Смутний і невеселий ходить по хаті пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарніш, і виголившись чистенько, і чуб підстригши любесенько. Ходить він по хаті, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутрені вінчатися з панною хорунжівною Йосиповною, як учора домовилися. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри.
Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; і як вже була пора, то, одягнувши нові, кримських смушків, кожухи, стали виходити.
– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенія. Приспі-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сіни, – так кумандував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не відчиня.
– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!..
– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Двері суть на празі, а праг на дверях. Востягніть лишень плямку…
– Так яка тут у чорта плямка? Стіна гола, а дверей катма. От сам додивись!
Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей та й клямки не налапа; сама стіна стала перед ним. Шука один, шука – аж употіє, свариться другий і перемінить його; стане скрізь обмацувати – нема та й нема!
– Що за недобра мати? Де у гаспида подівалися двері? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всі дзвони передзвонили.
– Видіх, двері, отверзающиїся сімо і овамо і се не бі! – так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далі каже: – А що сотворімо, пане сотнику? Розверзім об’ятія і приступім на прикосновеніє, дондеже сотворимо совокупленіе.
– Та кажи мені просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очі ковиря. Кажи-бо просто.
– Прикосновеніє, осязаніє, сиріч мацаніе. Дадіте вашу десницу у мою шуйцю, та й будемо разом мацаніє воспроізводити круг усії хати, чи не сокришася де двері во онім місці або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.
Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От і прийнялися мацати по стіні. Один іде ув один бік, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! «Чи є, Ригорович?» – «Ність! іщезоша, яко дим». – «Ходім дальш». Вп’ять пішли. «Чи обріли, пане Уласовичу?»-«Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! морока та й годі!..»
Облапають усю хату, зійдуться вп’ять докупи… нема дверей, та й нема. Вп’ять розійдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зійдуться.. нема! вже б раді хоч би віконце намацать, так і те кат його зна де ділось. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сів на долівці та давай уголос:
«Вже досі і вутреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась-дожидалась та, може, вже і додому пішла. Ой лелечко, лелечко!» А пан Пістряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотів щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип двері!.. шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала. От і загомоніла на них:
– Чи ви подуріли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вінчатись? Але затого вийдуть з вутрені, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.
– Ох, тітусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсім біда.
– Смущеніє веліє учинися, – сказав Ригорович, спідлоб’я приглядаючись на Зубиху. – Сія двер, з ню же проізведеніє сотворяєть увесь род чоловічеський, бисть погибшая; і се паки обрітеся, но како? не вім!
– Розкажи ти, пане Микито, мені по-людськи, а його ніхто не второпа. Що тут з вами за привиденіє було? – так питала Явдоха, буцімто і не знала нічого.
– Тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його і розказати. Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацували-обмацували; прийшлось було пробі кричати, а ти тут і ввійшла.
– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже відьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Іди лише з боярином швидше до церкви та й бери свою дівку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, і на Олену, хоч її і побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще зліша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе двері викрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцімто вона і сліпа, і крива, і чирякувата, і коростява, і буцімто вона зовсім не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посміялася над нами. Вінчайся’сміливо; а як прийде від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидше. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дяківськй та й сказав сам собі: «Догадавсь!»
От наші хлопці, подякувавши Явдосі усяк за своє, мерщій пішли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усі повиходили, тільки самі попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свічечки міняючи тощо. А пана Халявського з молодою та з поїздом і духу не зосталося. А Солоха стоїть собі на рундуку, біля куни, маківку у руках мне і жениха жде. Пан Микита на неї зирк! так у нього у животі і похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї та, здохнувши важко, і каже:
– Що то за проява стоїть?
– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семидесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка, і прочиї їм же ність числа, Аз же мню…
– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?
– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, Йосиповну, превелеліпную дівицю, єгда же разсмотрю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її із’їдомою паршами паче усіх мерзостей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, еже устрої посміяння ради тресугубо-анахтемськи проклятої відьми київської.
– Так що ж, пане писарю, брати?
– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякої обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.
От пан Уласович підтяг живіт та підійшов до Солохи та й каже:
– Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха і загугнявила:
– Соізволяю.
Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.
Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцілуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощів і викинув попові аж п’ять алтин, та усе денежками, і пішов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.