- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче стежив, як бiг Савка через подвiр'я в своїй синiй з галунами лiвреї.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як приємно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настрої, як завжди по розмовi з мужиками свого села. Йому було приємно, що вiн, старий генерал, якого сусiди вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди, вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля має належать до тих, хто її обробляє. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв їй права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась Мишка - любимий песик, расовий фокстер'єрi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до неї Аркадiй Петрович. - Кажи, де ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав їй шию i вуха, а вона морщила носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й припудрив.
- Їсти!
Йому хотiлося їсти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит має…
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
Приємно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як вiн покинув своє мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили. Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали "татком" Вiн з приємнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у своїй блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда, двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно приїхав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана… - звернувся до всiх i нi до кого зокрема Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у вiдставцi, ввiйшов пiд руку з своїм "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в своїй слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була не купа бруду i смiття, не леговище нужди людської… словом, менi приснилось не те, що ви називаєте мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм, достойний людини… Тiльки вашi нащадки…
- Жане, твiй борщ прохолоне…
- Ах, вибачай. Соня… Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку…
- Єсть! - стрепенувсь "мiноносець.N 17" (по порядку лакеїв, яких Жан часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
- Я думаю, що-о… - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву головку мадонни.
- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка з рiдким волоссям.
Софiї Петрiвнi неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
- Антоша, тебе батько питає про сiно…
- Ах, вибачай… - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба фершала кликать, - бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а тепер крутить…
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками, незважаючи на офiцерськi чини.
- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу, що сидiла коло неї на крiслi, важко вип'явши свої рудi груди, мов в камiзельцi.
- Ви чiпляєтесь, дiти мої, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович, кiнчаючи борщ. - Мужик має так само свої потреби й турботи, як i ми, грiшнi…
Вiн був у чудеснiм настрої по сьогоднiшнiй сходцi.