Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет, а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не думать i тiльки вдивлявся в таємничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси, щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос, м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступає, ходили ноги батька i дiда, i над полями лунав їх голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пишається й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iдеї, - все згодували, усе зростили отсi лани.
Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
- Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата. Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з торбинками через плече.
- Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
Пастух не дочув i бiг до нього.
- Картуз… картуз надiнь!
Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли голови до хазяїна свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було приємно - одному чухать, а другому чуханим бути.
"I се заберуть…" - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i землi, теплi рiднi простори.
Високi верби шумiли над ровом, i небо мiж ними синiло, наче емаль. Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i полинях, i знов опинився на стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча, з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут вперше. Чи не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн мало знає маєток. Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в глинi i нюхала ямку. Стежка лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер поле все ширше розкривало свої рамена, все далi розстеляло свою одежу, i, коли вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй красi всi ниви, зелена пляма низької луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку, своєї землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому її не оддасть.
- Буду стрiляти, коли прийдуть…
Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
Хiба се вiн?
Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт з лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi. Хiба вiн може пiти проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не таївся нi перед ким. Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя? Кiлька засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально, з грядки цибулi вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки на передмiстi. Стара сама готує їсти. Вiн ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би наставить? Треба навчитись. Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi. Мишко, доведеться забути про креми та смачнi кiсточки…
Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi. Скакала йому на ногу i умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть приємно було уявляти себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i добровiльно несе свiй хрест… Чув, що його тiло приємно парує, дихання чисте i легке, а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як вiн любить: цiленькi облити сметаною добре i оживити зеленим пером цибульки… Треба було сказати Мотрi… Чорт побери! Завжди iсторiї всякi збурюють йому кров, змушують грати. Але, властиво, чи було що навiть? Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози. Вони розвiються зараз, коли побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб у нього хто зваживсь одiбрать землю… У нього? Ха-ха!..
- Мишко, аvanti!..
Однак вдома i не думали подавати вечерю.
Софiя Петрiвна чекала на нього на ганку, i не встиг вiн навiть скинуть картуз, як вона напустиласьна нього:
- Аркадiй, ти маєш дiти!
Пiд очима в неї чорнiли круги.
- Ну, маю, серце.
- Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора їхать…
Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
- Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
- Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
- А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
- Ну й заберуть. Земля до них належить.
- Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.
- Я не потерплю козакiв в себе.
- Без них не обiйдешся.
- А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Пiду в тюрму… На Сибiр пiду…
- Аркадiй, голубчик…
- …На каторгу пiду, а не попущу…
- Зрозумiй же, Аркадiй…
Але вiн не хотiв розумiти. Розшумiвся, як самовар, що ось-ось має збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав руками, наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки вечерю йому зiпсували. Тим бiльше, що забули засмажити печерички.
- А де ж Антоша?
Його при вечерi не було.
I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна, поясняючи щось нiсенiтне, як затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
Але нiчого не одповiв.
Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настрої. Вже в тому, як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, вiн почув неповагу до себе.
"Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого церемонiї гнути…"
З'їв без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри, тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов їдкий запах.
Хурман на подвiр'ї мив фаетон.
Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при дверях лежала велика купа старого гною. Бiля неї, поклавшись голоблями на траву, дрiмала мокра бочка з водою.