Бідняка в солдати - невелика птиця,
Бідняка в солдати - нічим відкупиться.
Що ж воно виходить? Не беруть в солдати
Бугаїв здорових, бо тато багатий.
(єврейська рекрутська пісня з зібрання Наума Гребньова)
Дотепні анекдоти про Іцика-артилериста та гарнізонного рабина, зафіксованій Фрейдом, підштовхнули нас до пошуків аналогічних жартів на тему “Євреї й військо”. З’ясувалося, що трохи є. І досить дотепних. Найстаріший, напевне, стосується ще першої половини ХІХ століття. Саме тоді міністр Миколи Першого, горезвісний Аракчеєв вирішив заснувати військові школи для єврейських хлопчиків. Їх там вихрещували в православні і муштрували на професійних вояків для царської корони.
Природно, що ніхто з єврейських батьків добровільно своїх дітей до “аракчеєвщини” не віддавав. Тож царська поліція хапала малих просто на вулицях єврейських містечок і силоміць спроваджувала до казарми.
Але немає такої ситуації, з якої дотепні євреї не мали б, як уже згадувалося вище, щонайменше два виходи: один уже згаданий і другий, прийнятний для них. Хоча і парадоксальний. Згідно з законами Імперії до армії не брали одружених мужчин. Звісно, не з любові царя до своїх підданих, а виключно з тих міркувань, щоб не доводилося потім платити пенсії вдовам. Бо ж і служба тривала 25 років, і воювала та Імперія, вважайте, безперервно. Тому євреї почали швиденько одружувати своїх малолітніх дітей. Відтак - анекдот.
Коло батьківської хати десятирічний Іцик ліпить пасочки з пилюки. Замурзаний, босий і без штанів. Дорослий єврей, що йде по вулиці, гукає:
- Слухай, Іцику, а чого це ти не в хедері?
- А я до хедера більше не ходжу. Я вже дорослий. Позавчора оженився.
- А як ти женився, то де ж твої штани?
- Мусив позичити молодшому братику, у нього сьогодні весілля.
Перша Світова війна. Всіх євреїв у віці до 50 років беруть до війська - кого на фронт, кого на тилові роботи. Діалог на медичній комісії:
- Я до служби не здатний, у мене сухоти.
- У генерала Брусилова теж сухоти, а ворога б’є - аж дрантя сиплеться!
- А я ще на одне око не бачу.
- Фельдмаршал Кутузов теж був одноокий, але розгромив Наполеона.
- А я ще… теє… тю-тю… ну, несповна розуму.
Начальник комісії підскакує і кричить:
- А ти думаєш, у нашого царя всі клепки в голові на місці?
Перша Світова, східний фронт, російські окопи, поручик жене солдатів в атаку, вигукуючи:
- Вперед, орли! Орли - вперед!
За поворотом траншеї наштовхується на двох солдатів-євреїв, які спокійнісінько сидять і перекурюють.
- А ви що, команди не чули?
- Так то ж не для нас, ваше благородіє.
- Як то - не для вас?
- Ви кричали - вперед, орли! А ми - леви.
- Які такі леви?
- Я Лев Мойсейович, а він - Лев Соломонович.
Цар Микола Перший інспектує військову частину. Підходить до правофлангового солдата і запитує:
- Чому служиш у війську?
- Бо люблю Вашу величність більше батька!
Запитання наступному вояку:
- А ти?
- Люблю Росію, Ваша величносте!
- Прекрасно, - каже цар і бачить, що третім у шерензі стоїть типовий єврей.
- А ти чого?
- А що мені лишалося, Ваша величносте, якщо падлюга тесть пожлобився дати хабара аби відкосити мене на комісії?
Шмуль скаржиться своєму приятелеві Мойші:
- Оце до війська беруть. Підкажи, як відкрутитися.
- Та як дурному з гори побігти: вирви собі передні зуби, та й край.
За кілька днів розгніваний Шмуль відловлює Мойшу на вулиці і хапає за петельки:
- За такі поради ти у мене зараз сам без зубів залишишся.
- Що, взяли? Не може бути!
- Та ні, не взяли. Але не через зуби, а через плоскостопість.
Від авторів: наступні два анекдоти - про службу галицьких євреїв в австро-угорській армії. Ну, тій, з якої свого часу вигнали Іцика-артилериста. Але як прийшла Перша Світова, то вже ніхто нікого з війська не виганяв. Навпаки, гребли всіх підряд.
Вояк Шапіро тікає з окопів у першому ж бою. Біжить щодуху подалі від стрілянини, нічого навколо не помічаючи. Аж тут його зупиняє гучний оклик:
- Стояти, скотино!
Шапіро виструнчується і, заїкаючись, намагається пояснити:
- Па-па-па-не по-по-по-ручнику!…
- Який поручник! Тобі що, повилазило? Ти що, лампасів не бачиш? Перед тобою генерал!
- Це ж треба! - дивується Шапіро - Так далеко від фронту забіг!
До звичаїв Австро-Угорської монархії входила особиста аудієнція з цісарем не тільки новопризначених чиновників високого рангу і армійських командирів, а й військових фельдкуратів (священиків) та рабинів.
І от на черговій, як зараз кажуть, презентації престарілого Франця Йосипа підводять до єврея, призначеного гарнізонним рабином у Станіслав. Цісар ставить йому стереотипне запитання:
- У вас є діти?
- Хвалити Бога, Ваша величність.
- Сини серед них є?
- Хвалити Бога, п’ятеро, Ваша величність.
- А чи хтось із них служить у моєму війську?
- Хвалити Бога, жоден, Ваша величність.
Від авторів: а то вже, власне, не анекдот, а реальна оповістка. На початку 20-х років минулого століття якийсь заїжджий єврей з Галичини заходить до магазину в Мюнхені - і кого бачить? Колишнього начальника штабу армії імператора Вільгельма фельдмаршала Людендорфа. Той якраз стоїть і розмовляє з хазяїном магазину. Галицький єврей чує останню фразу:
- Я вам скажу відверто, чому ми, німці, програли цю війну. В усьому винні євреї.
Галичанин із радісним криком підскакує до Людендорфа, хапає його за руку і міцно тисне:
- Пане Людендорф, я багато про вас чув, але не знав, що ви єврей! Яка радість, яка радість!
Цей жарт був особливо популярним у мюнхенських кнайпах. Сміялись усі - і єврей, і корінні баварці. А особливо голосно реготав такий собі невиразний молодик зі стрічкою солдатського хреста на старенькому кітелі без погонів. За кілька років світ дізнався, що його прізвище - Адольф Гітлер. І всім стало не до сміху.
Ось чому єврейські анекдоти на тему мілітарних звитяг цього народу обриваються вищенаведеною оповісткою. Що ви кажете? А як же анекдоти на тему ізраїльсько-арабських збройних конфліктів? Вибачайте, але то вже інша країна. І інші люди.
Хоча - авторам здається, що найпопулярніший анекдот з цієї серії стосовно першого пункту бойового статуту ізраїльської армії: “Не розмовляй в окопі, ворог стріляє по рукам!” - втрапив до Палестини з окопів ще Першої Світової війни.