був регентом хору митрополії. Помер у Варшаві, похований на православному цвинтарі Воля.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 231–232; Спр. 722. — С. 626–627; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 5. — С 374.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
У грудні 1918 р. — січні 1919 р. — командир 25-го пішого Чернігівського полку.
Смовський К. Окремий Чорноморський Кіш//За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99–118.
(?—?) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.
У 1914 р. був мобілізований з запасу у званні прапорщика, служив у 166-му піхотному Рівненському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (04.03.1917, за бій 31.01.1916). Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1917 р. — командир батальйону 1-го Українського запасного полку військ Центральної Ради. З листопада 1917 р. — командир 3-го Сердюцького полку ім. П. Дорошенка військ Центральної Ради. У лютому 1918 р. деякий час перебував на посаді командира 1-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З серпня 1918 р. — помічник командира зі стройової частини Окремого Чорноморського Коша Армії Української Держави. З кінця жовтня 1918 р. — командир цього Окремого Чорноморського Коша. Під час Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З грудня 1918 р. до лютого 1919 р. — начальник Чорноморської дивізії Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
«Русский Инвалид». — Петроград. — 1917. — № 106; Смовський К Окремий Чорноморський Кіш//За Державність — Варшава. — 1938. — Ч. 8. — С. 99–118.
(31.01.1868-27.10.1928) — полковник Армії УНР.
Народився у Києві. Закінчив 1-шу Київську гімназію, Київське піхотне юнкерське училище (1900), служив у 18-му піхотному Вологодському полку (Чернігів, згодом — Новоград-Волинський), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир полку. Останнє звання у російській армії — полковник.
Наприкінці 1917 р. лікувався у Києві від важких поранень.
У 1920 р. перебував на посаді начальника постачання 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.
Переверзів Дмитро, фото 1920 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956)
З 1923 р. жив на еміграції у Кракові, працював на важких фізичних роботах. Помер та похований у Кракові.
Український Інвалід- Каліш. — 1928. — Ч. 11–13. — С. 60; Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956. — С. 248.
(25.05.1883-29.07.1938) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з селян м. Валки Харківської губернії. Закінчив Валківське міське училище, 24.09.1903 р. був покликаний на військову службу до 201-го піхотного резервного Лебединського батальйону. 01.06.1904 р — переведений до 269-го піхотного Богодухівського полку. 11.08.1904 р. був відряджений до Чугуївського піхотного юнкерського училища для вступу в училище, однак не витримав іспити і повернувся до свого полку. З 03.11.1904 р. — молодший унтер-офіцер. 05.11.1905 р. був переведений до 270-го піхотного Куп'янського полку. 15.03.1906 р. — переведений до 202-го піхотного резервного Старобільського полку. 14.08.1906 р. — знов відряджений до Чугуївського піхотного юнкерського училища для вступного іспиту. 04.09.1906 р. — зарахований юнкером до Чугуївського училища. 29.05.1909 р. закінчив училище як один з кращих випускників (першим у випускному списку з занесенням на мармурову дошку та премією у 50 рублів). Служив підпоручиком у 1-му Варшавському фортечному батальйоні. 26.04.1910 р. був відряджений до Варшавського повітроплавного загону. 25.09.1910 р. був переведений до 150-го піхотного Таманського полку (Кобрин). 07.10.1913 р., витримавши іспит, був зарахований до Миколаївської військової академії. 27.07.1914 р. — відряджений до полку у зв'язку з початком Першої світової війни. З 16.02.1915 р. — обер-офіцер для доручень штабу 27-го армійського корпусу. 22.07.1916 р — відряджений на академічні курси. 02.08.1916 р. повернувся на попередню посаду у зв'язку з відкладенням відкриття курсів. 25.09.1916 р. — відряджений на навчання до Військової школи льотчиків-спостерігачів, яку закінчив 20.12.1916 р. 28.01.1917 р почав навчання на прискорених курсах Імператорської Миколаївської академії Генерального штабу. 17.06.1917 р закінчив старший клас прискорених курсів Академії Генерального штабу з призначенням до штабу Північного фронту, служив штаб-офіцером управління авіації штабу 5-ї армії. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан (з 04.08.1916 р.).
У 1918 р. — начальник муштрово-мобіліза-ційного відділу штабу 7-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З 14.12.1918 р — т. в. о. начальника штабу 7-ї пішої дивізії військ Директорії.
Пересада Михайло, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
З липня 1919 р. — отаман-квартирмейстер штабу Київської групи Дієвої армії УНР. У грудні 1919 р був інтернований польською владою у Рівному. З середини березня 1920 р. — начальник штабу запасної бригади 6-ї Січової стрілецької дивізії Армії УНР, що формувалася у Бресті-Литовсько-му. З кінця травня 1920 р. — начальник штабу 7-ї запасної бригади Армії УНР, яка мала бути сформована у Києві. З 05.10.1920 р. — полковник. З 07.08.1920 р. — начальник штабу 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР. З червня 1921 р. — начальник канцелярії Партизансько-Повстанського штабу Ю. Тютюнника. З жовтня 1921 р. — голова Українського інформаційно-пресового бюро у Львові, яке виникло замість Партизансько-Повстанського штабу та займалося розвідувальною діяльністю. Помер та похований у Львові.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 131–355; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 653. — С. 57–60; Ф. 1078. — Оп 2. — Спр 90. — С. 1-зв. — 2; Порохівський Г Матеріали до історії 2-і Кулеметної бригади//За Державгасть. — Каліш. — 4 1— С 135–164; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924 — С 86, Герчанівський А Вигнати окупанта — Мюнхен. — 1963. — С. 32–33.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Херсонщині. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 125-го піхотного Курського полку (Рівне). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 01.11.1918 р. — начальник 1-ї частини організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. На цій посаді перебував до жовтня 1919 р. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37 — С 201–204
(?—?) — військовий старшина Армії Української Держави.
Перлик Іван, фото 1905 року (Летопись войны с Японией. — СПб. — 1905. - № 51. — С. 994)
Перлик Іван (сидить посередині) — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії, зі старшинами свого штабу. Фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
Учасник Російсько-японської війни, був поранений. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня. У складі 258-го піхотного Кишинівського полку брав участь у Першій світовій війні. Потрапив до австро-угорського полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1916–1917 рр. — член українського гуртка у таборі для військовополонених офіцерів у Йозефштадті. З 12.05.1918 р. — начальник 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Української Держави. У середині серпня 1918 р. — усунутий з посади начальника дивізії та звільнений зі служби. Загинув у Полтаві від рук більшовиків.
Военный орден Святого Великомученника и Победоносца Георгия. — Москва. — 2004. — С. 364; Мандзенко Й. Сірожупанники//За Державність. — Торонто —1966. — № 11. — С. 5—17; Бутович М. Формування Сірої дивізїі у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. - № 11. — С. 18–41; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)//За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1. — С. 72–117.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
До 21.02.1919 р. — командир 6-го пішого Українського (Житомирського) полку Дієвої армії УНР. Звільнився з Дієвої армії УНР через хворобу.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 3. — С. 16.
(29.08.1888-04.03.1951) — полковник Армії УНР.
Рідний брат Головного Отамана УНР С. Петлюри.
Народився у Полтаві. Закінчив 4-класну Полтавську духовну семінарію. З початком Першої світової війни був мобілізований однорічником до 34-го піхотного Сєвського полку. Служив у 436-й пішій дружині. Закінчив 3-тю Київську школу прапорщиків (липень 1915 р.), служив помічником курсового офіцера цієї школи. З 02.02.1916 р. — молодший офіцер 27-го запасного піхотного полку. З 06.04.1917 р. — 399-го піхотного Нікопольського полку. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
З 29.06.1917 р. — командир сотні 1-го Українського запасного козацького полку (згодом — полк ім. Дорошенка) військ Директорії. З 15.11.1917 р. — командир куреня Дорошенківського полку. 25.01.1918 р. виїхав до Шостіси, де очолював таємну бойову повстанську організацію. 10.03.1918 р. офіційно демобілізувався з армії. 17.02.1919 р. знову був мобілізований, перебував у резерві старшин штабу Дієвої армії УНР. З 20.03.1919 р. — полковник (за посадою) для доручень штабу Правобережного фронту. З 01.04.1919 р. — полковник (за посадою) для доручень штабу Гуцульського Коша. З 20.05.1919 р. — старшина для зв'язку штабу Дієвої армії УНР у 16-му пішому загоні (згодом — 3-й дивізії, незабаром перейменованій у Залізну). 15.11.1919 р. був відряджений Головним Отаманом УНР за кордон. З січня 1920 р. — булавний старшина для доручень Головного Отамана УНР. З 14.05.1920 р. — командир Етапного куреня 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Петлюра (Хорольський) Олександр, фото 1950-х років (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі. З 1928 р. під прізвищем Хорольський служив контрактовим офіцером польської армії у 1-му піхотному полку у Вільно. Останнє звання у польській армії — майор.
Після вступу литовських військ до Вільно, у вересні 1939 р., був інтернований у Литві. У 1940 р. звільнений з полону за незясованих обставин.
У 1941–1944 рр. був редактором німецької газети, що виходила у Рівному.
У 1944 р. виїхав до Західної Європи, у 1950 р. — до Канади. Помер та похований у Торонто.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 95–100; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 80; Ф. 2257. — Оп 2. — Спр. 6. — С. 2–3; Біографічний довідник до історії українців Канади. — Вінніпег. — 1986. — С. 505; Руккас А. Участь українців — контрактний офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90–102.
(?—01.1920) — командир полку Дієвої армії УНР.
У серпні 1919 р. — командир 1-го запасного куреня Волинської групи Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу — командир збірного пішого полку Волинської дивізії Дієвої армії УНР. Помер від тифу в с. Худоліївка у січні 1920 р.
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002 — С. 425, 435.
(02.01.1883-10.07.1948) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Петрів Всеволод, фото 1919 року (з фондів ЦДАВОУ)
Народився у Києві, походив з дворян Київської губернії. Син генерала російської армії, зять (за першим шлюбом) відомого київського історика професора Іконникова. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, 1-ше військове Павлівське училище (1902), вийшов підпоручиком до 24-го піхотного Симбірського полку. 12.11.1902 р. перевівся до 7-го понтонного батальйону. 02.04.1903 р. був приділений до лейб-гвардії Литовського полку (Варшава). 04.04.1904 р. був переведений до цього полку. У 1910 р. закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом. З жовтня 1910 р. — командир роти 165-го піхотного Луцького полку (Київ). З жовтня 1912 р. — молодший ад'ютант штабу Київської військової округи. З лютого 1913 р. — старший ад'ютант штабу 42-ї піхотної дивізії (Київ). З 15.09.1914 р. — в. о. штаб-офіцера для доручень штабу XXIV армійського корпусу. З березня 1915 р. — в. о. штаб-офіцера для доручень штабу X армійського корпусу. З жовтня 1915 р. — підполковник. З 09.05.1916 р. — начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. З березня 1917 р. — полковник. Під час Першої світової війни за бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю (24.01.1917, за бій 27.04.1915) та всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою.
У 1917 р. брав активну участь в українському русі на Західному фронті. Протягом 15–24.11.1917 р. організував з українців частин Західного фронту полк ім. Костя Гордієнка, на чолі якого незабаром прибув до Києва, де брав участь у вуличних боях проти більшовиків. З 09.02.1918 р. — командир 3-го Запорізького куреня військ Центральної Ради, який після здобуття Києва 17.03.1918 р. був розгорнутий у 1-й Запорізький кінно-гайдамацький полк імені Костя Гордієнка Армії УНР. З червня 1918 р. — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави. З 29.07.1918 р. — начальник штабу 12-ї пішої дивізії Армії Української Держави. З серпня 1918 р. — у розпорядженні начальника Генерального штабу Української Держави. З 14.10.1918 р. — помічник начальника навчального відділу по піших школах Головної шкільної управи Військового міністерства Української Держави. З 28.10.1918 р. — помічник начальника 2-ї Київської спільної юнацької школи. З 01.12.1918 р. — помічник начальника Інструкторської школи старшин. З 22.12.1918 р. — начальник Житомирської юнацької школи. Перебуваючи на цій посаді, 13.03.1919 р. був контужений у бою, але залишився на чолі школи. З 02.06.1919 р. — командувач Волинської групи Дієвої армії УНР. З 09.07.1919 р. — військовий міністр УНР. З 05.11.1919 р. — товариш Військового міністра УНР. З 01.05.1920 р. — інспектор піхоти Армії УНР. З 05.10.1920 р. — генерал-хорунжий. З березня 1921 р. — 1-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. З 19.08.1921 р. — начальник Генерального штабу УНР. У червні 1922 р. за власним бажанням звільнився у запас.
Петрів Всеволод, фото 1921 року (з фондів ЦМВОУ)
Жив на еміграції у м. Хуст, був професором місцевої Української державної гімназії. Читав лекції в Українському високому педагогічному університеті у Празі, був професором Української реальної гімназії у м. Моджари. 14–15.03.1939 р. перебував у Хусті під час Карпатської України, відмовився прийняти командування Збройними Силами Карпатської України, але дав згоду надати допомогу штабу місцевих січовиків.
30.06.1941 р. у Львові після проголошення революційним крилом ОУН (Бандери) Українського уряду на чолі з Я. Стецьком увійшов до складу уряду як військовий міністр Під час Другої світової війни брав активну участь у різних переговорах з німцями щодо долі України та українців. Кілька разів отримував пропозиції очолити Українське визвольне військо (1943) та Українську національну армію (1945), але відмовлявся. Був одним із найближчих радників командувача Української національної армії генерала П. Шандрука.
З 1945 р. перебував на еміграції у Західній Німеччині. Помер у таборі для переміщених осіб у Реґенсбурзі.
ЦДАВОУ. — Ф. 3947, особистий фонд В. П. Петріва; Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 101–102, Ф 1078 — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 46-зв. — 47; РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. — Д. 28573; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів — 1927. — Ч. 1, 1928. — Ч. 2, 1930. — Ч. 3; 1931. — Ч. 4, Петрів В. Житомирська юнацька школа//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С. 18–19, Ч. 6. — С. 7–10; Ч. 7–8. — С. 15–18; Ч. 10. — С. 11–15; Ч. 11. — С. 14–17; 1937. — Ч. 1. — С. 19–21; Ч. 3. — С. 14–17, Ч. 6. — С. 17–18; Євггимович В. Початки українського військового шкільництва в 1917–1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 12. — С. 7—10; Петрів В. Сторінка виправлень//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 269–271; Єрошевич П. З боротьби українського народу за сюю незалежність//За Державність. — Варшава. — 1939. — № 9. — С. 19–20, 23, 35, 37–39; Єфремів С. Бої 14–15 березня 1939 року на Карпатській Україні//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 128–164; Список Генерального штаба 1914. — СПб. — 1914. — С. 590, Список Генерального штаба 1917. — СПб. — 1917. — С. ИЗ; Білон П. Спогади. — Пітсбург. — 1952. — С. 85; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР//Тризуб. — 1973 — Ч. 71. — С. 9–18; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 91–92
(01.12.1882 — після 1922) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у м. Ніжин Чернігівської губернії. Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище (1904), вийшов підпоручиком до 5-ї артилерійської бригади (Житомир). Згодом служив у 42-й та 44-й (Ніжин) артилерійських бригадах. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — начальник штабу 7-ї стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 01.04.1918 р. — начальник відділу служби та навчання військ Генерального штабу Української Держави. Станом на 17.02.1919 р. — начальник організаційного відділу Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Станом на 26.09.1919 р. — начальник служби Генерального штабу Дієвої армії УНР.
Петровський Микола, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
Перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії: з 28.11.1919 р. — начальник штабу 6-ї Донської козачої дивізії. З 25.03.1920 р. — у резерві чинів Російської армії П. Врангеля. Білоемігрант. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 47-зв. — 48; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914
(27.11.1887-?) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Кременчук Полтавської губернії. У російській армії — штабс-ротмістр (?).
З лютого 1918 р. служив в Окремому Запорізькому загоні військ Центральної Ради. Після розгортання загону в дивізію служив у 2-му Запорізькому полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — у 2-му (згодом — 20-му) Запорізькому ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Навесні — восени 1919 р. — командир 7-ї кінної сотні 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. У 1920–1921 рр. — командир окремої кінної сотні 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.
Петрусь Яків, фото 1920 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956)
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 219; Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956. — С. 248; ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 39.
(21.11.1883—?) — полковник Дієвої армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Закінчив Чернігівську гімназію, Віленське військове училище (1905). Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 206-го піхотного Ардагано-Михайлівського полку (Батум). Брав участь у Першій світовій війні. Потрапив до австро-угорського полону. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Пилипенко Микола, фото 1918 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З весни 1918 р. — сотник 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку військ Центральної Ради. З середини серпня 1918 р. — в. о. начальника штабу 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії Армії Української Держави. Згодом — старшина 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 19.11.1918 р. — командир окремого загону 3-го Сірожупанного полку у складі військ Директорії, згодом — помічник командира та в. о. командира 3-го Сірожупанного полку 3 05.04.1919 р. — начальник штабу 2-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, у складі якої 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. З березня 1920 р. — помічник начальника штабу 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. З 18.05.1920 р. — командир 11-ї запасної бригади, що мала бути сформована з мобілізованих селян Брацлавського, Ольгопільського, Балтського та Гайсинського повітів. Влітку 1920 р. — командир 3-го запасного залізничного куреня 6-ї запасної бригади Армії УНР. Подальша доля невідома.
Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш. — 1929. - № 1 — С 80-117; Бутович М. Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському/УЗа Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С. 18–41; Бутович М.3і споминів Сірожупанника//За Державність. — Варшава. — 1939 — № 9. — С. 9; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 328; ЦДАВОУ. — Ф. 3172 — Оп. 1. — Спр. 66. — С 44–45
(16.11.1876—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Закінчив 1-й кадетський корпус, артилерійське училище. Станом на 01.01.1910 р. — капітан 1-го Кронштадтського фортечного артилерійського полку. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — полковник.
У квітні 1919 р. — начальник парку гарматної бригади 2-ї козацько-стрілецької дивізії (Сірожупанників) Дієвої армії УНР. 16.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону. З 28.09.1919 р. — у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп 2. — Спр 22 — С 105–108
(2.05.1877—15.10.1922) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з міщан Київської губернії. Склав іспити на атестат зрілості при Петровському Полтавському кадетському корпусі. Закінчив Київське піхотне юнкерське училище (1900), служив у 122-му піхотному Тамбовському полку (Харків). 16.05.1901 р. був приділений до 3-го саперного батальйону для вивчення саперної справи. 12.06.1901 р. повернувся до полку. 23.06.—06.07.1902 р. перебував у 3-й саперній бригаді для вивчення телеграфної справи. 25.02.1903 р. тримав іспит при Миколаївському інженерному училищі для переведення в інженерні війська. 01.05.1903 р. був приділений до 1-го понтонного батальйону (м Креслав Вітебської губернії). 20.01.1904 р. був переведений до цього батальйону. 01.12.1905 р був приділений до 7-го саперного батальйону (Київ). 20.10.1906 р — переведений до 10-го саперного батальйону (м Остроленка Ломжинської губернії). 27.09.1910 р. — 10.10.1911 р — навчався в Офіцерській повітроплавній школі, після закінчення був призначений до 8-ї повітроплавної роти (Севастополь). З 11.05.1912 р. — капітан. Під час Першої світової війни командував 1-м повітроплавним дивізіоном Останнє звання у російській армії — полковник.
Пилькевич Олександр, фото 1917 року (з фондів ЦЛЛВОУ)
На І Всеукраїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня 1917 р — представник Українського Генерального Військового комітету при Головному штабі російської армії у Петрограді. У 23.11.1917 р. — отаман для особливих доручень Українського Генерального штабу. 12.06.—12.08.1918 р перебував у відпустці. Згодом — консул Української Держави у Москві. 30.10.1918 р. виїхав в Україну. З 15.11.1918 р. — уповноважений отаман для особливих доручень штабу військ Директорії. З січня 1919 р. — головний інспектор національно-культурно-політичних справ у Дієвій армії У НР. З 16.05.1919 р. — командир 12-го Немирівського полку ім. І. Сірка Дієвої армії УНР. 16.06.1919 р. був усунутий з посади. Згодом — призначений командувачем Окремого корпусу прикордонної охорони. З липня 1920 р. до 30.10.1920 р. — за сумісництвом начальник залоги Кам'янця-Подільського. Помер у таборі Щепіорно, похований у Калішу.
Пилькевич Олександр, фото 1921 року (з фоднів ЦЛАВОУ)
ЦДАВОУ — Ф. 3884, особистий фонд Пилькевича О. М (16 справ) Ф 1076. — Оп 1 — Спр. 1-а — С 26; Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 653. — С122; РГВИА — Ф. 409. — Оп 1. - п/с 348; Старий (М Удовиченко) Спогади про О. М Пилькевича// Нова Зоря. — 1923. — Ч. 31–33. — С. 14–18; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ — 2002. — С 46,47; Кедровський В. В боротьбі за Державність// За Державність — Торонто. — 1964 — Ч. 10. — С 9-22; Військова нарада в кабінеті генерального секретаря Перша дня 18 (5 ст. ст) січня 1918 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1937. — Ч. 5. — С 2–3; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії' УНР та її командир отаман Янш//Вісті Комбатанта. — 1970. Ч. 3–4 — С 60–71; Ч. 5. — С 7-14; 1971. — Ч. 1. — С 21–26; Білон П Спогади. — Птгсбург. — 1952. — С 131; Капусгянський М Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є Уривки зі спогадів — Київ. — 2004 — С 110.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1919 р. — командир 21-го пішого ім. С. Наливайка полку Дієвої армії УНР. Станом на 26.07.1920 р. — командир окремого загону 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
Марущенко-Богдановський А Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Варшава — 1937. — Ч. 7. — С 214; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 215.
(20.10.1894 — після 1930) — підполковник Армії УНР.
Народився у м. Житомир. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
З 17.12.1917 р. — вартовий старшина Генерального Військового Секретаріату Центральної Ради. Станом на 16.08.1919 р. — начальник штабу 12-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 29.10.1919 р. — т. в. о. начальника штабу 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. У складі збірної бригади Збірної Київської дивізії брав участь у Першому Зимовому поході. Згодом служив у 4-й Київській дивізії Армії УНР. 20.09.—31.11.1921 р. у складі загону генерала Нельговського брав участь у партизанському рейді по Радянській Україні.
На еміграції працював агрономом на Волині (тодішня Польща). 17.06.1923 р. разом із Юрком Тютюнником виїхав до Радянської України. Працював у кооперації в Камянці-Подільському, згодом переїхав до Вознесенська (Херсонщина). Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3527. — Оп. 1. — Спр. 5. — С 18–20; Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а — С 22; Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 15; Філоненко Є. Волинські повстанці в крівавих днях 1920–1924 років//За Державність. — Варшава — 1938. — Ч. 8. — С. 215–235; Середа М. Отаман Юрко Тютюнник //Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С 15–17.
(?—?) — підполковник Армії УНР.
Походив з с. Ботіїв Радехівського повіту на Галичині. Закінчив гімназію у Бродах. З 1914 р. — доброволець у складі Легіону Українських Січових стрільців австро-угорської армії. Закінчив кадетську школу (1916). Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант.
З 12.1917 р. служив у курені ім. Яна Кармелюка військ Центральної Ради. У 1919 р. — помічник командира та т. в. о. командира 2-го Запорізького ім. Яна Кармелюка полку Дієвої армії УНР. Був контужений у бою під Старокостянтиновим та поранений у бою під ст. Кодима. 21.12.1919 р. був визнаний інвалідом з утратою 70 % працездатності. Незважаючи на це, у січні 1920 р. згодився доставити лист голови уряду УНР І. Огієнка до рейдуючої у Першому Зимовому поході Дієвої армії УНР. З 02.1920 р. служив у 15-му стрілецькому курені 4-ї бригади Армії УНР (згодом — 3-тя Залізна дивізія Армії УНР). З 30.04.1920 р. лікувався у шпиталі. З 23.09.1920 р. — член військової місії УНР у Румунії. З 20.10.1920 р. — приділений до штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, згодом — помічник начальника контррозвідки штабу Армії УНР. З кінця 1920 р. — помічник командира 3-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.
У 1920—30-х рр. мешкав на еміграції у Польщі, з 1945 р. — на еміграції у Німеччині.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 33–36; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1597. — С. 153
(?—1940) — український військово-політичний діяч.
Народився на Харківщині. У російській армії служив матросом на флоті.
На 1 Всеукраїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. — обраний членом Українського Генерального Військового комітету, був незмінним секретарем УГВК. З середини лютого 1918 р. — секретар Військового міністерства УНР. 02.07.1918 р. був звільнений з військової служби. З 25.12.1918 р. — начальник канцелярії Головного управління Генерального штабу УНР. У 1919–1921 рр. — скарбник Військового міністерства УНР.
Письменний Степан, фото 1918 року (За Державність. — Каліш. — 1930. — Ч. 2)
З 1922 р. жив на еміграції у Рівному. Після окупації Рівного радянськими військами у 1939 р. був схоплений НКВС та у 1940 р. розстріляний у концтаборі в Старобільську під Харковом.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204; Ф. 1076. — Спр. 15. — С. 210, Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С. 48; Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 9–22; Збірник на пошану С. Петлюри//Тризуб. — 1976. — С. 8—11
(14.04.1887-14/15.01.1963) — підполковник Армії УНР.
Походив з дворян Подільської губернії. Син військового чиновника, що завідував військовим шпиталем у Варшаві. Закінчив Варшавську реальну школу, Одеське військове училище (1910), вийшов підпоручиком до 94-го піхотного Єнісейського полку (Псков), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 13.05.1916 р. — комендант штабу 24-ї піхотної дивізії. Закінчив офіцерський клас польової Радіотелеграфної навчальної команди (27.08.1916 р.), служив старшиною для доручень XI радіотелеграфного дивізіону. Нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — капітан.
З лютого 1918 р. — начальник загону для несення залогової служби у Бердичеві. З травня 1918 р. — старшина для доручень помічника начальника демобілізаційної частини 2-го Подільського корпусу Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 17.03.1919 р. — старший ад'ютант розвідчої частини X дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Начальник адміністративного відділу губернського комісара на Поділлі. З 15.08.1919 р. — начальник телеграфно-телефонічної станції Головного Отамана УНР. З 20.10.1919 р. — штатний викладач Житомирської юнацької школи. У 1920 р. — начальник відділу зв'язку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР.
Жив на еміграції у Польщі, згодом — у США. На еміграції відійшов від українства, був головою виконавчого комітету Товариства російських ветеранів Першої світової війни, широко друкувався у білоемігрантських виданнях. Помер та похований у Сан-Франциско.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 192–201, Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 169. — С. 120; Незабытые могилы. — Москва — 2004. — Т. 5. — С. 448–449.
(1881—?) — військовий старшина Армії Української Держави.
Народився у Подільській губернії. Закінчив військове училище. У складі 9-го Східно-Сибірського стрілецького полку брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 2-м розрядом (1911), у 1914 р. переведений до Генерального штабу. Брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1917 р. — березні 1918 р. — начальник штабу 78-ї українізованої пішої дивізії. Під час наступу австро-угорських військ на Румунському фронті у середині березня 1918 р. випадково потрапив до полону, був відправлений до табору військовополонених-українців у Фрайштадті, де у той час почала формуватися 1-ша козацько-стрілецька (Сірожупанна) дивізія. За кілька днів виїхав до Києва, де був призначений на попередню посаду начальника штабу 78-ї пішої дивізії (згодом — 12-та піша дивізія) Армії Української Держави. З 29.07.1918 р. — старший старшина для доручень при начальнику канцелярії Генерального штабу Української Держави. Доля після грудня 1918 р. невідома.
Підгурський Сергій, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 49-зв — 50; Дубрівний П. Сірожупанники//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С 65–66.
(?—?) — полковник Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручник 64-го піхотного Казанського полку (Білосток). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 15.04.1919 р. — начальник 1-ї автоколони Північної групи Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 29
(?—?) — командир куреня Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У 1918 р. служив у 41-му пішому Корочанському полку Армії Української Держави (Харків). З 02.03.1919 р. — командир сотні 9-го дієвого інженерного куреня Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — командир цього куреня (у червні 1919 р. перейменований на 1-й Північний технічний курінь).
У 1920-х рр. жив у Зіновєвську (теперішній Кіровоград), працював техніком. У січні 1931 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів). Визнав себе винним. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп 1. — Спр. 96 — С. 69.
(20.02.1896-19.10.1969) — сотник Армії УНР.
Народився у м. Липовець Київської губернії. Походив зі священицької родини. Останнє звання у російській армії — поручик.
З 1918 р. служив в Армії Української Держави, згодом — у Дієвій армії УНР. У 1919 р. потрапив до польського полону, перебував у таборах для полонених у Львові та Ланцуті. З березня 1920 р. — старшина зв'язку 17-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР.
З 1929 р. служив контрактовим старшиною у польській армії — у військах зв'язку. Останнє звання у польській армії — майор. У вересні 1939 р. брав участь в обороні Варшави, був нагороджений Хрестом Хоробрих. Згодом потрапив до німецького полону.
У 1941 р. вступив до німецької армії, командував українським батальйоном шуцманшафту, який входив до 6-ї німецької армії генерала Паульса. У її складі брав участь у боях під Сталінградом, вийшов з оточення. Влітку 1943 р. був членом бойової управи Добровольчої дивізії СС «Галичина».
У 1944 р. у Румунії потрапив до радянського полону. Відбув 12 років ув'язнення у Сибіру.
У 1957 р. повернувся до Ченстохова, де жив до війни, працював у шпиталі. Помер та похований у Ченстохові.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 94. — С. 10; Некролог//Вісті братсва вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1966. — Ч. 136. — С. 63; Руккас А. Участь українців — контрактних офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина. — Київ — 2003. — Ч. 3. — С 90-102.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у м. Севастополь. Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 33-ї гарматної бригади (Київ). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 12.03.1918 р. — старшина Головної артилерійської управи Військового міністерства УНР, згодом — УкраїнськоїДержави. З 13.05.1919 р. — начальник відділу артилерійського постачання Головної артилерійської управи УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232.
(04.12.1888—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Походив з міщан Київської губернії. Закінчив Чугуївське військове училище (1909), вийшов підпоручиком до 43-го піхотного Охотського полку (Луцьк), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.
З червня 1918 р. — командир куреня 3-го Сердюцького полку Армії Української Держави. За Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З кінця березня 1919 р. до 25.10.1919 р. — командир 3-го пішого полку Січових стрільців (з середини липня — 31-й Січовий) Дієвої армії УНР.
За деякими даними — помер від тифу, за іншими — перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 4064; Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992.
(?-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 15-го гусарського Українського полку (Скерневиці, Польща), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — ротмістр.
Восени 1917 р. брав участь у виділенні українців з 15-го гусарського Українського полку в Український гусарський полк ім. І. Мазепи. У складі цього полку прибув в Україну. У квітні 1918 р. кадри полку було зараховано до складу Армії УНР, незабаром вони дістали назву 8-го кінно-козачого Українського полку та розташовувалися у Крем'янці. За час Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. У грудні 1918 р. разом з кількома старшинами та козаками (кадрами полку) перейшов до складу військ Директорії. У січні 1919 р. полк дістав назву 30-го кінного дієвого Українського, був помічником командира цього полку. 29.05.1919 р. у складі 30-го кінного Українського полку влився до Окремого кінного дивізіону (згодом — 2-й кінний ім. М. Залізняка полк) Дієвої армії УНР, був помічником командира полку.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Чехо-Словаччині та Німеччині, був членом Союзу Гетьманців-Державників, виконував обов'язки помічника начальника військово-спортивного відділу СГД — військового штабу при П. Скоропадському. Подальша доля невідома.
Марущенко-Еюгдановський А Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку//За Державність. — Каліш. — 1935. -Ч. 5. — С. 209–226; 1936. -Ч. 6. — С. 193–228; Канівець Ст. Лист без підпису//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1966. - № 1. — С. 61.
(1880-13.10.1935) — командир полку Дієвої армії УНР.
Закінчив 2-й Московський кадетський корпус, Костянтинівське артилерійське училище (1901). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 27-ї артилерійської бригади (Вільно). У 1917 р. — командир батареї 21-го окремого паркового важкого артилерійського дивізіону. Останнє звання у російській армії — підполковник, був представлений до звання полковника.
У 1918 р. — помічник командира 24-го легкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З червня 1919 р. — командир 10-го гарматного полку 4-ї дивізії Сірожупанників Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік Збройних Сил Півдня Росії, був старшим помічником та командиром бронепотягу «Грозний». Закінчив 13.10.1920 р. Офіцерську артилерійську школу у Севастополі, згодом — білоемігрант. Помер та похований у м. Рущук (Румунія).
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28; Список капитанам артиллерии на 1913. — СПб. — 1913; Незабытые могилы. — Москва. — 2004. — Т. 5. — С. 495.
(08.11.1891-31.03.1944) — підполковник Армії УНР.
Народився у с. Бараново Валкського повіту Харківської губернії. Закінчив Полтавське реальне училище, 1-ше Київське військове училище (01.12.1914), служив у 30-му піхотному Полтавському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Остання посада в полку — полковий ад'ютант. Закінчив Військову школу льотчиків-спостерігачів у Києві (16.12.1916 р.). Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Поготповко Михайло, фото 20-х років (Вісті братства колишніх вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1954 — 4 43–44)
Служив льотчиком-спостерігачем 8-го корпусного авіазагону, 1-го Туркестанського корпусного авіазагону, брав участь в його українізації та переведенні 15.11.1917 р до Києва. З 15.12.1917 р — льотчик 1-го Українського авіаційного загону військ Центральної Ради, з яким увійшов до складу Гайдамацького Коша Слобідської України. З 12.03.1918 р. до вересня 1918 р. — льотчик 1-го Запорізького авіаційного загону військ Центральної Ради та Армії Української Держави. З 01.01.1919 р. — юрисконсульт управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 10.02.1919 р. — начальник господарчо-рахівничного відділу управління Повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 22.03.1919 р. — начальник загальностройового відділу управління повітряного флоту Дієвої армії УНР. З 19.02.1920 р. перебував у Кам'янці поза штатом. З 19.05.1920 р. — помічник начальника управління Військово-Повітря-ного флоту Дієвої армії УНР. З 27.02.1921 р. — т. в. о. командира Учбового куреня Польової жандармерії Армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Варшаві. Навесні 1940 р. очолив Український допо моговий комітет у Варшавській окрузі. Виступав за створення українських частин у складі Вермахту, був одним із ініціаторів створення Українського визвольного війська. Загинув у Варшаві від кулі бойовика Армії Крайової. Похований у Варшаві на православному цвинтарі Воля.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 103–104; Оп. 2. — Спр. 653. — С. 127; Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945). — Львів. — 2003. — С. 45, 251, 252, 258, 367; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 422.
(? — кін. 1919) — начальник корпусу Дієвої армії УНР.
В українській мемуаристиці помилково згадується як Борис Поджіо (зокрема, у книзі Ю. Артюшенка «Генерал Борис Поджио»).
Походив з італійської родини, яка наприкінці XVIII ст. переїхала до Одеси, згодом до Миколаєва. Станом на 01.01.1910 р. — поручик 13-го піхотного Білозерського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (09.02.1915). У 1917 р. — полковник, командир 13-го піхотного Білозерського полку.
З 29.11.1917 р. — генерал-майор, начальник 5-ої Української дивізії 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. З 06.01.1918 р — в. о. начальника 2-го Січового Запорізького корпусу військ Центральної Ради. З квітня 1918 р. — начальник Окремої Кримської бригади, що мала формуватися у складі Армії УНР на території Кримського півострова. 29.07.1918 р., після скасування наказу про формування бригади, був зарахований у розпорядження Військового міністерства Української Держави. У лютому 1919 р короткий час перебував на посаді начальника кадрів 6-го Полтавського корпусу Дієвої армії УНР. У березні 1919 р. — начальник кадрів 3-го Херсонського корпусу Дієвої армії УНР, до складу якого було влито рештки 6-го Полтавського корпусу. У 20-х числах березня 1919 р. — в. о. начальника Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Помер восени 1919 р. у Кам'янці-Подільському.
ЦДАВОУ. — Ф. 4061. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–7; Гнойовий І. Спомини про 19 піший український полк в році 1917//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 6. — С. 49–62; Омельченко Т. Від Кременчука до Бірзули// За Державність. — Каліш. — 1929. — Ч. 1. — С. 165–169; Наливайко В. Спомини лікаря з української війни 1918–1920//За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9. — С. 114; Артюшенко Ю. Генерал Борис Поджіо. — Торонто. — 1955; Артюшенко Ю Події і люди на моєму шляху, На чужині. — 1966. — С. 37, 39; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 262.
(1890–1957) — полковник Армії Української Держави.
Син учительки з с. Балаклія Смілянського повіту Київської губернії. Стверджував, що походив від козацького гетьмана Якова Остряниці. Закінчив Чугуївське військове училище (1914), де був особистим ад'ютантом полковника Астафєва (Остапури-Степового), служив у 75-му піхотному Севастопольському полку (Гайсин), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. За бойові заслуги був нагороджений Георгіївською зброєю. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
У червні 1917 р. служив у запасному броньовому дивізіоні у Петрограді. За деякими свідченнями з групою солдатів-українців зумів добитися рішення російського уряду про передачу Україні запорізьких козацьких прапорів і клейнодів, отримав їх в Історичному музеї та незабаром привіз в Україну. Був одним з організаторів Вільного Козацтва. На з'їзді козацтва у Чигирині 03.10.1917 р. був обраний генеральним писарем Вільного Козацтва. З 29.04.1918 р. — генеральний писар Власної канцелярії гетьмана П. Скоропадського.
У грудні 1918 р. разом з гетьманом П. Скоропадським виїхав до Німеччини.
Полтавець (Полтавець-Остряниця) Іван, фото 1918 року (ЦДАКФАУ)
У січні 1923 р. заснував у Мюнхені Українське Національне Козацьке товариство, називав себе гетьманом України. Помер на еміграції у Німеччині.
Євтимович В. Олелько Сергійович Остапура-Степовий// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С 29–33, Чугуевцы — Новый Сад. — 1939 — Кн. 2 — С. 62; Каленик Лисюк, Цікаве з історії УВК 1917 р.// Українське Козацтво. — 1969. — Ч. 3–4 (11–12). — С. 18–20; Водяний Я. Українське Вільне Козацтво та його з'їзд в Чигирині 3.10.1917//літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10. — С. 4–6; Осташко Т. Український козацький рух в еміграції (1919–1939)// Український консерватизм і гетьманський рух. — Київ — 2000 — С 285–294
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 6-го Східно-Сибірського гірського артилерійського дивізіону (станція Іман, Далекий Схід). Останнє звання у російській армії — полковник.
З 07.09.1918 р. — командир 29-го легкого гарматного полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 30.01.1919 р. — командир 57-го гарматного дієвого полку Дієвої армії УНР.
Восени 1919 р. перейшов на бік білих, служив у Збройних Силах Півдня Росії та Російській армії П. Врангеля. Білоемігрант. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 4. — С. 25.
(18.03.1878 — після 1922) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Закінчив Єлисаветинське Михайлівське професійне училище, Тифліське піхотне юнкерське училище (1898), вийшов підпоручиком до Горійського піхотного резервного батальйону. Згодом перевівся до 123-го піхотного Козловського полку (Курськ), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений. За бойові заслуги одержав звання штабс-капітана та Золоту Георгіївську зброю (1905). Закінчив Імператорську Миколаївську військову академію за 1-м розрядом (1911), служив на штабових посадах. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою та орденом Святого Георгія IV ступеня. У 1917 р. — начальник штабу 2-ї стрілецької дивізії. Останнє звання у російській армії — полковник.
З 20.01.1918 р. — призначений начальником штабу 10-го Українського корпусу військ Центральної Ради, однак на посаду не прибув. З 08.03.1918 р. — начальник відділу особового складу Генерального штабу УНР. Станом на 27.12.1918 р. — 2-й отаман-квартирмейстер штабу Дієвої армії УНР. З 21.01.1919 р. — член Військово-наукового комітету з вироблення військових статутів. Станом на 26.09.1919 р. — помічник начальника 2-ї управи штабу Дієвої армії УНР.
Попелло Хрисанф, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
Наприкінці вересня — початку жовтня 1919 р. перейшов на бік білих, перебував у резерві командного складу Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля. У 1920 р. був членом Української громади у Криму, планувався генералом Янушевським на посаду начальника штабу Української дивізії, що мала бути сформувана у складі Російської армії П. Врангеля.
З 1921 р. жив на еміграції у Каїрі (Єгипет).
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 46-зв. — 47; Список Генерального штаба на 1914 — СПб. — 1914
(1881? — після 1931) — український військовий діяч.
Служив офіцером у 11-му гренадерському Фанагорійському полку (Москва), у складі якого вирушив на Першу світову війну. У 1915–1917 рр. — офіцер 6-го авіаційного парку. Закінчив Офіцерську автомобільну школу, служив на посаді командира 26-го кулеметно-автомобільного взводу. З 20.12.1916 р. — командир бронеавтомобільного дивізіону особливого призначення. Був нагороджений орденом Святого Георгія (03.02.1916, за бій 17.08.1915). Останнє звання у російській армії — підполковник.
На І Всеукраїнському військовому з'їзді 18–20.05.1917 р. був обраний членом Українського Генерального Військового комітету. З кінця липня — завідувач муштровим відділом УГВК. З серпня 1917 р. — комісар УГВК при штабі Одеської військової округи. Член Центральної Ради. У січні 1918 р. — військовий консультант української мирної делегації у Бресті-Литовсь-кому. Навесні 1918 р. — головноуповноважений міністерства продовольчих справ УНР, головний інспектор Державного хлібного бюро. У 1919 р. — представник Директорії УНР на переговорах з Антантою.
Перебував на еміграції. У 1920-х рр. повернувся до Радянської Росії. Жив у Москві, працював у підприємстві «Сільгосптехніка». У 1931 р. проходив у справі Українського Національного центру. Подальша доля невідома.
Кедровський В. В боротьбі за Державність//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 9–22; Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерії в 1917–1918 році//За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С 137–140; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 48, 52, 53.
(01.08.1889—?) — командир кінного полку Дієвої армії УНР.
Походив зі спадкових дворян Вінницького повіту Подільської губернії. Народився в Одесі. Закінчив Вінницьке реальне училище, Технічну Вищу Школу у м. Грац (1911), навчався у Петроградському Політехнічному інституті. У червні 1915 р. закінчив Володимирське військове училище. У 1915–1916 рр. був приділений до 7-го драгунського Кінбурнського полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (08.05.1917). Останнє звання у російській армії — поручик.
У 1918 р. — старшина Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З травня 1919 р. — командир 1-го кінного Лубенського полку Дієвої армії УНР. 04.11.1919 р. перейшов з більшою частиною полку на бік Збройних Сил Півдня Росії. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 291–169; Марущенко-Богдановський А. Лист до редакції//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 7. — С. 84–87; Марутценко-Богдановський А. Матеріали до історії 1-го кінного Лубенського імени запорожського полковника М. Залізняка полку// За Державність. — Каліш. — 1936. — Ч. 6. — С. 195–196; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Моск-ва. — 2004. — С. 705.
(17.11.1877—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Нова Водолага Валкського повіту Харківської губернії. З початком Першої світової війни був мобілізований до 85-го піхотного запасного батальйону. Закінчив 3-тю Московську школу прапорщиків (14.08.1915), служив у 664-й пішій Полтавській дружині. Останнє звання у російській армії — поручик.
У травні 1917 р. на чолі 275 козаків перейшов з 664-ї дружини до 1-го Українського Запорізького полку, що створювався з українців запасних частин Москви. Брав участь у І, II та III Всеукраїнських військових з'їздах. У 1917 р. очолював Українську військову раду Московської військової округи. З листопада 1917 р. був начальником військових частин, сформованих з вояків-українців у Москві. З грудня 1917 р. — командир 1-ї сотні 2-ї Української юнацької школи, старшина Чорного куреня Гайдамацького Коша Слобідської України. З 08.04.1918 р. — комендант Харкова. За Гетьманату П. Скоропадського — голова. харківської філії товариства українських офіцерів «Батьківщина», член місцевого відділення Національного Союзу. У грудні 1918 р — харківський військовий комендант. З 16.01.1919 р — комендант штабу Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 р. був приділений до Військового міністерства УНР. З червня 1919 р. — на посаді тилового коменданта. У грудні 1919 р був інтернований польською владою у Рівному. З 28.04.1920 р — комендант Вінниці, згодом — Києва, знову — Вінниці. З 30.07.1920 р. — комендант штабу Армії УНР. З 01.11.1920 р — старшина для доручень Окремого корпусу кордонної охорони УНР.
У 1920-х рр жив на еміграції у Польщі (на Волині). Подальша доля невідома.
Син Олександр загинув у рядах Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 105–106; Р. С Окремий Стрілецький Запорізький Курінь// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 20–22; Ч. 11. — С. 20–22; Ч. 12. — С. 19–22; 1932. — Ч. 12. — С. 10–12;Смовський К. Гайдамацький Кіш Слобідської України та його артилерії в 1917–1918 році// За Державність. — Каліш. — 1935. — № 5. — С. 141.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
З кінця листопада 1918 р. — командир Запорізького Козачого Повстанського Коша військ Директорії, який 16.01.1919 р. було переформовано у 59-й піший дієвий полк Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4–5.
(?—?) — полковник Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — полковник.
З 17.02.1919 р. — начальник складів 9-го Дієвого корпусу Дієвої армії УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 9.
(29.01.1888 — після 1947) — полковник Дієвої армії УНР.
Народився у с. Добре Уманського повіту Київської губернії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (в іншій реєстраційній картці вказано про закінчення Чугуївського училища) (1907), вийшов до 35-го Сибірського стрілецького полку. За кілька років до початку Першої світової війни вийшов у запас. Жив у Владивостоці. Був мобілізований до армії у 1914 р., командував ротою та батальйоном 274-го піхотного Ізюмського полку. З 01.02. до 10.07.1917 р. — т. в. о. командира цього полку. З 13.07.1917 р. — командир 43-го Сибірського стрілецького полку. З 02.09.1917 р — підполковник. Під час Першої світової війні був нагороджений усіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (04.03.1916, за бій 18.06.1915), був двічі поранений, контужений, отруєний газами.
З 10.10.1917 р. помічник командира 4-го Козацького полку (416-го піхотного) 1-ї Української дивізії 1-го Українського корпусу військ Центральної Ради. З 01.12.1917 р. — командир 8-го Гайдамацького полку 1-го Українського корпусу військ Центральної Ради. З 23.12.1917 р. — командир 4-го Козацького полку військ Центральної Ради. У 1918 р. — помічник командира 4-го пішого Холмського полку Армії Української Держави. Під час протигетьманського повстання з частиною старшин свого полку перейшов на бік повстанців — до загону ім. С. Наливайка отамана Сумчука, був начальником штабу цього загону. З 06.12.1918 р. — отаман для особливих доручень головнокомандувача Південно-Західного району військ Директорії. З 22.12.1918 р. — начальник штабу 5-го Чернігівського корпусу військ Директорії. З 22.01.1919 р. — т. в. о. начальника Володимир-Волинської групи військ (згодом — 18-ї пішої дивізії) Дієвої армії УНР, що воювала на польському фронті. 02.03.1919 р. потрапив до польського полону. З 22.12.1919 р. — штаб-старшина у справі формування армії при військовому міністрі УНР. З середини березня 1920 р. — командир 1-го окремого пішого запасного куреня запасної бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР, що формувалася у Бресті-Литовському. З 25.05.1920 р. — начальник 6-ї запасної бригади; з кінця липня 1920 р. — начальник 2-ї збірної запасної бригади, незабаром перейменованої в 2-гу бригаду 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. На чолі бригади 11.11.1920 р. був інтернований у Румунії. До 1924 р. був комендантом табору інтернованих вояків-українців у м. Брашеві (Румунія).
На еміграції жив у Бухаресті. З червня 1941 р. працював радником та перекладачем у німецьких та румунських військових штабах.
У 1945 р. був схоплений НКВС у м. Тимішоари. Останні згадки про Г. Порохівського, що перебував під слідством, трапляються у документах МГБ і датовані 1947 р.
Порохівський Гнат, фото 1920 року (За Держав ність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 1067. — С. 65; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 54. — С. 9; Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 135–164; Порохівський Г. Українська військова еміграція в Румунії//Табор. — 1929. — Ч. 11. — С. 76–86; Ч. 12. — С. 75–82. — Ч. 13; Порохівський Г Пам'ятна ніч у повстанському штабі//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 1. — С. 7–10; Ч. 2 — С. 18–20; Порохівський Г. Штаб Південного фронту/'/Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 7–8. — С. 15–18, Ч. 9. — С. 17–20; Вдовиченко О. Українська військова еміграції в РумуніїУ/Український Комбатант. — На Чужині. - 1956. — Ч. 4. — С 20–21.
(10.02.1865 — після 1938) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився у Санкт-Петербурзі. Білорус за походженням. Закінчив фізико-математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Витримав іспит на звання офіцера при 1-му військовому Павлівському училищі (1889), служив у лейб-гвардії Семенівському полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1895), обіймав штабові посади у Київській військовій окрузі. З 09.04.1900 р. — підполковник З 22.09.1902 р. — начальник штабу 4-ї округи прикордонної сторожі (Київ). З 06.12.1904 р. — полковник. З 25.04.1905 р. — начальник штабу військ Уральської області. З 12.09.1906 р. — штаб-офіцер управління 1-ї стрілецької бригади. З 11.03.1909 р. — штаб-офіцер для доручень штабу Варшавської військової округи. З 05.08.1910 р. — начальник штабу 8-ї піхотної дивізії. З 15.03.1912 р. — приділений до 145-го піхотного Новочеркаського полку (Санкт-Петербург). Брав участь у Першій світовій війні. У червні — жовтні 1914 р — штаб-офіцер для доручень штабу 6-ї армії. У жовтні — грудні 1914 р. — командир батальйону 333-го піхотного Глазовського полку. З грудня 1914 р. — командир 335-го піхотного Анапського полку. З 05.06.1915 р. — генерал-майор, командир бригади 64-ї піхотної дивізії. З кінця 1915 р. — начальник штабу 18-ї піхотної дивізії. З весни 1916 р. — у розпорядженні начальника Головного управління Генерального штабу. З літа 1917 р. — у розпорядженні командувача військ Південно-Західного фронту. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, Георгіївською зброєю (12.11.1915, за бій 15–19.03.1915).
Пороховщіков Олександр, портрет 1921 року (.Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 7/8)
З 12.03.1918 р. — бердичівський повітовий комендант. З червня 1920 р — начальник штабу 6-ї запасної бригади Армії УНР. З 22.07.1920 р. — помічник начальника штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. З 03.08.1920 р. — начальник військово-історичного відділу штабу Армії УНР.
З 1922 р. жив на еміграції у Яблонах під Варшавою.
Пороховщіков Олександр, фото 1923 року (ЦДАКФДУ)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С 107–111; Оп. 2. — Спр. 653. — С 34–55; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С. 40-зв. — 41; Список полковників 1914. — СПб. — 1914. — С. 64; Список Генерального штаба 1917. — Петроград. — 1917. — С. 59; Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 141; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.
(?—7.07.1920) — підполковник Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — підполковник.
У травні 1920 р. — командир 18-го запасного куреня 6-ї запасної бригади Армії УНР. Загинув у бою з червоними під Старокостянтиновим.
Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш — Ч. 1. — С. 137, 146–147.
(1878—15.02.1966) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1901), вийшов підпоручиком до 130-го піхотного Херсонського полку (Київ). На початку Першої світової війни разом з кадровими офіцерами був виділений на формування 278-го піхотного Кромського полку, у складі якого брав участь у боях. Був нагороджений Георгіївською зброєю (14.06.1915, за бій 5.11.1914) та орденом Святого Георгія IV ступеня (24.09.1915, за бій 10.12.1914). У 1916–1917 рр. — полковник, командир 278-го піхотного Кромського полку. З 28.06.1917 р. — генерал-майор, начальник 10-ї Туркестанської стрілецької дивізії.
Присовський Костянтин, фото 1917 року (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк — 1956)
Під час вуличних боїв з більшовиками у Києві в січні 1918 р. командував сформованим офіцерським загоном, на чолі якого разом з військами Центральної Ради відступив з міста. З 09.02.1918 р. — начальник Окремого Запорізького загону (згодом — бригади), до складу якого було зведено рештки всіх українських частин, що відступили з Києва. З 03.03.1918 р. — губернський комендант Київщини. У листопаді 1918 р. сформував т. зв. Запорізький загін для боротьби з військами Директорії, однак у перший же день перебування на фронті загін перейшов під Києвом на бік Директорії.
З січня 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії. З осені 1919 р. — начальник Костянтинівського військового училища, на чолі якого у 1920 р. брав участь у боях за Крим.
У подальшому — білоемігрант. Помер на еміграції у м. Мужен (Франція).
Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів — 1928. — Ч. 2; Белградский альбом. — С. 111; Слащов-Крымский Я. А. Белый Крым. — 1920. — Москва. — 1990. — С. 256–257, Чугуєву. — Новый Сад. — 1939. — Кн. 2. — С. 63–68.; Незабытые могилы. — Москва — 2005. — Т16.— Кн. 1. — С. 47
(12.04.1897-?) — підполковник Армії УНР.
Походив з Радомишльського повіту Київської губернії. Останнє звання у російській армії — поручик.
Присяжнюк Василь, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1921–1922 рр. — командир 30-го куреня 4-ї Київської дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 219. — С 152–153, Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 98. — С. 1.
(05.09.1879-195?) — полковник Дієвої армії УНР.
Народився у м Городня Чернігівської губернії. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Одеське піхотне юнкерське училище (1899). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 68-го лейб-піхотного Бородинського полісу (Замостя). Останнє звання у російській армії — підполковник.
Приходько Михайло, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З квітня 1918 р. — на посаді персонального ад'ютанта начальника постачання Армії УНР. З серпня 1918 р. приватно жив у Городні. З 01.12.1918 р. — військовий комендант городнянського повіту.
У 1919 р. служив у Збройних Силах Півдня Росії, з частинами яких на початку 1920 р. з району Одеси відступив до Польщі.
У березні 1920 р. у таборах інтернованих білогвардійців ініціював та очолив рух за повернення офіцерів-українців до Армії УНР. У червні 1920 р. на чолі групи з 300 офіцерів перейшов до Армії УНР. З серпня 1920 р. — помічник начальника 2-ї Волинської дивізії Армії УНР.
З 1924 р. жив на еміграції у Варшаві.
З 1945 р. — у Західній Німеччині. Був одним із ініціаторів створення Спілки українських вояків. Помер до 1955 р.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 1. — Спр. 73. — С. 18, Ф 5235. — Оп. 1. — Спр. 1597. — С. 1; Ремболович І. 1918 рік на Чернігівщині//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С 86–98; Приходько М Спросгування//За Державність. — Варшава — 1939. — Ч. 9. — С. 249–252; Український Комбатант — Мюнхен. — 1955. — Ч. 3. — С 32.
(1879—?) — військовий старшина Армії Української Держави.
Закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище (1900), служив у 13-му драгунському Військового Ордена полку (м. Гарволін, Польща). У складі 3-го прикордонного Заамурського кінного полку брав участь у Першій світовій війні. Був нагороджений Георгіївською зброєю (08.05.1917). Останнє звання у російській армії — підполковник.
З листопада 1917 р. — командир 3-го Гайдамацького куреня військ Центральної Ради в Одесі. З 04.07.1918 р. — командир 1-го Запорізького кінно-козачого полку ім. К. Гордієнка Армії Української Держави. У листопаді 1918 р. з початком протигетьманського повстання виїхав на Дон, служив у Збройних Силах Півдня Росії. Подальша доля невідома.
Яневський М. Зі споминів//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С 137–147; Волков С. В. Офицеры армейской кавалерии. — Москва — 2004. — С. 429; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. 2004. — С. 711.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
3 16.01.1919 р. — командир 55-го пішого дієвого Народного Визволення полку Дієвої армії УНР. Доля після лютого 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф 4587. — Оп. 1. — Спр 1. — С. 4–5; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 73—675
(15.07.1865—?) — підполковник ветеринарної служби Армії УНР.
Народився у м. Нобля Пінського повіту Мінської губернії. Закінчив Мінську духовну семінарію (1886), Варшавський ветеринарний інститут (1892). З 1895 р. працював ветеринарний лікарем Новогрудського повіту. З 15.01.1916 р. — у розпорядженні головної військово-ветеринарної управи Мінської військової округи. 02.03.1918 р. був звільнений з військової служби.
З 08.09.1918 р. — молодший ветеринарний лікар 5-го кінного Кінбурнського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 11.04.1919 р. — ветеринарний лікар 27-го кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР. 17.05.1919 р. був переведений до 29-го кінного дієвого полку Дієвої армії УНР. З 04.07.1919 р. — ветеринарний лікар 1-го кінного ім. М. Залізняка полку Дієвої армії УНР. З 25.08.1919 р. — помічник начальника мобілізаційного відділу Головного військово-ветеринарного управління Військового міністерства УНР. З 13.11.1919 р. — старший ветеринарний лікар Спільної юнацької школи. З 01.02.1920 р. — в. о. начальника базисного військово-ветеринарного аптечного склепу (складу) Військового міністерства УНР. З 11.04.1920 р. — дивізійний ветеринарний лікар 2-ї (згодом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр 636. — С. 10–19
(25.02.1872 — після 1937) — начальник штабу групи Дієвої армії УНР.
Народився на Київщині. Закінчив Київську військово-фельдшерську школу, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1897), служив у 20-му піхотному Галицькому полку (Житомир). Незабаром перевівся до 122-го піхотного Тамбовського полку (Харків), у складі якого брав участь у Російсько-японській війні. Був поранений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1908). З 28.11.1908 р. — старший ад'ютант штабу 38-ї піхотної дивізії. З 1912 р. — підполковник. Брав участь у Першій світовій війні. З 11.10.1915 р. — начальник штабу 101-ї піхотної дивізії. З 1916 р. — полковник. З 16.02.1917 р. — командир 11-го піхотного Посковського полку. З 07.04.1917 р. — генерал-майор. З 08.06.1917 р. — начальник 156-ї піхотної дивізії. З 23.08.1917 р. — начальник 2-ї Гвардійської піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня, мав два поранення.
В українській армії з 12.05.1918 р. З 15.07.1918 р. — член Військово-ученої комісії. З 01.09.1918 р. — начальник кадрів Чугуївської юнацької школи. З 22.10.1918 р. — начальник Військово-шкільної управи Військового міністерства Української Держави. З 01.01.1919 р. — начальник штабу корпусу Кордонної сторожі УНР. 22.04.1919 р. — призначений на посаду начальника штабу Північної групи Дієвої армії УНР, однак був заарештований попереднім командувачем групи отаманом В. Оскілком та зайняв посаду лише 30.04.1919 р., після ліквідації заколоту В. Оскілка. Після розгрому Північної групи 16–17.05.1919 р. перебував без посади.
Протазанів Тарас, фото 1908 року (з приватної колекції О. Шереметьева)
Незабаром виїхав до Збройних Сил Півдня Росії. З 10.01.1920 р. — викладач Кубанського Олексіївського військового училища. З 27.02.1920 р. — викладач Корнилівського військового училища. З 22.07.1920 р. — начальник цього училища. Білоемігрант. Подальша доля невідома.
ГАРФ. — Ф. 6797. — Оп. 1. — А 72; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 40; Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 44-зв. — 45; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914.
(25.12.1890-08.11.1971) — підполковник Армії УНР.
Походив з селян м. Оріхів Бердянського повіту Таврійської губернії. Народився у станиці Павловській Кубанського війська. Закінчив сільськогосподарське училище, витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Оріхівському реальному училищі. 01.10.1912 р. був мобілізований до 51-го піхотного Литовського полку. З 15.11.1914 р. — прапорщик. З 10.12.1914 р. — молодший офіцер 53-го піхотного Волинською полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. 27.01.1915 р. потрапив до австрійського полону.
Перебуваючи у полоні у таборі Терезієнштадт був одним із ініціаторів створення українських громад та формування у 1918 р. у таборі Йозефштадт 1-ї козацько-стрілецької (Сірожупанної) дивізії. З 27.08.1918 р. — старшина 1-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полісу Армії Української Держави. З 06.10.1918 р. — ад'ютант 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З 19.01.1919 р. — начальник штабу Коростенської групи Дієвої армії УНР. З 19.02.1919 р. — ад'ютант 1-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. 20.05.1919 р. потрапив у Луцьку до польського полону, перебував у таборі для військовополонених у Ковелі. З 29.09.1919 р., після звільнення з полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З середини жовтня 1919 р. — в. о. ад'ютанта 4-го Сірожупанного рекрутського полку Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — в. о. начальника штабу 1-ї Рекрутської дивізії, що мала бути створена з усіх запасних частин Дієвої армії УНР. На початку грудня 1919 р. залишив Армію УНР. У квітні 1920 р. з'явився у розпорядження штабу 4-ї стрілецької бригади 2-ї стрілецької (зюдом — 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР. Був призначений начальником штабу 12-го стрілецького куреня, деякий час — в. о. начальника штабу 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 21.08.1920 р. — начальник оперативного відділу, а з 15.09.1920 р. — начальник штабу 4-ї Сірожупанної бригади 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. На початку жовтня 1920 р. був поранений у бою з червоними. Після одужання — вартовий старшина оперативного відділу штабу Армії УНР.
З травня 1922 р. — на еміграції у Чехо-Словаччині, закінчив лісовий відділ Української господарської академії у Подєбрадах (1927). У 1928–1932 рр. викладав у академії, у подальшому працював інженером. У 1927–1939 рр. очолював Товариство бувших вояків Армії УНР у Чехо-Словаччині, написав працю з історії 1-ї козацько-стрілецької дивізії (Сірожупанників).
Прохода Василь у фото 1919 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
З 1939 р. — у Німеччині, був одним із активних членів Українського національного об'єднання. У 1941 р. — січні 1945 р. працював інженером у німецькій будівельній фірмі «Йоганес-Ган». 02.02.1945 р. був заарештований СМЕРШем. З 10.05.1945 р. перебував під слідством у Аук'янівській в'язниці у Києві. 09.08.1946 р. був засуджений до 10 років виправно-трудових робіт, відбував термін на Воркуті та у Комі АРСР. Після звільнення у 1956 р. як чехо-словацький громадянин повернувся до Чехо-Словаччини (у Пряшів).
У 1965 р. виїхав до своєї родини у США. Помер та похований у м Денвері, штат Колорадо.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. Z — Спр. 22. — С 121–123; Прохода В. Записки до історії Сірих (Сірожупанників)// За Державність. — Каліш — 1929. — № 1. — С 72-117; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників// Табор. — Варшава — 1927. — Ч. 5. — С. 47–62; 1928. — Ч. 6. — С 22–48; Ч. 7. — С 43–52; Ч. 8. — С 53–63; Прохода В. Сірожупанники в повстанні проти уряду гетьмана Скоропадського//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 9. — С 90–95; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень// За Державність. — Каліш. — 1930. — № 2. — С 78; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1; Новий Ульм. — 1972. — Кн. 2; Некролог//Вісті Комбатант — Нью-Йорк — 1972. — Ч. 1. — С 89–90.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
У 1919 р. — командир Гордієнківського кінного полку Дієвої армії УНР.
Маслівець Г. Гордієнківський кінний полк//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С 129–153.
(13.01.1877–1945?) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Походив з селян м Ставище Таращанського повіту Київської губернії. Закінчив Одеське піхотне юнкерське училище (1902), служив у 5-му піхотному Калузькому полку (м. Біла). Брав участь у Російсько-японській війні. Закінчив Офіцерську стрілецьку школу (1912), офіцерські кулеметні курси у м Оранієнбаум На фронт Першої світової війни вирушив штабс-капітаном, командиром кулеметної роти. Був одним із десяти офіцерів, що вцілили після цілковитого розгрому 5-го Калузького полку під час загибелі 2-ї російської армії генерала Самсонова у Східній Прусії. У 1915 р — командир батальйону відновленого 5-го Калузького полку. З 1916 р. — помічник командира полку. У листопаді 1916 р через поганий стан здоров'я (мав на той час 5 поранень та 2 контузії) перевівся командиром батальйону до 1-го Кулеметного запасного полку. З січня 1917 р — помічник командира цього полку. У вересні 1917 р. був призначений командиром 2-го пішого прикордонного полку. З 25.10.1917 р. — полковник. За Першу світову війну був нагороджений всіма орденами до Святої Анни II ступеня з мечами, Георгіївською зброєю.
Пузицький Антін, фото 30-х років (За Державність — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
У серпні 1917 р. зголосився до розпорядження Українського генерального військового секретаріату. У жовтні 1917 р. був призначений уповноваженим з українізації 6-го армійського корпусу (незабаром перетворений на 2-й Січовий Запорізький). З вояків-українців 16-ї піхотної дивізії 6-го армійського корпусу створив 4-ту Січову дивізію та 4-ту Січову артилерійську бригаду. Був начальником штабу 4-ї Січової дивізії військ Центральної Ради. З січня 1918 р. — начальник 4-ї Січової дивізії. У березні 1918 р. у зв'язку з загальною демобілізацією, оголошеною Центральною Радою, розформував рештки дивізії у Києві. З 12.04.1918 р. — помічник губернського комісара Таврії. З 22.06.1918 р. командир 43-го пішого Грайворонського полку Армії Української Держави. З серпня 1918 р. — командир 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії. З 27.02.1919 р. — начальник 17-ї пішої дивізії Дієвої армії УНР. 06.05.1919 р. (фактично — раніше) був усунутий з посади начальника дивізії за співчуття Оскілківському заколоту. 26.05.1919 р. потрапив до польського полону у Дубно. 02.10.1919 р. повернувся з полону, перебував у розпорядженні штабу Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. — начальник 1-ї дивізії Залізничної охорони Дієвої армії УНР (перебувала у стадії формування).
З кінця липня 1920 р. — помічник командира 2-ї збірної запасової бригади (згодом — 2-ї бригади 1-ї Кулеметної дивізії). З 01.08.1920 р. — начальник штабу 7-ї запасової бригади Армії УНР. З кінця вересня 1920 р. — командир окремого загону 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З 04.11.1920 р. — заступник начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР. З червня 1921 р. — начальник 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. З 02.08.1921 р. — генерал-хорунжий.
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі.
У 1944 р. виїхав до Німеччини. Зник безвісті вночі з 30 на 31 липня 1945 р. — відстав від потягу з українськими біженцями між ст. Герсфельд та Фульда.
ЦДАВОУ. — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 14. — С 76, Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 112–113; Ф 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 67; Оп. 2. — Спр. 22. — С. 251–254, 276; Ф. 5235-Оп 1-Спр. 1540. — С. 23–26, 85, Пузицький А. Бої Сірих за Коростень//За Державність — Камш — 1930 — № 2. — С. 73–96; Сулковський Б. З історії формування 2-го Січового Запоріжського корпусу//Табор. — Варшава. — 1927. — Ч. 4. — С. 71–87, Монкевич Б. З останніх днів боротьби//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 6 — С. 4–7, Пекарчук І. Правда про 10 і 11 листопада 1920 р// Літопис Червоної Калини. — Львів — 1933. — 4 1 — С. 8–9; Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа// За Державність. — Каліш. — 1935. - № 5. — С. 9–61; 1936. - № 6. — С. 13–64; Варшава. — 1937. - № 7 — С. 9—56; Пузицький А. Ще в справі 10 і 11 листопада 1920 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів — 1933. — Ч. 4. — С. 8–9; 3 листів до редакції//Літопис Червоної Калини — Львів. — 1934. — Ч. 7–8. — С. 35; Порохівський Г. Матеріали до історії 2-ї Кулеметної бригади//За Державність. — Каліш. — Ч. 1. — С. 150, 153, 154; Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938. - № 8. — С 36–64; Бутович М. Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волиньскому//За Державність. — Торонто. — 1966. — № 11. — С 31–41; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 252–423; Смовський К. Катинь і інші осередки//Український Комбатант. На Чужині. — 1956. — Ч. 4. — С. 15–19.
(16.12.1879—01.02.1938) — полковник Армії УНР.
Народився на Чернігівщині. Закінчив кавалерійське училище (1900), служив у 11-му драгунському Ризькому полку (Крем'янець), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.
Пучковський Олександр, фото 20-х років (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)
У 1918 р. — помічник командира 19-го кінно-козачого Сумського та 6-го кінно-козачого Ольвіопольського полків Армії Української Держави. З грудня 1918 р. до 01.02.1919 р. — начальник штабу 2-ї кінної (згодом — 5-ї кінної дієвої дивізії). З травня 1919 р. — начальник оперативного відділу штабу 4-ї Холмської (згодом — Сірожупанної) дивізії Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — начальник кінного відділу Житомирської юнацької школи. З 08.02.1920 р. до 28.07.1920 р. — начальник Спільної (Кам'янецької) військової школи, згодом — викладач школи. Помер та похований у Ковелі.
М. А. В Юнацькій школі//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 18–20; Отрешко-Арський М. Спільна воєнна школа Дієвої армії УНР// Тризуб. — Нью-Йорк. — 1973. — Ч 72. — С. 10–16; Отрешко-Арський М. Воєнні школи Дієвої армії УНР// Тризуб. — 1973. — Ч. 71. — С 9-18.
(?—?) — командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького.
У 1917 р. перебував у Києві — лікувався після поранення. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З кінця квітня 1917 р. до 20.05.1917 р. — командир 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. Потому виїхав на Кавказький фронт. Подальша доля невідома.
Дорошенко Д Історія України, 1917–1923 рр. — Київ. — 2002. — Т. 1. — С. 248.
(1886 — після 1921) — начальник дивізії військ Центральної Ради.
Станом на 01.01.1910 р. — підпоручик 181-го піхотного резервного Остроленського полку (Скерневиці). Під час Першої світової війни потрапив до німецького полону. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1917 р. перебував в офіцерському таборі для полонених Ганноверіш-Мюнден, де приєднався до українського військового руху. З січня 1918 р. — командир 1-го Українського (Синьожупанного) полку. З 08.03.1918 р. — т. в. о. начальника 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії та за сумісництюм — командир 7-го Українського (Синьожупанного) полку, що формувались у Ковелі 30.04.1918 р. залишив посаду у зв'язку з розформуванням дивізії.
У 1919–1920 рр. служив у Збройних Силах Півдня Росії. З 1921 р. перебував на еміграції у Румунії. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 4060. — Оп. 1. — Спр. 14. — С. 73–80; Ф. 4585. — Оп. 1. — Спр. 21. — С. 15–35; Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938. — С. 36, 45; Омельченко Т. Мої спогади про Синіх//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 57–67. Петроград. — 1916. — С. 168; Список флота на 1917. — Петроград. — С. 18.
(1880 — після 1935) — капітан 1-го рангу Військово-морського флоту УНР.
Закінчив Морський кадетський корпус (1900). Протягом 20–30.05.1918 р. та 14.08.15.111918 р. був помічником начальника Головного Морського штабу Української Держави.
26.041919 р. — 01.01.1920 р. — начальник Головного Морського штабу УНР.
У подальшому перебував у Збройних Силах Півдня Росії. Білоемігрант, жив у Любляні (Словенія).
Шрамченко С. Український Головний Морський штаб у 1917/21//Табір. — Варшава. — Ч. 17. — С. 47–49; Список флота на 11.04.1916. -
(?—?) — начальник штабу дивізії Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 34-го піхотного Севського полку (Полтава). Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1918 р. служив в українській армії — в Окремому корпусі кордонної охорони УНР. З 07.05.1919 р. — начальник штабу 19-ї пішої дієвої дивізії Дієвої армії УНР. 19.05.1919 р. був захоплений бунтівниками 19-ї дивізії та переданий більшовикам, ймовірно — розстріляний.
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С. 144.
Генерал Михайло Омелянович-Павленко серед старшин та медичного персоналу Галицької армії, лютий 1919 року (фото з приватної колекції)