(18.01.1878—12.1919) — начальник Головного управління Генерального штабу УНР.
Народився в Аккерманському повіті Бессарабської губернії. За походженням — ельзаський німець. Закінчив Кишинівське реальне училище, Київське піхотне юнкерське училище (1900), вийшов підпоручиком до 2-го піхотного Софійського полку (Смоленськ). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1907), служив на штабових посадах в Омській та Іркутській військових округах. З 08.12.1914 р. — штаб-офіцер для особливих доручень штабу 28-го армійського корпусу. З 21.05.1915 р. — начальник штабу 60-ї піхотної дивізії. З 06.12.1915 р. — полковник. З лютого 1917 р. — командир 315-го піхотного Глухівського полку. З осені 1917 р. — генерал-майор, в. о. командувача XXIII армійського корпусу.
Шайбле Олександр, фото 1907 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
3 16.03.1918 р. — член комітету з утворення української армії Військового міністерства УНР, у подальшому — член Військово ученого комітету Військового міністерства Української Держави. З 21.01.1919 р. — на чальник 2-го генерал-квартирмейстерства штабу Дієвої армії УНР. З лютого 1919 р. — начальник Головного Управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р переїхав до Одеси, де захворів на важку фор му тифу. Помер від тифу в одеському шпиталі 23.12.1919 р. був похований на військовому відділенні Нового цвинтаря.
Шайбле Олександр, фото 1919 року (ЦДАКФАУ)
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 266–088; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 49. — С. 48–49; Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201; Список Генерального штаба на 1914. — СПб. — 1914; Дивный И. В. Страницы военного некрополя старой Одессы. — Киев. — 2001. — Кн. 3. — С. 67.
(?—?) — підполковник Армії УНР. Народився на Київщині. У 1918 р. — суддя Катеринославського військового суду. З 25.06.1919 р. — слідчий суддя Київського вищого військового суду. У 1920 р. Був приділений до штабу Армії УНР як представник Судової офіції. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп 2. — Спр. 37. — С 206–207.
(15.02.1889-15.02.1879) — генерал-хорунжий Армії УНР (генерал-полковник в еміграції).
Народився у с. Борсуки Кременецького повіту Волинської губернії. Закінчив Острозьку класичну гімназію, три курси Ніжинського історико-філологічного інституту, Олексіївське військове училище (1913). Служив у 70-му піхотному Рязькому полку, з яким брав участь у Першій світовій війні: командував батальйоном, був помічником командира полку з господарчої частини. З 1916 р. — командир батальйону 232-го запасного піхотного полку, згодом служив у 2-му броньовому відділенні. Під час війни був отруєний газами, одержав всі нагороди до ордену Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
09.02.1918 р. вступив до 1-ї сотні 1-го Запорізького куреня Запорізького загону військ Центральної Ради. З 10.04. до 02.08.1918 р. — значковий 1-го панцерного дивізіону Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. За сумісництвом: з 14.04.1918 р. — командир панцерника «Полуботок», з 29.04.1918 р. — начальник панцерного потягу, з 07.05.1918 р. — командир автопанцерної батареї Окремої Запорізької дивізії. 02.08.1918 р. через хворобу звільнився з військової слркби. З 18.09.1918 р. — ад'ютант харківського місцевого коменданта. З 18.11.1918 р. — завідувач технічного відділу Харківської комендатури. З 19.12.1918 р. — командир 7-го Харківського панцерного дивізіону військ Директорії. З 11.01.1919 р. — в. о. харківського місцевого коменданта. З 05.03.1919 р. (фактично — з кінця грудня 1918 р.) — командир Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР. З 09.06.1919 р. — командир 9-го Стрілецького полку (основою якого став Окремий стрілецький Запорізький курінь) 3-ї (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. З 10.08.1919 р. — командир 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР. З 31.03.1920 р. — командир 4-ї стрілецької бригади 2-ї дивізії Армії УНР. З 24.04.1920 р. — командир збірного загону 2-ї дивізії Армії УНР. З 07.05.1920 р. — командир 7-ї бригади 3-ї Залізної дивізії (колишня 4-та бригада 2-ї дивізії) Армії УНР. З 25.07.1920 р. — полковник.
Шандрук Павло, фото 1920 року (За Державність. — Варшава. — 1935. — Ч. 5)
З березня 1927 р. — начальник 1-го організаційного відділу Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. З серпня 1927 р. до травня 1936 р. — голова цього штабу. У 1929 р. закінчив військовий радіотехнічний інститут у Варшаві.
З травня 1936 р. — на контрактовій службі у польській армії у ранзі майора. Служив у 2-му батальйоні 18-го піхотного полку (Скерневіце). З 01.11.1936 р. навчався у польській Вищій військовій школі, після закінчення якої у вересні 1938 р. отримав звання підполковника та продовжив контрактну службу у польській армії.
Брав участь у Польсько-німецькій війні 1939 р.: з 07.09.1939 р. командував збірною бригадою, з 23.09.1939 р. — начальник штабу та командир 29-ї збірної бригади, був поранений та представлений до ордену Віртуті Мілітарі V ступеня.
18.01.1940 р. був заарештований у Варшаві гестапо, за кілька тижнів звільнений та повернувся до Скерневіце. З 17.06.1941 р. працював при німецьких військових штабах як перекладач. Однак невдовзі повернувся до Скерневіце, де працював завідувачем міського кінотеатру. У березні—травні 1945 р. — президент Українського національного комітету та командувач Української національної армії (офіційно призначений на цю посаду 15.03.1945 р.), що формувалася з 1-ї (колишньої 14-ї військової гренадерської дивізії СС «Галичина») та 2-ї (колишньої Протитанкової бригади П. Дяченка) Українських дивізій, бригади Вільного Козацтва, окремої парашутно-десантної бригади, низки допоміжних підрозділів та зенітних батарей.
З 1945 р. — на еміграції у Німеччині, з 1948 р. — у США. Помер у м. Трентон, похований на Баунд-Бруці (штат Нью-Джерсі, США).
В українській армії служив рідний брат П. Шандрука — Шандрук-Шандрушкевич Олександр Феофанович.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 67. — С. 178–191; Спр. 68. -С. 135–136; ShandrukP.Armsofvalor. -1959; Р С Окремий Стрілецький Запорізький Курінь//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С 20–22; Ч. 11. — С 20–22; Ч. 12. — С. 19–22; 1932. — Ч. 12. — С. 10–12; Наш почесний огаман//Українське Козацтво. — 1978. — Ч. 5–6(50–51). — С 18–27; Некролог/Українське Козацтво. — 1979. — Ч. 3–4(56–57). — С 1–6; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С 375–423; Руккас А. Участь українців — контрактний офіцерів польської армії у вересневій кампанії 1939 р.//Київська Старовина — Київ. — 2003. — Ч. 3. — С. 90—102; Памяті генерала П. Шандрука//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк — 1979. — Ч. 2. — С. 60–66; Дражньовський Р. Генерал Павло Шандрук — вояк//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1979. — Ч. 3. — С. 29–35; Саварин П. Мої зустрічі з генералом Шандруком//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк — 1979. — Ч. 3. — С 36–39; Романюк А. Генерал Павло Шандрук//Вісті Комбатанта — Нью-Йорк — 1980. — Ч. 1. — С 68–70.
(30.08.1895-29.05.1968) — підполковник Армії УНР.
Рідний брат Шандрука Павла. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Народився у с. Борсуки Волинської губернії. Закінчив реальне училище у м. Вовчанськ (1914), Олексіївське військове училище (Москва, 1915), у складі батареї траншейних гармат брав участь у Першій світовій війні.
Шандрук-Шандрушкевич Олександр, фото 60-х років (Дороговказ. — Торонто. — 1968. — Ч. 40)
У березні 1918 р. вступив до Окремої Запорізької бригади військ Центральної Ради. Командував кулеметною сотнею 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Української Держави. З січня 1919 р. — завідувач господарства Окремого Запорізького куреня та 9-го Стрілецького полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З 29.09.1919 р. — старшина для доручень начальника розвідчого та закордонного відділів Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР.
У 1920—30-х рр. жив на еміграції у Польщі.
У березні—травні 1945 р. — начальник постачання Української національної армії.
З 1950 р. жив на еміграції у США, помер у Трентоні (Нью-Джерсі), похований на Баунд-Бруці.
Shandruk Р. Arms of valor. — 1959; Некролог//Вісті братсва вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1968. — Ч. 129. — С. 62; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 20–22; Ч. 11. — С. 20–22; Ч. 12. — С. 19–22; 1932. — Ч. 12. — С. 10–12; Дороговказ. — Торонто. — 1968. — Ч. 40. — С. 18
(02.10.1880-?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Херсонській губернії. Закінчив Московське піхотне юнкерське училище (1901), Офіцерську електротехнічну школу, служив у 1-й Кавказькій іскровій роті. Брав участь у Першій світовій війні. У 1917 р. — командир 3-го радіотелеграфного дивізіону Останнє звання у російській армії — підполковник.
З 10.03.1918 р. — старшина інженерного відділу Головного інженерного управління Військового міністерства УНР, згодом — Військового міністерства Української Держави. З 09.08.1918 р. — старшина Електротехнічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави. З 10.09.1918 р. та станом на 09.1919 р. — начальник Електротехнічної управи Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список генералам, штаб и обер-офицерам инженерных войск на 1913. — СПб. — 1913. — С. 38.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — поручик 166-го піхотного Рівненського полку (Київ). Останнє звання у російській армії — підполковник.
До 27.06.1918 р. — помічник начальника канівського повітового військового коменданта. З 15.01.1919 р. та станом на 09.1919 р. — начальник 1-ї частини відділу навчання військ Головного управління Генерального Штабу Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204.
(05.12.1886–1948) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Рідний брат відомого українського політичного діяча Микити Шаповала. Народився у с. Серебрянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Закінчив 6-класну Словяно-сербську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909), вийшов підпоручиком до 28-го піхотного Полоцького полку (м. Петроков). У російській армії значився під прізвищем «Шаповалов». У складі 28-го піхотного Полоцького полку брав участь у Першій світовій війні, командував ротою та батальйоном. Останнє звання у російській армії — поручик.
У серпні 1915 р. потрапив до німецького полону, перебував у таборі Штральзуд, де організував гурток офіцерів-українців, на чолі яких у січні 1916 р. зголосився як доброволець до Легіону Українських січових стрільців. Був переведений до табору Раштадт, де організував т. зв. Запорізьку Січ — національну організацію військовополонених-офіцерів. 27.01.1916 р. сформував з українців-військовополонених загін (незабаром — 1-й Запорізький полк ім. Т. Г. Шевченка) з 27 осіб, який 12.01.1917 р. у складі німецьких військ вирушив на Волинь для ведення пропагандистської та розвідчої роботи.
З кінця лютого 1918 р. — командир 1-го Синьожупанного полку ім Т. Шевченка. 27.04.1918 р. полк було роззброєно німцями. З 09.10.1918 р працював начальником консульського відділу Міністерства закордонних справ Української Держави. 17.11.1918 р. був направлений членами Директорії Володимиром Винниченком та Микитою Шаповалом до Берліна для предачі німецькій владі ультиматуму про невтручання у внутрішні справи України. Після виконання завдання, з 05.01.1919 р. — командир 7-ї пішої кадрової дивізії Дієвої армії УНР. З середини квітня 1919 р. — начальник 16-го пішого загону (бригади) Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин (згодом — 3-я Залізна дивізія Дієвої армії УНР). З 06.06.1919 р. — приділений до штабу Дієвої армії УНР, був відряджений до Німеччини для набору до Дієвої армії УНР військовополонених-українців. Після повернення у січні 1920 р. був відряджений до Румунії для переговорів про організацію на її території Української дивізії. Згодом — голова української місії у Болгарії. 01.07.1920 р. повернувся з відрядження. З 28.07.1920 р. (фактично — з 03.08.1920 р.) — начальник Спільної (Камїянецької) юнацької школи (до кінця 1922 р.).
Шаповал Микола, фото 1918 року (ЦДАКФАУ)
У 1923 р. емігрував до Франції, де очолював місцеву українську громаду. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф 4007 — особистий фонд Шаповала М. Ю. (27 справі Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 68. — С. 137–138; Оп. 2 — Спр 653. — С. 93-а; Олянчин Д. Спогади про культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі й Волині в 1917 р.//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 1. — С. 12–15; Ч. 2. — С. 15–18; Зелінський В. Синьожупанники. — Берлін. — 1938. — С. 36–37; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних// За Державність. — Варшава — 1937. — Ч. 7. — С. 68- 101; Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 12. — С. 10–12; МЛ. В Юнацькій школі//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 10. — С. 18–20.
(1888–1972) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Народився на Полтавщині. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
З травня 1917 р. — ад'ютант 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького. У грудні 1917 р. — інтендант 1-ї Сердюцької дивізії військ Центральної Ради. З початку січня 1918 р. — командир 1-го Українського козацького ім. Б. Хмельницького полку військ Центральної Ради. З 09.02.1918 р. — командир Богданівської сотні 1-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради 3 15.03.1918 р. — командир Богданівського куреня 1-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. З 01.04.1918 р. — командир 4-го Запорізького ім. Б. Хмельницького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР. У квітні 1918 р. — за сумісництвом тимчасовий губернський комісар Харківщини. За часів Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання значкового. 04.11.1918 р. був знятий з посади командира полку. З кінця листопада 1918 р. — командувач резервних військ Директорії. З 28.12.1918 р. — головнокомандувач Холмсько-Галицького фронту Дієвої армії УНР. З 13.03.1919 р. — т. в. о. Наказного Отамана та Військового міністра УНР (до травня 1919). З 15.09.1919 р. — начальник розвідчого та закордонного відділів, а також резерву старшин Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Навесні 1920 р. — начальник 4-ї стрілецької бригади Армії УНР. У 1921 р. був підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.
У 1920-х рр. — бібліотекар Українського педагогічного інституту у Празі. З 1930 р. — на еміграції у США. Засновник гетьманського руху в Америці, редактор часопису «Січ» у Чикаго. У 1920—1930-х рр. в еміграційній літературі згадувався як полковник.
Шаповал Олександр, фото 1932 року (За Державність. — Варшава. — 1939. — Ч. 9)
ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 46; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 201–204; Шаповал О. На порозі відновлення української державності// Січ. — 1929. — № 15–19; Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим — Львів. — 1928; Мелешко Ф. Південно-Східня група Дієвої армії УНР та її командир отаман Янів//Вісті Комбатанта. — 1970. — Ч. 6. — С 9-11; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 116, 132, 261.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
У листопаді 1918 р — лютому 1919 р. — командир 28-го пішого Стародубського полку. У подальшому — у розпорядженні Військового міністерства УНР. Подальша доля невідома.
Самутин П. Організація українського війська за часів Української Держави у 1918//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1965. - № 5. — С. 12–17.
(?—1955) — поручик Армії УНР.
Останнє звання у російській армії — поручик.
Навесні 1919 р. — помічник командира Окремого стрілецького Запорізького куреня Дієвої армії УНР. З 11.06.1919 р. — командир 1-го куреня 9-го стрілецького полку 3-ї стрілецької (згодом — Залізної) дивізії Дієвої армії УНР. Станом на 01.10.1919 р. — помічник командира 1-го Рекрутського полку Дієвої армії УНР.
У спогадах Павла Шандрука помилково згадується як полковник Армії УНР.
З 1945 р. жив на еміграції у Західній Німеччині.
Р. С. Окремий Стрілецький Запорізький Курінь в Галичині//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 12. — С. 10–12; Український Комбатант. — Мюнхен. — 1955. — Ч. 3. — С 32.
(01.03.1866—?) — полковник ветеринарної служби Армії УНР.
Закінчив Харківський ветеринарний інститут (1893). Працював ветеринарним лікарем у Майкопському відділі Кубанського Козачого війська. З 20.06.1898 р. — ветеринарнийлікар 1-го Урупського (згодом — 1-го Лінійного) полку Кубанського Козачого війська. З 17.05.1911 р. — старший ветеринарний лікар 12-го драгунського Стародубського полку. З 30.09.1914 р. до кінця Першої світової війни — завідувач ветеринарної частини 9-ї армії. Статський радник з 08.05.1916 р.
У 1919 р. — завідувач ветеринарної частини штабу Східної групи Дієвої армії УНР. З 01.06.1919 р. — начальник гігієнічно-санітарного відділу Головного військово-ветеринарного управління Військового міністерства УНР. Станом на червень 1920 р. — помічник начальника Ветеринарної управи Дієвої армії УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 191. — С 4; Спр 37. — С. 231–232.
(15.07.1897-17.07.1966) — сотник Армії УНР.
Народився у с. Пісочне під Харковом. Закінчив 2-гу Харківську гімназію, 2-гі курси Ново-Олександрівського сільськогосподарського інституту (Харків), Сергіївське Одеське артилерійське училище (01.07.1917). Останнє звання у російській армії — прапорщик.
Шевченко Володимир, фото 1950-х років («Дороговказ» — Торонто. — 1966 — Ч. 32)
Станом на 06.06.1920 р. — командир кінного полку Гайсинсько-Брацлавської бригади отамана Волинця. З 23.10.1920 р. перебував на посаді т. в. о. командира 3-ї легкої кінної батареї 9-го артилерійського куреня 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. 28.06.1922 р. закінчив Академічні курси Генерального штабу Армії УНР.
З 1923 р. жив на еміграції у Чехо-Словаччині. З кінця 1929 р. очолював т. зв. «сектор досліджень» Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі, що збирав інформацію про становище в Радянському Союзі.
У 1930 р. закінчив агрономічний відділ Української господарської академії в Подєбрадах. У 1944 р. виїхав до Німеччини, а звідти емігрував до США. Помер та похований у США.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 167. С 156, Визвольні змагання очима контррозвідника (документальна спадщина Миколи Чеботаріва). — Київ. — 2003 Наріжний С Українська еміграція. — Прага. — 1942. — С 145; Дороговказ. — Торонто. — 1966. — Ч. 32
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 16-го стрілецького полку (Одеса). На початку Першої світової війни потрапив до австро-угорського полону. Останнє звання у російській армії — капітан.
У 1918 р. — командир куреня 4-го козацько-стрілецького (Сірожупанного) полку Армії Української Держави. У грудні 1918 р. — командир 2-го Сірожупанного полку військ Директорії. З 13.04.1919 р. — командир 4-го Сірожупанного полку Дієвої армії УНР. У травні 1919 р. — командир окремого партизанського загону у складі Холмської групи Дієвої армії УНР.
Прохода В. Записки до історії Сірих // За Державність. — Каліш. — 1929. — Ч. 1. — С. 72–117.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
З 09.02.1918 р. — комендант штабу 2-го Запорізького куреня (з 15.03.1918 р. — полку) Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. З грудня 1918 р. — командир 1-го Республіканського полку Республіканської дивізії військ Директорії. З червня 1919 р. — начальник штабу 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. 05.11.1919 р. був захоплений білими до полону. Подальша доля невідома.
Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим. — Львів. — 1928. — С. 27; Альмендингер В. Симферопольский Офицерский полк, 1918–1920. — Лос-Анжелес. — 1962. — С. 25.
(15.07.1881—?) — генерал-хорунжий Дієвої армії УНР.
Народився в Одесі. Закінчив Одеське реальне училище, Одеське піхотне юнкерське училище (1901), служив у 60-му піхотному Замостському полку (Одеса). На початку Російської-японської війни перевівся до 146-го піхотного Царицинського полку, у складі якого брав участь у боях з японцями. У 1906 р. знов повернувся до 60-го піхотного Замостського полку. На початку Першої світової війни був переведений до 256-го піхотного Єлисаветградського полку, що розгортався з кадрів 60-го Замостського полку. Командував ротою та батальйоном. Полковник з 13.02.1916 р. З 28.08.1916 р. — командир 256-го піхотного Єлисаветградського полку. З 19.02.1917 р. — командир 633-го піхотного Ахалкалакського полку. Під час Першої світової війни був поранений та контужений, нагороджений всіма орденами до Святого Володимира III ступеня з мечами та биндою, орденом Святого Георгія IV ступеня, Георгіївською зброєю (24.05.1916, за бій 21.08.1915), відзнакою Святого Георгія IV ступеня з лавровою гілкою, Англійським орденом Військового Хреста.
З серпня 1918 р. — помічник командира 18-го пішого Поморського полку Армії Української Держави. З лютого 1919 р. — начальник групи «Крукеничі» Української Галицької армії. З червня 1919 р. — начальник 15-ї бригади УГА. З липня 1919 р. — штаб-старшина армійського вишколу УГА. З вересня 1919 р. — штаб-старшина для доручень штабу Окремого кордонного корпусу УНР. З 01.01.1920 р. — перебував поза штатом Дієвої армії УНР. 05.06.1920 р. був приділений до штабу Армії УНР. З 03.07.1920 р. — командир 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської стрілецької дивізії Армії УНР. З 01.11.1921 р. — генерал-хорунжий Армії УНР.
Шепель Володимир, фото 30-х років (За Державність. — Варшава. — 1936. — Ч. 6)
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 1. -Спр. 68. -С 139–140; Спр. 112. — С. 33–39; Прохода В. Записки до історії Сірих або Сірожупанників//Табор. — Варшава. — 1928. — 8. — С 53–63; Прохода В. Записки непокірливого. — Торонто. — 1969. — Кн. 1. — С. 396–400, 415.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Народився у с. Ірклієве Київської губернії. Останнє звання у російській армії — підпоручик.
У лютому 1918 р вступив добровольцем до 2-го Запорізького куреня (згодом — полку) Окремого Запорізького загону військ Центральної Ради. У подальшому — командир 1-ї сотні 2-го Запорізького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З грудня 1918 р. — командир 1-го куреня Республіканського полку військ Директорії. У червні—липні 1919 р. — в. о. командира 19-го Республіканського полку Дієвої армії УНР. З жовтня 1919 р. — командир зведеного у курінь Республіканського полку Дієвої армії УНР. На чолі куреня виступив у Перший Зимовий похід, але захворів на тиф та залишився у рідному селі. У 1920–1921 рр. служив на муштрових посадах у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР. Подальша доля невідома.
Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим. — Нью-Йорк. — 1956. — С. 26, 263.
(23.11.1894-?) — сотник Армії УНР.
Походив з селян с. Вонячин Літинського повіту Подільської губернії. У 1912–1915 рр. навчався на юридичному факультеті Одеського університету. З 3-го курсу був мобілізований до армії. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків. Восени 1915 р. був важко поранений на Північному фронті під Ригою. Останнє звання у російській армії — прапорщик.
Навесні 1919 р. сформував у Літинському повіті партизанський загін, з яким воював у запіллі червоних. У липні 1919 р. на чолі загону, розгорнутого у 1-шу Подільську повстанчу дивізію, влився до Дієвої армії УНР. Тривалий час командував цією дивізією під час операцій спільно з частинами Української Галицької армії проти червоних та білих військ. З грудня 1919 р. — сотник УГА. У лютому 1920 р. знову сформував партизанський загін у Літинському повіті та воював проти червоних. 01.09.1920 р. на чолі партизанського кінного відділу влився до Армії УНР та перебував у складі 13-ї бригади 5-ї Херсонської стрілецької дивізії. З 01.10.1920 р. — командир кадрів 14-ї бригади 5-ї Херсонської дивізії Армії УНР, що мала розгортатися з літинських повстанців. Станом на 12.05.1921 р. перебував у таборах інтернованих українських вояків, очолював кадр 14-ї бригади. 01.07.1921 р. повернувся до Літинського повіту для продовження партизанської боротьби. Отримавши повідомлення про невдачу Другого Зимового походу на чолі загону намагався прорватись на польську територію, але на березі річки Збруч загинув від рук зрадника.
Шепель Яків, фото 1919 року (За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11)
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 12; Ф 3172. — Оп. 1. — Спр. 99. — С. 58–60; Науменко Ю. Моя служба в 5-й Херсонській стрілецькій дивізії//За Державність. — Варшава — 1937. — Ч. 7. — С. 165–180; Середа М. Отаман Шепель//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 2. — С. 6–8; Сахно В. Делегатом від повстанців//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 7. — С. 70–83; Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — Харків. — 1924. — С. 66–67; Омелянович-Павленко М.Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 295; Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 199, 215; Колодницький В. Моя служба в Українській Галицькій армії//За Державність. — Торонто. — 1966. — Ч. 11. — С 73–91.
(06.07.1896-?) — підполковник Армії УНР.
Народився на х. Мосієвка Кременчуцького повіту Полтавської губернії. Закінчив Пирогівське вище початкове училище, витримав іспит на звання однорічника 1-го розряду. 07.08.1915 р. був мобілізований до 27-го запасного батальйону. Закінчив 5-ту Київську школу прапорщиків (20.12.1915), служив у 9-му піхотному Інгерманландському полку, у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Штабс-капітан за бойові заслуги. Був нагороджений всіма орденами до Святого Володимира IV ступеня з мечами та биндою, Георгіївським хрестом IV ступеня з лавровою гілкою. З 29.01.1917 р. — командир 3-го батальйону 621-го піхотного Немирівського полку.
З 01.11.1917 р. — командир 3-го куреня 2-го Українського козацького полку ім. гетьмана П. Полуботка військ Центральної Ради, на чолі якого 01.12.1917 р. прибув до Умані, де виконував обов'язки коменданта міста. 24.01.1918 р. був поранений в сутичці з місцевими більшовиками. Після одужання служив у Богданівському курені Окремого Запорізького загону (згодом — дивізії) Армії УНР. Згодом демобілізувався. У листопаді 1918 р. брав участь у протигетьманському повстанні. Після захоплення Полтави військами Директорії — командир 36-го пішого Полтавського полку військ Директорії, на чолі якого воював проти червоних та махновців. З березня 1919 р. — командир партизанського загону «Вільна Україна», що діяв у тилу червоних на Лівобережній та Правобережній Україні. 28.02.1920 р. влився з загоном до 4-ї бригади Армії УНР. Командир сотні 13-го куреня 4-ї бригади 2-ї стрілецької дивізії Армії УНР. 12.06.1920 р. був контужений у бою. Після одужання — командир 22-го куреня 8-ї бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. За участь у боях проти червоних був представлений польським командуванням до Хреста Заслуг. Навесні 1921 р. — командир 1-ї сотні Спільної школи підготовки старшин військового часу при 3-ї Залізній дивізії Армії УНР. З 1923 р. по 1939 р. жив на еміграції у Калішу. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С 32–33; Ф. 2257. — Оп. 2. — Спр. 6. — С. 4–5, 7–8.
(1875–1939) — полковник Дієвої армії УНР.
Станом на 01.01.1910 р. — полковник, штаб-офіцер для доручень окружного інженерного управління Приамурської військової округи. З 1911 р. — у запасі. Останнє звання у російській армії — полковник.
У 1920 р. перебував на інтернуванні у таборі Ланцут. З 03.08.1920 р. — штаб-старшина для доручень начальника Технічних військ Армії УНР. Помер у Калішу, похований у Щепіорно.
ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 653. -С. 34–55; Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі, 1920–1939. — Львів. — 2000. — С 132
(10.01.1877—?) — полковник Дієвої армії УНР.
Походив зі спадкових дворян Курської губернії. 22.01.1894 р. вступив однорічником 2-ю розряду до 105-го піхотного Оренбурзького полку. 03.08.1898 р. закінчив Віденське військове училище, вийшов підпрапорщиком до 106-го піхотного Уфімського полку (Вільна). 19.07.1901 р. перевівся до Заамурської прикордонної округи Окремого корпусу прикордонної сторожі. 09.09.1901 р. був зарахований до 3-ї Заамурської прикордонної бригади. З 22.06.1902 р. служив у 4-й Заамурській прикордонній бригаді, у складі якої брав участь у Російсько-японській війні. 10.06.1907 р. — 10.07.1908 р. був у відрядженні у Пекіні для вивчення китайської мови. 06.09.1908 р. — 03.06.1912 р. заочно навчався у Східному інституті на факультеті китайської мови у Владивостоці. 04.06.-15.08.1909 р. та 18.06.-15.08.1911 р. перебував у відрядженні в Японії для вивчення японської мови. Після закінчення інституту був переведений до штабу Заамурської прикордонної округи. 18.09.1914 р., у зв'язку з початком Першої світової війни, був переведений до 4-го прикордонного Заамурського піхотного полку, у складі якого перебував на фронті, був тричі поранений у боях на Південно-Західному та Румунському фронтах. З 07.02.1917 р. — полковник. З 07.05.1917 р. виконував обов'язки командира 1-го прикордонного Заамурського піхотного полку. 04.07.1917 р. був затверджений командиром цього полку.
З кінця січня 1919 р. — командир 55-го пішого дієвого Народного Визволення полку Дієвої армії УНР. З 05.12.1920 р. — начальник штабу Тилу Армії УНР. Подальша доля невідома.
РГВИА. — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 93-204; ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 117–121.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Останнє звання у російській армії — капітан. У 1918 р. — обер-старшина для доручень Головного штабу УНР, згодом — Української Держави. За час Гетьманату П. Скоропадського був підвищений до звання військового старшини. З 25.08.1919 р. — у резерві старшин Головного управління Генерального штабу УНР. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 201–204.
(06.05.1890—16.11.1920) — відомий український військовий діяч.
Походив з селян Подільської губернії. Закінчив 2-класне Брацлавське міське училище. 15.08.1914 р. був мобілізований на військову службу та призначений до 7-го піхотного запасного батальйону. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (14.02.1915). 23.02.1915 р. у складі 7-го маршового батальйону був відправлений на фронт. У подальшому служив у 11-му Фінляндському стрілецькому полку, з яким брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Після Лютневої революції активно поринув у політичную діяльність, був членом Української соціал-революційної партії. На II Всеукраїнському військовому з'їзді був обраний членом Всеукраїнської ради військових депутатів. З 12.11.1917 р. — начальник штабу Київської військової округи. З 13.12.1917 р. — командувач Київської військової округи. У 1918 р. переховувався в Одесі. Згодом став один із організаторів Таращансько-Звенигородського повстання. Наприкінці листопада 1918 р., після антигетьманського повстання, організував у Полтаві більшовицько-лівоесерівський Революційний комітет, який через кілька днів був розігнаний 2-м Запорізьким полком військ Директорії. Був заарештований, однак уник розстрілу, втікши з-під арешту. Наприкінці 1919 р. — на початку 1920 р. був червоним комендантом Умані, одним із активних діячів Української комуністичної партії (боротьбистів). Брав участь, у складі 60-ї стрілецької дивізії РСЧА, у боях проти українських частин, що рейдували під час Першого Зимового походу. Був зарубаний у бою вояками 2-го кінного полку ім І. Мазепи.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 68-163; ЦДАВОУ — Ф. 1076. — Оп. 1. — Спр. 1-а. — С. 16; Греків О. Весна 1918 року в Україні//За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10. — С. 23–26; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917–1921). — Львів. — 1927. — Ч. 1. — С. 95–96; 1931. — Ч. 4. — С 57, 61; ВЧ. (Василь Чабанівський) Спогади про повстання проти гетьмана в Полтаві//Табор. — Варшава. — 1928. — Ч. 9. — С. 96- 100; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С. 295.
(?—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у Гродненській губернії. Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан лібавської фортечної артилерії. Останнє звання у російській армії — підполковник.
У 1918–1919 рр. — командир радіотелеграфного дивізіону Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. З 25.06.1919 р. — старшина для доручень Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР. Доля після жовтня 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С 231–232.
(19.02.1884-24.10.1970) — підполковник Армії УНР.
Шкарупа Тиміш, фото 1917 року (За Державність. — Торонто. — 1964. — Ч. 10)
Народився у с. Чаплинці Таврійської губернії. Напередодні та під час Першої світової війни служив рядовим та унтер-офіцером у 14-му Стрілецькому полку. За бойові заслуги мав повний Георгіївський бант (всі чотири відзнаки Святого Георгія та Георгіївські медалі), був підвищений до звання прапорщика, нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (04.03.1917, за бій 23.05.1916). Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
Брав участь в українізації 14-го Стрілецького полку, частина якого навесні 1918 р. була включена до складу Армії УНР, служив у цьому полку, який мав назву 14-й піший Поморський полк. З 18.12.1918 р. перебував у розпорядженні коменданта Дніпровського повіту. З квітня 1919 р. — один із командирів загонів отамана Григор'єва. З травня 1919 р. хворів.
З серпня 1919 р. — у Збірному полку 4-ї стрілецької дивізії Збройних Сил Півдня Росії. Згодом разом з рештками полку був інтернований польською владою.
У лютому 1920 р. перейшов на службу до Армії УНР, служив у 4-й бригаді та 3-й Залізній дивізії Армії УНР.
У 1923 р. на еміграції народився син Юрій, якого виховував сам, без матері дитини.
У червні 1943 р. разом з сином зголосився до Добровольчої дивізії СС «Галичина», отримав відмову через вік, але син, Юрій Шкарупа (1923–1984) — служив хорунжим Української національної армії.
У 1950 р. разом з сином емігрував до Канади. Помер у м. Вільмінгтон Делявере.
ЦДАВОУ. -Ф. 1075. -Оп. 2. -Спр. 557. -С. 142–143; Некролог//Українське Козацтво. — 1971. — Ч. 1(15). — С. 53–54; Некролог Ю Шкарупи//Вісті Комбатанта. — Нью-Йорк. — 1984. - № 3. — С. 93; Военный орден Святого Великомученика и Победоносца Георгия. Именные списки 1769–1920. — Москва. — 2004. — С. 842.
(1883—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Ніжин. На військову службу вступив у 1892 р. Закінчив артилерійське училище (1895). Станом на 01.01.1910 р. — капітан 4-го Владивостоцького фортечного артилерійського полку. З 10.09.1915 р. — підполковник.
З 24.12.1917 р. — командир 7-го Окремого важкого артилерійського дивізіону, який українізував. 26.01.1918 р. демобілізувався. У 1918 р. — командир 2-ї батареї 10-го мортирного дивізіону та помічник командира 33-го легкого артилерійського полку 11-ї легкої гарматної бригади 6-го Полтавського корпусу Армії Української Держави. З 30.12.1918 р. — командир 33-го легкого артилерійського полку військ Директорії. З 08.01.1919 р. — командир 4-ї батареї 1-го Запорізького гарматного полку Дієвої армії УНР. З 17.05.1919 р. — артилерійській референт в Українській Галицькій армії (у 2-й бригаді, 2-му та 3-му корпусах). 27.04.1920 р. повернувся до Армії УНР, був підвищений до рангу полковника. У 1920–1921 рр. — т. в. о. референта Артилерійської управи Військового міністерства УНР.
У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 730. — С. 11–12.
(?—?) — командир полку Дієвої армії УНР.
Станом на 16.08.1919 р. — командир 1-го пішого Верхньодніпровського полку 12-ї Селянської дивізії Дієвої армії УНР.
ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 28.
(18.08.1894-?) — сотник Армії УНР.
Народився в родині колезького асесора м. Полтави. Закінчив Полтавське реальне училище, Олександрівське військове училище (01.02.1915), служив прапорщиком 24-го піхотного запасного батальйону. З 27.07.1915 р. — молодший офіцер 15-го Сибірського стрілецького полку. З 12.07.1916 р. — командир 12-ї роти цього полку. З 28.10.1917 р. — штабс-капітан. 20.08.1917 р. був поранений у бою під Ригою. 22.10.1917 р. повернувся до полку після лікування, прийняв командування 2-ю ротою, згодом — 1-м батальйоном. Постановою солдатського комітету свого полку був нагороджений Георгіївським хрестом IV ступеня за бій 20.08.1916 р. 20.11.1917 р. через необхідність лікування залишив поліс, що стояв на позиціях під Ригою.
З 18.11.1917 р. був зарахований на українську військову службу помічником командира полку ім. С. Наливайка військ Центральної Ради. З 10.01.1918 р. — молодший старшира Наливайківської сотні Гайдамацького Коша Слобідської України військ Центральної Ради. З квітня 1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. У серпні 1918 р. був звільнений з військової служби. З 20.12.1918 р. — начальник штабу 2-ї пішої дивізії військ Директорії. З березня 1919 р. був приділений до оперативного відділу штабу Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Був членом місії Південно-Східного фронту Дієвої армії УНР до Румунії. З 15.05.1919 р. — в. о. начальника штабу 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. З 03.06.1919 р — начальник оперативного відділу штабу 7-ї Запорізької дивізії, з липня 1919 р. — начальник штабу 7-ї Запорізької дивізії Дієвої армії УНР. 29.10.1919 р. захворів на тиф та залишився у м. Станіславчик, де був захоплений білогвардійцями і вивезений до Одеси.
З 10.01.1920 р. — начальник команди полонених вояків Дієвої армії УНР, що охороняла вагони генерала Леша — голови слідчої комісії Збройних Сил Півдня Росії з розслідування зловживань серед білих військ.
01.02.1920 р. втік з Одеси. 07.02.1920 р. на ст. Роздільна зголосився до Української Галицької армії, був відправлений до начальної команди УГА у м. Балта.
30.02.1920 р. був виданий командуванням УГА більшовикам та мобілізований до РСЧА.
13.03.1920 р. втік від червоних та 15.03.1920 р. у м. Голта приєднався до Збірного Запорізького полку Дієвої армії УНР, що рейдувала у Першому Зимовому поході.
З 15.03.1920 р. — начальник розвідчого відділу штабу Дієвої армії УНР, залишався на цій посаді у 1920–1921 рр.
Восени 1920 р. було відмовлено у присвоєнні звання підполковника за образу словами та діями двох українських військових урядовців. Однак на інтернуванні це питання було підняте вдруге, цього разу С. Петлюра 12.04.1922 р. особисто викреслив прізвище О. Шпилинського зі списку тих, хто мав бути підвищений до наступного звання, «до з'ясування його судової справи», яка тяглася ще з листопада 1920 р., але так і не була завершена. Саме через це О. Шпилинський залишився тільки сотником Армії УНР.
У 1920-х рр. з розвідчіми цілями неодноразово бував на території Радянської України. На еміграції зробив кілька надзвичайно цікавих військово-історичних досліджень з історії Українського Козацтва — часто друкувався під псевдонімом «Переяславський». Доля після 1939 р. невідома.
РГВИА — Ф. 409. — Оп. 1. - п/с 89-943; ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 168. — С 52–58; Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 653. — С. 34–55; Шпілінський О. Замітки до історії 3-го пішого полку «Імені Гетьмана Наливайка»// Табор. — 1929. — Ч. 12. — С 54–69; О.Ш. Село Наливайки/Дабор. — Варшава. — 1928. — Ч. 8. — С 64–75; Шпілінський О. Базар//За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3. — С. 108–134; Марущенко-Богдановський А 3 пережитого//Табор. — 1928. — Ч. 2. — С 63–65; Марущенко-Богдановсысий А. Штурм Арсеналу// Табор. — 1927. — Ч. 5. — С 20–23.
(25.05.1891-14.08.1974) — полковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції).
Народився у м. Черкаси Київської губернії. На військову службу вступив у 1912 р. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.
В українській армії з 1918 р. З липня 1919 р. — помічник командира 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР. У вересні 1919 р. — т. в. о. командира 2-го (26-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. 22.09.1919 р. захворів на тиф. Наприкінці жовтня 1919 р. повернувся на посаду командира 2-го (26-го) Залізничного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: помічник командира збірної бригади Київської дивізії. У другій половині 1920 р. — начальник штабу 10-ї бригади 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР. На чолі 1-ї збірної бригади (складалася з вояків 4-ї Київської стрілецької дивізії) брав участь у Другому Зимовому поході 04–19.11.1921 р. Станом на 15.09.1922 р — командир 4-го Збірного куреня 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР.
Шраменко Микола, фото 20-х років (Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 10)
У 1920—1930-х рр. жив на еміграції у Польщі.
З 1944 р. — на еміграції у Західній Німеччині. Тривалий час був заступником голови Союзу українських вояків. Помер у м. Вермштат, похований у Мюнхені (Німеччина).
ЦДАВОУ — Ф. 1696 — фонд державного інспектора Залізнично-Технічного корпусу, Ф 1075. — Оп. 2 — Спр. 923. — С 18–25; Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1585. — С 129; Середа М Отаман Юрко Ткугкшник//Аітопис Червоної Калини. — Львів — 1930. — Ч. 10. — С 15–17; Шпілінський О. Базар//За Державність — Каліш — 1932. -Ч. 3. -С. 108–134; Ремболович І. Рейд 1921 року//За Державність. — Каліш — 1932. — Ч. 3. — С 156–171; Омелянович-Павленко М Спогади українського командарма. — Київ. — 2002. — С 380,412.
(03.05.1893-26.06.1958) — старший лейтенант Військово-Морського флоту УНР.
Народився у Баку. Походив зі старовинної шляхетської родини Чернігівщини. Закінчив гімназію у Києві, юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету, курси гардемаринів флоту (1917). З 05.06.1917 р. — мічман.
У 1918–1921 рр. — ад'ютант морського міністра Української Держави та УНР. У 1921 р. — товариш начальника Військово-морської управи Військового міністерства УНР.
Шрамченко Святославу фото 1919 року (ЦДАВОУ)
З 1923 р. жив на еміграції у Польщі (Ченстохова).
У 1941–1944 рр. очолював Український до помоговий комітет у Холмі.
З 1944 р. — на еміграції у Західній Німеч чині, з 1950 р. — у США. Помер та похований у Філадельфії. Автор численних праць з історй Українського військово-морського флоту.
Шрамченко Святослав, фото 1918-го року (ЦДАВОУ)
Шрамченко С. Піднесення Українського прапору в Чорноморській флоті//За Державність. — Каліш. — 1930. - № 2. — С. 120–124; Шрамченко С. Святочна хвилина піднесення воєнного прапору на фльоті// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 5. — С. 11–13; Шрамченко С. Нарис подій в Українській Чорноморській фльоті в рр. 1918–1920//Табор. — Варшава — 1928. — Ч. 12. — С. 69–75; Шрамченко С. Українські воєнно-морські школи 1918–1920 рр.// Табор. — Варшава. — Ч. 15. — С. 81; Шрамченко С. Закон про українську фльоту та його виконавці// Табор. — Ч. 19. — С 124–136; Шрамченко С Український Морський Міністр Старший Лейтенант фльоти М. І. Білінський//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 17–20; Шрамченко С. Український рух на Фльотилі Північно-Ледового Океану у 1917 році//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1937. — Ч. 7–8. — С. 11–13; Шрамченко С. Українська воєнно-морська політика на Кримі у 1917–1918 рр.// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 5. — С. 9—12; Шрамченко С. Повстання Центральних установ Українського Морського відомства у 1917 році// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 1. — С. 10; Шрамченко С. Екадренний міноносець російської фльоти «Україна»//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1936. — Ч. 5. — С. 17–18; Шрамченко С. Український Головний Морський штаб у 1917/21// Табір. — Варшава. — Ч. 17. — С. 47–49; повну бібліогріфію праць С. Шрамченка вміщено: Бібліографія// Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1938. — Ч. 11. — С. 23 та Ч. 12. — С. 21; Вісті братства колишній вояків 1 УД УНА. — Мюнхен. — 1958. — Ч. 91; Список флага на 1917. — СПб. — 1917. — С. 84.
(1889—?) — полковник Армії УНР.
Народився у м. Київ. Закінчив Одеське військове училище (1910), вийшов підпоручиком до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — капітан.
Навесні 1918 р. — начальник штабу губернського військового комісара Центральної Ради на Чернігівщині, влітку — восени 1918 р. — інструктор Інструкторської школи старшин, начальник гомельського відділу охорони залізниць на Лівобережній Україні. Навесні—влітку 1919 р. — начальник інструкторської школи підстаршин Залізнично-технічного корпусу (згодом — 9-ї Залізничної дивізії) Дієвої армії УНР, восени 1919 р. начальник залоги м. Нова Ушиця. З жовтня 1919 р. обіймав такі посади: помічник начальника 5-ї Селянської дивізії, начальник 12-ї Селянської дивізії, начальник 5-ї Селянської дивізії, помічник начальника Збірної Київської дивізії, комендант штабу Збірної Київської дивізії. З квітня 1920 р. — командир 5-го (згодом — 4-го) Київського кінного полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу. З червня 1920 р. — комендант штабу 4-ї Київської дивізії Армії УНР, з 18.08.1920 р. — т. в. о. помічника начальника Тилу Армії УНР. Доля після 1921 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 3172. — Оп. 4. — Спр. 19. — С. 4–5.
(1891-23.11.1921) — підполковник Армії УНР (посмертно).
Народився у м. Борзна Чернігівської губернії. Останнє звання у російській армії — підпоручик артилерії. У 1917 р. перебував у німецькому полоні.
Шура-Бура Іван, фото 1921 року (За Державність. — Каліш. — 1932. — Ч. 3)
У січні 1918 р. одним із перших вступив до 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії. Згодом — командир кулеметної сотні 7-го Українського полку 2-ї Української (Синьожупанної) дивізії військ Центральної Ради Після ліквідації дивізії у травні 1918 р. повернувся у Борзну. Брав активну участь у протигетьманському повстанні. У грудні 1918 р. на чолі групи борзненців виїхав до Києва, де вступив до 1-го Синьожупанного полку військ Директорії. Був командиром кулеметної сотні 1-го (згодом — 7-го) Синього полку 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. З липня 1919 р. — командир Синьої батареї у складі 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир 5-ї кулеметної сотні 3-го кінного полку Дієвої армії УНР. У 1920 р. служив у 3-й гарматній бригаді 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Другого Зимового походу. Розстріляний червоними під Базаром.
ЦДАВОУ. — Ф. 4060. — Оп. 1. — Спр. 16. — С 74–76; Вишнівський О. До історії Синіх і Залізних//За Державність. — Варшава. — 1937. — Ч. 7. — С. 68—101; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С 250.
(1870 — після 1920) — генеральний значковий Армії Української Держави.
Закінчив військове училище, Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1899) Учасник Російсько-японської війни. Вийшов у запас, працював у Міністерстві фінансів. У 1914 р. повернувся до армії, учасник Першої світової війни. З 21.11.1916 р. до 15.04.1917 р. — генерал-майор, начальник 3-ї Кавказької стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та Георгіївською зброєю.
У 1918 р. — представник Військової Офіції у міністерстві фінансів Української Держави. З 23.11.1918 р. — генеральний значковий, в. о. Військового міністра Української Держави (до 14.12.1918 р.).
Наприкінці грудня 1918 р. виїхав до Одеси. У 1919–1920 рр. — у резерві чинів Збройних Сил Півдня Росії та Російської армії П. Врангеля. У подальшому — білоемігрант.
ЦДАВОУ. -Ф. 1078. -Оп 2 — Спр 37, загальний список старшин Генштабу складений 21.11.1918. — С 41-зв. — 42
(06.02.1857-18.01.1932) — командувач Українського фронту у грудні 1917 р.
Щербаков Амитро, фото 1911 року (надано для публікації російським військовим істориком О. Г. Кавтарадзе)
Закінчив Михайлівське артилерійське училище (1876), служив у 3-й кінно-артилерійській батареї (Санкт-Петербург). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1884). Служив на різних штабових посадах у штабі військ Гвардії та Санкт-Петербурзької військової округи. З 28.09.1898 р. — начальник штабу 2-ї Гвардійської піхотної дивізії. З 20.06.1901 р. — командир 145-го піхотного Новочеркаського полку (Санкт-Петербург). З 10.05.1903 р. — командир лейб-гвардії Фінляндського полку (Санкт-Петербург). З 23.06.1906 р. — начальник 1-ї Фінляндської стрілецької бригади. З 24.01.1907 р. — начальник Миколаївської академії Генерального штабу. З 14.12.1912 р. — командувач 9-го армійського корпусу (Київ), на чолі якого вирушив на Першу світову війну. З 05.12.1914 р. — генерал від інфантерії. З 05.04.1915 р. — командувач 11-ї армії. З 19.10.1915 р. — командувач 7-ї армії. З 07.11.1915 р. — генерал-ад'ютант. 11.04.1917 р. — 25.03.1918 р. — головнокомандувач Румунського фронту.
З кінця листопада 1917 р. — головнокомандувач Українського фронту. У лютому 1918 р. від імені Румунії та решток російського Румунського фронту заключив з німцями у м. Фокшани перемир'я, при цьому домігся збереження незалежності Румунії та румунських збройних сил.
З 18.04.1918 р. жив у власному маєтку, подарованому румунським королем. З січня 1919 р. був головним представником Збройних Сил Півдня Росії в Європі.
З травня 1920 р. жив на еміграції у м. Ніцца. Там помер та похований.
Залесский К. Кто был кто в Первой мировой войне — Москва — 2003. — С. 688–693; Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма — Київ. — 2002. — С. 51, 57,58,60,403.
(13.04.1873—?) — старшина Дієвої армії УНР.
Народився у м Вільно. Білорус за походженням Закінчив Воронізький Михайлівський кадетський корпус, 1-ше Павлівське військове училище (1893), Миколаївську інженерну академію (1900). Працював на інженерних посадах у Варшавській окрузі, у Новогеоргіївській фортеці. Брав участь у Російсько-японсьісій війні З 06.12.1911 р. — підполковник. З 12.10.1912 р. — інженер з будівництва Ноюгеорпївської фортеці. З 1915 р. — полковник. У складі залоги Ноюгеорпївської фортеці потрапив до німецького полону.
З 01.01.1919 р., після повернення з полону, — старшина Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. З 22.07.1919 р. — начальник фортифікаційного відділу Головного інженерного управління Військового міністерства УНР. Доля після 1919 р. невідома.
ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229; Список чинам военно-инженерного ведомства на 1914. — СПб. — 1914. — С. 158.