«Талмуд твердить, що Бог створив жінку з Адамового ребра. Він не створив її з голови, аби вона не думала про себе забагато. Він не створив її з очей, аби вона не була занадто допитлива. Він не взяв для цього вуха, аби жінка не пліткувала. І не чіпав Адамового носа, аби Єва не стромлялася скрізь, де її не просять. Тоді скажіть мені на милість, хто навчив жінок усім цим дурницям?»
Зойк жонатого єврея, почутий Г. Сафріним
Єврейське щастя - це родина, яку треба забезпечувати, годувати так, щоби на столі був не лише хліб чи маца, а й гефілте фіш. Це діти, яких треба сплодити, поставити на ноги, сина женити, дочку вдало заміж прилаштувати, внуків дочекатися… Ото і є сенс нормального єврейського буття. А як іще на додачу дітям та онукам щось у спадок залишиться - то взагалі можна спокійно помирати.
Так не дадуть же!
Помирає старий єврей.
Поруч сидить дружина і записує з його слів заповіт.
- Наш заводик я залишаю найстаршому синові Іцику.
- Якому Іцику? - обурюється дружина. - У нього вітер в голові! Відпиши Ізі!
- Нехай буде Ізя. Наш камінний будинок залишаю Льові.
- Льова переб’ється. Йому тесть за його Мойру дав два будинки. Відпиши краще Малці. Швидше заміж візьмуть.
- Добре, добре, нехай буде Малці. А все, що у мене на рахунку в банку, заповідаю найкоханішому синові Бені.
- Чому Бені?
Старий єврей підскакує і кричить:
- Врешті решт, хто тут помирає - я чи ти?
До Хаїма, єдиного єврейського кравця у Спичинцях, приходить сам рабин:
- Хаїм, я женю сина, мені треба для нього весільний костюм. Так ви пошийте, але не так, щоб з мого сина люди сміялися.
Кравець обурюється:
- Хто вам таке сказав, ребе? З моєї роботи люди не сміються. З моєї роботи люди плачуть.
Такий собі Файвел кілька років не заглядав до свого рідного містечка Дашева. Аж нарешті вибрався. Йде по вулиці, озирається, коли раптом - назустріч єврейський похорон. І хто ж іде за труною, весь в сльозах? Друг дитинства Іцик. Файвел підходить, тисне йому руку, і каже зі співчуттям:
- Іцик, кого ховаємо?
Іцик відповідає крізь ридання:
- Мою дружину.
Файвел радісно підскакує і лупить Іцика по спині:
- Ти що, женився? А я й не знав! Пробач, що з запізненням, але мої найщиріші поздоровлення!
Вже згаданий нами хелмський меламед Зайнвел отримав листа від сина.
- І що там пише наш Аврамчик? - цікавиться дружина.
- Ой, вей, вей! Його теща померла, хай земля їй буде пухом. Жінка зламала ногу. Дитинка тяжко хвора. Хата валиться, комерція накрилася… Але в листі жодної граматичної помилки. Серце радіє, коли читаєш!
А ось іще один жарт щодо типової ситуації. Раптово помирає єврей, наприклад, у лазні, синагозі чи на роботі. І його друзі радяться, як про це повідомити дружині.
- Треба зробити це максимально делікатно, - каже один. - Щоб не було, як у тому анекдоті: прийти і ляпнути чи тут живе вдова Рабиновича. Це ж, не дай Боже, бідолаха інфаркт заробить.
- Не заробить, - втручається інший. - Ми Хаїма пошлемо. Цей вже точно отак з порогу не ляпне. Бо заїкається.
Ми не цитуємо анекдот про “вдову Рабинович”, бо він усім добре відомий. Натомість подаємо іншу версію цієї ситуації.
Єврей раптово помер на роботі і колеги послали, скажімо, того ж Хаїма делікатно підготувати вдову. Діалог:
- Драстуйте, я Хаїм, ми з вашим чоловіком разом працюємо.
- А що таке?
- Ви знаєте, що Хаїм узяв вигідне замовлення?
- Хто, Хаїм? Вигідне замовлення? А чого мені не сказав?
- Не знаю, напевне, хотів сюрприз зробити.
- І де ж він із тим сюрпризом?
- Розумієте, одержали ми разом із ним гроші, зайшли до ресторації, щоб, як водиться, обмити, чарка за чаркою, а тут компанія трапилася… грали в карти… одне слово, Хаїм усе спустив. До копійки.
- А щоб він здох!
- Уже.
Є ще одна версія, яка об’єднує обидві: не було ніякого вигідного контракту, просто Хаїм замість сидіти на роботі, гайнув до лазні, де й окремому кабінеті з два чатами і картами програв усю зарплату. Але суть анекдоту залишається та ж сама: ви, мадам, побажали? Одержіть.
- Слухай, кажуть, у тебе жінка важко захворіла? Кажуть, є загроза для життя?
- Дурницю кажуть. Загроза для життя - то коли вона при доброму здоров’ї.
Єврей-корчмар у маленькому містечку на Волині радиться зі своєю мудрою половиною:
- Цілю, кохана, от чого ми такі бідні? Горілки людям продаємо багато. Це раз. Кожну порцію розводимо водою - це два. І нарешті, коли клієнт добряче впивається, дописуємо йому в рахунок кілька зайвих чарок.
- О! О, о… ти ж сам сказав, звідки наші злидні. Ми ж не доливаємо води у ті чарки, котрі дописуємо.
У Києві на єврейському цвинтарі ховають старого мільйонера Бродського. Рабин звертає увагу на те, що якась стара, скромно одягнена єврейка дуже вже побивається за покійником.
- Вибачте, ви родичка померлого?
- Ні…
- А чому ж ви так голосно плачете?
- Тому й плачу…
Від авторів: мудрий народ, про який ми пишемо, вважав, що головне єврейське щастя - це сім’я та діти. А для того, щоб цього щастя було багато, треба, нікуди не дінешся, багато працювати. У царській Росії до 1917-го року можливості для єврейського бізнесу були дещо обмежені. Та й конкуренція заїдала. Одне слово - доводилося докладати чимало зусиль аби ота єврейська комерція давала хоч якийсь пожиток.
Дореволюційна Жмеринка, у суді розглядають заплутаний позов стосовно певних особливостей ґешефту між двома євреями-комерсантами. Основним свідком звинувачення виступає так званий фактор. У євреїв так називали посередника, у якого не було ні офісу, ані крамниці. І весь свій робочий день він крутився поміж торгівельними рядами на базарі, зводячи, підказуючи, а то й відверто дурячи - аби заробити бодай пару рублів.
Суддя розпочинає допит свідка:
- Прізвище та ім’я?
- Брохес Янкель.
- Вік?
- Сорок років. А почуваюсь - як на сто двадцять.
- Де народилися?
- Та тутечки. Третя вулиця за вокзалом.
- Професія?
- Фактор.
- А конкретно? Що ви робите?
- Кручусь помаленьку.
- Попрошу не жартувати в суді. Я вас питаю: чим ви заробляєте на хліб?
- Я ж сказав: кручусь.
- Останній раз попереджаю: кидайте свої жартики.
- Які жартики, високий суд? Мене спитали, з чого я живу, чим заробляю, то я й кажу: кручусь.
- І з цього вашого крутіння живете?
- Аякже!
Тоді суддя, який так і не зрозумів, про що йдеться, починає уточнювати:
- Свідок, поясніть, от якби я крутився так, як ви, то я б собі на життя заробив?
Свідок відповідає миттю:
- Ви б не заробили нічого! Але якби я крутився коло пана судді, то і я би жив, і вашій честі дещо б перепало.
До малесенької крамнички на околиці Василькова залітає пристав і кричить із порогу:
- Розенштейн! Ти чого податки не платиш? До суду на тебе подали!
- Ой, пане пристав, - заламує руки Розенштейн, - щоб ви знали, так я тримаю крамничку для забудьків.
- А це як?
- А це як хтось їде із Василькова і щось забуде купити, то купує у мене. А потім забуває віддати гроші.
- Та ви ж на додачу ще й забули викупити патент!
- Патент? Пане пристав, про що йдеться? Подивіться, у мене в крамниці, крім голих полиць, нічого немає!
- То чого ж ви тут сидите?
- А з чого я маю жити?
За царських часів євреям-ремісникам дозоляли пристави. За радянських - фінінспектори дихнути не давали. Та ото ж: помирає старий бердичівський закрійник. Покликав дружину і каже:
- Саро, виконай моє останнє прохання. Організуй так, щоб коли я помру, мене спалили в крематорії, попіл поклади до коробки, напиши на ній: “Отепер ви маєте з мене все!” - і віддай фінінспектору.
Бердичівський єврей, що має зиск із обміну валют, радиться з приятелем:
- Ти знаєш, маю думку купити німецькі марки.
Розмова точиться у розпал Першої Світової війни, тому приятель відповідає:
- Не раджу. Німці програють, не сьогодні-завтра курс марки впаде.
Міняло не послухав, купив і прогорів. За якийсь час знову приходить радитися:
- У мене таке враження, що пора купувати російські рублі.
- Йолопе, які рублі! В Петрограді царя скинули. Не сьогодні-завтра твоїми рублями підтиратися будуть.
Недовірливий спекулянт купує рублі і втрачає на цьому все. Але знову йде радитися:
- Слухай, ну скажи, нарешті, що я маю робити?
- Поцілуй мене в пуп!
- А чому в пуп?
- Та тому, що ти все одно навпаки зробиш.
Київський комерсант Ізя Розенблюм, котрий називав себе “галантерейним королем”, збанкрутів. Судові виконавці описали і винесли з магазину і кабінету всі товари та меблі. Ось-ось мають прийти зі станції аби забрати телефон. Раптом дзвінок:
- Це відділення банку Ротшильда?
- Ні.
- То я помилився?
- Ой, ще й як помилилися!
Мандрівні комівояжери в усі віки вважались особливою породою двоногих, що має з людиною суто зовнішню схожість. Це швидше бульдоги в людській подобі, бо як вчепляться, то не одірвеш.
До хазяїна бакалійної лавки з’являється мандрівний агент і пропонує купити бочку червоного вина.
- Дякую, - відповідає хазяїн, - але я й свого червоного не маю куди діти.
- А у мене знижка!
- Не треба! Навіть зі знижкою.
- Слухайте, зараз я вам наллю на пробу - і ви таки точно візьмете.
- Ще одне слово - і я вас скину зі сходів!
Оскільки набридливий агент не прислухався до застереження, то за мить політ таки відбувся. Невдаха полежав трохи, встав, обтрусився, знову зайшов до бакалії і сказав:
- Щодо червоного вина, то ми це питання закрили. А як стосовно бочки білого?…
Ще одна оповість із життя київського заводчика Бродського. Одного дня він викликає до кабінету молодого, але здібного працівника і наказує:
- Маю пакет акцій однієї фірми. Сьогодні там загальні збори акціонерів. Сходіть замість мене. Початок о 12-й. Думаю, десь о 14-й ви зможете мені доповісти, як там ситуація.
Вже о 12.20 на стіл перед Бродським лягає телеграма-блискавка з наступним текстом: “Негайно продавайте всі до одної!”. Ще за дві години посланець, не поспішаючи, повертається на роботу, де на нього вже чекає нетерплячий патрон:
- Юначе, я підвищую вас у посаді і збільшую зарплату. Бо ви врятували мене від чималих втрат. Але поясніть, як ви дізналися про банкрутство цієї фірми за півтори години до того, як про це довідалися на біржі?
- Елементарно! Голова ради директорів розпочав свою промову зі слів: “На жаль, пані і панове…” Далі я вже не слухав, бо рвонув на телеграф.
По дорозі додому мільйонер Бродський зазирає до синагоги, де прогресивно налаштований рабин проводить аукціон продажу права читати по суботах розділ із П’ятикнижжя.
Бродський заходить до зали якраз на словах:
- Шановний реб Кон дає двадцять рублів. Двадцять рублів раз.
Бродський негайно:
- Сто рублів!
Громада замовкає, а вражений рабин таки подає голос:
- Реб Бродський, ви ж навіть не знаєте, про що йдеться.
- А мені начхати. Зате я знаю Кона. Якщо він пропонує двадцять рублів, то товар коштує як мінімум у п’ять разів дорожче.
Після святкової служби в синагозі Кон демонстративно вручає якомусь бідному єврею сто рубльову асигнацію зі словами:
- То Бог послав, я лише передаю!
Присутній при цьому Бродський миттю реагує:
- І скільки ви злупили з Бога комісійних?
Наступна оповістка за радянських часів була надзвичайно популярною. Як це буває, називалися різні адреси: москвичі казали, що це було у них. Ленінградці з ними не погоджувалися. Але насправді батьківщина анекдоту - наш рідний Київ.
Сидить у парку навпроти Університету старий єврей і каже своєму онукові-студентові:
- Раніше все було краще. От наприклад: на розі Хрещатика і Прорізної…
- Де?
- Хрещатика і вулиці імені Яші Нухмана, котрий Свердлов… так от, там на розі стояла бочка з чорною ікрою. І тьотя Фаня продавала ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе!
А на Євбазі…
- Де?
- На нинішній площі Перемоги, кепеле! Так от, там стояла бочка з червоною ікрою. І тьотя Роза продавала з неї ікру ложкою. І скільки ж вона тобі на п’ять копійок тої ікри покладе! Так ото, дитино, вчись, може ти мені потім скажеш: кому ті бочки заважали, що їх прибрали?
А ось іще один типово єврейський анекдот, котрий потребує вступного коментарю.
У священних книгах євреїв написано: “Не можна їсти ягнячого м’яса, зготовленого з молоком його матері”. Віруючі юдеї потрактували цей запис у такий спосіб, що тримають вдома окремий посуд та начиння для приготування м’ясних та молочних продуктів.
А тепер - оповість. Такий собі Айзек, містечковий єврей-невдаха, не зміг спромогтися ні на що інше, окрім сплодити чотирьох дітей, яких треба було годувати. Тож з відчаю вирішив податись у бандити. Розуму особливого не мав, але сили було вдосталь.
Перед тим, як податися вночі до лісу, через який зазвичай їздили на базар багаті торгівці, Айзек наказав дружині розбудити його над ранок і загорнути в ганчірку найгостріший і найбільший ніж.
За дві години повернувся, клянучи все на світі.
- Що сталося? - занепокоїлася його половина.
- Знову не пощастило! А все через тебе! Я вже надивився, кого я пограбую, ну, отого кульгавого спекулянта Шльому, ти його знаєш. І що? Розгортаю ножа, дивлюсь, а він же молочний!
Наші земляки Ілля Ільф та Євген Петров у одному зі своїх романів цитують класичний анекдот про особливості єврейської комерції.
Помирає старий єврей. Навколо дружина, діти. Помираючий шепоче:
- Саро, жінко моя, ти де?
- Тут я, тут.
- Двойро, доню моя, і ти тут?
- Тут я, тату, тут.
- Янкель, синку, ти де?
- Ось-о я, тату!
- А Беня, брат твій, теж тут?
- Тут, тут…
- А Хайка, невісточка кохана?
- Тут я, тату.
Помираючий з останніх сил вигукує:
- А хто ж тоді в лавці лишився?
В 60-і роки ХХ століття анонімні дотепники переробили- і дуже вдало - останню фразу помираючого єврея на: “А хто ж тоді біля синхрофазотрону залишився?”.
Під час наших досліджень ми не могли не звернути увагу на одну цікаву особливість єврейського менталітету, а саме - ставлення цього народу до смерті. Навряд чи ще який-небудь етнос створив стільки анекдотів на цю трагічну, серйозну тему. І що характерно - це не класичний чорний гумор, це все та ж суто єврейська манера іронізувати над усім, а щонайбільше - над собою. Можливо, так склалося тому, що переважна більшість євреїв і досі вважає, що після смерті їм гарантоване місце в раю. Для цього достатньо виконувати всі 684 заповіді юдейського релігійно-морального кодексу “Шулхан Арух”. Ну, всі, звичайно, не виходить, 300 штук туди-сюди, але хіба Всевишній такий прискіпливий, що буде кожного перевіряти? Про що ви кажете!
Тож можна спокійно жартувати, прощаючись із цим світом.
Перед смертю старий єврей просить подати йому склянку чаю з двома ложками цукру. Родичі приносять, старий з превеликим задоволенням випиває і каже:
- Хоч перед смертю, але зробив те, про що мріяв усе життя!
Родичі вражені:
- Як? Ви ж були не найбідніший єврей у нашому містечку! То невже ви не могли дозволити собі випити склянку нормального солодкого чаю?
- Ой, слухайте, вдома мені було шкода цукру, а в гостях я насипав його стільки, що мене нудило.
У довоєнних Спичинцях помер ну дуже літній єврей. Рідня приходить на пошту аби дати телеграму родичам до Бердичева. Оскільки родина небагата, а видатки на похорон нависли над головою важелезною каменюкою, практичні дітки одразу увімкнули режим жорсткої економії. Тому телеграма виглядала так: “Ізя все”.
Через два дні з Бердичева приходить відповідь: “Ой!”.
Певно, там режим економії був ще жорсткішим.
Помер заможній київський єврей-фабрикант. Нотаріус зачитує родичам заповіт:
- Моїй коханій доньці Риві заповідаю фабрику, будинок на Деміївці і двісті тисяч рублів у банку. Моїй єдиній онуці Фірочці заповідаю дачу на Караваївці і сто тисяч рублів у банку. Мій зять Шмуль дуже просив, згадати в заповіті і про нього. Згадую. Шмулику, привіт!
Коли в 60-х роках минулого століття в СРСР злетіли з посад один за одним кілька шефів КДБ, як завжди, без пояснень для загалу, народ придумав свою анекдотичну версію, мовляв, і Сєров, і Шелепін, і Семичастний позбулися роботи, а дехто й голови за те, що не виконали найважливішого партійного завдання: дізнатися, хто ж, врешті решт, складає анекдоти.
Сміх сміхом, але ми, автори цього дослідження, здається, знаємо відповідь. І навіть можемо підтвердити її конкретним прикладом.
У нас на підвіконні буйно розрослася тропічна красуня дифенбахія. Ми дали їй ім’я Юля Францівна. І ось чому. Жила і працювала у маленькому українсько-польсько-єврейському містечку на Поділлі вчителька дуже середньої типово радянської школи Юля Францівна Дифенбах, хай земля їй буде пухом.
Юля Францівна з’явилась у нашому містечку невдовзі після війни. Її привіз із Польщі “по дембелю” місцевий красень, колишній автомеханік МТС. Як вони змогли порозумітися, коли він не знав ані польської, ані їдиш, а вона ні російської, ні української - так і залишилося питанням без відповіді. Мабуть любов слів не потребувала. На жаль ніколи і нікому не розказувала колишня польська єврейка, яким чудом їй вдалося вціліти протягом шести років німецької окупації.
Але життя є життя, українську мову Юля Францівна освоїла дуже швидко, а от з роботою виявилося складніше. По-перше, була вона вутла і хвороблива, тож до колгоспної праці непридатна. З іншого боку - в ті повоєнні роки на таких, як вона, нехай колишніх, але іноземців влада дивилася, м’яко кажучи, косо. Тож чоловік Юлі Францівни звернувся до свого однокласника, а на той час завідуючого райвно, з проханням прилаштувати жінку хоча би прибиральницею.
Головний районний освітянин зітхнув і сказав:
- Ставки на прибиральниць у мене всі зайняті. А от вчителями німецької мови нема кого ставити. Слухай, а твоя жінка часом німецької мови не знає?
Подружжя дуетом запевнило, що знає, знає, знає…
Завідуючий райвно видав відповідний наказ і Юля Францівна заходилася до роботи.
Сьогодні вже важко пригадати, скільки часу пройшло, перш ніж до школи приїхала фахова комісія з області для планової перевірки. Кажуть, щонайменше два чи навіть три роки. Але таки приїхала.
Зайшли на урок до Юлі Францівни… послухали, а коли второпали, що саме вони чують, повиповзали в коридор і там від реготалися досхочу. Виявляється, замість німецької товаришка Дифенбах викладала діткам… їдиш! Ну не знала вона насправді німецької! Але ж їсти щось треба.
Історія закінчилася благополучно для всіх її учасників. Юля Францівна перекваліфікувалася на викладання англійської і навіть закінчила заочно відповідний факультет педінституту. Працювала в школі до останнього подиху.
Подейкують, що один із її учнів зробив блискучу кар’єру в радянській розвідці, працюючи в Лондоні за “легендою”, що він стовідсотковий англійський єврей.
А історію про те, як учитель (версія - вчителька) замість німецької викладав діткам єврейську, прокотилася неозорими просторами всього Радянського Союзу. Востаннє автори чули її років п’ять тому із посиланнями, що все це діялося на Камчатці. Але ми можемо засвідчити пріоритет Юлі Францівни Дифенбах, бо згаданий у розповіді завідуючий райвно був батьком одного з авторів цього дослідження.
Тож анекдоти придумує саме життя, а оповідачі їх лише редагують.
Ця класична оповістка дожила до наших днів, на жаль, настільки спотвореною, що втратила свій первісний гумор. Тому вважаємо за потрібне запропонувати читачам оригінал.
До рабина приходить стара самотня єврейка.
- Ой, ребе, мені треба поїхати в Єгупець (Київ - авт.)
- Так їдьте.
- Ребе, але я за своє життя зібрала трошки грошей. Сто рублів. То мені їх із собою брати, чи як?
- Так беріть.
- А раптом украдуть у поїзді?
- Ну, так НЕ беріть. Залиште вдома.
- Дім теж можуть обікрасти.
- Покладіть у банк.
- А раптом банк збанкрутує?
- Залиште сусідам.
- Чи ви не знаєте моїх сусідів, ребе. Вкрадуть моїх гроші, а потім присягатимуться, що я їм нічого не давала.
- Віддайте при свідках.
- Ой, так вони і свідків куплять.
- Візьміть із собою.
- Вкрадуть у поїзді…
Ребе і відвідувачка ще кілька разів проганяють усі можливі варіанти. Нарешті втомлений пастир каже:
- О, до мене порядні люди йдуть. Містечковий кравець із дружиною. Знаєте що, шановна, посидьте поки що біля воріт на лавочці, а потім знову порадимося.
Заходить поважана пара.
- Ребе, ми дочку заміж видаємо.
- Хороше діло. І що?
- То як ви скажете - в першу шлюбну ніч їй у сорочечці лягати, чи без сорочечки?
- Про що мова - звичайно, без сорочечки.
- Ой, ребе, ну це ж не дуже пристойно.
- Тоді в сорочечці.
- Так це не дуже приємно. Самі знаєте.
- Тоді без сорочечки…
- А що сваха про нас скаже, як ми дочку виховали?
- Тоді в сорочечці…
- Але ж, ребе, ніч тому і перша, що на все життя пам’ять. А яка вона буде, коли в сорочечці не так приємно, як без сорочечки?
Варіації на тему «в сорочечці-без сорочечки» прокручуються ще кілька разів і нарешті терпець у рабина вривається:
- Послухайте: в сорочечці чи без сорочечки - все одно вашу дочку ви… ну, самі знаєте, що з нею зроблять. Отепер підіть і скажіть те ж саме тій старій дурепі, котра на лавочці сидить.
Є чимало фактів, котрі свідчать, що славетні єврейські оповістки часто-густо були точними замальовками конкретних ситуацій. Як оцей фрагмент зі спогадів відомого сучасного російського поета Ігоря Губермана про своє дитинство.
Живе собі типова для тих часів єврейська родина. Батько і троє кремезних синів працюють на м’ясокомбінаті забійниками скотини. О п’ятій ранку вони прокидаються, снідають… шклянкою горілки і то не з гранчака, а з тієї, в котру влазить двісті п’ятдесят грамів, після чого йдуть на роботу. Там, звичайно, теж п’ють, бо без цього на такій роботі не можна. Після чотирнадцятої повертаються додому і нарешті сідають до столу.
Старший із синів, як годиться, одружується першим. Приводить у сім’ю мініатюрну красуню із хорошого роду: дочку відомого всьому місту закрійника. Вона закохана у свого великого чоловіка і струшує з нього пилинки. Проте, дещо в його поведінці її бентежить. Одного дня, наважившись, вона ввічливо звертається до свекрухи:
- Мамо, скажіть будь ласка, чому це Боря зранку снідає горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?
Свекруха, типова єврейська Мама, котрої всі чотири забійники великої рогатої худоби відверто побоюються, негайно гукає синові так, що чути на всю вулицю:
- Борух, отут Роза цікавиться, чому ти снідаєш горілкою, а не, скажімо, кавою з булочкою?
Синочок не одразу, але максимально ввічливо пояснює:
- Мамо, ну хто ж уранці подужає каву з булочкою?
Звичайно, родинне життя - то щастя. Але, як відомо, плями бувають навіть на сонці. Отак і з сім’єю. Часом рідні люди так заведуться, що доводиться йти до рабина. Бо, щоб ви знали, в єврейських общинах ребе не тільки давав поради, а й виконував функції мирового судді. У царській Росії так званому «рабинському суду» офіційно підлягали справи, не пов’язані з позбавленням винних волі. Тобто, весь букет цивільного кодексу.
Старий Фірінштейн з Лінців притягає на рабинський суд свого сина.
- Оце робіть з моїм дурнем, що хочете.
- Не зрозуміли.
- Не вміє пити і грати в карти.
- Шановний, ви що - збожеволіли? Це ж прекрасно.
- Яке там прекрасно. Я ж кажу - не вміє пити, а п’є, не вміє в карти грати - а грає!
Полаялися два родичі. Анчель Фролькович і Копель Якубович. (Ні-ні, це навіть не однофамілець того, про кого ви подумали). Оскільки сварка була при свідках, то дійшло до рабинського суду.
Вислухали Фрольковича, вислухали Якубовича, порадились і дійшли висновку:
- Вибачайте, Анчель, але доведеться вам брати свої слова назад.
- Це, шановний суд, стосовно того, що Копель наволоч і злодюга?
- Саме так. Доведеться вибачатися.
- Шановний суд, я не знаю, як це робиться.
- А вам і необов’язково знати. Ми напишемо текст і ви його зачитаєте.
Написали: «Копель не наволоч і не злодій». Дали Фрольковичу в руки. Той став перед судом і голосно прочитав:
- Копель не наволоч? Копель не злодюга?
- Анчель, що ви таке кажете? Оце по-вашому вибачення? З такою інтонацією?
- Не знаю, не знаю. Ви звеліли зачитати текст, але нічого не сказали про інтонацію.
- Але ж ви повинні вибачитися. Розумієте - треба обов’язково сказати: «Я вибачаюсь…»
- Я зрозумів. Копель не наволоч? Копель не злодій? Ну, я вибачаюсь…
Один поважаний єврей притягає до рабинського суду всю свою родину, та ще й прислугу.
- Що сталося, шановний?
- У мене зник золотий годинник. Я так вважаю, що це хтось із них поцупив.
- Зачекайте, шановний, а докази у вас є?
- Доказів нема, але більше нікому.
- Так справи не робляться. Нехай ваші родичі вийдуть, а ми вам щось порадимо.
Вийшли родичі. Голова суду каже:
- Посадіть їх вдома за стіл і повільно читайте вголос десять заповідей Господніх. Якщо хтось при словах “не вкради” опустить очі, то це він.
Через годину радісний позивач вбігає до суду і починає тиснути руку голові. Той цікавиться:
- Що, знайшли злодія?
- Та ні! Просто коли я дійшов до заповіді “не побажай жони ближнього”, то сам згадав, де я забув того клятого годинника!
Два єврейських комерсанти постали перед рабинським судом. Обидва - і позивач і відповідач - то висовують все нові і нові виразно фальшиві аргументи на власну користь, то посилаються на якихось свідків, котрі насправді живуть в інших губерніях…
Нарешті обидва не витримують і починають лаяти один одного:
- Ти, нікчемна паскуда!
- А ти злодюга, бандюга і жлоб з провінції!
- Тьху на тебе!
- Ні, це на тебе тьху!
Секретар суду не витримує і теж кричить:
- Ша, стуліть писки! Шануйте поважного рабина і цей суд!
Рабин з усмішкою зупиняє свого помічника:
- Не заважай. Нехай лаються. Бо ж вони три години підряд брехали нам, як найняті, а тепер, коли вони почали говорити правду один про одного, ти збираєшся їх примусити заткнутися?
А цю оповістку, як на наш розум, то треба обов’язково ввести до навчального курсу всіх університетів культури та академій мистецтв, оскільки в ній йдеться про перші кроки майбутнього шоу-бізнесу на наших теренах.
Єврейськими містечками Поділля десь на самому початку ХХ століття, а може й наприкінці ХІХ-го мандрує трупа музикантів: катеринщик, він же за головного, горбатий скрипаль і ще одна особа, яка не грає, але обходить глядачів з мідною тацею в руці, збираючи убогий гонорар.
У славному містечку Спичинцях, про яке ми вже згадували, місцевий рабин довго придивляється до виконавців, а потім відкликає вбік катеринщика і тихенько запитує:
- А ви впевнені, шановний, що той, котрий з тацею, вас не обкрадає?
- Обкрадає? Ребе, ми не такі дурні, як може здатися. Перед тим, як увійти до містечка, ми даємо цьому ідіотові до правої руки тацю, а до лівої - три живі мухи. А коли відіграємо, то спершу лічимо не гроші, а мух.
Від авторів: стверджувати, що світ єврейський містечок був відгороджений якимсь нехай суто умовним парканом від величезного навколишнього світу українського села було би помилково. Ні, звичайно, існували певні забобони і навіть не дуже хороші традиції. Згадайте класику: чим закінчилися намагання дочки Тев’є-молочника взяти шлюб із красивим і працьовитим парубком із православних? Але ми намагаємося не писати про сумне…
На практиці абсолютна більшість українців керувалася заповіддю про те, що немає різниці між елліном та іудеєм, та, кажучи по-науковому, об’єктивними законами природного співіснування. От візьмемо для прикладу вищезгаданий оркестри. Ви що думаєте, якби він грав тільки для євреїв, то хіба зводили б музики кінці з кінцями? Зараз! І хитрість із мухами не допомогла б. Бо недаремно ж самі євреї придумали приказку, що найбільше вони веселяться тоді, коли їм не треба за це платити гроші.
Тож нічого дивного, що крім фрейлехсів, маюфесів та тужних весільних романсів грали мандрівні музиканти і гопака, і краков’як, і польку-триндичку. Одне слово - все, що замовлять.
Тож українські фольклористи вже тоді, на рубежі ХІХ і ХХ століття зафіксували конвергенцію, себто, взаємопроникнення культур. Скажімо, в анекдотах висловлював побажання покататися на маленькому конику і єврейський Ізя, і український Василько. Про співомовки Степана Руданського ми вже згадували. На побутовому рівні - якщо сварилися дві сусідки, єврейка шпетила опонентку українською мовою, а українка відповідала їй на їдиш - у сподіванні, що так вони одна одну краще зрозуміють.
Тексти деяких обрядових, зокрема весільних єврейських пісень мають виразні сліди запозичення з аналогічних українських. А в наші дні - не дивуйтеся, якщо на якомусь поліському православному весіллі раптом почуєте:
Одне слово, як сказано було на банкеті з нагоди вельми серйозної наукової конференції у Львові, де українців і євреїв було десь приблизно “п’ятдесят на п’ятдесят”:
- Лехаймо!