«Краще бути осміяним, аніж присоромленим».
Єврейська мудрість із зібрання Нодара Джинджихашвілі
Поклавши руку на серце, автори щиро визнають: у більшості випадків неможливо розрізнити, коли знамениті люди жартували насправді, а коли це були вигадки їхніх сучасників. «Сиділи ми оце вчора в ресторані з нашим славетним Н. І коли подали страсбурзький паштет, він сказав…». А потім уїдливі біографи з’ясовують, що гордість нації того дня не міг сидіти в тому ресторані, бо по-перше, був вегетаріанцем і харчувався виключно вдома, а по-друге, на той час перебував на іншому континенті, бо в Америці. І нарешті, славетний Н. навіть не підозрював про існування вищезгаданого оповідача.
Але - нехай буде, як люди хочуть…
Вождь російської революції Лев Давидович Троцький, як відомо, від народження носив прізвище Бронштейн. Він, до речі, наш земляк. Його тато колись купив на Елисаветградщині хутірець у полковника Яновського, далекого родича матері Миколи Васильовича Гоголя. Свій революційний псевдонім юний Льова позичив у надзирателя одеської в’язниці, в’їдливого служаки-зануди. Ідея, погодьтеся, була непогана. І молодий революціонер не раз реготав до сліз, уявляючи, як царського сатрапа раз-по-раз тягають до жандармерії і там грізно випитують: «А отой відомий Троцький, котрий проти царя - то не ваш родич?»
На жаль для Троцького і на щастя для сатрапа до сімнадцятого року Лев Давидович у Росії був не таким уже й відомим. Можна сказати, навіть обмежено відомим. В усякому разі, ті, хто знав про нього, могли вільно розміститися в середній цюріхській пивничці, де постійно збиралися російські політемігранти.
І після сімнадцятого року надзирателю Троцькому обійшлося. Ніхто не думав зводити з ним порахунки за минуле, бо з’ясувалося, що новій владі конче необхідні і в’язниці, і професійні тюремники. Більше того - той Троцький, котрий одеський, зробив у перші роки радянської влади непогану кар’єру, натякаючи, що він родич того Троцького, котрий вождь.
Все хороше має паскудну звичку колись закінчуватися. Це тільки неприємності не переводяться. Гримнуло над головою одесита тоді, коли однофамільця потурили з вождів, з роботи, з партії і нарешті - силоміць випхали за кордон. І, що найгірше, розпочалися судові процеси над «троцькістсько-зіновіївською бандою та їхніми поплічниками». На одеського Троцького нарешті почали позирати косо - і він не витримав. Побіг до загсу і замінив своє контрреволюційне прізвище на стовідсотково радянське - Красноармєйський.
Ну, взяв би він прізвище Іванов, Петренко чи Бронштейн, то може б і минулося. Але тут якраз загси перейшли у відання НКВС. І нове начальство активно включилось у пошуки замаскованих ворогів народу.
«Червоне колесо» крутилось, аж кров по стінах летіла. Старі в’язниці були переповнені, терміново відривали нові в колишніх монастирях, на безкраїх просторах виростали численні «зони», а людей все хапали і хапали. Одного дня звернули увагу і на власника чудернацького прізвища Красноармєйський. Вхопили, притягли, запхали в камеру, а потім - на допит.
- Ваше прізвище?
- Красноармєйский.
- Ваше справжнє прізвище?
- Та кажу ж - Красноармєйский.
- Ти нам, контрреволюційна морда, баки не забивай. Коли ти народився, червоної армії, як і Жовтневої революції, ще не було.
- Ну, Троцький я… був…
- Родич?
- Однофамілець.
- Бреши більше. Був би однофамілець - прізвища б не міняв. Он у нас замначальника НКВС - Романов! І нічого. Недавно орден одержав.
Якщо ви вважаєте, що гумор ситуації саме в цьому, то помиляєтесь. Які смішки, коли людині «вища міра» - розстріл світить! Трагікомізм полягав у іншому. Слідом за Красноармєйським-Троцьким до слідчого притягають наступного заарештованого.
- Прізвище?
- Бронштейн.
Сказав - і мовчить. І весь труситься. Бо він якраз не однофамілець Лева Давидовича, а родич. Однак, чи то слідчий не знав усіх тонкощів біографії головного ворога народу, чи то просто втомився, вибиваючи щиросердне визнання з колишнього надзирателя, але факт є фактом. Він не став заглиблюватись у родовід Бронштейна і лише запитав:
- За що взяли?
- А я знаю? - щиро відповів родич.
- Зате радянські чекісти знають усе, - заспокоїв його слідчий.
Фінал: Красноармєйського розстріляли за те, що, будучи родичем Троцького, він зі злочинними намірами приховав своє справжнє прізвище.
А Бронштейн відбувся переляком.
Ходили в ті часи поміж єврейського народу кілька анекдотів у тему. Оскільки за них можна було заробити, як мінімум, п’ять років, то розповідали пошепки. Але розповідали.
Річ у тім, що серед «ворогів народу» було чимало євреїв. Скажімо, той же Єнох Гершонович Ієгуда (Ягода), нарком НКВС, та його заступники Янкель-Шевель Саулович Агранов і Марк Ісаєвич Гай. Двоє останніх, до речі, були реабілітовані. З-поміж розстріляних високопоставлених чекістів фігурував і такий собі Фельдман. Звідси й перший анекдот.
Викликають єврея до відділу кадрів. І одразу, з порогу:
- Слухайте, Фельдман, отой Фельдман, про котрого пишуть, що він ворог народу, то не ваш родич?
- Про що ви кажете! Боже борони, навіть не однофамілець!
Телефонна розмова:
- А можна товариша Дортмана?
- Його немає.
- На роботі?
- Ні.
- У відрядженні?
- Ні.
- У відпустці?
- Ні.
- Хворий?
- …ні.
- Я вас правильно зрозумів?
- Так.
І нарешті - класика.
- Ви знаєте Рабиновича?
- Це того, що живе навпроти в’язниці?
- Так, але тепер він живе навпроти власного дому.
Один із наших земляків, бо родом із Одеси, журналіст і драматург Матвій Грінберг (псевдонім - Грін) відсидів у радянських таборах 18 років. Узяли його десь після Єжова, тобто, коли основний потік репресованих дещо спав. У далекому Магадані Мотя Грінберг на своє здивування здибав знайомого: старого одеського бухгалтера, котрий за власними словами, сів по-чесному, бо за розтрату. От він і запитав у інтелігента Грінберга:
- Мотю, шановний, оце сиджу я тут, сиджу вже не перший рік і дивлюсь, як з кожним новим етапом самі вороги народу прибувають. Слухайте, що це за народ у нас такий, що у нього стільки ворогів?
Саме Моті Грінбергу, він же Матвій Грін, приписують авторство найславетнішого в історії ГУЛАГу розіграшу, або, як зараз кажуть, приколу. У 1948 році у цій зловісній табірній імперії почалося велике переселення ворогів народу. Мало не щодня прибували ешелони “гітлерівських посібників”, “українських буржуазних націоналістів”, членів сімей “зрадників Батьківщини” та інших викреслених із щасливого радянського суспільства, котре прокидалося вранці під бадьорі співи по радіо: “Эх, хорошо в стране советской жить…”
Врешті сталося те, що мусило статися - на черговому етапі десь загубилася особова справа зека Матвія Грінберга. Задрочений оперуповноважений МДБ, він же, згідно табірного жаргону, “кум”, все ж таки видивився з номеру в’язня, пришитого на грудях, коліні, спині і шапці, що перед ним не якесь там свіже “шобло”, себто новенький, а вважайте, заслужений ветеран “зони”. Тому він махнув рукою на приписи і сказав:
- Х… з ними, з документами. Запишемо зі слів. Хвамілія?
- Шекспір, - несподівано для самого себе ляпнув Мотя Грінберг.
- Англієць, значить, - не здивувавшись, підсумував опер, - Шпигун?
- Та ні, я вроді як по п’ятдесят сьомій (славетна стаття про контрреволюційну і антирадянську діяльність, котра мала чи не сто підпунктів).
- Ну, п’ятдесят сьома, так п’ятдесят сьома, - не став заперечувати “кум”. - Звать як?
- Вільям, - гнув далі своє Грінберг.
- А по батькові?
Зек Грінберг знахабнів остаточно.
- А у нас, у англійців, по батькові немає. Тільки ім’я і прізвище.
- Ну добре, - погодився “кум”, - соціальне походження у тебе яке?
- Драматург. П’єси пишу.
- Ти диви! Ну чистісінький тобі Максим Горький!… Ну, йди. А, ні, стій! Ти дуже вчасно приїхав. Ось-о у мене бомага лежить з міністерства: влаштувати конкурс табірної самодіяльності до тридцятиріччя ВЧК-НКВС-МДБ. П’єсу написати зможеш?
- А про що, громадянин начальник?
- Про органи.
- А це про которі? Дихання, травлення чи внутрішньої секреції?
- Ідіот! Про наші! Которі щит і меч… Тільки щоб без баб, бо у нас чоловічий табір. І щоб не більше години, бо комісія втомиться. І так чоловік на п’ять-шість, а то знаю я вас, філонів. Працювать буде нікому, всі в актори подадуться. То що, берешся, Шекспір?
- Ну, це як сказать, громадянин начальник. З такими обмеженнями… не знаю, не знаю.
- Так ти що, ніколи п’єс не писав?
- Та ні, писав.
- І де їх показували?
- Та в основному в театрі “Глобус” в Лондоні, - сказав щирісіньку правду “Шекспір”.
Після тривалої торгівлі зійшлися на тому, що драматурга звільняють від усіх видів робіт, включно з прибиранням території, забезпечують йому небачений для політичних в’язнів госпітальний режим та ще й окрему палату з посиленим харчуванням. Грінберг корчив із себе Шекспіра десь зо два місяці. Найсмішніше, що він не збрехав, подавши себе за драматурга, бо за радянських часів до цієї професії належали не лише поважані автори п’єс для академічних театрів, а й так звані текстовики, що писали репризи для естрадних акторів. Саме до останніх і належав Мотя Грін. Халява закінчилася несподівано. До табору прибула комісія з Москви для перевірки культурно-просвітницької роботи серед зеків. Придурок “кум” негайно ляпнув, що у них є свій драматург на прізвище Вільям Шекспір, котрий якраз закінчує роботу над п’єсою про щит і меч. Серед членів трапився хтось начитаніший, аніж нещасний опер. В результаті з “кума” здерли зірочки і послали дослужувати на вишку, а “Шекспіра” під веселий регіт усього табору спровадили, як героя, до загального бараку.
Напевне саме почуття гумору допомогло Матвію Гріну дожити спочатку до амністії, а невдовзі і до реабілітації. Та от дивина - випустили, реабілітували, очистили, так би мовити, чесне ім’я, а в Спілці письменників не відновили. І до новоствореної Спілки журналістів чомусь не поспішали брати. Довелося заробляти на життя у такій суто радянській структурі як “Комітет драматургів”. Саме там працювали літературними чорноробами такі ж, як Мотя Грінберг, “жертви п’ятої графи”.
Коротенька історія з того часу, записана нині популярним російським гумористом Леонідом Французовим.
Комітет драматургів зібрався на звітно-виборну конференцію. Висувають кандидатів у члени бюро. Себто, керівництво організації. Хтось із залу вигукує:
- Я пропоную Ленську! Запишіть до списку Ленську!
Такий собі Зілов, що заробляв на рецензіях і анонсах фільмів, голосно перепитує:
- А хто така Ленська?
Матвій Грін сплескує руками:
- Як!? Ви не знаєте, хто така Ленська? Всі знають, хто така Ленська. Це ж її брата застрелив Євгеній Онєгін.
Важко сказати, чому в наші часи скромне єврейське прізвище Рабинович асоціюється виключно з героєм псевдоєврейських анекдотів. Несповідимі шляхи антисемітської логіки. Що він їм зробив, той Рабинович? Хоча, здогадуємося. Адже прізвище найславетнішого єврея, котрий наприкінці ХІХ- на початку ХХ століття жив і творив в Україні було саме Рабинович. Ми знаємо, як письменника Шолом-Алейхема. Чому б і ні? Є ж серед українців прізвище Добридень. Так ото ж воно і є, тільки на івриті.
Розповідають, що Шолом-Алейхем узяв собі за дружину дівчину з міста Хелма. Таку собі Годл, дочку Елімелеха. Він, звичайно, знав про особливості інтелекту тамтешніх мешканців, але що вдієш, як від кохання навіть письменники втрачають гостроту зору.
Одного дня Шолом-Алейхем мав кудись поїхати у справах. Тому суворо попередив молоду дружину, аби у його відсутність не здумала прибирати в його кабінеті, а особливо - на робочому столі.
Вертається письменник додому, заходить до кабінету і ледь не втрачає свідомість: на столі замість закінченого напередодні рукопису книги лежить стос чистого паперу. Він зривається на крик:
- Що ти наробила! Я ж тобі сказав нічого не чіпати!
- Ти що, за дурну мене тримаєш? - обурилася дружина. - Я жодного чистого листочка не чіпала. Викинула тільки пописані - бо нащо вже вони тобі?
І ще про дружину Шолом-Алейхема. Якось він надовго поїхав у справах до Санкт-Петербургу. На додачу, на зворотному шляху мав ще завернути до Вільна. Склалося так, що в останню хвилину маршрут довелося змінити: відпала потреба у вояжі до литовської столиці. Тому перед поверненням до Дубна, де тоді жило подружжя, письменник дав телеграму. Телеграфні повідомлення у російській імперії, природно, приймались і передавалися «на великом и могучем», з яким у Шолом-Алейхема на той час були проблеми. Відтак звістка, що глава сімейства їде додому навпрошки, нікуди не завертаючи, в оригіналі виглядала так: «Еду ровно домой. Встречай на вокзале детьми».
Дружина зустрічала. На вокзалі. З дітьми. Пізно ввечері, до речі. Але… не в Дубно, а в Рівному. З одного боку - це не так уже й далеко, а з іншого - не так уже й близько. А головне - візник за дезінформацію здер подвійну оплату.
Вражений Шолом-Алейхем вичитував своїй дружині:
- Ну, ти подумала б своєю головою: якого дідька мені їхати до Рівного, коли у мене там немає ніяких справ?
Відповідь Годл Елімелехівни була вражаюче філософська:
- А я знаю? З тебе станеться…
В останні роки свого життя Шолом-Алейхем з гумором згадував історію зі своїм першим романом. Натхненний біблейською «Піснею пісень» царя Соломона, молодий Шолом Менахемович Рабинович вирішив, що цей твір буде по-перше - великий, а по-друге - виключно алегоричний.
Коли титанічна робота була завершена, молодий автор вирішив ознайомити з нею самого Менделе Мойхера-Сфорема, живого класика єврейської літератури на їдиш. «Дідуньо», як ніжно звали його молоді сучасники, жив і творив на той час у Бердичеві, який у своїх новелах іменував містом Придурськом. Що ж до майбутньої слави єврейської культури Шолом-Алейхема, то він на цей час разом із сім’єю відпочивав в Одесі на орендованій дачі. Яким чином молодий талант замість поїхати до живого класика в Бердичів, умовив старого влітку, в спеку, поїздом прителіпатися до Одеси - історія замовчує. Але той прибув. Після безсонної ночі, бо в маленького Мойше Рабиновича якраз різалися зубки і він позбавив спокою всіх до ранку, господар посадив високого гостя на веранді і, шануючи його вік, почав сам читати йому товстелезний рукопис. Знаючи, що Мойхер-Сфорем недочуває, він не стільки читав, скільки викрикував текст. На додачу, маленький Мойшик уже не скиглив, а успішно перекрикував тата.
Треба віддати належне легендарному бердичівському самітнику. Дідуньо витримав аж шість годин цієї какофонії. Потім, дочекавшись паузи, ніжно взяв молодого письменника за руку і лагідно сказав:
- Шльомо, послухайте, я вимушений вас перервати. Як ви вважаєте, у вас на кухні вже готують обід?
Засоромлений господар ляпнув себе по лобі:
- Напевне, так! Вибачайте, я ж забув, що ви навіть не снідали. Зараз я скажу аби вам терміново принесли що-небудь перекусити, доки буде готове гаряче.
- Гаряче? Перекусити? Боже сохрани! Я тільки хотів би знати, чи вже розпалили плиту.
- Плиту? Напевне ж розпалили.
- Ну, якщо розпалили, то зробіть мені ласку: киньте оцю вашу писанину у вогонь - і то негайно. Бо по-перше алегорія - це не ваш жанр, а по-друге… це нікуди не годиться.
І він повторив:
- Нікуди!
Ставлення до смерті у євреїв, а особливо - у освічених євреїв, своєрідне. І немає, либонь, аналогів серед інших народів Європи. Напевне, причиною тут їхня історія, встелена кістками предків - від часів прадавніх і до найновітніших. Інші б вдарились або в чорну містику, або ж у ще чорнішу п’янь. А от народ Ізраїлів розглядає цю трагічну проблему і досить іронічному ракурсі.
Жартувати з власної смерті - то, погодьтеся, вдається не кожному. Останніми словами Шолом-Алейхема, котрий помирав від діабету, було:
- Нормальний єврейський письменник повинен сконати від голоду. А я помираю від спраги…
А коли розкрили і прочитали заповіт письменника, то знайшли там наполегливу вимогу приблизно такого змісту: щороку в день його смерті найближчі родичі мають читати над могилою поминальну молитву. Але якщо у них немає бажання це робити, то необов’язково вибиратися на кладовище. Достатньо сісти за столом і в теплій компанії або почитати щось із його веселих оповідань, або просто пригадати всі ті кумедні випадки, які з ним траплялися. Закінчувалося це прохання наступною фразою: «І взагалі - нехай ім’я моє краще буде пом’януте зі сміхом, аніж не пом’януте зовсім».
У довоєнному Львові особливо уїдливим стилем спілкування відзначався поет, перекладач і журналіст у одній особі Артур Зісман, котрий увійшов до історії під своїм псевдонімом Бруно Ясенський.
Львівська критика не поминала “незлим тихим словом” жодної публікації Зісмана-Ясенського - чи то йшлося про вірші, чи то про публіцистику і навіть переклади. Особливо відзначалася газета “Львівський кур’єр”. І от одного дня шеф-редактор цього видання одержав наступну телеграму від Бруно, котрий Артур:
“Вельмишановний колего! Сиджу, власне, у затишному місці, куди навіть царі пішки ходять, і маю перед собою вашу газету з вашою рецензією. За хвилину матиму її під собою”.
Від авторів: гарно жартувалося, та кепсько закінчилося. З Польщі Зісмана-Ясенського вигнали - саме за його публіцистику. З Німеччини, куди він перебрався, попросили ще швидше. Французи, котрих він вшанував своєю появою, віддали жартівника до суду. Тоді Зісман-Ясенський терміново оголосив себе стовідсотковим комуністом і радянське посольство в Парижі витягло його з буцегарні та урочисто відтранспортувало до СРСР.
На четвертій за рахунком батьківщині товариш Бруно без зайвої скромності дав собі таку поетичну характеристику:
«Певец коммунизма грядущих идей, восславивший дней наших великолепье».
Однак у радянських чекістів чомусь була інша думка щодо творчого доробку Артура Зісмана. Його заарештували в 1937-му році, звинуватили у шпигунстві на користь польської, німецької і французької розвідок, а також у глибоко прихованому троцькізмі - і розстріляли. У повоєнній комуністичній Польщі Бруно Ясенського записали у класики польської (?) літератури. У сучасному польському Інтернеті нам вдалося відшукати лише одне-єдине посилання на зацитовану вище історію з газетою “Львівський кур’єр”.
Ще один шкіцик з життя єврейської інтелігенції на західних теренах України до 1939-го року.
Єврейський поет Бер Горовіц мав своїх шанувальників, проте ніколи не мав достатньо грошей. Відтак він вирішив заробити ще й на малярстві. І написав портрет не когось там, а мера міста Станіслава. Коли робота була закінчена, міський голова видав рецензію:
- Якби не ордени, то я би сам себе не впізнав.
Вічна для всіх цивілізованих народів тема “поет і видавець”. Ще одна знакова особистість довоєнної Галичини - літератор і перекладач з івриту Давид Фрішман дискутує зі своїм видавцем. Раптом обриває розмову та іронічно всміхається.
- Охоче дав би пану Фрішману двадцять злотих, - каже видавець, - аби він тільки сказав, про що він зараз подумав.
- Те, про що я зараз подумав, і ламаного гроша не варте.
- Тобто?
- Про вас.
Був такий собі добряче призабутий революціонер і пролетарський поет Морис Вінчевський. Він любив їздити єврейськими містечками аби збудити революційну самосвідомість єдиновірців.
І от десь на початку ХХ століття з’явився він у Бердичеві і одразу ж таки, на вокзалі підняв голос протесту проти єврейських погромів:
- Годинник історії зупинився! - кілька разів виголосив революціонер.
Назавтра з самого ранку до готелю, де ночував товариш Вінчевський, з’явився незнайомий йому старий єврей.
- Ви знаєте, я вчора теж був на вокзалі. Слухайте, яка промова! Яка промова! Я не пропустив жодного вашого слова. Але я так зрозумів, що у пана є якісь проблеми з годинником. То я найкращий в Бердичеві майстер. Давайте сюди ваш годинник, я з ним таке зроблю, що він уже ніколи не зупиниться.
Хто вже сьогодні пам’ятає, що “Інтернаціонал” до 1944 року був державним гімном СРСР, а потому - вже “тільки” компартійним. І вже нікому нічого не говорить ім’я Аркаша (пробачте, Аркадій Якович Коц), колишній одеський биндюжник, котрий ще в 1902 році переклав канонічний французький текст гімну на російську мову. Можливо, Аркашу підвела відсутність належної освіти, а можливо - професійна звичка биндюжників снідати півлітрою горілки, заїдаючи її жменею маслин. Але текст вийшов… як би це делікатніше сказати… ні в тин, ні в ворота. Проте, після 1917 року всі жарти з цього приводу стали небезпечними для життя. І хто, ви думаєте, ризикнув посміятися над святинею? Звичайно ж, євреї.
Громадянська війна, через містечко, виспівуючи “Інтернаціонал”, проходить Перша Кінна. З-за плоту визирають два євреї:
- Фіма, а що це у них на головах?
На головах у кіннотників - шоломи “будьонівки” з характерними шишаками.
- Ви що, Ізя, не бачите? Труби!
- А навіщо?
- Щоби пара виходила.
- Яка пара, звідки?
- Ви хіба не чуєте, що вони співають? “Кипит наш разум возмущенный…”
І ще про революцію. Жив собі у Одесі на самому початку минулого століття такий собі тихий Йоселе Вайнсбейн. Так йому не пощастило з дітьми. Мало того, що його улюблений синочок не захотів брати уроки гри на скрипочці у мосьє Столярського, так він ще й відмовився вивчитися на адвоката. Ну, нехай! Так пішов би і найнявся в нальотчики до Мойші Вінницького (він же - Мишко Япончик). А що? Нормальна робота для молодого єврея. І куди, ви думаєте, Льодя розігнався? Ой, вей! Пішов до цирку і показує там різні дурниці на трапеції під ідіотським псевдонімом Леонід Утьосов.
Але якби тільки це! Дасть Бог, підросте дитина - перебіситься. Але ж і дочка подалася - сором навіть вголос сказати - у революцію! Ну добре, нехай вони її десь там роблять на Старих Млинах чи за Пересипом. А то ж влаштовують мітинги у нього вдома. Знайшли собі базар!
І от, одного разу терпець у старого Вайсбейна увірвався. Коли черговий соратник його доньки по революційній боротьбі завершив свою промову вигуком: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», татуньо встромив голову в двері і категорично заявив:
- Тільки не в моїй хаті!
Йоселю Вайсбейну приписують ще один апокрифічний жарт. Щоправда, на його авторство претендують одразу кілька батьків славетних євреїв - і то не лише з Одеси, а й із самої Варшави.
Час від часу революційно налаштовані друзі Вайсбейнової дочки засиджувалися в його квартирі далеко за північ. Тому відпускати їх у таку пізню пору додому гостинний господар не наважувався. Адже на темних вулицях підвищували свою кримінальну кваліфікацію молоді євреї з банди Мойші Вінницького, він же - Мишко Япончик. Однак, пропозицію залишитися ночувати Вайнсбейн-старший супроводжував традиційним запитанням:
- Панове революціонери помиють ноги на ніч, чи, як завжди, ляжуть спати взутими?
А тепер - про Льодю Вайсбейна. Він же - Леонід Утьосов. Цю історію ми вважали класичною акторською байкою, проте серйозне періодичне видання - журнал “Советский экран” стверджує - чистісінька правда. Без жартів.
Десь у повоєнні роки Леонід Утьосов, уже широко знаний, популярний і улюблений, засидівся в гостях у свого друга, режисера московського цирку Арнольда Григоровича Арнольда (від авторів: таке от ім’я-прізвище Арнольд Арнольд - теж свого роду єврейський жартик. Згадайте у Макбейна: детектив-єврей на ім’я Мейєр Мейєр). Так от, господар почав умовляти Утьосова переночувати у нього, мовляв: метро зачинене, транспорт не ходить, погода кепська, таксі навряд чи зловиш, та ще й час непевний, можуть і пограбувати.
Леонід Осипович довго відмовлявся, щоправда, не через надмірну скромність. Річ у тім, що господар збирався постелити йому на диванчику, де зазвичай спав улюбленець Арнольда Арнольда - величезний породистий дог вагою мало не в центнер. Утьосов небезпідставно побоювався, що собака сприйме появу чужака на своєму законному місці як неповагу до себе.
Нарешті гостя умовили після того, як хазяї заприсяглися, що пса зачинять у коморі.
Серед ночі щось страшенно бабахнуло, і за мить на сплячого Утьосова впало щось велике, важке і живе. Це, як ви зрозуміли, собака висадив двері комірчини і відновив статус кво. Вусмерть переляканий Утьосов гукнув на допомогу Арнольда, але що характерно - кричав він на їдиш.
Коли дога стягли з артиста, Арнольд здивовано поцікавився:
- Льодя, чого це ти раптом єврейською заговорив? Скільки тебе знаю, вперше почув.
- А то я навмисне, - викрутився Утьосов. - Аби твій бісів собака не зрозумів, про що йдеться.
Від авторів: психологи називають описаний нами феномен “рецидивом генетичної пам’яті під впливом стресової ситуації”. Що вам сказати? Таки так. За часів нашої журналістської діяльності відчули ми цей феномен на власному прикладі. Уявіть собі: один із Балканських фронтів, обложене місто, комендантська година, до повної картини підкріплена артобстрілом, а всі наші документи і гроші - у супроводжуючого, який, як з’ясувалося, після контузії панічно боявся вибухів, тож залишив нас напризволяще і зашився до якогось бомбосховища.
То що ви думаєте - аби пояснити патрулю, хто ми, звідки і що сталося, чи не заговорила Лапікуриха сербською, яку вперше почула лише за тиждень до того? Головне - її прекрасно зрозуміли. А якщо врахувати, що сербська мова - то по суті старослов’янська, от і маємо чистісінької води рецидив генної пам’яті.
Єврейська община Одеси делегувала до лав російської літературної класики чимало яскравих особистостей - від Іллі Файзільберга (він же Ільф) до Михайла Жванецького. Проте, безумовно, найяскравішим у цій компанії був Ісаак Бабель. Судячи зі спогадів сучасників, характер Ісаак Еммануїлович мав такий, що сам міг би бути героєм власних оповідань.
Костянтин Паустовський розповідав, як насамкінець двадцятих на запрошення Бабеля відпочивав у нього в Одесі. На жаль, ідилічне спілкування двох непересічних талантів спаскудив приїзд Бабелевої тещі. І не стільки її самої, скільки малолітнього онука, котрого вона прихопила з собою. Ця дитинка витворяла таке, що Вождь Червоношкірих О.Генрі, як зараз кажуть, поруч не стояв.
Паустовский залишив вичерпну характеристику цього чуда природи: «Це був жахливо втомлюючий хлопчик. Він заспокоювався лише уві сні. Вдень він увесь час смикався, стрибав, крутився, кривлявся, скидав на підлогу речі, бив посуд, ганяв з дикими криками, падав, їздив на дверях, голосно реготав, дражнив собак, нявкав, коли почувався ображеним, рвав на собі волосся і заходився найпаскуднішим виттям без сліз, носив у кишенях напівдохлих ящірок з відірваними хвостами і випускав їх на стіл під час трапези, випрошував у дорослих усе, що йому подобалось, а подобалося йому все, крав і ламав те, що йому не давали, а на додачу у нього ніколи не закривався рот. Він засипав нас безперервними безглуздими запитаннями і дражнилками, - тож можете собі уявити, як ми «любили» це дитятко».
Бабель у своїй характеристиці був лаконічнішим: «Пекельне породження».
Спочатку сподівалися, що тещі набридне і вона здимить разом із «породженням». Дні минали, проте найменших ознак, що їй знудив відпочинок у Одесі, не спостерігалося. На додачу, вона щоранку власноручно варила зятеві яйця і ображалася, коли він їх не їв.
Обидва письменники хапалися за голову. Всі творчі плани плюс офіційні зобов’язання перед видавництвами накривалися відомо чим. Врятував випадок.
Одного дня, коли Бабель без тіні гумору почав обговорювати з Паустовським власне самогубство як варіант виходу з ситуації, жвавий хлопчик Люся раптом упав на підлогу, вхопився за вухо з нелюдським криком: «Болить, болить!» і став качатися по кімнаті. З його вуха текла якась темна рідина. Люся вив безперервно, на одній ноті, сотав ногами…
Теща заридала:
- Негайно везіть його в Одесу до професора по вуху, горлу й носу!
І тут Бабель зірвався на ноги і загорлав обурено:
- Мамаша, ви з глузду з’їхали! Ви ж цього хлопчика без ножа заріжете! Хіба в Одесі лікарі? Шарлатани! Всі до одного! Коновали! Невігласи! Вони починають лікувати вам бронхіт і роблять з нього крупозне запалення легенів! Вони виймають вам з вуха якогось там комарика і при цьому протикають наскрізь барабанну перетинку!
Письменникова теща впала на коліна, заломила руки і звернулася безпосередньо до Бога. Хлопчик Люся вторив їй уже захриплим голосом.
- Господи, що мені робити? Відкрий очі!
Замість Господа озвався Бабель:
- І ви не знаєте, що робити? А ще корінна киянка! У вас же в Києві живе світове світило стосовно вуха, горла і носа. Професор Грінблат! Тільки на нього можна покластися! Негайно везіть дитину до Києва! Поїзд через три години. Одягайтесь, я відвезу вас на вокзал.
З Києва теща обурено написала: «Як ви собі думаєте? Що встановив професор Грінблат? Він встановив, що цей негідник встромив собі у вухо шмат хімічного олівця. І більше нічого. Як вам це подобається?»
Для Ісаака Бабеля відкриття київського світила не було несподіванкою. Бо він на власні очі бачив, як вранці того дня малий паскудник запхав собі у вухо шмат отого злощасного олівця, вихопленого з дядькових рук. А потім Люсик напірнався у морі, - от вам і результат.
Однак, для Бабеля це був унікальний шанс позбутися набридливих гостей. Тому і він і влаштував цю блискучу імпровізацію. А щоб Паустовський мимоволі не завадив, його довелося тримати за руку і тихенько шепотіти на вухо: «Мовчіть про олівець, бо ви нас усіх згубите!»
Відомо, що більшість народів має свій улюблений музичний інструмент. Українці - бандуру, росіяни - гармошку, шотландці козицю (вона ж волинка), вірмени дудук, німці духовий оркестр…а євреї - скрипку. Власне, цей інструмент винайшли не вони, а зовсім інші народи. Проте, національним його зробили два мудрі та неймовірно талановиті одесити - мсьє Загурський і Петро Соломонович Столярський. Це з-під їх рук вийшли у світ найгеніальніші скрипалі двадцятого століття Додік і Яша - Ойстрах і Хейфіц.
Мсьє Загурському не поталанило стосовно слави. Його ім’я залишилося тільки на сторінках оповідань його учня - найбездарнішого щодо музики, але найталановитішого як майстра слова - Ісаака Бабеля. Столярському ж пощастило більше, бо він навіть втрапив до Великої Радянської Енциклопедії. А за кілька років до смерті старенького Петра Соломоновича удостоїли звання народного артиста УРСР і навіть присвоїли його ім’я одеській музичній школі. Врахуйте, за життя! Остання обставина хоча й тішила самолюбство старого єврея, проте, водночас, і добряче бентежила. Звідси й відома з тих часів оповістка.
Якийсь приїжджий, здибавши на одеській вулиці літнього єврея, питає у нього, як пройти на Дерибасівську. Петро Соломонович Столярський - бо це був він - одразу відповідає:
- Ото йдіть прямо і нікуди не звертайте. А як дійдете до школи імені мене, то тут вам буде Дерибасівська.
Як кажуть наші діти, повний абзац!…
На початку двадцятого століття за влучним висловом вищезгаданого Ісаака Бабеля одеський народ охопило безумство вчити своїх діток музиці. Бажано - з якомога меншого віку. Мсьє Загурський, наприклад, старших за п’ять років до своєї школи не брав. Звідси анекдот.
Знервована молода єврейка притягає до психіатра свого маленького сина.
- Доктор! Подивіться, що з моєю дитиною!
- А що з дитиною?…
- Як? Йому вже три з половиною роки, а він ще не вміє грати на скрипці!
І ще одна легендарна історія про особливості почуття гумору у славетних єврейських музикантів. Десь у середині шістдесятих років двадцятого століття наш земляк, колишній одесит, син одеського вчителя музики Святослав Теофілович Ріхтер одержав у Москві аж п’ятикімнатну квартиру. Подія на ті часи взагалі неймовірна. Але мав же хоч один із символів радянського мистецтва жити не в комуналці чи тісній «хрущобці». Тим більше, що високі іноземні гості відверто напрошувалися подивитися, які житлові умови у вищезгаданого символу.
Святослав Ріхтер був людиною, як то кажуть, не від світу цього. Його цікавила тільки музика, а все решта для нього не існувало. Тому чиновникам з міністерства культури довелося відритим текстом пояснювати геніальному піаністу, що на новосілля слід обов’язково запросити товаришку Фурцеву, тодішню керівничку всією радянською культурою.
Новосілля проходило чудово. Святослав Теофілович грав для високої гості своїх улюблених авторів. Товаришка Фурцева вдало імітувала захоплення і розуміння. Та от в якийсь момент Ріхтер вигукнув:
- Катерино Олександрівно, я вас прошу, побудьте ще трохи! Зараз я видзвоню Ростроповича і ми вам разом пограємо…
Унікальність цього дуету годі було й уявити. Найбагатші люди світу могли тільки мріяти послухати гру цих двох гігантів одночасно. А тут - Ростропович і Ріхтер мали б грати для неї одної!
Проте, товаришка міністр замість зрадіти жахнулася:
- Та ви що! Ростропович? Ні в якому разі! Я навіть на його концерти не ходжу.
Здивуванню Ріхтера не було меж:
- А чого це раптом?
- Як? - здивувалася в свою чергу Катерина Олександрівна. - Ви хіба не чули? У нього ж на дачі Солженіцин живе.
Пояснення спеціально для молодих читачів: Олександр Солженіцин, радянський письменник, лауреат Нобелівської премії, був на той момент офіційно позбавлений усього - від членства в Спілці письменників СРСР до казенної квартири. В ЦК КПРС вирішувалося питання, що з ним робити далі: посадити чи вислати за кордон. І отоді Мстислав Ростропович без зайвих коментарів прихистив у себе опального письменника.
- А чому він на дачі живе? У нього що - квартири немає?… Послухайте, Катерино Олександрівно, я придумав! Передайте Солженіцину, хай він перебирається до мене. У мене ж тепер п’ять кімнат - є де жити.
«Швидка допомога» прибула вчасно і порятувала для радянського суспільства члена ЦК КПРС, міністра культури СРСР Фурцеву К.О.
Ще один наш земляк, класик радянської російської літератури Михайло Аркадійович Свєтлов усе життя старанно приховував своє єврейське походження. (Мають же бути у великих людей маленькі слабкості). Всі це знали, проте, робили вигляд, що вірять, нібито він від народження росіянин Свєтлов, а не Мойше Штейкман з Єлисаветграду.
В пам’яті сучасників Михайло Аркадійович залишився, як неперевершений майстер експромту.
Хтось зі знайомих здибає класика у вельми пригніченому стані.
- Михайле Аркадійовичу, що з вами?
- Та от, щойно зуба вирвали.
Знайомий ставить, м’яко кажучи, ідіотське запитання:
- Ну, і як?
- Коньяк краще!…
А ось далеко небезневинний, як на ті часи, свєтловський експромт. Літературний інститут. Творча майстерня професора М.А.Свєтлова. Перше знайомство зі студентами. Якась майбутня надія радянської поезії натхненно читає вголос заримовану агітку, від якої пересмикувало б навіть чукотських оленярів. Михайло Аркадійович терпляче витримує ці тортури до кінця, а потім ввічливо цікавиться:
- І котрий вам рочок, юначе?
- Вісімнадцять! - гордо відповідає автор.
Свєтлов гірко зітхає:
- Шкода. Такий молодий, а вже курва!
У 1954 році, коли почалася реабілітація політв’язнів - живих і мертвих - Свєтлова викликали до КДБ для свідчень стосовно одного з його знайомих. Молодий чекіст сказав:
- Оцей ваш приятель був троцькістом і ми його за це засудили…
Свєтлов перебив слідчого:
- Помиляєтеся, троцькістом був я, а мій друг був справжнім комуністом і засудили ви його надаремне.
У чекіста відібрало мову і він лише мовчки підписав перепустку.
А Свєтлов і справді був троцькістом, точніше, співчуваючим троцькізму. З цим формулюванням його в 20-х роках виперли з комсомолу, а в роки війни не прийняли до партії. Відповідно, до самої смерті Михайло Аркадійович був невиїзним. Тому в анкетах писав: “За кордоном був лише один раз, коли у 1945 році разом з радянською армією дійшов до Берліну”.
Своїм найближчим друзям Свєтлов пояснював свою любов до чарки так:
- Десь наприкінці 20-х викликали мене у НКВС і запропонували стукати на літераторів. А я прикинувся дурнем. Кажу, мовляв, з дорогою душею, але не можу. Бо я насправді засекречений алкоголік і можу виляпати будь-яку таємницю. Відпустили мене з Богом. Вийшов я з Луб’янки, відчуваю - слідкують. Ну, я бігом в “Національ” і там нажерся горілки до повного відпаду. Треба ж було якось підтвердити власну характеристику.
Потім поет помовчав і сумно додав:
- Отак і досі підтверджую…
Журналістка Вікторія Аронова у своєму есе до сторіччя від народження М.Свєтлова навела кілька блискучих експромтів поета.
На московській вулиці до Свєтлова підходять два іноземці:
- Ви не скажете, де тут найближчий нічний бар?
- У Хельсінкі.
Якось один із студентів літінституту вирішив підлеститися до Свєтлова:
- Михайле Аркадійовичу, якби на те ваша воля, що б ви написали на власній меморіальній дошці?
- У цьому будинку жив і не працював поет Михайло Свєтлов…
До останніх днів свого життя Свєтлов полюбляв залицятися до жіноцтва. І от якось хтось зі знайомих здибав поета на вулиці. Той ішов, голосно лаючись і розмахуючи руками.
- Михайле Аркадійовичу, що сталося?
- Та розумієш - призначив побачення одній своїй студентці. Ти б її бачив! Які очі! Які груди! А ноги які, Господи, які ноги! І на тобі!…
- Що, не прийшла?
- Гірше. Я забув, де ми мали зустрітися.
Свєтлов жив і творив у ті часи, які історики назвали епохою великого страху. Чимало його друзів і близьких безслідно зникли у підвалах ВЧК-ОДПУ-НКВС. Як і багато його сучасників, поет рятувався від стану постійного чекання біди старим расєйським способом: пив, не просихаючи.
Звідси і його найкоротший, либонь, в історії подібних церемоніалів виступ на власному ювілеї:
- Отут про мене всі так добре говорили, а я сидів і думав: за що? І оце мене осінило. Напевне, за те, що я все життя прожив без необхідного, хоча й не міг обійтися без зайвого.
Жив Свєтлов скромно, навіть дуже скромно. Часом єдиним засобом до існування поета були копійчані відрахування за виконання у концертах славетної патріотичної пісні «Каховка» на його слова. Проте, чужим статкам і чужій славі він ніколи не заздрив. Хоча, часом і кепкував з цього приводу.
Якось дуже популярний у п’ятидесятих-шестидесятих роках поет-фронтовий Сергій Орлов подарував Михайлу Аркадійовичу книгу своїх віршів під назвою «Колесо». Свєтлов радісно вигукнув:
- Сергію, я тебе поздоровляю! Ще три таких колеса - і в тебе буде ціла машина.
…А гонорар за свою останню прижиттєву книгу смертельно хворий Михайло Свєтлов віддав двірничці, котра сама ростила сина-школярика.
Епізод з натури: Одеса, літо, спека, пляж. Хтось із приятелів зайшов у море і горлає звідти Свєтлову:
- Михайле Аркадійовичу, ходіть сюди! Вода - двадцять шість градусів!
Свєтлов замріяно:
- І ще б чотирнадцять градусів - і її можна було би пити…
Давно і міцно забутий радянський поет Сафонов за всі роки, коли він був головним редактором журналу “Огонёк”, жодного разу не надрукував Свєтлова, а позаочі називав його не інакше, як “отой жид”. Свєтлов на це неодмінно відповідав:
- Сафонов взагалі-то поет хороший… У нас з ним єдине розходження з питань ґрунтознавства: він мріє, аби якомога швидше закопали мене, а я мрію, щоб це якомога швидше зробили з ним.
Своє ставлення до популярності Свєтлов сформулював промовистим рядком в одному з останніх своїх віршів:
«Кажется, меня уже почётом, как селедку луком окружают…»
Товаришу Сталіну не щастило з євреями. Один Лев Давидович Бронтшейн, він же Троцький півжиття кров з нього пив. Про анекдотичне проголошення соціалістичної Польщі, котре ледь не відбулося в суто єврейському Хелмі, ми згадували вище. Схожа ситуація склалась і з гімном Радянського Союзу. Точніше, конкурсом на його текст.
Спочатку все було, як годиться. Можна сказати, як у людей - розписали умови, роздрукували, запросили, забезпечили анонімність, розглянули вірші, подані під девізами, визначили переможця, відкрили конверт, у якому лежав листок зі справжнім прізвищем щасливчика і… хором сказали: «Ме!»
А генеральний секретар Спілки письменників СРСР (так тоді називалася ця посада) товариш Фадєєв відпросився начебто «по маленькому» і тут-таки, у кремлівському туалеті висмоктав заздалегідь принесену пляшку коньяку. Мовляв, як пускатимуть «в розход», то не так страшно буде.
А все тому, що з того листочка вичитали: Михайло Семенович Голодний, член спілки письменників СРСР. Воно, з одного боку, після рядків «Інтернаціоналу» - «…весь мир голодных и рабов» було б цілком логічно оголошувати, що автор слів гімну теж Голодний. Але ж всі у Спілці, та й не лише в ній, добре знали, що він насправді і не Михайло, і не Семенович і, звичайно ж не Голодний, бо за паспортом прізвище у нього - Епштейн. (До речі, теж наш земляк, бо родом, як і його друг Свєтлов - із Катеринослава.)
На щастя для журі у товариша Сталіна того дня був хороший настрій. Він лише якихось п’ятнадцять хвилин мовчки ходив із кутка в куток кабінету, пахкаючи люлькою, і нарешті виголосив:
- У товариша Голодного вже є хороші, правильні пісні, які любить і співає наш народ. І про товариша Щорса, і про матроса Желєзняка… думаю, що товариш Епштейн не образиться, якщо ми дамо першу премію поки що менш відомим і не таким популярним поетам. Наприклад, Михалкову і Ель-Регістану.
Михайло Семенович, звичайно, не заперечував. От тільки чомусь невдовзі помер, ледь відсвяткувавши своє сорокап’ятиріччя.
А в літературних колах довго пошепки розповідали злий жарт, що Ежен Потьє, автор «Інтернаціоналу», либонь, теж єврей, бо хто б іще так проникливо написав про «проклятьем заклейменных».
Історію про те, як Голодний-Епштейн гімн Радянського Союзу написав, розповів нам Ілля Михайлович Левітас, за що йому окреме спасибі.
Від себе додамо - нікому ані до того, ані після того не відомий Ель-Регістан теж, на жаль, помер молодим. Крім уже згаданого радянського офіціозу мав у своєму доробку ще один шлягер, який виконувався свого часу частіше, ніж державний гімн. Це була дуже популярна пісенька “Конвалії”. Пригадуєте: “Ландыши, ландыши, светлого мая привет…”. Але - слава земна, вона таки проходить. І в останньому виданні БСЭ для Ель-Регістана не знайшлося навіть піврядочку. А от Сергій Володимирович Михалков добряче пожив і за себе, і за свого співавтора, і ще за багатьох-багатьох затаврованих, гнаних і голодних колег. І навіть уклав аж три варіанти тексту офіційного шлягеру.
До речі, саме на міхалковському співавторстві одного з атрибутів держави, образно кажучи, обламався славетний композитор і дуже талановитий дотепник Нікіта Богословський. Якось у теплій компанії радянських митців він голосно гукнув через стіл Михалкову:
- Сергію, а текстик у тебе щодо “союз нерушимий” - відверто кажучи, лайно!
- Так, лайно, - несподівано погодився Міхалков, - але щоразу, коли його співають, ти встаєш.
І це був чи не єдиний випадок, коли Богословський не знайшов, чим відвзаємити.
У повоєнному Києві на Печерську щодня (!) можна було зустріти невисокого сутулого чоловіка вічно середніх років, зодягнутого скромно, але з претензією на елегантність. За будь-якої погоди він виходив зі свого будинку навпроти заводу “Арсенал” і повагом прогулювався повз комендатуру, будинок офіцерів (званий серед військового люду “Дім останніх надій”), проходив через Маріїнський парк до Верховної Ради і повертав назад. Цей же маршрут він повторював увечері.
Його звали Марко Зісман. В молодості він учився в інституті червоної професури і навіть підготував дисертацію щодо традиції українського перекладу з німецької мови під керівництвом славетного українського поета і вченого Дмитра Загула. Проте - в день захисту наукового керівника заарештували і невдовзі стратили, а недійшлого аспіранта довго тягали на допити і зрештою милостиво дозволили працювати перекладачем у якомусь технічному видавництві.
У роки війни Марко Зісман несподівано для всіх і для себе втрапив перекладачем у дивізійний СМЕРШ. Наступна історія записана з його слів. Він розповів її нам незадовго до того, як полишив цей світ.
Сорок третій рік. Весна. Німців уже розбили під Сталінградом, але на решті фронтів вони чинять лютий опір. Більше того - спроба контрнаступу під Ржевом обійшлася Червоній армії в мільйон убитих.
І от якось серед ночі вістовий зі штабу дивізії будить капітана Зісмана:
- Товаришу капітан, вставайте швидше, до нас есесівець перебіг!
- Облиш свої ідіотські жарти. Есесівці не перебігають. Їх треба вислідити, дати по голові так, щоб знепритомнів, зв’язати і притягти через фронт. Тільки так.
- Слово честі! Командир дивізії вже в штабі, і всі наші там.
І справді - не встиг Марко Зісман відрапортувати про прибуття, як до кімнати ввели молодого, у невисоких чинах, але справжнього есесівця. Він мовчки оглянув присутніх, не чекаючи запрошення, сів на табуретку, розстібнув горішні ґудзики кітеля і хвацько закинув ногу на ногу.
Командир дивізії наказав:
- Капітане, запитайте у нього прізвище, ім’я, номер частини, посаду - все, як належить для початку.
Зісман усміхнувся, сказав: “Зараз…” і звернувся до німця чистісінькою російською мовою:
- Узнаю брата-хама. Откель, земеля, будешь?
Отетеріли всі, включно з перебіжчиком. Потім “есесівець” весело зареготав і сказав, не менш добірною російською:
- Мужики! Если б вы знали… мать… и в… и на… как мне вся эта немецкая дисциплина остохреное…нела! А ты, капитан, как меня вычислил?
Довелося Зісману пояснювати, що жодний не те що есесівець, а навіть звичайний офіцер вермахту не дозволив би собі навіть у полоні сісти без запрошення, та ще й розстібнути при цьому кітель, не кажучи вже про ногу за ногу, тож так розслабитися серед своїх може тільки свій же, ріднесенький розвідник, що нарешті виконав завдання і повернувся живим.
Після війни Марко Зісман все так же працював перекладачем. Але вже в художніх видавництвах. Як він сам жартував, з німецької перекладав, а з інших мов “переводив”. Себто, користувався підрядником.
І от у році десь 1949-му викликали Зісмана до парткому Спілки письменників України і урочисто повідомили:
- Є така думка довірити вам переклад віршів вождя народного Китаю товариша Мао Цзедуна. Ось підрядник. Строки притискають. Але ви впораєтеся.
Художнім керівником перекладу призначили поета Миколу Бажана, що вже тоді вважався живим офіційним класиком радянської літератури. Зісманові переклади з китайської не викликали зауважень навіть у вимогливого Миколи Платоновича.
Машинопис відіслали до Москви і стали чекати. За якийсь час із посольства щойно проголошеної Китайської Народної Республіки надійшло прохання передати їм повне досьє на перекладача.
Доки тексти і документи мандрували з Києва до Пекіну через Москву і назад, хтось із заздрісних спілчан розпустив чутку, що крім казкового гонорару, який Марко Зісман начебто одержить за переклади Мао Цзедуна, йому ще довірять перекласти українською юнацькі вірші самого товариша Сталіна.
Письменники - народ довірливий. В літературних колах закружляли спочатку чутки, згодом - анонімки і нарешті стовідсоткові доноси на якогось там мало кому, щоб не сказати - взагалі нікому не відомого “переводчика”, якому незаслужено довірили… в той час, як чимало людей, чиї заслуги… і так далі, і таке інше. Схема обкатана, відпрацьована і себе виправдала. Тим більше, що хтось додивився, що у колекції поштових марок Німеччини (до речі, найбільшій в світі приватній колекції на цю тематику) космополіт Зісман зберігає марки із зображенням Гітлера.
Не пригадуємо, хто це сказав першим, але нам частенько доводиться згадувати, що найстрашніший звір для людини - жаба. Скількох задавила і скількох ще задавить. І особливо добре ця тварюка почувається в літературних колах.
На щастя з Москви прийшла офіційна відповідь, котра вгамувала всі пристрасті. Китайські товариші високо оцінили рівень таланту тов. Зісмана, а також його глибоке проникнення в саму сутність поезії вождя китайської революції. Проте з певних міркувань, які не мають нічого спільного з технікою перекладу, було би дуже бажано аби у ролі офіційного трансформатора тексту з китайської на українську виступив… Микола Бажан.
Десь у тридцятих роках минулого століття до Радянського Союзу приїздив славетний європейський інтелектуал, естет, письменник і філософ, французький єврей Андре Жід. Більшовицька верхівка конче потребувала бодай якихось західних союзників, аби продемонструвати світу «величні досягнення у побудові соціалізму».
Із французьким інтелектуалом носилися, як дурень з писаною торбою, влаштовували для нього грандіозні спектаклі за відомим сценарієм «эх, хорошо в стране советской жить!» Його удостоїв кількагодинної бесіди сам вождь. І навіть терпляче вислухав абсолютно неприпустимі для розуміння справжнього ленінця поради створити уряд виключно з фахівців - професіоналів у своїх галузях - і відмінити судове покарання за гомосексуалізм.
Андре Жід повернувся до Європи і написав ту правду, яку він зумів роздивитися навіть через найстаранніший більшовицький камуфляж. Сталіна тіпало від люті. А тут іще товариш Молотов доповідає, що відомий німецький письменник Леон Фейхтвангер сам напрошується в гості. Сталіну це видалося підозрілим і він (на підсвідомості) ляпнув дослівно таке:
- А ми можемо бути певні, що цей єврей не виявиться другим Жидом?
Історію про Сталіна та європейських інтелектуалів розповів нам ще у шістдесятих роках покійний Сергій Шварцзойд - дивовижного таланту сценарист і художник. Попри свій талант, він усе життя не мав навіть даху над головою. Тому взимку жив на горищах, а влітку - в склепі на старому Куренівському цвинтарі. Його тезко, Сергій Параджанов, ще за життя проголошений генієм, часом визнавав, що він - ніщо в порівнянні з Шварцзойдом. Така от типова історія…
А ось іще одна його розповідь.
Десь на початку шістдесятих років минулого століття тодішній радянський лідер М.С.Хрущов з властивим йому запалом робив кілька справ одразу: боровся за мир, погрожував Америці стратегічними ракетами і Кузьчиною мамою, впроваджував кукурудзу вчив письменників писати книги, а художників малювати картини, режисерів - знімати кіно. А в якийсь момент з неймовірною і невмотивованою люттю накинувся на релігію. Такого погрому, як учинив Микита Сергійович, церква не знала навіть за сталінських часів. Щоправда, цього разу священиків і ченців не розстрілювали - і на тому спасибі. Але церков, мечетей та синагог було дозволено залишити з розрахунку одна на півмільйона чоловік населення.
Тож можна собі уявити здивування московської творчої інтелігенції, коли Хрущов на черговій ідеологічній накачці закликав майстрів пера, пензля і екрану вчитися… у єврея Ноя зі “Старого Заповіту”:
- Беріть із собою в мистецтво тільки чисте, як отой Ной, котрий узяв до ковчегу тільки сім пар чистих.
- Микито Сергійовичу, - раптом подав свій голос тоді ще молодий кінорежисер Марлен Хуцієв, - так Ной же не тільки чистих, він і нечистих узяв. І теж сім пар, аби було порівну.
- Не брав він ніяких нечистих!
- Брав!
- Не брав!
- А я кажу - брав.
І тут Хрущов, вочевидь, відчув, що подальша сварка потребує аргументів вагоміших, аніж “А я кажу!”, бо штурхонув під бік старенького Анастаса Мікояна, котрий сумирно мовчав і попивав мінералку:
- Анастас Іванович, це у тебе у Вірменії в горах був той ковчег. От ти і скажи цьому молодому нахабі: були там нечисті, чи ні?
В залі настала горезвісна гробова тиша. Бо, здається, всі, крім самого Микити Сергійовича збагнули, яку дурницю ляпнув радянський атеїст номер один. Мало того, що він поставив за приклад майстрам соцреалізму біблійний персонаж, та ще й - о, жах! - юдея. Але ж на додачу визнав, що історія щодо потопу з усіма наслідками - то свята правда, а не всілякі там попівські побрехеньки. Плюс до того, мимоволі вліз у світову політику, констатувавши, що гора Арарат, яка після 1920-го року відійшла до турецьких земель, насправді має належати Радянській Вірменії.
Реакція старого Мікояна викликала стогін заздрості у присутніх режисерів театру і кіно. Спочатку Анастас Іванович надзвичайно талановито вдав, що він похлинувся мінералкою. Довго заходився в кашлі, сипів, махав руками і витирав справжні сльози. Зібравшись з думками, він нарешті видав:
- Микито, ти про що? Нічого ж не було: ані ковчега, ані Ноя, ані потопу, ані нечистих… Ти ж сам казав, що це вигадка, опіум для народу.
Хрущов розгубився і ляпнув:
- Нечистих не було… а чисті?
- І чистих теж не було, - добив його Мікоян.
Але останній гвіздок у труну загнало невгамовне дитя гір Марлен Хуцієв:
- Микито Сергійовичу, раз ми з’ясували, що нічого не було, то що ж нам брати з собою в мистецтво?
Сергій Аполінарієвич Герасимов, кінорежисер, професор і всіх радянських нагород лауреат та кавалер миттю вхопив свого мініатюрного учня за шкірки і виніс (саме виніс!) із залу, доки ніхто не опам’ятався. Завдяки цьому рішучому жесту темі старого єврея Ноя дали нарешті спокій. Ненадовго. Років через десять американський розвідувальний супутник сфотографував залишки корпусу Ноєвого ковчегу, котрій просвічував через багатометрову товщу льоду неподалік вершини Арарату.
З євреями не щастило не тільки Сталіну і Хрущову. Леонід Брежнєв хоч і прожив усе життя з єврейкою-дружиною, але теж мав із цим народом проблеми.
Абсолютно реальна історія, яка свого часу облетіла весь Радянський Союз. У 1967-му році, до 50-річчя Жовтневої революції, видатний радянський актор і режисер Олег Єфремов одержав Державну премію за постановку в театрі кількох п’єс, авторами яких були Михайло Шатров, Олександр Свободін, Олександр Володін і Михайло Рощін.
Високу нагороду Єфремову вручали в Кремлі. Після офіціозу, як водиться, банкет, на який, крім свіжого лауреата, допустили й усю четвірку згаданих драматургів.
І от - Кремль, прохідна, молоденький солдатик з військ КДБ перевіряє паспорти і звіряє їх зі списком. Він уже впізнав (по фільмам) Єфремова і радісно йому усміхається.
Першим свій паспорт простягає Михайло Шатров. Солдатик розкриває - і читає вголос: “Мойсей Маршак”. Зазирає до списку. Там фігурує тільки Михайло Шатров. Супроводжуючий пояснює, що все нормально, просто у товариша Маршака літературний псевдонім Шатров. Пропускають.
Наступним підходить Володін. Солдат бере паспорт і читає: “Лівшиц”. Знову пояснення супроводжуючого щодо псевдоніму. Лівшица-Володіна пропускають.
Далі черга Михайла Рощіна. Солдатик розгортає паспорт і, заїкаючись, читає: “Гібельман”. Пропускають.
За Гібельманом-Рощіним підходить Свободін і пояснює: “Загалом то я Свободін, але по паспорту Ліберт”. Пропускають і його.
І коли нарешті черга доходить до Єфремова, солдатик, ще не взявши до рук його паспорта, жалібно запитує:
- Олег Миколайович, ну хоча б Єфремов - це не псевдонім?
Ті ж часи. Редакція “Спортивної газети”. Творчий колектив відсотків на 90 - євреї. Але що характерно - з українськими або російськими прізвищами. Звичний робочий день: посеред кімнати на стільці сидить Боря Гопник і розповідає щось веселе.
Раптом бахають двері і залітає позаштатний кореспондент літнього віку, котрий не без гордості називав себе єдиним євреєм-професіоналом в галузі міліцейського службового собаківництва, бо працював у міліцейському собачому центрі. Увірвався - і з порогу про своє, наболіле:
- Все, амбець! Одним євреєм в радянській міліції стало менше!
Присутні, як один, повернулися до позашкора і він почав детально пояснювати:
- Оце вийшов у відставку! Все поздавав. Справи здав, собачок здав… і ще зброю здав.
Гопник негайно прокоментував:
- Але обріз залишив…
Борис Січкін у 60-70-х роках був одним із найпопулярніших радянських кіноакторів. Перш за все, завдяки блискотливому Бубі Касторському з фільмів про “невловимих месників”. Він народився і виріс у Києві, дебютував як куплетист і танцюрист, за власними спогадами, на Євбазі (єврейському базарі, котрий містився там, де зараз площа Перемоги). Неповнолітній Січкін мав своїх шалених фанатів серед кишенькових злодіїв і шулявських блатних. У Києві він закінчив театральне училище, звідси ж пішов на війну… так склалося, що популярність прийшла до нього пізно, вона ж його і згубила.
На початку 70-х маразмуючі кремлівські вожді раптом чомусь почали люту розправу з акторами та співаками, які давали так звані ліві концерти. Пояснимо спеціально для молоді: офіційно той же Борис Січкін мав право одержати за участь у збірному концерті не більше восьми рублів п’ятдесяти копійок. Реально - півтора долари. А за так званий сольник, себто авторський двогодинний виступ із антрактом - аж двадцять рублів. На додачу кількість концертів теж строго обмежувалася. Тому і актори, і адміністратори вимушені були приховувати справжню кількість виступів і відповідно коригувати звітні документи. Те, що держава мала від законних і лівих концертів мільйонні прибутки, партійних ревнителів не цікавило. Головне - виявити і покарати того, хто мав нахабство побажати жити хоч трошки краще від сірої посередності.
Халтурили і лівачили всі без винятку - і народні артисти СРСР, і просто народні улюбленці. Проте, караючий меч “чомусь” впав на голову саме Бориса Січкіна. Було слідство, суд, строк, в’язниця в Тамбові. І після відбуття незаслуженого покарання, як водиться, повна заборона участі у зйомках. Не кажучи вже про концерти.
І от тоді в одній веселій компанії хтось поставив Січкіну питання з провокативним підтекстом:
- Борисе, а розкажіть, як вам вдалося витримати таке важке випробування?
- На раз! - відгукнувся актор. - У тамбовській в’язниці нас щодня виводили на прогулянку. І з цього дворику було видно величезне гасло на головному корпусі: “Ленін з нами!”. Оце мене і гріло.
Жарт пішов у народ, а ще швидше - по відповідним каналам до відповідної установи. Січкіна викликали, пояснили, що таким жартівникам місце не серед нас, а серед розтлінної загниваючої буржуазної публіки. Актор зрозумів натяк, написав заяву і одержав дозвіл на еміграцію.
Але на цьому жарти не припинилися.
Якийсь ревнитель радянської моралі в ранзі голови кооперативу вперто відмовляв тещі й дружині Січкіна, які теж одержали дозвіл на виїзд, виписати їх із кооперативної квартири і дозволити обмін або продаж. Ото лишайте куплено власним коштом квартиру державі - і вимітайтеся.
Рідні поскаржилися Січкіну. І той знайшов вихід - негайно дав знахабнілому чиновнику телеграму з Нью-Йорку такого змісту: “Васю, твоє доручення виконав, повідом, куди перевести гроші. Завжди до твоїх послуг - твій Січкін”. Природно, що адреса ознайомився з цією телеграмою в кабінеті слідчого КДБ, куди його притягли просто з робочого місця. І того дня він додому не повернувся. Як і наступні два тижні, доки йшло прискіпливе слідство.
Врешті він відбувся легким переляком: йому повірили і навіть не зняли з роботи. Але коли дружина і теща Січкіна знову прийшли до нього з заявами, він дав письмовий дозвіл, не вимовивши ані слова. Певно, давав собі звіт, що ще одна така телеграма - і йому вже ніхто у відповідній установі не повірить.
Навряд чи хто заперечить, що найцінніший скарб - то знання. Завдяки чорнобильському дитинству Наталки Лапікурихи ми маємо аж два таких скарби. Один - рецепт
Як, наприклад, готує фаршировану рибу ледача господиня де-небудь на Поділлі? Вона візьме коропа, обдере луску, поріже на шматки, з тих шматків зніме шкуру, з рибного м’якуша зробить фарш і напхає ним шматочки шкури. Вийдуть котлети в обгортці. Потім вона їх варитиме, а в результаті вийде якесь бліде неподобство.
Чорнобильська господиня шкуру зніме, як панчоху, обережненько, щоб ані жодної дірочки не було. Оббере м’якуш, а кістки поставить варитися на юшку. Фарш… о, справжня господиня має свій власний секрет фаршу, який хіба що дочці передасть. Потім шкура напихається фаршем, затуляється вичищеною головою і вкладається до ринки… А ось і вона, як зараз кажуть, головна фішка риби по-чорнобильськи: ринку треба вистелити не овочами “морква-цибуля-буряк”, а лушпайками з цибулі! Вони додадуть приємного присмаку і красивого бронзового кольору. А вже коли рибина зручно вляглася на підстилці - залити її гарячою юшкою, звареною з кісток. І хай собі кілька годин мліє в духовці. Тоді навіть якусь дрібненьку кісточку в м’якуші не помітили, вона упариться і стане м’якенькою.
А головна відмінність гефілте фіш по-чорнобильськи - що це не короп, а щука! Ну не водиться короп у Прип’яті. Навіть зараз, за умов радіації.
А щодо другого скарбу - то це історія, пов’язана з виразом “хоробрий Янкель“. Дехто каже - “хоробрий Мошко”, але звідки пішла така характеристика, вже ніхто не знає.
А ми знаємо! Завдяки вже згаданому чорнобильському вчителеві Якову Пащенку, якому колись розповів сусід-єврей.
Так ото ж - Янкель, котрий не відзначався ні фізичною силою, ні винятковою хоробрістю, якось пізно вночі йшов додому вузькою чорнобильською вуличкою. Ліхтарів на ній не було, місяць хмари затулили… Дивиться Янкель - а край стежки стоїть хтось великий і дуже підозрілий.
Янкель знімає з себе лапсердак, чіпляє його на ціпок і голосно каже:
- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут двоє, а що два - то не один!
Дуже підозрілий мовчить (що саме по собі вже надто підозріло). Тоді Янкель знімає з голови котелок, одягає його на руку, відставляє вбік і гукає:
- Гей, ти, там! Зійди з дороги! Бо нас тут троє, а що три - то не один!
Знову тиша. Янкель знімає сорочку і вішає її на деревце край стежки.
- Гей, ти, там!…
Одне слово - що чотири, то не один!
В цю мить вітер зігнав з місяця хмару - і стало видно, що великий, мовчазний і підозрілий був усього-на-всього кущем.
Чи то сусіди чули, як Янкель на кущ страху наганяє, чи сам він не втримався і комусь розповів - але як пішов у народ вираз “хоробрий Янкель”, та так і досі ходить.
Часом здається - досить прийти на київський річковий вокзал, взяти квиток на один з чотирьох пароплавів: «Косенко», «Довженко», «Леонтович» чи «Гулак-Артемовський», сісти на нього ввечері - і вранці опинишся у тихому славному містечку Чорнобилі. Чалап-чалап, причалимо до дерев’яного дебаркадера (пристань побудують пізніше), а там уже чекає на пасажирів балагула Арєль зі своєю конячкою, запряженою до… (як би його охарактеризувати?… багатофункціонального, от…) запряженою до такого собі возика, що годиться на всі випадки життя - чи то людей везти, чи то рибу. Чи м’ясо на базар. Куди вам треба? Арєль відвезе. А з першого ж заробленого карбованця зайде до буфету на центральній вулиці (перейменованій у Радянську, але для чорнобилян вона завжди залишалася Корогодською), візьме пляшечку пива і примоститься за столиком у кутку біля фікуса. Люди казатимуть: «Ага, знову Арєль розсівся, як фон-барон!» А він просто думатиме: якого біса його племінники Сруль і Піня поперлися до того Києва? Чи погано їм було в Чорнобилі? Принаймні ніхто не сміявся з їхніх імен. Бо чого сміятися? Сруль - Ісроель, Піня - Пінхас. Зрештою в російській мові теж є слова, котрі на їдиш означають зовсім інше, не дуже гарне. Он начальника називають: дректор, дректор… і ніхто з євреїв не сміється. А племіннички мусили імена змінити. Тепер вони у тому Києві - Петя і Серьожа. Мишугоне! (в Чорнобилі це слово вимовлялося саме так).
А потім підійде до балагули-філософа сусід і почне хвалитися: «Моя Сура така хазяйка, така хазяйка! Глянь, Арєль, вона на базар іде - і панчоху плете! А який вона фіш робить - навіть моя мама такого не робила»…
І ще багато про що варто було би отак посидіти-подумати…
Але він довго не сидітиме. Бо ж ось-ось прийде пароплав з Києва, а на ньому, може, хтось із чорнобилян, котрі вибилися до столиці. Таки є: однокласниця його дочки, Таня Пащенко, вчителева донька, приїхала провідати тата з мамою. І хоча вона вже доросла мати двох дітей, Арєль впізнає її, як впізнає всіх, кого знав дітьми. Ай, красуне моя, дитинко, скаже він, сідай, я тебе відвезу! І повезе, по дорозі розпитуючи про здоров’я батьків і дітей… а за розмовами поверне за звичкою на Паркову, доведеться нагадати йому, що Пащенки після війни переїхали, бо хату на Парковій у війну розбило снарядом, тож тепер живуть вони біля лікарні…
Отоді здавалося, що все це буде вічно: і річка, і пристань, і Арєль на пристані. А зараз - єдине, що спадає на думку, це парафраз відомого поета: не той тепер Чорнобиль, Прип’ять-річка не та. Німці не добили, так свої постаралися.
Перед Першою Світовою війною у Чорнобилі було дві єврейські общини: хасидська та традиційна. «Традиційні» кепкували з хасидів, їхнього одягу, засмальцованих довжелезних - мало не до пояса - пейсів і любові до танців під музику з будь-якого приводу. Хасиди на те казали: фе! І не звертали увагу на таку дрібноту, як іудеї-ортодокси.
Та коли у серпні 1914 року у волинських лісах заляскали перші постріли великої війни, чорнобильські хасиди, наче змовившись (а хто зна, може й змовившись), миттю зібрали свої бебехи, завантажилися на пароплав, посадили згори свого цадика… і зникли. Виринули вони через кілька років у Палестині. Ортодокси сміялися, переказували один одному все ті ж анекдоти про пейсатих боягузів, бо де ж то фронт, а де тихий Чорнобиль! І навіть коли в 17-му в Петрограді скинули царя, ніхто цим особливо не пройнявся, бо де та Нева, а де Прип’ять. Це ж іще далі, ніж до фронту.
Ідилія закінчилася влітку 1919 року, коли містечко окупував котрийсь із численних тоді напівбандитів, напівотаманів, котрого вітри революції занесли сюди аж з Одеси-мами. «Батько» Струк затримався в Чорнобилі аж на місяць. Проте, й за цей короткий час вони в’їлися в пам’ять місцевих жителів настільки, що коли і вісімдесят років потому наша родичка, чорнобилянка Віра Михайлівна Кругленко, світла їй пам’ять, почала писати історію свого древнього містечка, то їй переповіли чимало і про бандитів, і про самого отамана. Його хлопці регулярно збирали контрибуцію з переляканих обивателів, підробляли старим грабіжницьким ремеслом на великій дорозі. А у вільний від основного заняття час задля розваги топили місцевих євреїв у Прип’яті. Десь у середньому по десять чоловік за день. На круг за місяць вийшло триста безвинно убієнних.
А як вибили Струка з Чорнобиля, то увірвалася до повіту божевільна чекістка на прізвисько Сонька-комісарша зі своїми головорізами. Похапали триста селян - перших, хто під руку втрапив, і втопили у колодязях. Така от - революційна помста.
Тих євреїв, хто вцілів і дожив до серпня 1941-го, закопали живцем у землю нові окупанти. Цього разу - німецькі. Люди, люди, що ви за створіння?
А потім у 1986-му році Чорнобиль обезлюднів остаточно. І тільки й лишилося сліду по місцевих євреях, що довжелезна братська могила з німецької окупації. А на обійсті школи вціліли, та й то випадково, пара могил чорнобильських цадиків, померлих ще в ХІХ столітті. А ще - жменька жартівливих оповісток про їхню мудрість. Наприклад, ось такі:
Колись давно-давно, либонь ще коли правобережна Україна була під Польщею, чорнобильський воєвода, поляк, ясна річ, втомився розбороняти бійки між ортодоксальними юдеями і хасидами. Тому прийняв радикальне рішення: кожна община делегує свого духовного провідника на релігійний диспут, в якому і з’ясується - чиє ж то зверху?
Але! Аби раз і назавжди відохотити бажаючих зробити таку практику традицією, воєвода звелів: тому, хто перший визнає, що чогось не знає, зітнути голову. Жах!
Треба сказати, що на той час рабином чорнобильських хасидів був уже добряче немолодий достойник та на додачу ще й здоров’я мав вутле. Відтак община вирішила виставити замість нього відчайдуха з бажаючих. Ще й нагороду добрячу призначила.
І от - уявіть собі - зголосився місцевий балагула. Може, й предок нашого Арєля. Його зодягли, як належить духовній особі, і привели на диспут. Ортодоксальний рабин, якому за жеребом випало першому відповідати на запитання, помітив підміну (ще б пак!) і єхидно поглядав на псевдоцадика:
- Що означає “єйнені жодеа”? - запитав переодягнений балагула.
- Не знаю, - відповів ортодокс… і власне, відповів правильно. Бо в перекладі з івриту ці два слова означають “не знаю”. Але ж виглядало так, що він не знає відповіді на питання.
Воєвода наказав стратити ортодокса, балагула одержав свою нагороду. Бійки, природно, припинились, але запитання до переможця таки залишилися. Балагулу запросив до себе головуючий кагалу і сказав:
- Слухай, ти що, знав, що треба запитати?
- Та ні, мені просто пощастило. Кілька днів тому я запитав нашого високоповажного рабина, що це за слова такі: “єйнені жодеа”? А він мені сказав: не знаю. От я й подумав: якщо вже наш високоповажаний ребе не знає, то навряд чи це знає отой пархатий.
Хасид із Чорнобиля емігрував до Америки. І одразу звернув увагу, що місцеве населення якось не дуже доброзичливо споглядає на його традиційні довжелезні пейси і бороду. Тож він негайно подався до нью-йоркського рабина і запитав:
- Ребе, маю потребу поголити бороду. Чи наш Закон це дозволяє?
- Забудь раз і назавжди! І не заїкайся! Наш Закон забороняє торкатися лезом людської шкіри.
- Ребе, а чого ж у такому разі ви поголений?
- Бачиш, сину мій, бо я ні в кого не питав на це дозволу.
Чорнобильський єврей, який живе через паркан од місцевого цадика, доходить висновку:
- Святі книги пишуть правду. Немає жодної людини без гріха. Але! Є різниця між цадиком і звичайним грішником. Цадик, доки живе, знає, що він грішить, а грішник - доки грішить, знає, що він живе.
У поїзді здибаються чорнобильський та брацлавський цадики. Ввічливо вітаються, зручно вмощуються і мовчать.
Хасиди, що супроводжують достойників, з нетерпінням чекають, коли ж ті розпочнуть мудру і повчальну бесіду або, ще краще, дискусію.
Але обидва мудреці мовчать.
Нарешті в одного з хасидів уривається терпець:
- Високоповажні ребе! Чого ви мовчите?
Чорнобильський, як старший за віком, відповідає з усмішкою:
- Я знаю все. І він знає все. То про що нам говорити?
Від авторів: допитливий читач одразу впізнає в цьому сюжеті класичний віршик українського пересмішника Степана Руданського. Нічого дивного! Адже поет більшу частину життя прожив на Поділлі. До того ж - неподалік од Брацлава. Почув від місцевих хасидів - і літературно обробив. А може, все було навпаки: склав отакий от жарт, добре знаючи вдачу своїх сусідів-євреїв - і пустив у народ.
Чорнобильський рабин та кілька віруючих виходять із синагоги. Настрій - сама благість, ребе продовжує говорити про щось там божественне і піднесене, коли раптом уриває на півслові і поминає нечистого. Ще б пак! Під самісінькою синагогою стоїть молодий Сруль і, даруйте, лапає християнську дівчину.
- Лайдак! Атеїст! - вибухає ребе. - Побійся Бога! Як ти посмів! Та ще й під час посту.
- Ребе, не робіть ґвалту, - заспокоює Сруль. - Я Бога поважаю. Те, про що ви подумали, ми з цією дівчиною робитимемо після “кучок” (єврейська Паска, - авт.). А зараз ми про це лише домовляємося.
Взірець красномовства чорнобильського ортодоксального рабина:
- Як пожертву на цвинтар офірувати - так від вас не допросишся. А як дійде до там поховати, так біжите наввипередки!
Ще один анекдот на тему про одвічне. Небідний чорнобильський єврей звертається до рабина:
- Що ви скажете, ребе, якщо я офірую все своє добро на синагогу, то після смерті я втраплю до раю?
Ребе замислюється, а потім видає:
- Стовідсоткової гарантії дати не можу, але думка цікава. Треба обов’язково спробувати.
Ми вже зазначали, що слава чорнобильського рабина вийшла за межі не лише самого містечка, а й губернії. Тож або порадитися до пастиря пхалися не тільки свої, місцеві, а й чимало приїжджих. Порадь їм та порадь, а головне - на халяву.
Зрештою одного дня ребе не витримує і вивішує оголошення: “Поради платні. По 10 рублів за дві штуки. Гроші наперед”.
Перший же відвідувач довго крутить носом, врешті решт сплачує і уїдливо зауважує:
- Ребе, вам не здається, що 10 рублів за два запитання - то забагато?
- Здається. А яке ваше друге запитання?
Один із останніх анекдотів про чорнобильського рабина з’явився, на нашу думку, десь у середині 30-х років минулого століття. Бо саме тоді у великій моді були так звані антирелігійні диспути і гасла на взірець “Комсомолець - на літак!”
Так от - хтось із місцевих єврейців-комсомольців єхидно запитує:
- Ребе, а ваша (???) віра дозволяє у суботу стрибати з парашутом?
Якщо брати до уваги ту обставину, що Талмуд забороняє віруючому юдею в суботу навіть виходити з хати, не кажучи вже про поїхати на аеродром, взяти парашут, сісти в літак і злетіти, то підступність за питаннячка стане очевидною. Але ребе реагує миттєво:
- Стрибати можна. А от розкривати парашут - ні.
Від авторів: ми вже згадували вище, що чорнобильські хасиди, ледь почалася Перша Світова війна, швиденько спакувались і зникли з міста. У зібраннях Горація Сафріна ми знайшли оповістку, котра, як нам здається, проливає світло на обставини цієї таємничої події.
До чорнобильського рабина приходить удова-хасидка і запитує:
- Ребе, кажуть, війна почалася?
- Не кажуть, а почалася. Руський цар з німецьким зчепилися.
- Ой, біда, біда, біда! Це ж мого єдиного сина можуть до війська забрати!
Ребе виголошує монолог:
- Не мороч собі голову завчасно. Послухай мене! І запам’ятовуй. В житті кожного єврея завжди є два виходи з халепи - один кращий, другий гірший. Коли твого сина призвуть до війська, то у нього буде два виходи: або його таки заберуть, або він не пройде медичну комісію. Якщо не пройде - це добре. Якщо ж пройде, то знову є два виходи: або його пошлють на фронт, або прилаштують десь у тилу: щось там охороняти чи лайно з-під поранених у шпиталі виносити. Як втрапить виносити лайно, то це добре. А якщо його пошлють на фронт, то знову є два виходи: його там або поранять, або не поранять. Якщо не поранять, то це дуже добре. А якщо поранять? Знову дві можливості. Якщо легко поранять, то це дуже добре. А якщо важко? Ну що ж, або житиме калікою, або помре. Якщо зостанеться калікою, то це дуже добре. А якщо ж помре, то, знову ж таки - або його поховають на єврейському цвинтарі, або кинуть до спільної могили. Якщо його поховають на єврейському цвинтарі за всіма приписами Закону, то це дуже добре. А от якщо його закопають у спільній ямі, без рабина і без кантора, та ще й так, що його вигребуть і з’їдять собаки - от тоді тільки у нього буде лише один вихід.