Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! Її наспiвали лiберальнi студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурницi!..
- Мужик мужиком, що б там не казали… Ти його медом, а вiн…
Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку од такої розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi комбiнацiї згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгмеї…
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим зайнятися своїм Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
- Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
- Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк дядька.
Але її Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, i з голим задом, дряпнув її лапою по руцi, домагаючись їсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний, як її сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дiється навкруги, що не знаєш, чим i скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона маєтку, та й сам утiк… Страх що дiється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? - Вiн лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я своїх думок не маю потреби таїти… - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се оддавна…
- Аркадiй!.. Laissez donc… le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi. Треба ж i другим. Не бiйсь, всеї землi не одберуть, лишать трохи i нам… так, десятин з п'ять… Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у мiсто… Ха-ха!..
- Вiн ще жартує!
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що сидiли за столом, але спiвчував їй тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i, одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi своїх офiцерських штанiв. Жан спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну, наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о…
Але Антоша не дав їй скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiдує се мужикам. Вони настроєнi так, що щохвилини чогось чекаєш…
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти - працюй, моє серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
- Лiда в своїй чудеснiй сукенцi, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, пiдкасавши подолок… Ха-ха!..
- Щодо мене, то я…
- От i прекрасно…
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софiї Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ має право на землю.
- Блажен, iже i скоти милуєть… - одповiв текстом на свої думки мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай папiроску…
- Єсть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а то люди…
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг їх. Вiн кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики… Клич їх сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв… Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не виїхав нинi на панове сiно.