- А! Що менi люди… хорошi люди!.. У мене - i козаки… Пустiть мене зараз…
- Але ж, тату, менi здається, що… - вмiшалася Лiда.
- Прогнати не трудно, - перебив Лiду Антоша, - тiльки що вийде з сього… Пашi в селi тепер не дiстанеш, та й мужики добровiльно не дадуть… хiба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…
- Ах, бiднi конi, - зiтхнула Лiда, - що ж вони виннi…
- Що ти сказала? - спинився проти неї Аркадiй Петрович, пiднявши брови.
- Я кажу, тату, що конi не виннi…
- Їх би можна поставить на нiч пiд намет коло стайнi, - обiзвався Антоша.
- I дати оброку… не збiднiли б од того… - додала Софiя Петрiвна.
- Залишiть, прошу, свої ради при собi! Менi їх не треба… - носився по хатi Аркадiй Петрович, хапаючи голову в руки. - Я i сам знаю, що конi не виннi, - спинився вiн коло дочки. - Се ти правду сказала. Конi тут нi при чiм… ну, i що ж з того?
Але вiн був уже непевний, вже наче зiв'яв. Кров одступила на мiсце, вуси зiллялись з лицем, очi втратили твердiсть холодного льоду, там вже свiтилось щось покiрне i винувате, коли пiдняв їх на сина.
Завагався хвилину i несподiвано запитав:
- А стане ж у нас оброку?
- Я розстараюся вже… I сiно маємо свiже.
Не чекаючи далi, Антоша зник в сiнях.
- Навести козакiв!.. - знизав плечима Аркадiй Петрович, знов заходивши по хатi. - Я… й козаки!.. Хто б сьому повiрив?..
В його руках вже не було таких гострих, як перше, лiнiй.
Гнiв зiрвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленiй лютi, а далi слизнула i з легким шипiнням поповзла пiною по пiсочку.
Крiзь одчиненi дверi доносилось iржання голодних коней, що вступали у двiр, i бряжчало оружжя на козаках.
"Страшний день" починався зовсiм не страшно. Пiд вiкнами бились i цвiрiнькали горобцi, сонце встало таке веселе, що смiялись вiкна, стiни i навiть постiль, де спав Аркадiй Петрович. Ще не одягшись, вiн пiдбiг до вiкна. Тепле повiтря м'яко штовхнуло його у груди, а очi зразу спочили на довгiм рядi кiнських блискучих задiв. Кремезнi козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, i сонце грало на їх голих по лiкоть руках, на засмалених шиях, на розлитiй навколо водi.
Вiн дивився на сонце, на свої ниви, на масу нiг, кiнських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамiр пташок, форкання коней, грубi лайки войовникiв i раптом почув, що вiн голоден.
- Савка! - гукнув вiн на цiлу хату. - Принеси каву!.. - I шуснув назад у постiль, щоб ще хоч трохи понiжить старече тiло.
А коли Савка принiс, вiн любовно поглянув на пахучий напiй, понюхав теплий ще хлiб i вилаяв Савку, що кожушок на сметанцi занадто тонкий.
Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелi.
[1] Залиш, прислуга слухає (фр.).
[2] Моя люба (фр.)