«Перейти в християнство - непосильне завдання для єврея:
бо чи зможе він повірити в божественність іншого єврея?»
Генріх Гейне, німецький поет, єврей за походженням
Треба зазначити, що витончений інтелектуальний гумор здибається не лише в усних єврейських оповістках, а й там, де навряд би його можна було чекати. Наприклад, у канонічних релігійних текстах. Вчитайтеся, будь ласка, у фрагмент Тори, де юдейський мудрець Іошуа бен Леві описує свою зустріч із Месією:
Я прийшов до Месії і він спитав мене:
- Скажи, чим займаються сини Ізраїлеві там, внизу, звідки ти прийшов?
Я відповів:
- Люди чекають на Тебе, щодня.
Прости нас, Господи, але тут і справді заплачеш: замість того, аби щось робити во славу Божу, вони склали руки і чекають!
Не випадково ще один тодішній мудрець, юдей Улла (третє-четверте століття н.е.), втомлений постійними запитаннями своєї пастви, коли ж нарешті прийде Месія, аби зробити бідних багатими, хворих здоровими, а нещасних - щасливими, вигукнув:
- Бог з ним, з Месією, нехай приходить. Очі б мої його не бачили.
А вже в набагато пізніші часи з’явився оцей популярний жарт:
Месія нарешті таки з’явився, обступили його геть усі євреї… аж ні, не всі. Рабинович ніяк від своїх справ не відірветься.
- Рабинович, - каже Месія, - скільки можна вас чекати?
- Ой, хто б казав?
Один подільський єврей прийняв християнство аби купити хутірець і заробити на рільництві. (У царській Росії іудеям було заборонено купувати землю і поратися коло неї).
Вихрест досить швидко розбагатів і, природно, що невдовзі до нього з’явився племінничок, бідний і обдертий, як миша з синагоги. З’явився і попросив роботу, тільки таку, щоб не дуже важка. А ще краще - зовсім легенька. Але за гроші.
Дядько недовго роздумував. Дав родичу в руки трубу і звелів:
- Отам у мене на межі росте великий осокір. Зроби на ньому собі гніздо, залазь із самого ранку і сиди до вечора.
- І все?
- Ні, найголовніше - як побачиш, що йде Месія, дми щосили в цю трубу, аби ми тут на хуторі змогли підготуватися до його зустрічі.
Племінник не приховує своєї радості:
- Дядьку, спасибі! Робота «не бий лежачого» - то саме для мене. А скільки ви мені будете платити?
- Дванадцять рублів щомісяця.
- Та ви що? Вистачить лише кінці з кінцями звести.
- Згоден, що це не гроші. Зате ж і впевненість у завтрашньому дні, бо робота - на все життя. Вистачить і на тебе, і на твоїх дітей, і на онуків, і на правнуків.
У дореволюційному волосному містечку Спичинці, що на Поділлі, єврейську, православну і католицьку общини розділяла лише базарна площа. По один її бік стояла синагога, а по другий - церква. Католики, що правда, їздили молитися у сусіднє Погребище, бо свого костьолу чомусь не мали. І взагалі, трималися від юдеїв на певній дистанції.
А от батюшка з рабином товаришували і не раз проводили час за чарчиною. І от одного дня ребе почав умовляти свого приятеля, аби той показав йому, що воно таке - сповідь. Бо Закони Мойсеєві такого обряду не передбачають. Спичинецький батюшка був людиною доброю, процитував Євангеліє, що немає, мовляв, ні елліна, ні юдея, всі рівні - і повів колегу до церкви. Там заховав його десь у куточку, аби він міг спокійно спостерігати незвичну для нього церемонію.
І от, заходить молода заміжня прихожанка і кається:
- Батюшко, тяжко согрішила.
- Як саме?
- Зрадила чоловікові.
- Скільки разів зрадила?
- Один, батюшко.
- Прочитай один раз «Отче наш», кинь п’ять рублів пожертви у скриньку і да проститься тобі гріх твій.
Ця пішла, інша заходить - теж молода і заміжня.
- Батюшко, тяжко согрішила. Зрадила чоловікові.
- Скільки разів?
- Два рази.
- То прочитай два рази «Отче наш», кинь у скриньку десять рублів і да простяться тобі гріхи твої.
Жіночка пішла, а священика прикрутила певна проблема. Він на хвилинку вийшов, а рабин за загородкою зостався. Ну, а в кутку темно, тож третя жіночка навіть не помітила, хто там сидить, на коліна стала, очі в підлогу втупила і кається:
- Батюшко, відпустіть гріхи, бо согрішила дуже тяжко.
Рабин одразу поцікавився:
- А що зробила?
- Зрадила чоловікові.
- І скільки разів?
- Один раз.
Рабин подумав, подумав, а потім знайшов вихід:
- Прочитай три рази «Отче наш», поклади у скриньку п’ятнадцять рублів і можеш спокійно зрадити свого чоловіка ще два рази.
Маленьке єврейське містечко славилося, як би це делікатніше сказати, криміногенними талантами своїх мешканців. На якесь велике свято, коли всі євреї зібралися до синагоги, голова кагалу, найбагатший член общини раптом ухопився за кишеню, зблід і тихенько сказав рабину:
- Мушу на півгодинки щезнути додому. Пригадав, що залишив ключа від сейфу в замку.
- І чого ви боїтесь?
- Як чого - злодіїв.
- Не бійтеся! Всі вони зараз сидять тут.
Та ж сама синагога. На зібранні кагалу раптом виринає суто філософська тема для обговорення. Такий собі Гершко проголошує:
- Оце ми, євреї, тільки те й робимо, що бідкаємо, бідкаємося, бідкаємося… Наче у нас інших справ немає. Давайте скинемося, наймемо одного з наших і нехай він бідкається за всіх.
Хтось із членів кагалу завагався:
- Чекайте, але якщо ми йому платитимемо, то з якого приводу він буде бідкатися?
- А ви доручіть збирати гроші і розплачуватися з ним мені. То він матиме тих приводів до холери і ще трішечки.
Мошко зі Спичинець випадково втрапляє до чужого містечка без жодної копійки в кишені. А їсти хочеться! Він заходить до місцевої ресторації і добряче там наїдається - аж на карбованець. Одержує рахунок, уважно вивчає, після чого запитує у хазяїна закладу:
- У вашому містечку мировий суддя є?
- Обов’язково. Це ж вам не якесь задрипане село.
- І він має право призначати штрафи?
- Аякже!
- А почім у вашому містечку штрафують за дати по морді?
- П’ять рублів.
- Ну так дайте мені один раз у морду і чотири рублі здачі.
Ніде правди діти, певна частина євреїв і в царській Росії, і в Австро-Угорщині, і в Прусії зрікалися своєї віри і ставали православними, католиками або лютеранами. Що поробиш, коли з одного боку злидні підпирають, а з другого, влада за перехід в «исконную» віру золоті калачі обіцяє. От і перебігали, як ті два брати Бланки з містечка Володимир Волинський. Їхня онука потім непогану партію зробила: вийшла заміж за статського радника Іллю Ульянова і стала російською генеральшею.
Бідні юдеї ще не знали, чим для них закінчиться цей мезальянс. Вони сміялися над жартами про вихрестів.
Здибаються троє вихрестів.
- Чому ви змінили віру? - запитують у найстаршого.
- Закінчив університет із золотою медаллю, але просидів три роки без роботи, бо єврей. От і довелося…
- Ну що ж, ситуація типова. А ви?
- Романтична історія. Закохався у красиву росіянку із побожної православної родини. Вона сказала: тільки через церкву. От і довелося…
- Зворушливо. А ви? - це вже до наймолодшого.
Той гордо наприндився і вимовив:
- А я вихрестився з переконання!
- Ну-ну, ці казочки ти будеш гоям розказувати…
Зараз чомусь вважається, що слово «гой» має принизливий відтінок. А насправді воно означає всього лише «людина іншої віри». А стосовно переконань - як приводу до прийняття християнства, то, напевне, найкраще про це сказав не герой анекдоту, а цілком реальна, відома людина: Даніель Абрамович Хвольсон.
Даніель Абрамович прожив воістину мафусаїлів вік - з 1819-го по 1911 роки. Був доктором філософії, професором з арабістики та юдаїстики, дійсним членом Російської Академії наук. Свого часу він прийняв християнство. На численні запитання, чому він це зробив, професор Хвольсон незмінно відповідав:
- Виключно з переконання… що краще бути професором і членом Санкт-Петербурзької імператорської академії, ніж пересічним меламедом у задрипаному провінційному хедері.
Справжньою карою Божою на початку двадцятого століття для єврейських общин стали молоді нігілісти і атеїсти. Вони не просто відкидали віру батьків, а й знущалися з неї. Старі євреї зітхали: «Краще б воно вже вихрестилося!»… і складали жарти про атеїстів.
Закон Мойсеїв забороняє євреям у суботу запалювати свічки і розводити вогонь у печах. Усе це робилося заздалегідь, а як хтось із правовірних не встигав, то мусив кликати шабес-гоя, наприклад, сусіда-православного, аби він це зробив.
А ще євреям у суботу заборонялося палити цигарки…
Відомий містечковий нігіліст Зенон Ятелес у суботу демонстративно йде вулицею, тримаючи в зубах навіть не цигарку, а товстезну сигару. Коли він минає пороховий склад, до нього підскакує вартовий і кричить:
- Негайно припиніть! Курити заборонено!
Ятелес стає в позу:
- Пане солдат, за кого ви мене маєте? Хто нині зважає на всі ці старі забобони?
У дев’ятнадцятому столітті єврейські релігійні календарі були великою рідкістю. А тому іудеї мали проблеми з визначенням святкових днів.
Але один хитрий єврей-крамар з містечка на Поділлі знайшов дотепний вихід: він уважно придивлявся до свого конюха Гаврила. Якщо той не їсть м’яса, то це означає, що нині п’ятниця (коли православні постяться), отже, завтра - субота, коли вже євреям треба дотримуватися суворих приписів.
І от якогось дня заїжджає цей крамар до сусіднього містечка з повним возом товару. Понапривозив усього на базар на продаж. Дивиться - і очам своїм не вірить: ринок не працює, всі крамнички зачинені, а євреї сидять вдома у святковому вбранні, та ще й при свічках. Зобачили крамаря і кричать йому через вікна:
- Ах ти ж грішник, ах ти ж ідіот невіруючий! Серед білого дня Бога ображаєш!
- А що, шановні, - запитує вражений грішник, - хіба сьогодні субота?
- Субота, субота!
Крамар хапається за голову:
- Ой-ой-ой! Це мій Гаврило свиню підклав. Уявляєте - випив учора пляшку горілки і закусив шматом сала!
Наступний анекдот унікальний. Бо його не можна перекласти на російську мову. Загубиться сама сіль жарту. Річ у тім, що Біблія ділиться на дві частини: Старий Заповіт, який визнається і євреями, і християнами та Новий Заповіт, який є священною книгою тільки християн.
Тепер сама оповістка.
Зустрічаються два чорнобильських хасиди.
- Шановний Хаїм, чого це ви такі стривожені?
- Ой, не питайте, шановний Лейбо. Оце щойно ходив до рабина.
- А що сталося?
- Ой, біда, біда. Мій син прийняв християнство. То я просив нашого ребе, аби той порадився з Богом, що мені робити.
- І що Бог сказав нашому ребе?
- Що у нього з сином та ж сама проблема.
- Справді… але ж Бог хоч щось порадив?
- Порадив. Сказав, передай тому єврею, нехай зробить те ж саме, що і я: напише новий заповіт.
Коментувати жарти - справа загалом невдячна. Але часом необхідна, особливо, коли йдеться про жарти старих, призабутих часів. По перше, зверніть увагу, що чорнобильський хасид не мав ніяких сумнівів стосовно того, що ребе напряму поспілкується з Богом і попитає у нього поради, що робити конкретному містечковому єврею. А по друге, в канонічному російському перекладі вираз «Новий Заповіт» звучить як «Новый Завет»…звучати - звучить, а сенс жарту, як ви бачите, зник.
До речі, в колекції Сафріна є ще один анекдот про чорнобильського хасидського рабина, який незаперечно підтверджує, що той спілкувався з Богом, вважайте, що на рівних.
Після смерті чорнобильський ребе втрапив, звісно ж, до раю. Йде він на суд Божий і бачить - ліворуч паркан, праворуч паркан, за парканами чепурні, але невеличкі одноповерхові будиночки стоять, а посеред них - здоровенний палац на кілька поверхів.
Зайшов ребе до Бога, той йому каже:
- Жив ти праведно, тож місце твоє - в раю. Без проблем! От тільки трошки зачекай, доки твій будиночок добудують.
- Почекати почекаю, часу вдосталь, але скажіть мені, чий то я палац по дорозі бачив?
- Та ти його знаєш - Боруха Гольдштейна.
- Що? Боруха? Гольдштейна? Хто з нас збожеволів? Він же - ганьба єврейства, безбожник, нахаба, злодюга! І в такому палаці в раю живе!
- Ша! Заспокойся. Гольдштейн сюди зі своїми будівельниками приїхав.