Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
- Слухаю пана.
"Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
"Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що я їм тепер! Я вже їм не потрiбний…"
- Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з своїм "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
"I той виступає сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про "мiноносця". - Радiє, бестiя, певно, що бiльше не буде панiв…"
Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз, на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав. Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропадає!..
Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i паруюча пiсля дощу.
Аркадiй Петрович аж затрусився од лютi.
- Ферапонте! Що я казав?.. Десять раз повторяти? Марш менi зараз до гною!
Вiн навiть пiдняв цiпок i, трясучи ним, тицяв в напрямi стайнi, поки здивований хурман лiниво брався за вила.
"Се вiн навмисне… - думав Аркадiй Петрович. - Що буде завтра - побачимо ще, а сьогоднi я ще господар".
В кабiнетi вiн заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу i в сорочцi лiг на кушетку.
"Дурницi. Чи варто так хвилюватись? Хiба не однаково, де лежатиме гнiй?"
Йому трохи соромно стало за Ферапонта.
Мовчки полежав, заплющивши очi.
"А тепер що?"
Одкрив очi i подивився на стелю.
Одповiдi не було.
В венецiанське вiкно лилося сонце широким потоком, в сизiй мутi його крутились пилинки, в їдальнi гримiла посуда. Накривали до столу. Аркадiй Петрович прислухавсь мимоволi, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стiльцi, тонко дзвенiла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, i чудно думати було, що станеться якась перемiна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстiсть у його настрiй. Знову збирав всякi тривожнi дрiбницi - нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертiсть, неувагу до нього стрiчних селян, - i йому хотiлось, щоб невiдоме "завтра" прийшло нарештi й поставило гру, гостру й небезпечну. Як вiн буде завтра триматись? Буде стрiляти i боронитись чи спокiйно оддасть мужикам землю? Не знав. I в тому, що вiн досi сього не знав, помимо всяких теорiй, таїлась цiкавiсть неминучого завтра.
Вийняв годинник i подивився.
- За десять дванадцята буде, - сказав наголос. "Значить, - подумав, - лишилось менше доби".
Завтра… Уявив собi раптом завтрашнiй ранок… Насуне з галасом на подвiр'я цiла громада, верещатиме тонко жiнота, здiймаючи сварку за землю… дiти почнуть заглядати у вiкна та лазить по ганку, мов на своєму…
Ще раз вийняв годинник.
Минуло чотири хвилини.
- Ху-ху!..
Пiднявся з кушетки на розбитих старечих ногах i пiдiйшов до вiкна.
Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вiтрi, байдужi до того, хто володiтиме ними, зроду звиклi до мужичих лиш рук.
За обiдом Антошi не було.
I знов кабiнет. Знов озивалась "дворянська кров", говорив розум, промовляло сумлiння, по-свойому кожне, а пiд всiм тим тлiла гостра цiкавiсть, що буде i як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив помiст петлями крокiв, наситив повiтря думками, а все ж завтрашнiй день твердiв у ньому, як куля, яку, не розрiзавши тiла, не можна дiстати.
Через подвiр'я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрiм конi, i чутно було, як пройшов просто у хату Софiї Петрiвни, а в столовiй тим часом лагодять їсти для нього.
"Вже небагато лишилось… нiч i кiлька годин", - позирав на годинник Аркадiй Петрович.
Тiнi росли. Сонце збиралося сiдати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим'я та крутi роги. Лошата стрибали на зеленiм дворi.
"Невже завтра i се не моїм стане?" - з сумом подумав Аркадiй Петрович i раптом почув, що Лiда говорить:
- Ти не тривожся, тату, але…
- Що таке? - обернувся вiн швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блiдим обличчям мадонни i скорбтно розтягала уста.
- Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…
- Як… козаки?
- Губернатор прислав… Стоять на дорозi… Аркадiй Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навiть лисину запалила, а серед того пожару бiлiли жовтавi вуси i сердито плавали очi, сивi, злинялi, як два замерзлi озерця.
- Що ж се таке? Я не просив… А, розумiю, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…
Вiн навiть руку пiдняв, суху, панську i бiлу руку, якою наче збирався побити Антошу.
- Я думаю, що… - розгубилась налякана Лiда. Вона щось хотiла казати, щоб заспокоїти батька, але вiн бiгав, як роздратований пiвень, що б'є себе крильми i витяга шию перед завзятим боєм:
- Подать Антошу!
Запорошений й впрiлий, на розбитих сiдлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.
- Ти навiв козакiв?
- Я чи не я, се, тату, не важно, - засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офiцерських штанах.
- Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустiть! - кричав вiн на всiх, хоч його нiхто не тримав, i бiгав по хатi, наче зовсiм утратив розум.