Як на польського шляхтича і маґната XVІІ ст., коронний обозний Анджей Потоцкий справляє враження вельми чемного і достатньо освіченого чоловіка, бо інакше чого б він так непідробно втішено і розуміюче ствердно закивав головою, коли я, вдавшись до деякої містифікації, представився йому репортером лондонської «Файнешнл таймс»:
- Аякже, знаю, знаю, читаю реґулярно, - радісно сповістив мені пан коронний обозний, - газета файна, як кажуть мої піддані на південь від Львова, хоча, зізнаюсь Вашій милості, за останні десять років все більше і більше між тими русинами розплодюється ребелізантів…
- Закономірні наслідки хмельниччини, Ваша вельможність, - співчутливо зауважив «репортер лондонської «Файнешнл таймс», себто автор цих рядків.
- Слава Господу Всевишньому, з цим уже покінчено, після підписання вересня минулого року у Гадячі трактату з гетьманом Яном Виговським, територіальну цілісність Речі Посполитої відновлено. Тому хай живе Велика Польща від моря до моря! - гукнув коронний обозний і налив у срібні келихи дуже доброго краківського меду.
- На тисячу літ! - підтримав я тост пана Потоцкого, і ми стоячи випили за процвітання і гонор Речі Посполитої на тисячу літ.
Ось так ми собі сиділи з коронним обозним Речі Посполитої його милістю Анджеєм Потоцким у його варшавській резиденції, попивали мед і солодке грецьке вино, їли вишукані страви з панської кухні, як-то: зупу з курки, юшку з ляща, печену гуску, філе з дикого кабана та дуже смачного будженого в’юна. Гарно.
Хоча я би не хотів, аби хтось з панства потрактував це, як потурання череву та забаганкам у лиху годину, - це було інтерв’ю. Ось:
- Пане коронний обозний, як Ваша милість вважає, чи підписання Гадяцького трактату не спричинить нову польсько-московську війну?
- Нехай пан журналіст відповість мені, якщо піддані Корони, навіть у гетьманських чинах, воюють з іноземною державою, то чи і є Корона в стані війни з тамтою державою?
- Ги-ги, Ваша коронообозна милість, я вловив хід Ваших думок, гетьман Виговський воює з Москвою, а позаяк він перебуває у васальній залежности від його величности короля Речі Посполитої Яна Казиміра, то вочевидь і Корона мусить воювати з тією дикою Москвою.
- І вже воює, це вже не є військовою таємницею, - на виручення коронного хорунжого Григорія Гуляницького, якого з ґарнізоном обложила москва в місті Конотопі, йде польський корпус під орудою знаного і доблесного рицаря регіменітарія Анджея Висоцького у складі двох корпусів панцерних, однієї хоругви волоської і, звичайно, - хоругви гусарської.
- Непереможні і леґендарні крилаті гусари?
- Так, твоя журналістська милість, непереможні і леґендарні крилаті польські гусари, перед якими не може встояти жодне військо у світі. Не встоїть і москва.
- За аґентурними даними, Ваша обозна милість, на територію Речі Посполитої в районі міста Конотоп вторгнулось величезне московське військо, стверджують, що до двохсот тисяч. Я знаю, що один польський рицар у бою вартий десятьох вояків іншої раси, але все-таки…
- Так, твоя писарська милість має ratіo, один рицар польсько-сарматської раси може в чистому полі змагатись з яничарським чамбулом або рейтарською ротою, та лев може роздерти десять, двадцять шакалів, але сто-двісті шакалів він просто не встигне роздирати, тому й звитяжному польському корпусу регіментарія Висоцького, який йде проти двохсот тисяч москви, будуть допомогати українські козаки, орда під орудою самого хана Криму Мухамед-Гірея ІV, - нинішні наші союзники, а також наймані гетьманом Виговським професіонали з числа німців, волохів та сербів. Є надія, що москва буде бита, бо інакше й бути не може.
- Ваша коронна милість, простіть мені темному моє зухвальство, я не маю жодних сумнівів, що звитяжний польський леґіон вщент розтрощить окупаційну московську 200-тисячну зграю, але що буде опісля Великої Перемоги? Адже сойму доведеться ратифікувати Гадяцький трактат, а це по-суті - колапс Речі Посполитої. Бо чого хочуть гетьман Ян Виговський і його канцлер Єжи Немирич, - утворення Великого Руського князівства на всіх етнічно українських землях, а це - від Перемишля до Конотопу, це ж Львів, Холм, Луцьк, - все туди ж, га, Ваша милість? А за тим вони, Виговський з Немиричем, трактують Річ Посполиту як конфедерацію трьох рівночинних суб’єктів: Польщі, Литви та й їхнього Великого князівства Руського з козацькою армією, леґітимним гетьманом, православієм як державною релігією, а на додачу - Київська та Чернігівська академії з українською мовою навчання. Та це ж не Гадяцька унія, це - новий Союзний договір!
- Заспокойся, твоя милість, - лагідно сказав авторові цих рядків поважний коронний обозний, наливаючи мені в келих венеційського скла справжнє рубінового кольору порто, - я бачу, що ти правдивий польський патріот, тому по секрету скажу тобі, Гадяцький трактат ще суттєво редагується і буде редагуватись стільки, скільки цього вимагатимуть інтереси Великої Польщі. Єдиної і неділимої!
- Від моря до моря, Ваша милість, я все втямив.
- А поки що вся Европа здригнеться від великого побоїща, що чекає на зайшливу москву. Але це треба бачити…
- Ех, Ваша милість, - не витерпів і перебив старшого за званням автор цих рядків, - але, забігаючи наперед, насмілююсь стверджувати, що це той випадок, коли зухвалість во благо, - шкода, що я, недостойний писака, не можу цього бачити, ото би я вже описав у лондонській газеті!
- Чому не можеш, твоя милість, - усміхнувся коронний обозний, - завтра вдосвіта чотири найкращі рицарі Речі Посполитої - пан Ян Борзобогатський, пан Міхал Господаровський, пан Цезаріус Зайонц та пан Єжи Малінка - відправляються під Конотоп з оперативними розпорядженнями, королівською грамотою та скарбом для війська регіментарія Висоцького, тож якщо твоя милість має бажання, то з Богом… Коня я твой милості дам.
Це - фортуна! Будь-який журналіст, який в усі часи писав польською мовою, міг лише мріяти про таку велику пригоду. Подорож через Україну в огні, через Україну XVІІ ст. у товаристві чотирьох найвідоміших леґендарних і майже міфічних рицарів-гусарів.
Пан Ян Борзобогатський - рицар римської доблесті, відомий навіть серед польського рицарства рідкісною хоробрістю, суворий, але водночас романтичний воїн. Взірець шляхтича.
Пан Міхал Господаровський - найкращий у світі фехтувальник на шаблях, маленького зросту, але духу високого.
Пан Цезаріус Зайонц - колосальної сили і великої вчености у латині рицар, високий і сором’язливий, відомий на всю Европу тим, що воює дворучним мечем свого предка - героя Грюнвальдської битви. Дуже набожний, перед тим, як відрубати голову черговому супостатові, блискавично проказує впівголоса Pater noster.
Пан Єжи Малінка - леґенда корчмів і шинків, може випити і з’їсти до безкінечности, що й не дивно з огляду на його черево, схоже на невелику клуню зубожілого шляхтича-однодвірця, має дуже розмиту границю між правдою і вимислом у частині його оповідей, яка стосується подвигів, власне, пана Малінки.
Пригод у цій нелегкій подорожі з Варшави в Конотоп з нашим невеликим, але вельми потужним загоном, сталось чимало, всіх не переповісти. Але про одну не можу не розповісти. З аґентурних донесень, які нам люб’язно надали офіцери генерального штабу збройних сил Речі Посполитої, ми знали, що Київ тимчасово перебуває в руках московських окупантів під орудою воєводи Шереметьєва та стольника Барятинського, тому змушені були обійти це древнє місто манівцями.
… Сутеніло. Ми під’їжджали до невеликого липового гаю, за яким уже невимовною свіжістю давав про себе знати Дніпро. Велика сарматська ріка.
- Не завадило би перепочити та й підкріпити тіла свої, - весело сказав пан Малінка, - про дух не буду, - він хитро глипнув на пана Цезаріуса, - дух же бо кріпкий, але тіло…
- Поки стемніє, треба перебиратись на лівий бік, там і відпочинемо, - владно сказав пан Борзобогатський.
- Sіne іra et studіo, - погодився з ним пан Цезаріус.
Ми з паном Господаровським теж, але мовчки, погодилися з нашим командиром. В’їхали в липовий гай. Це був не дикий ліс, а добре доглянутий парк, дбайливо насаджений українськими бджолярами для того, аби бджоли мали де брати ні з чим не зрівнянний липовий нектар. Запах був, як у нашому католицькому раю.
- Ad paradіs, - побожно мовив пан Цезаріус.
Ми всі благоговійно мовчали.
- Дивіться, братове, - раптом тривожним шепотом прошипів гостроокий малий рицар Господаровський. - Якісь люди в глибині гаю.
- То не люди, то мародери, - сказав категоричний пан Борзобогатський, - вони обдирають липи.
Справді, якісь бородаті люди в чудернацьких кафтанах заповзято обдирали наші польсько-українські липи. Поряд на землі лежала їхня зброя: шаблі, списи, луки в сагайдаках, якісь варварські сокири, навіть кілька старомодних ґнотових рушниць - пищалей.
- Ха, - зневажливо пирхнув пан Малінка, - та це ж москва, бо лише в них ще на озброєнні аркебузи, вже навіть татари мають мушкети, а ці…
- Barbarі, - підтримав його пан Цезаріус.
- Але навіщо вони це роблять? - здивовано спитав пан Господаровський, виймаючи шаблю з піхов.
- З липової кори вони справляють собі такі чобітки, - відповів обізнаний у московському питанні пан Малінка.
- Чобітки з кори, - недовірливо подивився на нього пан Господаровський, - чи ти, твоя милість, медом обпився?
- Іn re? - теж не повірив пану Малінкови пан Цезаріус.
- Справді, - гарячкого заторохтів пан Малінка, - мій дядько, царство йому небесне, ходив свого часу разом з йогомосць Жолкевським та йогомосць Сагайдачним Москву палити, тож бачив, як тамті людове майструють собі чобітки з липової кори, - лапті називаються.
- Як, як? - перепитав пан Господаровський.
- До зброї! - тихо скомандував пан Борзобогатський.
- Aux armes! - продублював для себе французькою цю команду пан Цезаріус.
Ми налетіли на москву, як п’ятеро шулік на зграю гусей. Те, що ми вдарили зненацька, а не просурмили виклик до бою, за рицарським звичаєм, мало два виправдання: по-перше, наші супротивники були далеко не рицарі (які ж бо рицарі в лаптях), по-друге, раптовість компенсувалась чисельною - в сто разів - перевагою ворога - москви було не менше п’ятисот стрільців. Нас же - п’ятеро.
Пан Борзобогатський зі своїм, подібним до блискавки, кончаром нагадував мені Ахілла, що вривається у бойові порядки троянців, він сіяв смерть і каліцтво наліво і направо, москва бризкала кров’ю і розбігалась у різні боки…
Пан Господаровський зі своєю непереможною шаблею встигав рубати супостата з швидкістю неймовірною, це був Аякс XVІІ-го століття, мужній і майстерний.
Пан Цезаріус був схожий на Геракла, який своїм леґендарним дворучним мечем одним махом, як голови поганої Гідри, зрубував по дві, а один раз - навіть три, голови кровожерливих московитів.
До пана Малінки більше би годилося порівняння з хитромудрим Одісеєм, бо бив він не стільки силою, скільки хитрістю, він орудував двома руками - шаблею і ятаганом, тому його суперникам доводилось не з медом.
П’ятим героєм цієї звитяжної квінтети був… ну що там приховувати, ви знаєте, - ваш кореспондент, кохані читачі. Я рубався з ворогами Речі Посполитої, як Марій з ворогами Римської республіки, як спартанець під Термопілами, як Еней на руїнах Трої… але, мабуть, слід бути скромнішим…
Московці поволі отямились і почали ставати до бою, ось п’ятеро бородатих липодерів зі списами й алебардами накинулись на пана Малінку. Він же не став випробовувати долю, а зімітував втечу, коли москва кинулась за ним, він рвучко повернувся і порубав усіх п’ятьох…
На пана Цезаріуса насідало зо двадцять стрільців, але його величезний меч був нещадним, - бородаті відрубані голови котилися по листю, як гарбузи восени по городі…
Але все-таки лаври цієї переможної для нас битви цілком по праву належать пп. Борзобогатському та Господаровському, вони порубали так багато москви, що решта від споглядання куп закривавлених тіл та гори відрубаних голів просто-напросто варіювали, вони кидали зброю і втікали в світ за очі…
Ваш покірний слуга теж… А було це так, коли ми кинулись в атаку на мародерів з Московського царства, які прийшли в Річ Посполиту обдирати наші польсько-українські липи (а чи ви знаєте, шановні читачі, що липа, якщо з неї здерти кору, - гине?), на мене накинувся напівголий кацап з величезною алебардою і вже не було би кому писати ці полум’яні рядки, якби я не вистрілив з подарованого пістоля в роззявлений рот аґресивного москаля (а чи ви знаєте, шановні читачі, що якщо загинуть всі липи в Україні, то не буде меду?), одне мене втішає, що мій перший вбитий не мучився, чого, на жаль, не можу сказати про другого, - шаблею Господаровського я розпоров йому черево, з якого вивалились кишки і рештки його обіду - якесь капустяне листя і грудки просяної каші. Поранений москва верещав, як кріль, а я стояв і дивився, аж поки пан Цезаріус не відтяв йому голову своїм мечиськом.
- Може, твоя милість вже миру хоче, - несподівано запитав мене польською пан Цезаріус. Від несподіванки, що цей вчений рицар заговорив польською, я ствердно кивнув головою.
- Para bellum! - потужно і звично сказав пан Цезаріус і пішов далі рубати москву.
…Після всього, коли вже ми збирались в дорогу, пан Малінка привів чотирьох зв’язаних полонених, решта з стрілецького полку, який налічував п’ятсот, або втекли, пошкоджені в розумі, або були порубані…
- Що цих - порубати чи продати татарам? - заклопотано спитав пан Малінка нашого зверхника пана Борзобогатського. - Інакше з ними нема як.
- Лише так! - підтвердив пан Господаровський.
- Ferro et іgnі! - проголосив пан Цезаріус.
- Вогнем і мечем! - переклав пан Малінка.
- Ні, братове, - несподівано заперечив пан Борзобогатський, - не лише мечем. - Він витягнув з-за свого фіолетового шовкового пояса турецький кинджал, руків’я якого настільки було обсипане коштовним камінням, що випромінювало увсебіч незчисленні іскри, підійшов до полонених і (тут, шановні читачі, я на мить засумнівався в рицарських чеснотах пана Борзобогатського, але лише на мить, хоча й за цю мить мені дотепер соромно) розрізав шкіряні пута, і сказав москвам:
- Йдіть собі, ви вільні, і передайте своєму московському цареви Алєксєй-Михаличу, що Річ Посполита жодної п’яді своєї священної землі, щедро политої рицарською кров’ю, не віддасть завойовникам. Ми, польські рицарі, даруємо вам життя і волю!
Московити недовірливо подивились на пана Борзобогатського і з острахом на пана Малінку, і раптом з вигуком «Ех, ма!» кинулись тікати. Пан Борзобогатський несподівано спіймав останнього за комір, притягнув до себе і спитав:
- Скажи мені, москво, як це ви кажете, коли виховуєте когось почергово то карою, то ласкою? Щось там про нагаї та марципани?
- Кнутом і пряніком, - пробелькотів на смерть переляканий москвин.
Пан Борзобогатський відпустив його і продовжив свою фразу, звернену до нас, його бойових побратимів, рицарів Речі Посполитої: - Ні, братове, не лише мечем, а й цим… як це він, цей москаль, сказав… марципаном таким…
- Калачем! - вигукнув пан Малінка.
Ми весело засміялись і продовжили свою нелегку путь.
На превеликий жаль, коли ми прибули під Конотоп, там уже все було закінчено: польське військо при допомозі союзників - українських козаків та кримських татар - вщент розгромили московську армію, рештки якої поспіхом втікали за кордон Речі Посполитої.
…У конотопській корчмі опісля я, мимоволі, підслухав розмову двох своїх товаришів по тій небезпечній, але звитяжній подорожі.
- А як би твою милість вбили? - польською спитав пан Цезаріус пана Малінку.
- Dolce et decorum est pro patrіa morі, - серйозно відповів пан Малінка.
Тоді я зрозумів: Річ Посполита - безсмертна.